Мова і проблеми політичної ідентичності в Україні
Автор: Гринів Олег
Доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри політології Київського міжнародного університету

Досліджуються проблеми етнонаціонального розвитку України, реальні взаємини у мовній сфері після проголошення незалежності. Обґрунтовується питання становлення української політичної нації на українських національних засадах.

Ключові слова: політична ідентифікація, національна ідентичність, процеси деукраїнізації, державний статус української мови, мовна ситуація, русифікація.

Язык и проблемы политической идентичности в Украине

В статье исследуются проблемы этнонационального развития Украины, реальные взаимоотношения в языковой сфере после провозглашения независимости. Обосновывается вопрос становления украинской политической нации на украинских национальных принципах.

Ключевые слова: политическая идентификация, национальная идентичность, процессы деукраинизации, государственный статус украинского языка, речевая ситуация, русификация.

Language and Problems of Political Identity in Ukraine

The article is devoted to the problem of etnonational development of Ukraine and real relations in a linguistic sphere after proclamation of independence of Ukraine. Author substantiated the process of formation of Ukrainian political nation on the base of Ukrainian national principles.

Мова і проблеми політичної ідентичності в Україні

Політична ідентифікація населення нашої держави ускладнена цілою низкою проблем.
По-перше, у нинішніх межах Україна як політична єдність сформувалася лише шістдесят років тому. До цього часу її регіони, розділені державними кордонами, перебували у складі різних держав протягом століть, а Закарпаття – навіть ціле тисячоліття, що не могло не залишити свого сліду.
По-друге, упродовж століть наші землі були розірвані цивілізаційно. Основна частина українських земель, штучно відірвана від західноєвропейської цивілізації, зазнавала впливу євразійської, московсько-православної цивілізації і розвивалася зовсім інакше, ніж землі, приналежні імперії Габсбургів. Якщо в Європі нації сформувалися у національні держави, то євразійська імперія Романових як штучне утворення народів на різному рівні суспільного розвитку трималася на релігійному принципі, намагаючись цементувати всі підневільні народи навколо православного ядра. Фактично на території цієї імперії існувало 5 цивілізацій (православна (євразійська), мусульманська, буддійська, західноєвропейська і північно-азійська). Нема нічого випадкового у тому, що певна частина нашого населення, ідентифікувала себе, насамперед, за релігійним принципом, не розуміючи докорінної різниці між православ'ям київським, орієнтованим на особисте спасіння та православ'ям московським із його химерною ідеєю "Москва – Третій Рим" і войовничою ксенофобією, яка не визнавала жодної толерантності до представників інших конфесій і національних спільнот.
По-третє, на політичну ідентифікацію накладали відбиток особливості церковного розвитку регіонів. Напевне, ніхто не заперечить, що найвищий рівень національної свідомості і політичної культури проявляють галичани. До цього найбільше спричинилася греко-католицька церква, на чолі якої стояв великий митрополит Андрій Шептицький. Галицький українець іще й нині асоціюється із греко-католиком. Патріотичне греко-католицьке духовенство чимало зробило для того, щоб тамтешня українська людність не була полонізована і зберегла материнську мову. На противагу йому, наслідки підпорядкування у 1686 р. Української православної церкви Московському патріархатові відчуваються й досі.
По-четверте, політична ідентифікація чималою мірою залежить від особливостей національного складу населення. Як відомо, з одного боку помітні значні відмінності між населенням Західного і Центрального регіонів, з іншого – Східного і Південного регіонів. Саме на цьому спекулюють різні олігархічні клани у східних і південних областях нашої держави, що особливо проявилося наприкінці минулого року, коли на повну силу почали роздувати сепаратистські настрої, щоб залишити при владі донецьку кримінально-олігархічну групу.
