Українська освіта у світовому часопросторі
Автор: Кононенко Петро
доктор філологічних наук, професор, академік Української академії наук, Академії наук Вищої школи України, Української Вільної Академії наук у США, Міжнародної Слов`янської академії, Української академії політичних наук, Президент Міжнародної асоціації "Україна і світове українство", директор ННДІУВІ.

Доповідь Петра Кононенка, академіка, директора науково-дослідного інституту українознавства МОН України, президента міжнародної асоціації «Україна і світове українство»

Українська освіта у світовому часопросторі

отуючи і Міжнародний конгрес з мови (2005), і перший (2006) та другий (2007) міжнародні конгреси зі стану і проблем розвитку української освіти у світовому часопросторі, ми змушені були звернути увагу на саму дефініцію поняття «освіта». А саме: коли одні мислять його найперше, а то й головним чином, як систему навчання з підсистемами: освітні заклади, управління, предмети і процес навчання, педагогічні кадри, фінансування, то інші – лише як певний рівень освіти та наслідок навчального процесу («Я одержав гарну освіту»).
І як не прикро, але при цьому поза межами інтересу залишаються питання розвитку учнів
(студентів), а тим самим – розуміння синтезу триєдиного процесу – навчання, виховання та розвитку дитини (поколінь). Не випадково, що на перший план випливають технологічні аспекти освіти – її інституції, форми навчання та управ¬ління – і лише як супутні чинники – виховання та розвиток, власне, те, заради чого й існують освіт¬ні інґредієнти.
Досвід засвідчує: і в Україні століттями, і в цивілізованих зарубіжних країнах центром розмислів та турбот була і є едукація – органічно триєдиний процес виховання, навчання і роз¬витку. Бо метою всієї системи освіти є вихован¬ня, шлях до мети (спосіб досягнення) – і навчання (бо він не є однаковим), а кінцевим наслідком – розвиток особи від початкового рівня (закладе¬ного природою) до можливого для кожного (також визначеного як суспільством, так і приро¬дою) найвищого: фізичного, морально-етичного, культурного, гуманістичного, державно-політич¬ного, естетичного, духового і духовного, профе¬сійного і патріотичного.
Найперше помітні наслідки навчання: вони засвідчують рівень знань. І це важливо, це також об’єктивний критерій. Але нині добре відомо: рівень знань – чи не найменш стабільний крите¬рій, бо він залежить від умов його набуття, є постійно змінним, до того ж – зовнішнім щодо внутрішніх якостей людини. Він порівняно легко змінюється під впливом нових потоків інформації або ж способу життя, не сприяючого самороз¬витку та зростанню.
Є людина зовнішня (як полова в колоску жита), зазначав Григорій Сковорода, а є людина внут¬рішня (зерно колоска). Справжня людина – внутрішня, бо вона несе в собі найтривкіші внут¬рішньо-духовні, морально-етичні, гуманістично-естетичні, соціальні, національні і загально¬людські цінності. Отже: передумови життя і віч¬ності. Тож головним завданням всієї системи освіти є виховання й розвиток нової – внутріш¬ньої людини. А заради цього потрібно розбудо¬вувати й усі інституції системи освіти.
А це – завдання не лише освітянських інсти¬туцій та способів. Освіта в понятті едукації – це найголовніша мета й турбота кожної сім’ї та всього суспільства, нації і держави. Як наголо¬шував видатний педагог Костянтин Ушинський, «всяке істотне, а не тільки позірне поліпшення в побуті народу, всяка істотна реформа повинна ґрунтуватися на внутрішній, духовній реформі, на русі вперед, який відбувається в самому дусі народу, бо тільки з цих духовних реформ вирос¬тають самі собою тривкі зовнішні реформи… Надати ж швидкість народному розвиткові може тільки свідоме, розумне виховання і розумне навчання: вони пробуджують розум народу, дають волю його свідомості і збагачують його знаннями, до яких він досвідом не добрався б і за багато сотень років».
Ось чому виховання є не додатком, а деміургічною силою всього життя людини – від ди¬тинства до старості і в усіх сферах її життя, закріпленням знань як інтелектуально, так і на рівні ідейно-психологічному, інтегрально-світогляд¬ному.
І можна тільки вітати ініціативу цілого ряду освітніх установ (Вінниці, Дніпропетровська, Чернігова, Сімферополя, Чернівців, Івано-Фран¬ківська і Львівщини та ін.) провести конференції найперше з проблем саме першооснови освіти – виховання, а також те, що вони ставлять проблему не в традиційному підході: головне – це, мовляв, навчання, а додатком до нього має бути вихо¬вання, а відповідно до сучасної інтерпретації осві¬ти як органічної єдності виховання, навчання і розвитку. До того ж, маючи на увазі, що освіта у формі системи виховання починається з ко¬лиски, вона здійснюється в ланці «школи-родини», у якій «професорами» - вихователями висту¬пають найперше батьки. Тут виховують-навчають любов до мами й тата, до їхньої мови й культури, праці й віри у високі ідеали життя, найперше, власним прикладом.
Важливими у цьому плані постають три події.
Перша – це міжнародна конференція пред¬ставників шкіл Монтесорі. На роль інноваційності та вагомості системи навчання, в якій особливу роль відіграють виховні уроки-ігри, звернула увагу ще 1907 р. славетна Софія Русова. За нових умов ініціатором створення шкіл, що працювали б за методом великої італійки, а згодом – і Міжнародної асоціації, стає Борис Жебровський. До Києва прибули десятки представників зарубіжжя. І Б.Жебровський, і віце-президент асоціації Віра Горюнова зробили все, щоб досвід природно-наукового, досвідно-психологічного проникнення в душу кожної дитини та розвитку її творчих можливостей запанував і сьогодні – за умов абсолютизації інновацій технологічного, стандартизованого навчання, грубо відірваного від природності й людяності, від джерел і образів таємничо-романтичної тисячолітньої культури.
