Українознавство – інтелектуальна молитва за Україну
Автор: Кононенко Петро
доктор філологічних наук, професор, академік Української академії наук, Академії наук Вищої школи України, Української Вільної Академії наук у США, Міжнародної Слов`янської академії, Української академії політичних наук, Президент Міжнародної асоціації "Україна і світове українство", директор ННДІУВІ.

Співавтор

Тарас Кононенко - кандидат філософських наук

Так образно визначив українознавство один з відомих і авторитетних його представників, доктор історичних наук, заслужений професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, провідний науковий співробітник НДІУ Ярослав Степанович Калакура в розмові з директором Інституту, академіком Петром Петровичем Кононенком, та його заступником, кандидатом філософських наук Тарасом Петровичем Кононенком, яка відбулася напередодні сімдесятиліття вченого...

Українознавство – інтелектуальна молитва за Україну

Так образно визначив українознавство один з відомих і авторитетних його представників, доктор історичних наук, заслужений професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, провідний науковий співробітник НДІУ Ярослав Степанович Калакура в розмові з директором Інституту, академіком Петром Петровичем Кононенком, та його заступником, кандидатом філософських наук Тарасом Петровичем Кононенком, яка відбулася напередодні сімдесятиліття вченого. Йшлося, головним чином, про наукові надбання ювіляра за останнє п’ятиріччя, наболілі проблеми розвитку українознавчих досліджень, підвищення їх ролі в подоланні успадкованих від імперського і тоталітарного минулого ідеологічних нашарувань, які негативно впливають на моральний клімат суспільства, на яких паразитують маніпулятори підігрівання кризових явищ у суспільно-політичному, національно-культурному й духовному житті України, підриваючи національну ідентичність українців, що є особливо небезпечним в умовах сучасних інтеграційних та глобалізаційних процесів. Говорилося і про творчі задуми знаного українознавця.

П.К. – Насамперед, щиро вітаємо Вас, шановний Ярославе Степановичу, як кажуть, з круглою датою у Вашому житті і від усього серця бажаємо Вам доброго здоров’я, родинного щастя, свіжих сил і натхнення у науково-педагогічній та громадській діяльності. На початку цього року ми відзначали 15-річчя нашого Інституту, а Ви в його колективі з перших кроків становлення. Тож як Вам працюється, який настрій? П'ять років тому, у розмові з Л.К.Токарем (“Українознавство”.– 2002.– Число 4. – С.32–35), Ви сказали, що коли людина досягає “зрілого” віку, то вже не має такого оптимізму щодо творчих планів, як це було в молоді роки. Судячи з Вашого ужинку, минуле п’ятиріччя стало досить продуктивним з огляду на наукові публікації, насиченість важливими, цікавими подіями. Що ж можна вважати головним, найвагомішим?
Я.К. – По-перше, дякую Вам, шановні Петре Петровичу й Тарасе Петровичу, колегам з відділу, в якому я безпосередньо працюю, всьому колективу Інституту на чолі з Вами за теплі вітання, душевні побажання з нагоди мого ювілею. Я відчуваю це тепло, увагу і щирість повсякденно, а не тільки в дні народження. Мабуть, саме це й додає сил, оптимізму, дефіцит якого справді вже відчувається. Компенсацією за погіршення здоров’я, брак фізичних сил виступає енергетика життєвої мудрості й досвіду, нагромадження знань, підтримка й розуміння з боку сім’ї – дружини, синів, невісток, онуків, друзів, колег по роботі. Дуже вагомим стимулом є те, що я, будучи на пенсії, продовжую, хоч і наполовину окладу, працювати зі студентами, аспірантами, контингент яких постійно змінюється, і він завжди молодіжний. Ви теж знаєте, що в цьому середовищі ніби не помічаєш своїх років. І, насамкінець, студії в царині українознавства самі по собі – це теж імпульс до життя, до творчості, особливо за умов, коли над Україною, над долею нашого народу нависла нова небезпека, коли під загрозою опинилися соборність і цілісність держави, коли підривається національна ідентичність українців. Для мене українознавство – це інтелектуальна молитва за Україну, за правдиве трактування її минувшини, за наше майбутнє.
Нині жодна галузева наука – історія, філософія, правознавство, етнологія, політологія і т.д., – взята окремо, не може виконати рятівну функцію для українського соціуму, тобто підвести інтелектуальне або раціональне підґрунтя для консолідації нації, для виведення суспільства з кризи. Тільки українознавство як цілісна система інтегрованих знань про Україну й українство, як носій національної ідеї, як акумулятор історичного досвіду спроможне застерегти від повторення стратегічних і тактичних помилок минулого, допомогти українському суспільству поставити інтереси українського народу вище вузькопартійних, а тим більше кланових, підпорядкувати їх благородній меті духовного очищення і зцілення хронічно хворого політичного організму.
Загалом, дякую Богу, ці п’ять років були досить продуктивними: два видання витримав мій лекційний курс “Українська історіографія” (2004, 2007), шостим накладом вийшов навчальний посібник “Українська і зарубіжна культура” (2007), де я – автор одного з ключових розділів, нарешті, завдяки Вашій підтримці, Петре Петровичу, оприлюднена збірка моїх студій “Історичні засади українознавства”. Крім того, опубліковано більше 30 статей з важливих, на мій погляд, українознавчих, історіографічних та джерелознавчих проблем. Успішно захистили дисертаційні роботи один докторант, чотири дисертанти й один здобувач.