По-п'яте, політичну ідентифікацію частини наших громадян ускладнює їхня приналежність до так званих "російськомовних українців" ("російсько-українців", "україно-росіян") і до "російськомовного населення" взагалі. Феномен "російськомовного населення" як імперський рудимент ніде в колишніх республіках СРСР не був корисним для національного державотворення. Саме таке "російськомовне населення" навіть у республіках Прибалтики ставало опорою різних інтерфронтів, бо, за совєтською традицією, російське й інтернаціональне вважалися синонімами.
Особливістю української політичної ідентифікації слід уважати позицію мешканців столиці. На виборах вони голосують так само, як і людність трьох галицьких областей. Попри переважну російськомовність мешканців Києва, феномен столиці зумовлює високий рівень їхнього патріотизму.
Як наукова і практична проблема політична і національна ідентифікація українців привертає увагу вітчизняних і закордонних учених. Серед таких публікацій доцільно, на наш погляд, назвати книгу британського історика Е.Вілсона [1], в якій, поряд з іншими, досліджуються також проблеми політичної та національної ідентифікації українців після проголошення незалежності. Вчений, як правило, використовує безпосередньо наші вітчизняні матеріали, що вигідно відрізняє його від інших закордонних дослідників, які нерідко спираються на упереджені російські джерела про Україну.
Проблеми політичної і національної ідентичності українців порушувалися на міжнародних наукових конференціях, які відбулися останніми роками в Україні [2]. Окремо треба наголосити на працях М.Антонович [3], М.Вівчарика [4], Я.Грицака [5], П.Кононенка [6], В.Лісового й О.Процента [7], А.Погрібного [8] та інших [9]. Звісно, не втрачає своєї актуальності фундаментальна праця "Мала енциклопедія етнодержавознавства" [10]. Обмежений обсяг статті не дає змоги зупинитися на них детально, але окремі їх проблеми будуть висвітлюватися далі в нашому дослідженні.
Політична ідентифікація пов'язана з національною ідентифікацією, що підтверджує досвід народів Європи. На противагу тим самовпевненим дослідникам, які ще не так давно заперечували можливість появи на мапі світу нових держав, наприкінці минулого століття виникло більше двох десятків держав. Розпалася, не витримавши натиску внутрішніх суперечностей, багатонаціональна Російська імперія, що маскувалася під псевдонімом "Советский Союз". Припинила існування двонаціональна федерація чехів і словаків. Трагічним було розлучення федерації північних слов'ян Югославії. Боротьба за національні права триває в інших багатонаціональних державах. Таким чином, маємо всі підстави твердити, що в політичному розумінні наше століття, яке розпочалося із розпадом СРСР у 1991 році, можна назвати, принаймні для Європи, віком національно-державного ренесансу.
Звісно, дуже легко протиставити таким процесам приклад мирного співжиття швейцарської політичної нації, яку створили чотири мовні спільноти, але тут ідеться про виняток, а не про правило. Швейцарська конфедерація існує тому, що в ній немає панування найбільшої німецькомовної спільноти і забезпечені належні умови для культурного розвитку швейцарців німецькомовних, франкомовних, італомовних і ретороманськомовних. Така толерантність, як риса європейської цивілізованості, зумовлена, як писав Е.Ренан, "бажанням Швейцарії об'єднатися, незважаючи на різницю мов" [11]. Водночас Е.Ренан зазначав, що "Австрія – держава, а не нація" [12], із чим слід погодитися, адже імперія Габсбургів була штучним державним утворенням багатьох націй.
Треба визнати рацію твердження, що "національна ідентичність не є єдиною основою ідентичності", але не варто заперечувати її "найбільшу значущість", бо "абсолютизація будь-якої ідентичності не узгоджується з засадами ліберальної демократії" [13]. Справді? У нинішній Європі співіснує принаймні п'ять рівнів ідентичності: загальноєвропейський, західноєвропейський або східноєвропейський, національний, регіональний [14]. Така багатоманітна ідентифікація вимагає певних коректив, адже в ній не згадана політична (державна) ідентифікація. Мабуть, між нею і національною ідентифікацією не роблять якоїсь різниці, хоч тут про повний збіг не може бути й мови.
