Мова і термінологічна сфера стандартів
Автор: Філіпчук Георгій
Доктор педагогічних наук, професор, академік Академії педагогічних наук України, провідний науковий співробітник відділу філософсько-психологічних проблем українознавства НДІУ МОН України.

У статті характеризується мовна ситуація у різноманітних сферах суспільного життя. Оскільки Україна тривалий час перебувала у колоніальному стані, для розширення сфери використання української мови як національної і державної необхідно розвивати стандартизацію як науку і сферу діяльності людини, призначену для упорядкування усіх її функцій. Наголошується на тому, що офіційні документи мають бути еталоном держави, засвідчувати рівень культурного розвитку нації. Тому вкрай потрібно розробляти національну стандартизовану науково-технічну термінологію. Наводиться перелік започаткованих програм у цій галузі та їх характеристика.

Ключові слова: мовна політика, державна мова, сфера використання мови, науково-технічна термінологія, стандартизація, термінологічний банк даних.

В статье характеризируется языковая ситуация в разнообразных сферах общественной жизни. Поскольку Украина длительное время пребывала в колониальном положении, для расширения сферы использования украинского языка как национального и государственного необходимо развивать стандартизацию как науку и сферу деятельности человека, предназначенную для упорядочивания всех его функций. Акцентируется на том, что официальные документы должны быть эталоном государства, свидетельствовать об уровне культурного развития нации. Поэтому крайне необходимо разрабатывать национальную стандартизированную научно-техническую терминологию. Перечисляются начатые программы в этой области и их характеристика.

Ключевые слова: языковая политика, государственный язык, сфера использования языка, научно-техническая терминология, стандартизация, терминологический банк данных.