Т.К. – Ярославе Степановичу! Ви вже розповідали про мотиви свого українознавчого вибору, про нелегкий і суперечливий шлях до українознавства. Скажіть, будь ласка, наскільки утвердились Ви за останні роки у своєму розумінні історичних, теоретичних і методологічних засад українознавства, його предмета, функцій, суспільної ролі, що заважає або гальмує його реальну інституціалізацію, які нові підходи до впровадження цієї науки в систему освіти і суспільного буття Вам вдалося обґрунтувати?

Я.К. – Упродовж минулого п’ятиріччя мої наукові рефлексії, матеріалізовані в книгах, численних статтях, доповідях на наукових конференціях, у лекціях для студентів й аспірантів, ще більше переконали мене в тому, що альтернативи українознавству не існує. Його не може підмінити ні народознавство, ні краєзнавство, котрі так нав’язують деякі діячі і контрольовані ними засоби масової інформації. Ми всі живемо в окупованому чужою державою інформаційному просторі. Гляньте лише на назви книг, що їх видають деякі російські видавництва, зокрема “Имперские традиции”. Політичні події 2004–2007 років висвітлили серйозні прорахунки, допущені органами держави різних напрямів та рівнів щодо формування суспільної свідомості громадян, особливо молоді, прищеплення їм почуття патріотизму, українськості. Фактично йшов процес не формування, а деформації суспільно-політичних і моральних цінностей з участю п’ятої колони за фінансової та інформаційної підтримки сусідньої держави. Хіба не парадоксально, що серед “мітингувальників” на майданах було чимало молодих людей, які здобули освіту (середню або й вищу) вже в незалежній Україні, але тримали символіку чужої чи неіснуючої держави і викрикували антиукраїнські гасла. Уважно спостерігаючи за динамікою рівня шкільної підготовки з історії, з якою приходять до Національного університету імені Тараса Шевченка випускники шкіл, у т.ч. частина медалістів, я з тривогою констатую серйозні прогалини не стільки у знаннях фактів і подій (а саме на це орієнтує система незалежного тестування), скільки відсутність розуміння історичного процесу, його провідних тенденцій, закономірностей, твердих переконань морально-етичного характеру. Не випадково у доповіді на ХV щорічній Міжнародній конференції “Українська освіта у світовому часопросторі”, виклад якої містить стаття у четвертому номері часопису “Українознавство” за 2006 р., я поставив як нагальну проблему трансформацію пострадянської системи історичної освіти в національну, забезпечення їй безперервності та наступності, оновлення її змісту та надання їй україноцентричної спрямованості. До речі, ця стаття вміщена у вже згадуваній збірці “Історичні засади українознавства”, котра нещодавно побачила світ.

Т.К. – Добре, що Ви згадали цю досить унікальну збірку, до якої увійшли праці різних років, яка має підсумковий характер і є певним етапом Ваших українознавчих студій. Чи могли б Ви конкретніше зупинитись на її проблематиці? Чи не викликало у Вас сумнівів щодо включення до неї деяких публікацій першої половини і середини 1990-х років? Чи не втратили вони актуальність і чи не застаріли деякі факти, акценти, підходи, котрі фігурують у них?