Звісно, національна ідентифікація на європейських теренах має свої особливості. У колишньому Радянському Союзі прискореними темпами витворювали "нову інтернаціональну спільноту" – радянський народ з єдиною мовою спілкування, тобто російською мовою. Наслідки таких дій очевидні. Ще у 2001 р. з населенням України ідентифікувало себе 35% опитаних, а 18% відносили себе до населення колишнього Радянського Союзу, і майже третина опитаних (30%) – до населення району чи міста [15]. Звичайно, відповіді значною мірою залежать від запропонованих варіантів запитань. Проте, вони засвідчили певну розгубленість. Має рацію М.Шульга, який пояснює "ретро-ідентичність" частини опитаних тим, що такі громадяни не вписалися у нові реалії і тому живуть минулим [16]. Віднесення себе до населення певного району чи міста, а також до населення регіону (таких 9%) [17] доводить, на наш погляд, деформоване розуміння патріотизму і низький рівень політичної культури певної частини населення нашої держави, його розчарування політикою державної влади, яка призвела до відчуження громадян від своєї держави, а також наслідками деукраїнізації Української РСР.
Особливо інтенсивно процеси деукраїнізації в Україні посилювалися за часів компартійного керівництва Щербицького, який навіть у своїй партійній анкеті у графі "національність" перекреслив слово "українець", а натомість вище написав "русский" [18]. Так він виправив "помилки" в роботі після свого попередника, якого за книгу "Україно наша Радянська" звинуватили у націоналізмі. Як згадував П.Шелест, союзне компартійне керівництво закидало йому те, що в Україні "багато говорять українською мовою" і "Шевченка надмірно шанують", а генсек Брежнєв навіть трактував українську мову як "суржик російської мови" [19].
Совєтизація населення за компартійного режиму не могла сприяти вихованню українських патріотів. Компартійне керівництво докладало зусиль для того, щоби протидіяти навіть проявам національного патріотизму. Серед осіб, які ще ідентифікують себе з населенням СРСР, панує ностальгія за минулим, якому вони суб'єктивно належать і нині. Отож, про їхню політичну ідентифікацію з громадянством Української держави можна говорити лише умовно, хоча вони й не відмовляються від тих соціальних пільг, які встановили для них державні органи.
Через десять років після розпаду Союзу РСР соціологічні дослідження довели, що при можливості добровільного вибору громадянства 22,8% етнічних українців і 58,6% етнічних росіян відмовились би від українського громадянства [20]. Цікаво, що майже третина етнічних росіян (31%) віддала перевагу Росії, а приблизно кожен десятий (9,8%) готовий прийняти громадянство Німеччини [21]. Як видно, етнічні росіяни, які мають навіть ліпші можливості для свого культурно-національного розвитку в Україні, ніж представники титульної нації, непросто інтегруються в українську політичну спільноту. Не допомагає й те, що на офіційному рівні намагаються запобігти перед ними, замінивши політологічний термін "український народ" на розмитий "народ України", майже так, як було за часів компартійної диктатури.
Мабуть, відмова від зазначення національності у документах не мала достатніх підстав. Підспудно вона спрямована на те, щоби приховати реальне становище у найвищому керівному складі України, зокрема у парламенті, виконавчих структурах і судових органах. Напевне, цим слід пояснювати і мовну ситуацію в Україні, в якій державна мова зведена до ритуальних функцій.