Мова і термінологічна сфера стандартів

Людина, нація, держава свободу думки і дії реалізовували у певних мовних формах. Мова була не лише засобом передачі інформації, проявом етнічної самобутності, але й фактором духовного та інтелектуального розвитку. Свого часу Гумбольдт зазначав, що мова є внутрішньою духовною силою народу. Мова розглядалася М.Грушевським як культурно-національна сила.
Нині українське суспільство має не лише виробити нову парадигму у ставленні до мовної політики, але й зуміти зреалізувати її на практиці. Для цього слід створювати й використовувати всі необхідні правові, політичні, педагогічні, соціальні, історично-культурні передумови. Передусім це стосується державної української мови, що є основою національної ідеї, оскільки вибудовується на політичній і мовній єдності. Тому стратегічним завданням для України, яка тривалий час була позбавлена власної державності, є знання і вживання державної мови у всіх сферах, причому як представниками української, так і неукраїнської національності. Здавалося б, що ця справа має добрі перспективи, оскільки, у порівнянні з іншими країнами, у нас створені чи не найкращі можливості для збереження та розвитку культурно-мовної традиції національних меншин. Проте, спадщина минулого, недосконала політика щодо утвердження належного статусу державної мови на нинішньому етапі створюють атмосферу, коли в ряді регіонів України демонстративно-почесним є незнання і невживання української. Часто поза межами уваги залишається конституційна вимога. За таких умов ігнорується і рішення Конституційного Суду від грудня 1999 р. щодо захисту української мови. Проблема мови залишається однією з найбільш значимих.
Сюди входить питання освіти і церкви, науково-технічної термінології і державного управління, засобів масової інформації і видавничої справи. Сучасне громадянське суспільство має розглядати її у двох вимірах – українська мова як самостійна система у слов'янській групі мов зі своєю історією, самобутньою культурою і впливами та роль української мови у формуванні національної мовної свідомості, що об'єднує і консолідує націю в суспільно-політичному, науково-культурному, історично-духовному житті. Негативним є явище, коли в етнополітиці і надалі пропонуватиметься тенденція – для національних меншин впроваджуватиметься модель російської і рідної мови, а українська відсуватиметься на задній план.
Часто у теле-, відео, видавничій, диско-розважальній справах, у сфері обслуговування державній мови відводиться роль мови національної меншини. Применшена її роль і на високих щаблях ієрархічної драбини бізнесу, політики, науки, культури, управління, спорту. Значна частина сучасної освіти прямо та опосередковано намагається законсервувати нинішню ситуацію, посилюючи вплив російськомовного фактора на психологію і ментальність громадян. З огляду на політичну, соціальну, духовну спрямованість суспільства, такі підходи є згубними для України. Кожен має усвідомлювати, що дух і культура народу живуть доти, поки жива національна мова, а мова існує, допоки є джерела мовлення, поки від покоління до покоління вона передається і оберігається як неодмінна умова національного і державного життя.
Суспільство, влада, інтелігенція, політики мають брати за основу розуміння, що обмеження сфери використання української мови як національної і державної – це спосіб знекровлення духовних та інтелектуальних сил нації. Ю.Шевельов писав, що в Україні завжди була небезпека, що двомовність переросте в неукраїнську одномовність. Слід зважити, що історично складалося так: рідна мова для українців була і джерелом патріотичних почуттів, і об'єднувальною ідеєю, і символом боротьби за незалежність. На зорі визвольних змагань українців за свободу С.Єфремов зазначав, що рідна мова – єдиний скарб їх державної ваги, пам'ятка минулого і надія на прийдешні часи.
Говорять, щоб рана загоїлася, її не слід часто турбувати. Можливо. Але ми змушені час від часу повертати свої думки, помисли, надії в історію, щоб отримати не лише орієнтири, але й віру в свою правоту, енергію для творення української ідеї. Зміни у політичному просторі вимагають нової парадигми мовної політики в Україні, і її основою мають бути конституційні засади, а не ідеї проектів законів, що знаходяться у ВР України, від яких одверто тхне "валуєвщиною".
Один із багатьох і дуже важливих напрямів у сфері зміцнення авторитету української мови – сучасна українська науково-технічна термінологія. Упродовж 1989 – 2005 років різні державні інститути, громадські організації розробляли закони, програми у царині мови. "Державна програма розвитку української мови та інших національних мов в Український РСР на період до 2000 року", "Державна цільова програма "Українська мова" товариства "Просвіта", державна освітня програма і національна доктрина розвитку освіти, Конституція України з її 10-ю статтею є достатньою методологічною базою для зміцнення української мови. Проте, ось уже півтора десятки років поруч із державною мовою блукає владна байдужість, мовно-культурна кволість національне несвідомої бюрократії, політична кон'юнктура різношерстих партій і організацій. Прикро, але багато політиків і урядовців налаштовані на ліберальну модель у вирішенні мовного питання. "Поменше держави" – ось їхній девіз. Але, якщо з допомогою імперій і держав-колоністів здійснювалася денаціоналізація українства, то чому власна держава повинна стояти осторонь, коли слід відновлювати і зміцнювати національну свідомість, мовну й історичну культуру. Показовими є підсумки опитування студентської молоді. На питання "Чи потребує українська мова підтримки на державному рівні у закладах освіти?" 80% студентів відповіли позитивно 15% – вважають, що українська мова потребує суттєвої матеріальної підтримки. Причому потреба в досконалому знанні української мови має свою сильну мотивацію. 47% студентів вивчають українську мову, щоб бути по-європейськи освіченими і культурними, 41% – щоб відчувати національну ідентичність, 8% – щоб мати кар'єрне зростання.