Я.К. – Почну з кінця. Не тільки не сумнівався, а, навпаки, був переконаний, що будь-які корективи або купюри в статтях, написаних 10–15 років тому, недоцільні. Ви знаєте, що я тривалий час займаюся проблемами джерелознавства та архівознавства, за моєї участі і під моїм керівництвом підготовлені й опубліковані перші національні підручники з цих дисциплін. Будь-яка “модернізація” джерел, а наукові праці є українознавчим джерелом, виводить їх за межі конкретно-історичного поля і не дає змоги читачеві об’єктивно оцінити, яким був тоді автор, якими були його погляди та розуміння ним процесів у час написання праць. Порівнюючи старі й нові підходи, завжди можна простежити авторську позицію, еволюцію поглядів, світоглядних орієнтирів, зміну акцентів. Тому я наполягав, щоб подати точні відомості про те, де і коли була опублікована та чи інша стаття. Між іншим, це залізний принцип історіографії та джерелознавства – принцип історизму, який докладно розглядається у збірці.
Сама збірка побудована за проблемним принципом. Вона відкривається дуже змістовною вступною статтею Петра Петровича Кононенка “Українознавство та історія – невіддільні”, а далі йдуть три тематичні розділи: “Теоретико-методологічні та історіософські засади українознавства”; “Історіографія та джерельна база українознавчих досліджень”; “Освітні та світоглядно-виховні функції українознавства”. Завершується збірка авторською післямовою “Мій шлях українознавця”.

Т.К. – Знову ж таки Ви підштовхнули мене, шановний пане професоре, до наступного питання. Вас знають як провідного історіографа України – адже Ви ще з радянських часів професійно займаєтесь історіографією. В Університеті Ви читаєте кілька лекційних курсів з історіографії. Ви були в числі тих, хто екстраполював поняття історіографії на українознавство. Отже, які нові напрацювання в цій ділянці Ви маєте і як вони пов’язуються з Вашими українознавчими дискурсами?

Я.К. – Я вже колись говорив, що мої багаторічні студії в галузі історіографії безпосередньо привели мене до українознавства, оскільки історіографія як спеціальна галузь історичної науки, котра вивчає її історію, закономірності розвитку, теж інтегрує знання, і не тільки історичні, але й інші, що мають історичний компонент. Цим і споріднюються ці науки. У методологічному відношенні історіографічні та українознавчі студії ґрунтуються на дуже близьких теоретико-методологічних засадах. Опрацьовані мною принципи періодизації української історіографії творчо використані у процесі підготовки «Нарису історії українознавства», робота над яким завершується.

П.К. – Ярославе Степановичу! П’ять років тому Ви справедливо наголошували, що українознавство наштовхується на шалений спротив антиукраїнських сил як в Україні, так і за її межами. При цьому Ви визначили таку ієрархію гальмівних чинників його розвитку: а) брак кадрів українознавців нової генерації з державницьким мисленням; б) консерватизм частини керівників освітянської галузі і наукової сфери у ставленні до українознавства; в) незадовільне фінансування українознавчих студій; г) недооцінка суспільної і виховної ролі українознавства з боку владних структур усіх рівнів. Якою мірою, на Вашу думку, змінилася ситуація за останні роки?

Я.К. – Як на мене, зрушення є, зміни на краще відбуваються, але не так швидко і не так масштабно, як це мало б бути в незалежній Україні. Ми, на жаль, не маємо української, по-справжньому патріотичної, влади у повному розумінні цього слова як у центрі, так і в більшості регіонів. Корумпованість чиновників породила політичну корупцію еліт. Ми стали свідками того, як активізувалися антиукраїнські сили в умовах загострення політичної кризи, вдаючись до лицемірного маскування під гаслом “вболівання за державність та цілісність України”. Їм вдалося в деяких зденаціоналізованих регіонах ухвалити антиконституційні акти місцевих органів влади щодо надання статусу офіційної російській мові, подекуди вилучити з навчальних планів українознавство, замінивши його краєзнавством, долучити до цього українофобів Російської православної церкви в Україні.
І все ж науковий потенціал українознавців поповнився свіжими силами, кваліфікованими фахівцями, в т.ч. завдяки НДІУ, особисто Вам, Петре Петровичу. Приділяючи велику і повсякденну увагу цій проблемі, Ви зуміли заручитися підтримкою Секретаріату Президента, окремих працівників Міністерства освіти і науки, ряду громадських об’єднань, керівників навчальних закладів, зарубіжних осередків українознавства. Знаю, скільки праці Ви доклали до створення кафедр українознавства у вузах, у тому числі в Таврійському національному університеті ім. В.Вернадського. Вже є перші результати діяльності інститутської аспірантури і докторантури, роботи Спеціалізованої вченої ради зі спеціальності “українознавство”. Дуже добре, що ВАКівський статус дістали інститутські наукові видання, тобто визнані фаховими. Отже, є підстави для оптимізму щодо перспектив українознавства.