Відмова від запису національності в документах у наших умовах заганяє у глухий кут розв'язання низки питань нашого національного державотворення. Фактично відкривається шлях до перетворення незалежної України на Малоросію – другосортну російську державу, бо при владі залишаються ті, хто утримував у ній важелі за часів компартійної диктатури. На початок 1971 р. серед керівного адміністративного складу республіки росіяни становили 58% працівників, а в ЦК КПУ росіян було 40%, що майже вдвічі перевищувало відносну кількість їх у населенні України [22]. Оскільки після проголошення незалежності таке становище зазнало незначних змін, то зрозуміло, що конституційна норма про державний статус української мови фактично ігнорується. Причина очевидна: панує не мова абсолютної більшості населення держави, тобто мова титульної нації, а мова вчорашньої колоніальної адміністрації, яка поміняла прапори й таблички на своїх кабінетах.
Питання про катастрофічний стан української мови в республіці порушив Олесь Гончар на республіканському з'їзді письменників у 1986 р. [23]. Письменник осуджує у своїх "Щоденниках" компартійного керівника республіки Щербицького, який "з садистською послідовністю виганяє українську мову з усіх нарад, установ, вузів, із радіо; в школі за русифікацію встановив вчителям надбавку 15 крб., чи то пак 30 срібляників" [24]. Запис стосується 6 лютого 1986 року. Турбота про рідну мову пронизує інші щоденникові записи письменника. Він схвально відгукується про Я.Івашкевича, який своє слово до тисячоліття польської мови проголошував, стоячи на колінах. Гончар наголошує: "І мова народу таки цього варта" [25].
Згадані щоденникові записи збігаються у часі з початком курсу, який Москва назвала "перестройкой". Та в Україні й тоді нічого не змінювалося, бо компартійним керівником залишався брежнєвський висуванець Щербицький, за словами Олеся Гончара, "махровий русифікатор, нищитель українських шкіл, з чорної породи Валуєвих" [26]. А 85-річчя цього україножера в незалежній Україні відзначали на державному рівні! Звісно, про політичну ідентифікацію такого державного керівництва з незалежною Україною говорити марно.
Слід відзначити, що навіть тепер доводиться спостерігати парадоксальну картину у столичних школах. У своєму кабінеті директор розмовляє з автором цих рядків українською, а з учителями, технічними працівниками і навіть учнями – російською. Одна мова для ділового спілкування, а інша – для повсякденного вжитку. Виходить, що українська мова "нав'язана" російськомовному середовищу столиці чи інших великих міст у Східному і Південному регіонах. Лише владний сигнал – і все повернеться до попереднього стану, тобто розпочнеться новий виток русифікації вже цілком відкрито. Таке вже було, коли екс-президент заявив у інавгураційній промові про свій намір надати російській мові статус державної мови в Україні.
Подібна мовна ситуація не лише у школах. Вона аналогічна й у вищих навчальних закладах, за винятком Західного регіону. Знову звернемося до Олеся Гончара. Письменник констатує: "Мова – основний генофонд нашої культури, і все залежатиме від того, чи зуміємо зберегти її в усьому історичному багатстві. Школа, вчитель, письменник – найперші і найвірніші зберігачі?" [27]. Вражаєте, що письменник серед зберігачів рідної мови не називає родини, адже утвердження мови в суспільстві залежить, насамперед, від того, наскільки вона панує в сім'ї. На жаль, у міських сім'ях питання з мовою непросте. Як правило, в них переважає суржик, інколи такі сім'ї – двомовні: батьки, як признався один високий посадовець, розмовляють між собою українською мовою, а з дітьми – російською.
На перший погляд, у цьому нема жодної небезпеки для нашої держави. Однак, мовне питання накладається на питання регіональне, що проявилося вже при готуванні Закону "Про мови в Українській РСР". Галичина беззастережно виступила за державний статус української мови, кримчани домагалися такого статусу для російської мови, а жителі Донбасу і Дніпропетровщини висловлювалися за державний статус двох мов (української і російської) [28]. Немає сумніву, що третій варіант на практиці означав би збереження панівного становища російської мови.