Друга – це нарада директорів європейських міжнародних шкіл україністики, проведена в Києві 5– 9 грудня 2007 р. на базі Міжнародної українсь¬кої школи (директор – Людмила Іванова) за участю Науково-дослідного інституту україно¬знавства МОН (зініційована також Б.Жебровським – першим заступником Міністра освіти і науки України). Директори шкіл з Іспанії, Португалії, Франції, Чехії, Латвії, Греції, Вірменії, Польщі, Німеччини, Італії, Туреччини, Грузії гаряче підтримали пропозиції Олени Місталь (Франція) та Лідії Кравченко (Латвія) ввести в повсякчасну практику обмін досвідом, поєднувати великі вітчизняні традиції народної та академічної педагогіки із світовим інноваційним процесом, загальне й національно-специфічне в сучасній освіті, використовувати позитивне, а не сумнівне чи негативне в широко рекламованому інтерглобалізмі. Як надзвичайно змістовні й перекон¬ливі були сприйняті ідеї, висловлені у доповіді заступника директора НДІУ МОНУ Тараса Кононенка «Електронні українознавчі ресурси в дистанційній освіті» (зокрема на прикладах співпраці із Шкільною Радою США, Тбіліським університетом, Паризькою і Ризькою українсь¬кими гімназіями).
Третя подія – це «круглий стіл» у Сімфе¬ропольській українській гімназії (директор – Наталка Руденко), учасниками якого стали всі педагоги гімназії, кримськотатарської школи, кримських українських шкіл, представники Партнер-клубу (президент – Ганна Сазоненко) з Києва і Кривого Рогу, Львова і Придністров’я, які спочатку були свідками святкування 10-річного ювілею Сімферопольської гімназії, потім ознайомилися з її досвідом виховання і навчання, з роботою педагогів і дітей у найрізнорідніших «майстер-класах». Також поспілкувалися з батьками і громадськістю, а потім провели аналі¬тичний розгляд проблем: набір учнів, піднесення найефективніших форм і принципів оновлення методології, організація виховання, навчання і розвитку на українознавчій основі, методи піднесення рівня та поглиблення змісту і якості освіти. Особливу увагу було приділено засадам зовнішнього тестування (і на досвіді розробок програм філією НДІУ МОН, розкритому Віктором Лукашенком) та акмеологічним аспектам освіти. Важливо, що в роботі освітян активну участь взяли представник Президента в Криму В.Б. Пробий-Голова, представники Міністерства й міського відділу освіти.
Українські заклади освіти досі піддаються адміністративному і партійно-ідеологічному тиску неприхованої українофобії, шантажу антидержавного ґатунку. На доказ достатньо ознайомитися хоча б із таким посланням прокурора м.Сімферополя, старшого радника юстиції Р.Ратії:
«Директору УВК «Украинская школа-гимна¬зия» Руденко Н.И., г. Симферополь, ул. Киевская, 177
Прокуратурой города проводится проверка в сфере образования.
На основании изложенного, руководствуясь ст. 8, 20 Закона Украины «О прокуратуре», прошу в срок до 23.11.07 предоставить в прокуратуру города информацию о том, чем руководствуется администрация учебного учреждения, применяя в качестве звонка Государственный Гимн Украины. К информации приложить документ (положение), послуживший основанием к применению Гимна».
У шкільних класах досі переважає система навчання. Звичайно, потрібно давати школярам інформацію (бо й це стає критерієм успішності роботи педколективу), але випускати людей, неспроможних застосовувати її до складних проблем життя (чорнобилі й перенасичення землі хімією здійснювали не слабоуспішні учні), а також байдужих до питань людяності й добротворчості, совісті і честі, громадянської позиції та реального патріотизму, – непри¬пустимо.
Не дивно, що один із журналістів навіть після того, як десятки держав визнали голодомор 1932 – 33 років геноцидом, визивно написав: «Не вірю в голодомор!». Його рука навчилась писати, але його серце та інтелект не навчились любити добро і ненавидіти зло, розуміти: хто не знає, що то є смерть, той не може відати, і що то є життя.
Одне слово – не можна випускати сьогодні людей з повними головами і порожніми серця¬ми, неспроможних втілювати в життя українську національну ідею. Але ми це робимо.
Роздуми про причини і наслідки, про рефор¬му нинішньої освіти й зумовили проведення міжнародних конгресів з проблем мови та освіти в Україні та у світовому часопросторі.
ІІ-й Міжнародний конгрес «Українська освіта в Україні й у світовому часопроторі» відбувся 25– 27 жовтня 2007 року.
Нагадаємо: у жовтні 2006 р. представники всіх областей України та 26 зарубіжних країн здійс¬нили:
1) вивчення реального стану освіти в Україні й зарубіжжі. Це було здійснено і шляхом прак¬тичного ознайомлення, і за допомогою анкету¬вання, в якому взяли участь майже 40 тисяч респондентів;
2)  аналіз Концепції та Доктрини діючої освіти; Державного стандарту; програм і підруч¬ників; підготовки кадрів педагогів; системи управління;
3) обговорення одержаних даних на пленар¬них і секційних засіданнях Конгресу, а потім – у засобах масової інформації.
Загальний висновок був одностайним: український народ, його освіта мають а) великі традиції; б) незаперечні досягнення і в сьогочасній практиці; в) немало освітніх закладів і педагогів, чий досвід набув світового рівня.