Т.К. – До слова, я звернув увагу на Ваше оригінальне трактування ролі українознавства в осмисленні й утвердженні української національної ідеї. Чи могли б Ви докладніше зупинитись на цьому питанні?

Я.К. – З великим задоволенням. Ми з Вашим батьком тут – однодумці. Мені імпонує крилате висловлювання Петра Петровича про те, що народ без національної ідеї – все одно, що храм без Бога. Справді, нація, яка не усвідомила свого історичного покликання, своєї історичної місії, не прониклась своєю національною ідеєю, не спроможна зберегти себе і зреалізувати даний Богом їй потенціал. Якщо українознавство – система знань про Україну й українство, то ключове місце в ньому займають знання про українську націю, а значить про її ціннісні пріоритети, про мету й ідеали, насамперед духовні. Згадаймо думку Дмитра Донцова про нескорену силу духу нації, виразником якого й виступає національна ідея. Я розглядаю українознавство як спосіб інтелектуального, тобто наукового, осмислення національної ідеї, як засіб її суспільного функціонування і утвердження, як чинник активного сприяння втіленню її в життя.
Національна ідея – явище не тільки історичне, але й генетичне. В ній – код нації, її місія, покликання, ментальність, потужна енергетика культурно-історичної динаміки на шляху досягнення історичної місії. Національна ідея – це національний проект майбутнього української нації і національної держави. Українознавство не обмежується інтерпретацією національної ідеї, а науково осмислює її органічну цілісність, оновлює і корегує пріоритети на кожному новому етапі реалізації цього національного проекту. Коли ми говоримо, що національна ідея – історична, то маємо на увазі не тільки те, що її коріння, витоки сягають у минуле, але й те, що вона випереджає історію, реалізується в сьогоденні й надихає вірою та впевненістю на майбутнє. У нас немало охочих під прикриттям заяложених концепцій “інтернаціоналізації”, “глобалізації”, “загальнолюдських” цінностей звести нанівець національну ідею, скомпрометувати або зруйнувати її, розтоптати природні й справжні національні цінності, замінити її космополітичними ритуалами.
Хоча про національну ідею написано багато, але це не дає підстав вважати, що цей феномен уже досліджений. Тим більше, що кожне нове покоління українців по-своєму розставляє акценти національної ідеї, визначає ієрархію її пріоритетів. Ви, пане Тарасе, як філософ добре розумієте філософію взаємодії національного й духовного, буття і знань, чуттєвого й раціонального. Оця філософія єдності духовного, політичного, економічного, соціального і психологічного зафіксована у творчості Тараса Шевченка, в словах нашого Національного Гімну. Тому дуже важливо, щоб українознавці, з одного боку, опрацьовували теоретичні, історіософські засади національної ідеї, а з іншого – допомагали молоді опанувати нею не тільки в загальних контурах, але й у конкретному вимірі сучасності через визначення свого місця, усвідомлення своєї ролі в її реалізації. Українознавство покликане відповісти на питання, які ключові проблеми української ідеї потребують вирішення вже тепер, а які мають стратегічний характер. Особливо важлива і нічим не замінна роль українознавства в національно-патріотичному вихованні підростаючого покоління, у прищепленні йому почуття національної ідентичності, наукового розуміння національного інтересу як консолідуючого стрижня всієї нації. Досвід західноєвропейських держав, наших західних сусідів, країн Прибалтики переконливо засвідчує, що національна ідея спрацьовує тоді, коли нею проникнута діяльність усіх владних структур і осіб, починаючи від найвищих посадовців до рядових чиновників, усіх політичних партій, інститутів науки, освіти, культури і мистецтва, всього законотворчого процесу, внутрішньої і зовнішньої політики.
Люди не народжуються з національною ідеєю, вони з нею зростають, формуються, мужніють, живуть, діють. Тут колосальна роль родини, школи. Це чудово спрогнозував Петро Петрович, відстоюючи і впроваджуючи ідею “школи-родини”, засновуючи Український гуманітарний ліцей Шевченкового університету, очолюваний винятково талановитим організатором, ученим-педагогом і патріотом Галиною Стефанівною Сазоненко. Відрадно, що українознавство у цьому ліцеї ось уже 16 років викладає Петро Петрович, прищеплюючи його вихованцям високі ідеали українськості.
Хотілося б, щоб усі українознавчі осередки працювали так цілеспрямовано і результативно, як колектив НДІУ, який дуже багато робить у руслі національної ідеї як наукової і прикладної проблеми. Великий суспільний резонанс викликали ґрунтовні дослідження Петра Петровича “Свою Україну любіть...”, “Національна ідея, нація, націоналізм”, фундаментальний підручник “Українознавство” для вищих навчальних закладів, Ваші спільні праці з історії українського етногенезу, розвитку української мови, студії інших науковців, зокрема С.Плачинди, Л.Токара та ін.