Причини домінування російської мови в Україні та його наслідки розкрив М.Вівчарик. Він писав: "Внаслідок взаємодії таких чинників, як багатовікова русифікація, міграція на територію України росіян, фізичне знищення, депортація і вимушена еміграція українців за межі України, створилася вкрай небезпечна і виняткова, суто "російська" ситуація, коли не мігранти змушені докладати зусиль проти їх асиміляції корінним народом, а, навпаки, національно свідомі українці змушені захищатися від мігрантів і доморощених збільшовичених перевертнів" [29]. Закон "Про мови в Українській РСР" вважається чинним і в незалежній Україні, але, попри те, що набув конституційної сили, він не встановлює жодних санкцій за порушення державного статусу української мови.
Найбільшим знаряддям русифікації українського населення нині є, безумовно, телебачення. Передачі, які вважаються україномовними, насправді російськомовні, у кращому випадку українською мовою виступає лише журналіст. Телеекрани заполонили російськомовні фільми, які інколи супроводжуються примітивним перекладом. Книжковий ринок заполонила імпортована й тубільська російськомовна книга. Щоби переконатися, достатньо поїздки на столичний книжковий ринок на Петрівці. Розчарував цьогорічний форум у Львові. За рахунок споживача товари широкого вжитку рекламуються двома мовами, хоч абсолютна більшість росіян, представників інших національних меншин та іншомовних груп в Україні, як підтверджує досвід Київського міжнародного університету, добре володіє українською мовою. Громадяни інших країн опановують державну мову у стислі терміни. Як підтверджують статистичні відомості, співвідношення українських періодичних видань становило на душу населення 3 до 97, на кожного українця припадає лише 0,3 української книжки, а неукраїнське мовлення припадає тільки 9% часу [30].
Хоча формально екс-президент і підпорядковані йому уряди декларували свої наміри захистити українську мову, реалії свідчать про протилежне. Державні програми з цього питання не виконуються, а винні посадові особи не притягаються до відповідальності. Противники державного статусу нашої мови діють підступно. Поряд із вимогою статусу державної для російської мови, нав'язується думка про багатонаціональність населення нашої держави: називають 120 і навіть 135 національностей, які проживають у незалежній Україні, хоч насправді в Україні представники титульної нації становлять 77,8% і переважають в усіх областях, і лише в Криму є другою за чисельністю національністю, становлячи 24,3% [31]. Має рацію В.Балушок, який пише про вади в організації перепису, що ведуть до зменшення кількості українців у нашій державі [32]. Крім цього, треба додати, що під час останнього перепису населення в Україні стояло питання про другу мову, якою володіє громадянин. Зрозуміло, що йшлося про намагання у такий спосіб узаконити державний статус російської мови в Україні.
Проти державного статусу української мови виступають різні періодичні видання (звісно, російськомовні), які паплюжать українську історію, українську культуру й українську мову. Приміром, В.Золотарьов заявляє, що українська нація не існує, а в нашій державі формується якась інша нація, і для успішного завершення цього процесу треба позбавити державу права втручатися у мовні питання [33]. Українська еліта не дає рішучої відсічі таким провокаційним, антидержавним виступам. Приклад українцям дають інші національності. Згадаймо, як реагують на прояви антисемітизму єврейські організації в Україні. Має рацію, на наш погляд, Т.Кпинченко, яка наголошує: "Не розв'язавши фундаментальних правових, законодавчих, зокрема й бюджетних проблем щодо мовної ситуації в країні, Українська держава й суспільство і надалі будуть блукати в лабіринті взаємного нерозуміння, а мовні проблеми щоразу будуть використані для прагматичних владних інтересів у політичному маніпулюванні думкою і діями громадськості" [34].