Ознайомимося з досвідом окремих із них, зокрема: 191 київської гімназії ім. П.Тичини (ди¬ректор Дроздович Ніна Георгіївна); Української школи-гімназії у місті Сімферополі (директор Руденко Наталія Іванівна); Кримської філії НДІУ (директор Лукашенко Віктор Володимирович); Міжнародної української школи у Києві (директор Іванова Людмила Василівна); факультету української філології та українознавства в Таврійському університеті (декан Прадід Юрій Федорович); кафедри українознавства у Кракові (завідуючий проф. Мокрий Володимир); УГЛ в Університеті імені Тараса Шевченка (директор Сазоненко Ганна Стефанівна); кількох сотень шкіл українознавства (голова Шкільної Ради США Федоренко Євген Васильович). Можна було б цей ряд умножити досвідом 56-ої гімназії з поглибленим вивченням українознавства та англійської мови у Львові (директор Лопушансь-ка Галина Василівна); київської школи № 41 (ди¬ректор Онаць Олена Миколаївна); 252-ої київської школи (директор Яресько Людмила Петрівна); фінансового ліцею бізнесу (директор Паращенко Людмила Іванівна); шкіл багатоетніч¬ної Чернівецької області та з планами розвитку української освіти в Донецькій області, в Кривому Розі, у Тбілісі, де успішно працює українська школа і в Університеті створено Інститут україно¬знавства для підготовки магістрів україно¬знавства (директор Інституту акад. Баканідзе Отар Акакієвич). Сьогодні ми ознайомимося з діяльністю Санкт-Петербурзького освітньо-наукового центру, яким керує видатний організа¬тор української справи, кавалер ордена Яросла¬ва Мудрого Тетяна Миколаївна Лебединська.
Проаналізоване під час роботи І Міжнарод¬ного конгресу відбито в підсумковому дослідженні «Українська освіта у світовому часопросторі» П.Кононенка і Т.Кононенка.
Разом з тим Конгрес визнав:
Інтегративною основою всієї системи освіти має бути ідея: українській суверенній
державі необхідна ідентична національно-державницька основа виховання й навчання.
Тим часом маємо сповзання на рейки старої імперсько-антиукраїнської системи. А звідси – наслідки:
1)  українська освіта знаходиться в стані системної кризи;
2)  українська освіта потребує глибокої і всебічної реформи;
3) одна з причин – те, що освіта в суверенній Україні мала розвиватися на засадах: а) об’єктивно-наукових, зокрема на принципах історизму та джерелознавства; б) національно-державницьких; в) гуманістично-патріотичних. Вона ж зупинилася на моделях старого сус¬пільства з його орієнтацією на ідеологічний та класово-партійний, імперський т. зв. інтернаціо¬налізм з його нігілістичним ставленням до гуманістичних пріоритетів людини, до національ¬них інтересів і пріоритетів кожного народу. Нині до цього додався ще й фетиш інтерглобалізму.
Дослідження, аналіз, інтерпретація, визна¬чення перспектив будь-якого явища має спи¬ратися на об’єктивні факти й критерії. В Україні ж наукові принципи підмінені модернізованими гаслами та часом хитромудрими закордонними моделями, впровадження яких під виглядом прилучення до Болонського процесу практично усуває філософію і державницьку та гуманіс¬тично-патріотичну домінанти освіти. Навіть не ставить питань:
1. Що таке освіта?
2. Яка її мета?
3. Які методи і засоби втілення?
Тому конгрес 2006 року ухвалив здійснити: 1) поглиблене вивчення теоретичної й практичної сфер освіти; 2) розробити проект програми реформи; 3) обрати міжнародну громадську раду з правами й обов’язками: а) створювати важливі документи методологічного плану, б) контролювати хід виконання найважливіших ухвал і законів.
ІІ.
Отже: що є освіта? яка її мета?
Ярослав Мудрий в ім’я утвердження величі держави: 1) запровадив школи тривіуму; 2) своєю владою настановив митрополитом Іларіона (вперше в діяльності церкви найвищий пост зайняв співвітчизник); 3) постановив учитися у вітчизняних школах усім дітям усіх державних сановників.
Володимир Мономах, написавши на схилі літ мудре «Поучення дітям», заклав міцні підвалини педагогіки серця як педагогіки єдності вихо¬вання й навчання, домінантою в яких була ідея формування доброї, патріотичної і гуманістичної особистості, котра розуміє, як світ створено і що означає бути людиною, та в активному житті утверджує принципи добродійності.
Цілою епохою синтезу та окреслення перспектив і шляхів розвитку стали ідеї виховання і навчання у процесі самопізнання Чернігівської філософської школи Лазаря Барановича, Транквіліона-Ставровецького, Дмитра Туптала, а в світлі народної педагогіки теорія і практика виховання та навчання – у творчості Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Івана Франка, а згодом Пантелеймона Куліша і Бориса Грінченка, Михайла Драгоманова, Лесі Українки, Маркіяна Шашкевича, Костянтина Ушинського, Софії Русової, Івана Стешенка, Сергія Єфремова, Павла Тичини, Олександра Довженка, Григорія Ващенка і так до Василя Сухомлинського.
Коротко нагадаємо опорні вузли педагогіки великих предтеч.
Григорій Сковорода розвинув філософію, етику, а на їхньому ґрунті – педагогіку формування й виховання «внутрішньої людини» в світлі філософії кордоцентризму, яка в підмурівок клала концепцію генеруючої ролі Серця в житті людини, отже – й ідею домінанти виховання в системі освіти.
Тарас Шевченко і висунув, і втілив у життя ідею-філософію національного характеру людини й народу, а тим самим – педагогіку виховання поколінь у світлі національних інтересів та перспектив. Саме Т.Шевченко створив не лише «Кобзар», а й «Буквар», мріяв написати лічбу (арифметику), космологію (тобто природо¬знавство), історію на ґрунті історичної пам’яті нації, її ролі та місії у світовій цивілізації і культурі.
Принцип єдності Природи, Людини, Слова в педагогіці Г.Сковороди та національності й історичної пам’яті у творчості Тараса Шевченка, їх орієнтації на системно-науковий, морально-етичний, естетичний і гуманістичний, патріотич¬ний характер виховання глибоко розвинули Михайло Максимович, Пантелеймон Куліш, Іван Франко, Михайло Грушевський на засадах наукового методу та Сергій Єфремов – на заса¬дах українознавства, української національної ідеї. Етапно-новаторськими стали концепції Б.Грінченка, І.Нечуя-Левицького, К.Ушинського про примат природно-національного виховання, зокрема народною мовою, як найуніверсальнішим феноменом пізнання світу та самопізнання й оволодіння генетичними джерелами пам’яті всіх поколінь і епох, а також концепції школи-родини Софії Русової, котра посилалася і на традиції української народної педагогіки, і на досвід зарубіжний, зокрема італійки Марії Монтесорі. Як не дивно, але в програмі для наймолодших її автори рекомендують спиратися як на опорні пункти на родове начало, природу, культуру, але поминаючи мову. Дуже не подо¬бається і сучасним теоретикам серцевина виховання й найуніверсальніша форма спілкуван¬ня, навчання і розвитку!