П.К. – Розвиваючи цю тему, цікаво було б обговорити з Вами перспективну проблематику українознавчих досліджень на найближчі роки загалом. Нас турбує так зване дрібнотем’я, вузькі, малозначні теми, фактичне сповзання частини українознавців до конкретно-галузевих питань історії, лінгвістики, етнології, етнографії, народознавства. При цьому багато з цих праць дублюють уже наявні дослідження, не даючи реального приросту нових знань. Яка Ваша думка з цього приводу, як уникнути подібної ситуації?

Я.К. – Ваша стурбованість, Петре Петровичу, цілком природна. Якщо піти за галузевим принципом досліджень на українознавчих кафедрах, у відділах НДІУ, то опиниться під сумнівом сама ідея українознавства як інтегрованої системи знань, яка формується у процесі синтезу найрізноманітніших відомостей про Україну і українство в якісно нову цілість – наукові знання не про окремі аспекти українського буття, а про нього загалом. Прогностичні програми в науці завжди визначаються новими викликами суспільства і реальним станом її розвитку. Якщо говорити про українознавчий вимір науки, то очевидними залишаються певні прогалини в дослідженні етно- і націогенезу українців, особливо в давні часи і добу раннього середньовіччя. Ми ще недостатньо осмислили трансформацію природної релігії наших пращурів-сонцепоклонників на шляхах долучення до світового християнства. На маргінесі досліджень перебувають феномен українського ренесансу, наше національне відродження, яке, на відміну від західноєвропейських країн, через конкретно-історичні чинники, мало не разовий характер, а переривалось і тривало впродовж кількох століть, супроводжувалось небаченими в Європі за масштабами і гостротою національно-визвольними змаганнями, включаючи і збройну боротьбу. Досі не досліджене українське просвітництво, його європейське обличчя й національна самобутність. Наше просвітництво природно поєднало в собі народну культуру, природний інстинкт українців до засвоєння знань, формування національної еліти з низів і осягнення високої духовності.
Упродовж тривалого часу український соціум досліджувався упереджено, через призму гіперболізації його класових, конфесійних, мовно-етнічних особливостей, всупереч природній цілісності українського етносу, який штучно і свідомо розривався на окремі спільноти в межах тих держав, що колонізували наші споконвічні землі й прагнули асимілювати їх автохтонів. Бракує українознавчого підходу до осмислення українського державотворчого процесу, в т.ч. у княжу, козацько-гетьманську добу, в часи Української революції 1917–1920 років. Має свій українознавчий аспект і радянська доба в історії українського народу, його нескореність режиму і масштабна за втратами плата за непокору і прагнення зберегти себе, свою самобутність і неповторність. Йдеться про гуманітарно-етнічний вимір масових репресій, голодоморів і геноциду, нищення українського селянства, національної еліти, української церкви, нашої мови і самобутності.
Цей перелік проблем можна продовжити й тими, що випливають з досі ще поверхового і вузько дисциплінарного аналізу сучасних трансформаційних процесів українського суспільства, утвердження реальної незалежності Української держави. Важливо й інше: науково і всебічно осмислити ці явища, процеси і події, осягнути їх загальноукраїнський, загальнонаціональний і взаємозв’язаний характер не може жодна окремо взята галузева наука, бо в них органічно переплелися економічні, політичні, соціальні, культурні, духовні, правові, психологічні та інші аспекти. Тільки на основі синтезу знань історичних, етнологічних, географічних, демографічних, філософських, правничих, психологічних, економічних, військових, дипломатичних, культурологічних, політичних, філологічних, мистецьких та ін. можна збагнути в усій повноті долю України та її нескореного народу. В такому осягненні цілісності криється ключ до з’ясування ролі повчальних уроків, значення досвіду минулого (позитивного і негативного) для сьогодення і на перспективу.
Т.К. – Мені цілком імпонує такий підхід до українознавства і я погоджуюся, що в сучасних умовах не можна розмінюватися на другорядні теми досліджень, що треба зосередитись на ключових проблемах, які мають актуальне суспільне значення.Тоді наші праці будуть затребувані і принесуть більше користі українському суспільству.
Я.К. – Вибачте, що перебиваю Вас, Тарасе Петровичу. Якщо говорити про користь від українознавчих студій, то вона значно більша, ніж їх прикладне значення. Йдеться не про звичайні знання, що їх дають навчальні дисципліни, а про систему знань і переконань, на фундаменті яких формуються світоглядно-моральні орієнтири, духовні цінності людини, основи її світорозуміння і суспільної поведінки. Ці знання не діють прямолінійно й автоматично. Це складний і тривалий процес, що має охопити трансформацію поглядів і свідомості батьків і дітей, усіх вікових, соціальних, статевих і етнічних груп суспільства.