Мовна ситуація в Україні використовується різними (навіть протилежними!) політичними силами, які прагнуть роз'єднати українську етнічну націю на кілька частин. Російський політолог А.Дугін переконує, що Україна "тяжіє в бік Великоросії" і лише Західний регіон (Галичина, Волинь і Закарпаття) може створити "спільну західноукраїнську федерацію" [35]. У Галичині доморощені "інтелектуали" роздувають питання про так звану "Галицьку автономію", дехто з їх однодумців у Києві нав'язує концепцію "двох Україн", а львівський історик пропагує "таку собі Західноукраїнську державу, котра разом із сусідньою Польщею має шанси швидше (скоріше? – О.Г.) стати членом Європейського Союзу, аніж решта України" [36].
Політична ідентифікація наших громадян органічно пов'язана із творенням української політичної нації. Звісно, ставлення до цього феномена неоднозначне, що має певні підстави, виходячи з нинішніх українських реалій, адже цю концепцію асоціюють із концепцією "злиття націй" у колишньому СРСР. Контраргументація противників зводиться до того, що держава відкине етнонаціональну політику, трактуючи всіх як "політичних братів" і "державних свояків", які порозуміються і будуть "вливатися" в єдиний "всеукраїнський, всеполітичний організм" [37]. Противники концепції української політичної нації бояться (і не безпідставно!) того, що вона ґрунтуватиметься на російській мові і культурі. Протилежну думку висловив І.А.Мельник, який обґрунтував особливості формування такої політичної нації на засадах української національної державності [38].
Доводиться констатувати, що за чотирнадцять років після проголошення незалежності Українська держава не забезпечила необхідного розвитку мови титульної нації, хоч її державний статус установлений на конституційному рівні. Процеси реукраїнізації уповільнилися, зустрівши опір владних і управлінських структур, реальні важелі яких тримають представники колишньої компартійної номенклатури, росіяни і зросійщені українці, тобто малороси за своєю політичною свідомістю.
Творення української політичної нації вимагає розв'язання фундаментальних питань мовної сфери, щоби така нація ґрунтувалася на засадах української національної державності.

ЛІТЕРАТУРА

1.  Вілсон Е. Українці: несподівана нація / Пер. з англійської. – К.: К.І.С., 2004. – 552 с.
2.  Сучасна Україна: політичні, економічні і соціальні аспекти розвитку. Конференція українських випускників освітніх програм США. Виступи учасників та дискусія. Одеса, 15 – 17 вересня 2000 року. – Одеса, 2000. – 176 с.; Розвиток демократії в Україні: Матеріали міжнародної наукової конференції (Київ, 29 вересня – 1 жовтня, 2000 р.). – К.: Центр Освітніх Ініціатив, 2001. – 793 с.; Розвиток демократії та демократична освіта в Україні: Матеріали II міжнародної наукової конференції (Одеса, 24 – 25 травня 2002 р.). – К.: Ай Бі, 2003. – 729 с.; Соціально-економічні, політичні та етнонаціональні чинники буття народу в системі українознавства. Програма XIII щорічної Міжнародної науково – практичної конференції. Київ, 21 – 22 жовтня 2004 р. – К., 2004. – 48 с.; Проблеми державного будівництва в Україні. Випуск 9. Матеріали міжнародної науково – практичної конференції професорсько-викладацького складу "Україна на шляху до європейської спільно ти в умовах Помаранчевої революції", присвяченої 10-річчю Київського міжнародного університету 19 – 20 лютого 2005 року. – К., 2005. – 340 с.
3.  Антонович М. Україна в системі захисту прав людини. – К.: Видавничий дім "КМ Асаdemіа", 2000. – 262 с.
4.  Вівчарик М.М. Україна: від етносу до нації: Навч. посібник. – К.: Вища школа, 2004. – 239 с.
5.  Грицак Я. Страсті за націоналізмом. Історичні есеї. – К.: Критика, 2004. – 344 с.
6.  Кононенко П.П. Національна ідея, нація, націоналізм // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. Т. ІV – К., 2005. – 444 с.