ХХ століття в центр уваги поставило проблему призначення, а відтак – змісту освіти. Як писав І.Франко, з вимогою відповісти: 1) що є освіта? 2) яке її найвище призначення? 3) якими мають бути метод та концепція освіти? 4) як освіта має контамінувати з наукою, зокрема з природою, суспільствознавством та етнопсихологією, етикою і логікою?
Повчальні відповіді на питання, зафіксовані в енциклопедичних документах. І тут особливо важливими є не лише принципи педагогіки Івана Франка, а і її мотиви, висловлені, зокрема, в його промові на 25-літньому ювілеї життєтворчості. Як відомо, великий українець розпочав промову з подяки всім, хто прийшов ушанувати його, особливо молоді, а також наголосив: «Подяка вкінці й моїм противникам. За двадцять п’ять літ моєї праці доля ніколи не скупила мені їх…». До речі, не скупить вона й нам – українознавцям, прибічникам фундаментальної реформи української освіти: були і є ті, що вдавалися й до різних форм терору щодо нас. Та ми, як писав І.Франко, «не устрашаємось». У неймовірно диференційованому світі не може не бути боротьби. І «я розумію, – наголошував Іван Яко¬вич, – дуже добре вагу боротьби в розвою і вдячний своїм противникам і щиро поважаю тих, що борються зо мною чесним оружжям».
Ми вже бачили, що і в сучасній Україні з при¬бічниками розвою борються здебільшого нечесною зброєю. Але звертаємо головну увагу на те, що тримало великого Франка несхитним борцем.
Земле! Моя всеплодющая мати
Сили, що в твоїй живе глибині,
Краплю, щоб в бої міцніше стояти.
Дай і мені!
Відчуття на рівні власного серця і власної долі рідної Землі-Вітчизни – ось що було першою криницею любові й сили Духа.
«Двадцять і п’ять літ я був тим пекарем, що пече хліб для щоденного вжитку, пекарем, котрий дбає про тата і маму, про всіх пригноблених та голодних як матеріально, так і духовно. Я завсіди стояв на тім, що наш народний розвій має бути міцною стіною віри у свої сили, у неминучість покращення долі шляхом здійснення культурної, соціальної, національної революції, сенс і гуманізм якої має розкрити освіта».
«Яко син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я почував себе до обов’язку віддати працю свойого життя тому простому народові. Вихований у твердій школі, я від малку засвоїв собі дві заповіді. Перша – то було власне почуття того обов’язку, а друга – то потреба не¬настанної праці. Я бачив від малечку, що нашому селянинові ніщо не приходиться без важкої праці; пізніше я пізнав, що й нам яко нації ніщо не прийде задарма, що нам ні від кого ніякої ласки не надіятися. Тільки те, що здобудемо своєю працею, то буде справді наше надбання; і тільки те, що з чужого культурного добра присвоїмо собі також власною працею, стане нашим добром. От тим то я старався присвоювати нашому народові культурні здобутки інших народів і знайомити інших з його життям».
Чи керуємось ми Франковими принципами і чи виховуємо покоління такого типу людей?! Загалом, які сповідуємо погляди?
Б.Грінченко. Словарь української мови. – Т.ІІ. – К., 1909.– С.65:
«Освіта, ти. Образование, просвещение. Великою працею доходить чоловік освіти. Освіту народню скрізь роспростер. К. (0.1861, ІІ, 228)». Отже: освіта – як виховання, досвід, моральні основи почуттів, думання, діяння.
Володимир Даль. Толковый словарь. – Т.2.– С.-П.-М., 1881. – С.613:
«…Умъ человека образовывается легче, нежели сердце».
Нагадаємо: в українській народній творчості синтез начал – Сонце – Серце – Слово. У єгиптян Серце – найвищий розум. І в еллінізмі провідна роль виховання, яку виконували філософські школи.
В.Даль: «Образованье… Образованье горы з толщи земной. Образованье гласного суда. Образованье ума и права.
…Первое образованье бывает семейное, второе – на обрядной помолвке; третье – при отпуске под венец… Образованность… просвещенье, или внешний лоск… Образованный, научно развитой, воспитанный, приличный в обществе, знающий светские обычаи; первое, умственное образование; второе, внешнее; для нравственного – нет слова!».
Показово: «Есть образина» – нет образо¬вания, Т. ІІІ. С.-П.-М., 1882; Просвещенье. Свет науки и разума, согреваемый чистою нравстенностію; розвитие умственных и нравственных сил Человека; научное образованье при ясном сознании долга своего и цели жизни. Просвещенье одною наукою, одного только ума, одно¬сторонне, и не ведет к добру (с.508) … просвещать… даровать свет умственный, научный и нравственный, поучать истинам и добру, образовать ум и сердце (с.508).
Словарь иностранных слов (сьогочасний). Нема «образования»; є проституція і прострація, але немає «просвещения».
Советский энциклопедический словарь:
с.920: «Образование, процесс и результат усвоения систематизированных знаний, учений и навыков; необходимое условие подготовки человека к жизни и труду. Осн. путь получения О. – обучение в уч. заведениях, где оно тесно связано с воспитанием. Большое значение в О. имеют также самообразование, культ. – просвет. учреждения, участие в общ.-трудовой деятель¬ности. Уровень общего и спец. (профессио¬нального) О. обусловливается требованием производства, общест. отношениями, состоя¬нием науки, техники и культуры».