Проте важливо, щоб усі сфери – освіта, наука, інформація, культура, церква, політика, транспорт, зв'язок, бізнес, економіка, банки, система послуг активно і повсюдно впроваджували українську мову. Тоді ставатимемо реально консолідованим суспільством.
А тому так важливо, щоб стандартизація як наука і сфера діяльності людини, призначена для упорядкування усіх її функцій дедалі більше розвивала термінологічну політику, зумовлювала діяти за певними правилами усталених мовних форм.
Україна, яка тривалий час перебувала у колоніальному стані, як ніяка інша європейська держава потребує національної стандартизованої науково-технічної термінології. Будучи користувачем загальносоюзних стандартів, вона володіла лише невеликою часткою радянської системи стандартизації у вигляді республіканських стандартів. У той час як європейські країни почали створювати національні центри стандартизації ще на початку XX ст. під час 1-ї світової війни, у 20-і роки, Україна розпочала створювати власну систему стандартизації лише з 1992 р.
Відбувалось і перше становлення термінологічного банку даних. Проте, ті фахівці-ініціатори, які взялися за цю справу, розуміли, що без упорядкування національної термінології неможливі національні стандарти, без національних стандартів неможливий економічний і соціальний поступ України як держави культурної нації. Була й інша модель. Наприклад, у Білорусі проблема створення й упорядкування національної термінології взагалі не розглядається, там послуговуються російськомовною термінологією. Та це не наш український шлях.
Попри всі складнощі, у 1992 р. було започатковано програму розроблення за рахунок державного бюджету 300 термінологічних стандартів, які мали дещо експериментальний характер. Бракувало висококваліфікованих фахівців з різних галузей знань, які б добре володіли літературною мовою та науково-технічною термінологією.
За таких умов ставилося завдання про постійний перегляд стандартів, які почали застосовуватися практично. Певну позитивну роль у цьому відіграє Технічний комітет стандартизації науково-технічної термінології (ТК СНТТ).
На 2005 р. в Україні розроблено і впроваджено понад 700 термінологічних стандартів. Це було важке завдання. Подібного за такий час не робилося в жодній країні світу, але ще складніший шлях необхідно пройти в недалекому майбутньому, тим більше, що цю сферу постійно переслідує хаотичність, непослідовність.
Так, від 1996 р. (рік прийняття Конституції України), як показує аналіз, фінансування стандартизації (включно термінологічної) різко скоротилося. Держава стала акцентувати на потребі запровадження міжнародних стандартів (МС). Але, якщо у прикладних галузях запровадження МС мало свої підстави і переваги, то запровадження термінологічних міжнародних стандартів без урахування потреб розвитку національної наукової термінології виявилося неефективним.
Офіційні, нормативні, правові акти стали "збагачуватися" чужомовною термінологією. Серйозність проблеми посилюється ще й тому, що нинішня українська стандартизована науково-технічна термінологія містить багато термінів, скалькованих з російських, а національні стандарти не переглядаються через відсутність фінансування. Процес запозичення чужомовних слів стає майже неконтрольованим. Хибною практикою є те, що чужомовні терміни запроваджуються навіть там, де є всім відомі національні терміни. Запозичення: провайдер (постачальник), офіс (контора), сервіс (послуга, обслуговування), імплементація (впровадження), бенч-маркінг (постійне удосконалення) та багато інших надають офіційним, нормативним документам суржикового характеру. Використання російського чи англійського стилю викладу технічного тексту знижує якість документів, наближує його до жаргонної говірки.
Слід зважати, що обличчям українського народу, його еталоном мають бути офіційні документи (закони, укази, постанови, декрети, стандарти тощо). Вони засвідчують рівень культурного розвитку нації. Тому в багатьох країнах приймаються закони про захист національних мов від чужоземного впливу. Для прикладу, у Франції, Швеції, Росії використання чужомовних запозичень, за наявності національних термінів, забороняється.
У цій сфері конче потрібно відновити роботу термінологічної комісії Держспоживстандарту України, налагодження зв'язків із іншими комісіями, комітетами, органами влади, щоб її підходи ставали надбанням широкої громадськості й реалізовувалися у підручниках і навчальному процесі. Зміст освіти повинен якісно видозмінюватися у контексті розвитку української літературної мови. Термінологічні стандарти повинні стати невід'ємними атрибутами для вживання у найрізноманітніших сферах діяльності людини.
Для піднесення авторитету й суспільної ролі мови необхідно дуже відповідально ставитися до такої важливої галузі, як термінологія. Цільова державна програма стандартизації на 2006 – 2010 роки, метою якої є сприяння сталому зростанню економіки, поліпшення захисту життя, здоров'я людей, навколишнього середовища, передбачає розроблення більше 8 тисяч стандартів. Від рівня їхньої мовної форми значною мірою залежатиме культура української нації, підняття в очах народу ціни його найголовнішого скарбу – мови.