7.  Лісовий В., Проценко О. Націоналізм, нація та національна держава // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О.Проценко, В.Лісовий. – К.: Смолоскип, 2000. – С. 11 – 36.
8.  Погрібний А.Г. Поклик дужого чину (3 промов про наболіле). – К.: Видавничий Центр "Просвіта", 2004. – 496 с.
9.  Грипів О. Українська націологія: від другої світової війни до відродження держави. Історичні нариси. – Львів: Світ, 2004. – 592 с.; Лизанчук В. Кайдани ще кують: Факти, документи, коментарі про російщення України (допов., вид.: Лизанчук В. Навічно кайдани кували. – Львів, 1995. – 416 с.). – Львів, 2004. – 992 с.; "Нетрадиційні" іммігранти у Києві / Блер Рубл, Олена Малиновська (Керівники проекту). – К.: Стилос, 2003. – 447 с.
10.  Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Інст-т держави і права ім. В.М.Корецького; Редкол.: Ю.І.Римаренко (відп. Ред.) та ін.. – К.: Довіра; Ґенеза, 1996. – 942 с.
11.  Ренан Е. Що таке нація? // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О.Проценко, В.Лісовий. – К.: Смолоскип, 2000. – С. 115.
12. Там само. – С. 111.
13.  Супруненко А.П. Політичний вимір проблеми ідентичностей: Україна і світовий досвід // Розвиток демократії та демократична освіта в Україні. – С. 169.
14.  Зотова О.М. Идея европейского единства и национальная идентичность // Вестник Московського университета. Сер. 18: Соціологія й політологія. – 1999. – С. 155.
15.  Шульга М. Громадянська самоідентифікація населення України // Політичний портрет України. Бюлетень фонду "Демократичні ініціативи". – 2001, ч. 23. – С. 15.
16. Там само. – С. 16.
17. Там само. – С. 15.
18.  Кравчук Л.М. Маємо те, що маємо: Спогади і роздуми. – К.: Століття, 2002. – С. 11.
19.  Шелест П. "Справжній суд історії ще попереду". Спогади, щоденники, документи, матеріали. – К.: Ґенеза, 2003. – С. 654, 655.
20.  Шульга М. Національна і політична маргіналізація за умов системної кризи // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2000. – Ч. 1. – С. 18.
21.  Там само.
22.  Шелест П. Там само. – С. 339.
23.  Кравчук Л.М. Там само. – С. 40.
24.  Гончар О.Т. Щоденники: У 3-х т: Т. З (1984-1995) / Упоряд., підгот. текстів, ілюстр. матеріалу В.Д. Гончар. – К.: Веселка, 2004. – С. 81.
25.  Там само. – С. 182.
26.  Там само. – С. 121.
27.  Там само. – С. 112.
28.  Кравчук Л. Там само. – С. 41.
29.  Вівчарик М.М. Україна: від етносу до нації: Навч. посіб. – К.: Вища школа, 2004. – С. 219.
30.  Там само. – С. 223.
31.  Балушок В. Чи "перегнала" Україна СРСР за кількістю національностей? // Дзеркало тижня. – 2005 р. – 15 жовтня. – С. 20.
32.  Там само.
33.  Золотарев В. Язык мой – враг мой (извините, что обращаюсь к вам по-русски) // Киев. телеграфъ. – 2001. – Трав. – черв.
34.  Клинченко Т. Мовна політика в Україні у дзеркалі громадянського дискурсі // Сучасна Україна: політичні, економічні і соціальні аспекти розвитку. – С. 132 – 133.
35.   Дугин А. Основы геополитики. – М., 1997. – С. 382.
36.  Грицак Я. Страсті за націоналізмом. – С. 275.
37.  Мала енциклопедія етнодержавознавства. – С. 630.
38.  Мельник І.А. Українська політична нація: особливості формування на засадах національної державності // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. Т. 3. – К.,2004. – С. 414 – 420.