с.1082: «Просвещение – прогрес. идейное течение эпохи перехода от феодализма к капитализму, связанное с борьбой нарождаю¬щейся буржуазии и народ. масс против феодализма».
Просвещение: 1) распространение знаний, образования; 2) система воспитательно-образоват. и культ.-просвет. учреждений.
Аналог – «Советский Энциклопедический словарь». – М., 1987.– С.910.
Сучасна «Концепція Державної програми розвитку освіти в Україні на 2006–2010 роки». –
Київ, 2005.
І. Як заклинання – постулат: «Явища глобалі¬зації та інтернаціоналізації у всіх сферах суспільного життя визначили необхідність комплексного синергетичного підходу в галузі освіти» (с.2).
Отже:
1. Основний – зовнішній, умовно міжнарод¬ний чинник. А йдеться про Україну і її дітей. То ж бачимо:
2. Досі комплексність мислили як а) єдність виховання і навчання; б) суспільних, державних, педагогічних засобів; в) на рівні принципів.
3. Нині пропонується синергетичний підхід в царині глобалізації та інтернаціоналізації. Природно постають питання:
- кого і чого?
- де ж тут ядро (зерно) освіти – дитина?
II. «Проблема є пріоритетною». Аргументом на підтвердження пріоритетності
є те, що освіта – основа розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука май¬бутнього України… Прямий відгомін – суспільні настрої.
Освіта відтворює і нарощує інтелектуальний, духовний та економічний потенціал народу, формує патріота і громадянина України.
Реакція і наслідки такої орієнтації: на запитання, чи потрібне патріотичне виховання, 52% глядачів телебачення відповіли: «Ні», 48% – «Так».
На запитання, де плануєте і хочете жити після школи, понад 40% молоді вказали на іноземні країни. Виходить – згідно з глобалізмом й інтернаціоналізмом…
III. «Постійно зростаюча роль освіти і науки у суспільстві та євроінтеграційні процеси, які охоплюють вітчизняну освітню галузь, в першу чергу (?! – П.К.) вимагають адекватних змін у структурі, змісті й організації освіти в усіх її ланках: вона має стати більш доступною (?), якісною (?), відкритою (?) до навчання протягом усього життя і конкурентоспроможною на міжнародному ринку освітніх послуг».
Мимоволі постають питання:
1. Які ж ланки освіти?
2.   Чи може бути дитина конкуренто¬спроможною на міжнародному ринку? Особливо в її юному віці?
3. А на терені внутрішнього життя як? Отже, чи має вагу внутрішній світ мільйонів дітей і в цьому зв’язку тип педагогіки? А роль батьків? А природне оточення?
Концепція Програми відзначає: головне – це навчання.
Важливі показники рівня – індекс людського розвитку та індекс освіти: «Упродовж 1992–1996 років Україна послідовно втрачала індекси» – і людського розвитку, й освіти: якщо він в європейських країнах рівний 0,99, то в Україні – 0,93, і ми тут ділимо «першість» з Росією, Вірменією, Казахстаном, Туркменією.
«Вітчизняна освіта не в повній мірі відповідає вимогам формування моделі (?!) особистості громадянського суспільства, демократизації, відкритості та прозорості (?)». І це за умови, що гасла скеровують увагу не на модель (усереднення), а на індивідуальний підхід до кожної дитини.
Причини? Документи фіксують:
1) фінансування;
2) матеріально-технічне забезпечення;
3) вади в управлінні.
І знову думаєш: а де ж основа? зміст і пафос, мета освіти? І як запорука успіху – тип педагога в усіх ланках освіти?
Шукаємо відповіді в «Концепції» (наголосимо – «Державної програми розвитку освіти в Україні») про необхідність «підвищення», «поліпшення», «досягнення адекватності»… – «ефективних механізмів залучення та використання ресурсів держави на потреби освіти» і думаємо: чи укладачі Концепції 1) знають реальний процес освіти? і 2) чи знайоме їм відчуття – на рівні серця! – української духовності?
Ігнорування тисячолітніх традицій вітчизняної педагогіки та національно-державницьких інтере¬сів в ім’я «приведення у відповідність європейсь¬ким стандартам» усіх ланок освіти надій на успіхи і тепер, і в майбутньому не вселяє.
Сподіваючись, що знайдемо оптимістичну перспективу, звертаємося до Доктрини освіти, Програми розвитку та Державного стандарту. Спочатку з’являються проблиски надій: і в Докт¬рині, і в Програмі бачимо наголос на покликанні освіти задовольняти насущні потреби нашого суспільства, а тому – будувати освіту на україно¬знавчій основі.
Однак детальне ознайомлення з Державним стандартом, програмами, а далі і з підручниками засвідчує ілюзорність тих сподівань. Бо спочатку негоція виразилась у тому, що чиновники «тихою сапою» вигребли з Державного стандарту українознавство, а далі інтерглобалісти пішли шляхом рішучого корегування не тільки україно¬знавства, а й усього суспільно-гуманітарного циклу предметів українознавчого змісту, особли¬во у ВНЗ.
Секціям з питань концепційних засад нашої освіти та державного стандарту довелося здійснити велетенський обсяг роботи з вивчення й аналізу реального стану й перспектив зазначе¬них напрямків розвитку освіти. Стало очевидно: концепція складалася одними, а ДС – іншими, у відриві від досвіду педагогів і особливо тих, хто твердо стоїть на позиції невідкладності принци¬пової реформи всієї системи української освіти, а це означає – принципових змін, насамперед у змісті спрямовуючих документів – Концепції та Державного стандарту. Наголосимо: для цього необхідна копітка, прямо скажемо – державо¬творча робота, бо ж від стану освіти прямо залежить характер і рівень розвитку суспільства й держави. А це означає, що в основу мають кластися не так популістські заклики до розвитку освіти залежно від глобалізації та прокислої оскомою інтернаціоналізації, добре відомої наслідками ще з часу СРСР, а національні інтереси України. Тобто інтереси дитини, батьків, педагогів, усього суспільства й держави, національної культури та мистецтва.