Т.К. – На завершення дозвольте поставити Вам, шановний Ярославе Степановичу, традиційне питання: що далі, які задуми на майбутнє? Яке напутнє слово від Вас читачам нашого часопису, корпорації українознавців?

Я.К. – Я – людина досить прагматична і реалістична. І хоч відношу себе до трудоголіків, за життя назбиралося багато незробленого і незавершеного, ненаписаного, несказаного і недоспіваного. Очевидно, настає такий час, коли треба вибрати головне, найважливіше і, поки дозволяють сили і здоров’я, принаймні закінчити розпочаті проекти. Маю на увазі навчальний посібник для студентів університету “Державність на землях України: джерельно-історіографічний нарис”, а також низку праць за планом відділу теоретико-методологічних та історичних проблем українознавства нашого Інституту. Йдеться про завершення “Нарисів історії українознавства”, про написання статей до біобібліографічного довідника “Українознавство в іменах”, розділу до монографії “Громадянське суспільство: українознавчий вимір” та ін. Хотілося б більше часу та уваги приділяти сім’ї, дружині, дітям і онукам, які з вересня підуть до дев’ятого класу. Лікарі радять уважніше ставитись до здоров’я, більше відпочивати. Маю багато справ на дачі, в саду. Словом, турбот і задумів – повний мішок.
Завершуючи розмову, щиро дякую Вам, панове Петре і Тарасе, за цікаво поставлені запитання. Мені приємно, що Ви так гостро відчуваєте і порушуєте актуальні проблеми українознавства, не байдужі до них. Як батько двох синів тішуся, що сини Петра Петровича – гідні його імені, є патріотами України. Я знаю давно не тільки Вашого тата, але із задоволенням спостерігаю, як Ви зростаєте, Тарасе Петровичу, як людина, громадянин і вчений. Знаю Вас і як колишнього студента та аспіранта, а тепер – як провідного доцента філософського факультету Шевченкового університету, знаю, що Вас люблять і поважають студенти, знаю, як багато Ви робите на посаді заступника директора НДІУ для його розвитку, модернізації, для застосування новітніх інформаційних технологій. Тож побажаю Вашому дружному тандему успіхів на цій благородній ниві. Водночас я щиро зичу колективу Інституту, всім українознавцям, а також допитливим читачам нашого часопису не впадати у розпач, не пасувати перед труднощами, жити з любов’ю і вірою в Україну, не жаліти сил для неї, для її майбутнього. Хай нам щастить і хай нам Бог допомагає!