І це все має визначати: по-перше, структуру нашої освіти, зокрема її ланки. Досі освіта формально починається з першого класу. До сьогодні дошкільний період опиняється поза системою. І це суперечить задекларованій тезі про її природовідповідність та безперервність, бо наукою доведено: генотип дитини структурується до 3-х років. То й починати виховувати її необхідно до 3-х років. Ми ж починаємо освічувати її з 6 – 7 ро¬ків. При цьому найважливіший етап втрачається: ми не формуємо ядра характеру (а тим і долі) дитини, а лише нашаровуємо на її вже сформовану перфокарту, точніше – на мозок, певні знання. Так опиняється у сфері впливу інтелект й ігнорується серце, а отже – морально-етичні й культурно-естетичні та психічні глибини її єства. Втрачається гармонія між раціо та емоціо, що закріплюється тим більше, що в нашій концепції головна увага приділяється навчанню, і лише доважком до нього стають певного роду засоби виховання. І то не як цілісна система, а лише як сума заходів з виховання «громадянської», «гуманістичної», «патріотичної», «національної», «правової», «культурно-естетичної» (і ще низки інших) свідомості. Не як норма життя, а як зовнішні постулати, і тому малоефективні як для навчання (розуму), так і для виховання цілісної душі. Освіта зводиться до засвоєння суми інформації. Але ж вона постійно змінюється! А душа лишається поза нашим впливом.
За ініціативою Міністра освіти доручено першому заступнику міністра Б.Жебровському та директору Інституту українознавства П.Кононенку розробити досконалішу програму виховання. Створена комісія запропонувала проект, яким передбачено виховні заходи для всіх класів, наявні ознаки системності. Це вже є крок уперед. Але – в майбутньому. Тому проблема залишається.
Паралельно над концепцією і структурою освіти працювали групи в Чернігові, Кривому Розі, в Сімферополі, Донецьку, Чернівцях, Львові й Києві. Вони створили концепції та програми від школи-родини до ВНЗ.
За цими концепціями система освіти має починатися ланкою школи-родини і базуватися на органічній єдності виховання і навчання, при тому головну роль мають відігравати батьки й вихователі та система всіх предметів, насичених не лише інформацією специфічного знаннєвого характеру, а й потужним виховним змістом. І це торкається не тільки початкової та середньої, а й вищої школи, а також педагогів усіх рангів: вони не повинні ділитися на викладачів і вихователів, а виховувати і своїми предметами, і особистим прикладом. А це означає, що, насамперед, усі предмети мають бути дійсно наповнені виховним українознавчим змістом, філософією патріотизму й гуманізму, а також повинен бути обов’язковим окремий предмет – українознавство – в усіх ланках загально¬освітньої і в усіх типах вищої школи. Адже маємо формувати гуманістів-патріотів, а у ВНЗ – національно-державницьку інтелігенцію, еліту, а не ремісників дещо вищого рівня професійної підготовки. А кожен педагог мусить бути людиною душевною, широких інтересів, глибоких почуттів, високої культури, воістину патріотом, спроможним (морально-естетично) сказати словами В.Сухомлинського: «Серце віддаю дітям!».
Наголосимо: потрібно виховувати народну еліту!
А що маємо нині? Освітян усіх областей України та й українського зарубіжжя надзвичайно прикро вражає примітивно трактована «техно¬кратична», антипатріотична й антигуманістична орієнтація не лише в Концепції освіти, а й у таких директивних документах, як Доктрина розвитку освіти та Державний стандарт. Нагадаємо: навіть за часу СРСР у навчальних планах і загально¬освітніх шкіл, і всіх ВНЗ на суспільно-гуманітарні предмети відводилося не менше 37 % годин.
Неважко переконатися, що гуманітарною недостатністю, як побачимо далі, відзначаються й навчальні програми загальноосвітніх, особ¬ливо профтехшкіл. Але тривожно катастро¬фічними є програми ВНЗ: чи не в більшості з них суспільно-гуманітарні предмети ледве чи сягають 7 %. Гірше того: чиновні працівники ВНЗ вимагають ще й дальшого скорочення, зокрема історії України, культури і мистецтва, а мову, державну мову, втискають у різного роду ерзаци «ділової мови».
Зазначимо одразу ж: іноземні мови вивчаються і в школах, і у ВНЗ. А на цій основі – ще й курси країнознавства. Літературної ж української мови – нагадаємо: державної! – у ВНЗ не викладають! Тому (формально) не вивчають і українознавства. І це при тому, що: 1) іноземні мови знадобляться в житті лише частині громадян; 2) державна мова потрібна всім і все їхнє життя; 3) іноземними мовами насичені і майже всі технологічно-інформаційні системи. Це принципово впливає на мовну культуру випускників ВНЗ, і не лише загальну, а й професійну, а головне – на їх мислення, почуття, зокрема патріотичні, що в даному випадку означає – антипатріотичні симпатії, орієнтації та життєву практику. Англійська мова щорічно доповнюється 800 словами. Чи не такою ж мірою збіднюється українська? І то – внаслідок свідомо спланованих процесів. Мотивація, прямо скажемо, примітивна: «так ми ближче до Європи й світу, а до того ж – історія, українська мова, література й культура вивчалися в школі…». Але ж елементарно освічена й культурна та інтелек¬туально розвинена людина розуміє: у школі все розглядалося на рівні середнього, а то й посереднього учня; а в системі ВНЗ все має осмислюватися на рівні найвищої свідомості й інтелігента. Школяра ми вчимо, щоб він міг обрати дорогу в життя, а студента – щоб він став лідером суспільної думки і практики. Скільки понять-слів у пам’яті людини – стільки елементів культури. То як можна стати лідером за панування вузько й утилітарно спрямованої профорієнтації?
У новій збірці Бориса Олійника «У замкненому колі. Із окупаційного зошита» є надзвичайно промовиста поезія «Інвектива-2»:
У шабаші свавільної свободи, Під’юджувані із суфлерських буд, Ми, наче зомбі, не спитавши броду, Пустились в блуд.
Заблукані в глухім чортополосі,
З похмілля так і не збагнути суть:
Що то ж не ми йдемо,
сліпі та босі,
А нас ведуть.
Гірка іронія з приводу абсурдності багатьох реалій буття, а особливо – лицемірства, двоє¬душності, кособокості свідомості тих, що одер¬жали (чи й купили) навіть не по одному диплому, пнуться в лідери різного рангу, а то й у вожді, та так уже ретельно глобалізують і свідомість, і життя, що скоро залишиться хіба що назва території «Україна». І «ми скоро між собою в Україні балакатимем… через тлумачів!».
І як, думаючи про тих, «що мерцями стали за життя» (та яких Т.Шевченко іменував хоч і ходя¬чими, але «ненародженими»), не звернутися тут до слів Великого Кобзаря: Схаменіться! Будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люди.
Настане суд!..
Бо народ наш не втратив віри у те, що «на оновленій землі врага не буде, супостата. А буде син, і буде мати, і будуть люди на землі…». Чи ж усвідомлюємо це й ми, освітяни, особливо ті, що так замашисто нав’язують своєму народові чужі моделі життя, виховання, навчання, розвитку?
За відповіддю далеко ходити не треба: достатньо проаналізувати причини і кризових явищ у розвитку державно-політичної системи та в поведінці її представників, і небезпечних для будучини незаперечних тенденцій люмпенізації і в середовищі людей з вищою освітою, і в усій масі суспільства.
Свого часу видатний учений і державний діяч Сергій Єфремов писав: «Що найбільш мені до серця промовляє й зворушує мене в новому українському письменстві, так це величезна його внутрішня краса, що безмірно переважає ті зверхні цінності, які вже дали вони світові. Збудити великий народ, не останню частку людськості до свідомого життя, Духа живого вдмухнути у приспаного історією велетня, перетворити сирову етнографічну масу у свідому і своєю свідомістю дужу націю – я не знаю більшого заміру на світі, ширшого розмаху для праці, кращої мети серед людей».
А от сучасні укладачі ДС та навчальних планів і програм, виявляється, знають «більший замір» – глобалізацію і псевдоінтернаціоналізацію: за їх допомогою вони роблять усе навпаки: націю (свідомий народ) прагнуть обернути на сиру етнографічну масу, українську державу – на державу-територію Україна, а культуру (в даному разі літературу й мистецтво) – на засіб прилучення до напівфакультативних предметів, а тому неспроможних формувати народно-патріотич¬ний світогляд та протистояти масованому наступу люмпенізації засобами чужоземної «масової» продукції (у тому числі засобами телебачення і ЗМІ).
Міністерство освіти й науки зацікавилось якістю підручників з літератури, але ешелони старого світу – дуже міцні. Їхня інерційна протидія не слабне. І не лише стосовно мови, літератури, культури, а й характеру підготовки кадрів. Доказ – проблема українознавства. Щонайперше: усвідомлення, що воно або розвивалося як філо¬софія і політика держави, або переслідувалося й усувалося залежно від умов розвитку суспільства та держави. Українознавство замінювалось на вирішальних етапах національного піднесення (переконливий приклад – 1-а чверть ХХ ст., коли саме українознавство було проголошене «політи¬кою і філософією держави» та покладене в основу освіти, науки, культури, державного будівництва, коли чітко окреслилися риси національно-культурного Відродження), а переслідувалося за умов панування імперських ідеологій та режимів.
Період становлення суверенної України завершився введенням українознавства до Державного стандарту, затвердженого Кабінетом Міністрів 1998 р. І прогресивна частина освітян гаряче сприйняла повернення українознавства в усі сфери виховання, освіти, науки, державного управління, бо цього вимагало саме життя. На
доказ достатньо взяти освітню практику УГЛ Київського університету імені Тараса Шевченка, Сквирського ліцею, Сімферопольської та Львівської гімназій, а головне – уже тисяч шкіл і сотень ВНЗ України, де справжні поборники інноваційного реформування в республіці навіть не обмежуються програмно-підручниковими розробками НДІУ.
Програми для всіх класів Чернівецької області та підручники для 5 і 8 класів створені Тамарою Мінченко з колегами. Ряд підручників створено у 252-ій школі Людмилою Яресько та Тетяною Якшиною у Києві. Програми й посібники для середніх шкіл і ВНЗ розроблені у Кривому Розі Анатолієм Козловим і Світланою Ковпік. Цілий букет посібників і підручників «Українознавство» для 5, 6, 7, 8, 9 класів створено під керівництвом відомого педагога і вченого Петра Сікорського, вчителями Львова і Дрогобича. З гідним поваги ентузіазмом та педагогічно-науковим досвідом взявся за розробку програм сучасного типу з українознавства заслужений учитель України Василь Цимбалюк.
Про державне ставлення до українознавства свідчить як створення Науково-дослідного інституту українознавства, так і нагородження його Почесною Грамотою Кабінету Міністрів України. Але зусиллями деяких чиновників нині на рівні документів його підступно усунуто і теоретично, і практично із системи освіти, науки, культури. То який процес ми переживаємо? Не на словах, а насправді? На словах, як ми вже відзначали на І Конгресі, заступник міністра МОН України В.Огнев’юк навіть Президентові допові¬дав, що всі предмети нашої освіти є україно¬знавчими, а в той же час адміністративно вижи¬вав його з усіх ланок освіти. Було сподівання, що за таку лицемірно-українофобську діяльність заступник міністра буде покараний і усунутий з царини освіти. Однак абсурд не припинився: київськими керівниками освіти п.Огнев’юка впроваджено на посаду… в.о. ректора Універси¬тету ім. Б.Грінченка… І ще абсурдніше те, що його політика не тільки не знайшла офіційного осуду, а набула ще ширшого застосування.
Заступник голови міськдержадміністрації п.Журавський проголосив «підвищення інтересу деяких громадян до мови Пушкіна» і заявив, що адміністрація знайде кошти для поглибленого вивчення мови… іншої держави. Освітяни питають: а що, мова Гомера, Данте, Сервантеса, Гюго, Гете, Байрона, Міцкевича, Руставелі киян не цікавить? І головне: а самого п.Журавського, державного службовця, державна мова – українська – не цікавить? І з яких джерел він знайде фінанси для введення щотижнево у кожному класі російської мови, очевидно, для реставрації тотальної русифікації столиці, а це ж неминуче пошириться в усій Україні… І це питання годин, програм, підручників, кадрів. А до того – це ж нав’язування мови іншої держави всім, наголосимо – всім, а не етнічним росіянам, громадянам України. При цьому зауважимо: українці Австралії, США, Канади…, коли хочуть вивчати свою мову і культуру, самі збирають на це кошти. Так функціонують школи в численних державах, інститути українознавства у Гарварді, Едмонтоні, Тбілісі, Перемишлі, сотні кафедр та наукових центрів у країнах Європи, Америки, Австралії. Пан Журавський хоче підживлювати русофілів за рахунок усіх громадян столиці, заплющуючи очі на те, що найбільше – мільйони! – українців проживає у Росії, але там немає жодної державної української школи, жодної години, навіть хвилини на радіо і телебаченні, жодної української газети.
Лицемірні глобалісти та інтернаціоналісти нерідко при подібних перекосах національно-державних інтересів посилаються на Хартію про вимираючі мови. Російська мова до таких, слава Богу, не належить і за її піднесенням над державною українською криється лише політична спекуляція і протидія українській Конституції.
Повідомлення останніх днів: на звернення колективів української діаспори до урядуючих кіл РФ про сприяння їхній діяльності надійшла відповідь: це можливо лише за тих умов, що Україна не вступатиме до НАТО, та якщо російській мові буде наданий статус державної або за умови об’єднання з Росією в одній державі. Водночас у Москві здійснюється тиск на колектив Української бібліотеки задля перетво¬рення її в бібліотеку загальнослов’янську. Отже, імперсько-асиміляторська гільйотина діє на повну силу…
На минулому Конгресі вже аналізувалися наші навчальні плани, програми, підручники, система підготовки кадрів. Висновок такий: переважна більшість із них не пронизані ідеєю україно¬знавства, а отже не можуть реалізувати націо¬нально-державницьку ідею. Наголошуємо на двоєдності поняття – національно-держав¬ницька ідея, щоб не робилося перекосів у трактуванні національного. Маємо багато етніч¬них груп, їхні інтереси повинні бути гарантовані в специфічних формах та варіаціях, але всі ми – громадяни однієї держави. Тому в освітянській практиці часткове не може домінувати над загальним. Має панувати те, що об’єднує, а не те, що диференціює і протиставляє та ділить Україну на частини на основі етнічних, мовних, культурних, регіональних, конфесійних, партійних інтересів, прагнучи над народним впровадити сектантські норми.
Всяке біополе має свій центр. І біополе Терену України повинне існувати не на відцентровій, а на центробіжній енергії. Слід пам’ятати досвід як великосяжної Київської держави, так і Гетьмансь¬ко-Запорозької: як тільки з’являлося кілька державно-політичних центрів, столиць, так одразу розпочинався процес розламу цілісності. Київ символізував сакральну столичність, інші тимчасові столиці – провінційну. Втративши столицю (голову народного організму), і міста лишалися опори державності.
Освіта має спиратися на єдиний закон, а відтак – і на єдиний Державний стандарт. Тому освіта повинна не тільки вчити, а й виховувати в дусі ідей гуманізму та патріотизму, який, у свою чергу, має не зводитися до абстрактних лозунгів, а коренитися на любові до мами й тата, свого
роду, рідної природи, мови, культури, держави Україна, до світового українства.
ІІІ. Для досягнення мети маємо:
I.  Звернутися до Президента України з пропозицією створити при Президентові Всеукраїнську раду з питань освіти й науки. До Ради мають увійти представники освітян України й зарубіжжя.
Завданням Ради буде: 1) створювати най¬важливіші освітянські документи: проекти зако¬нів, Концепції, Програми, Державного стандарту; 2) організувати роботу (колективи) з підготовки програм і підручників усіх типів освітніх ланок; окремо – для закладів освіти зарубіжжя; 3) а особливо – контролювати хід виконання і своїх ухвал, і державних законів та постанов.
II. Пропонувати Міністерству освіти й науки координувати заходи з розвитку освіти й науки з Всеукраїнською радою з питань освіти.
III. Рекомендувати Міністерству освіти й науки та іншим міністерствам спільно з Радою розробити найголовніші документи – Концепцію освіти, Програму, Державний стандарт відповідно до ідеології та завдань розвитку сучасних суспільства й держави.
IV.  До Державного стандарту має бути повернуто українознавство – і як окремий предмет, і як методологія програм та підручників загальноосвітніх та ВНЗ, бо без українознавства ефективної системи виховання – не домогтися.
V. Запропонувати Міністерству освіти й науки ввести до навчальних планів усієї освіти і, що найперше, – ВНЗ вивчення української мови, інтегративного курсу української культури, історії та географії України на рівні їх наукового осмислення.
VI. Невідкладно створити дійсно науково-гуманістичні й професійно-патріотичні програми і підручники з усіх освітніх предметів. Узяти за основу досвід створення програм для школи-родини I – I V, V – VII, IX – XII класів та ВНЗ Науково-дослідним інститутом українознавства МОН.
Домінантою всіх програм і підручників має стати філософія єдності виховання, навчання і розвитку.
VII. Розробити оптимальну систему підго¬товки й підвищення кваліфікації кадрів, особливо педагогів, спроможних виховувати і власним прикладом.
VIII. Налагодити постійну взаємодію освітніх і науково-педагогічних інституцій і центрів та закладів України і Зарубіжжя.
Ширше й повніше стан і перспективи розвитку української освіти розкриваються в матеріалах аналізу та ухвалах секцій Конгресу.