Роль стереотипів у національній самоідентифікації українців
Автор: Козанкевич Олександра
магістр психології, докторант психології пізнання Люблінського Католицького Університету

У дослідженні показано зв'язок між національною самоідентифікацією та стереотипами національних меншин. Автор уточнює значення поняття «національна самоідентифікація», звертає увагу на емоційний зв'язок людей зі своєю спільнотою та на відчуття цілісності з нею.

Ключові слова: народна тотожність, народні стереотипи, національна приналежність, народ, патріотизм.

Роль стереотипов в национальной самоидентификации украинцев

В исследовании показана связь между национальной самоидентификацией и стереотипами национальных меньшинств. Автор уточняет значение понятия «национальная самоидентификация», обращает внимание на эмоциональную связь людей со своим сообществом, а также на чувство целостности с ним.

Ключевые слова: народное тождество, народные стереотипы, национальная принадлежность, народ, патриотизм.

Role of Stereotypes in National Self-Identification of the Ukrainian Peo

In the research connection between national self-identification and stereotypes of national minorities is shown. Author specifies the meaning of concept «national self-identification» and pays attention to emotional connection of people with their society and sense of integrity with it.

Key words: national identity, national stereotypes, nationality, nation, patriotism.

Роль стереотипів у національній самоідентифікації українців

У цій праці я хочу показати, що існує зв'язок між національною самоіндентифікацією та стереотипами національних меншин.
По-перше, варто уточнити, що означає поняття "національна самоіндентифікація". Воно подібне до іншого поняття "національна тотожність", яке означає свідомість членів спільноти (Smith, 1992) [1], але між ними є різниця. Тотожність стосується суспільних характеристик, звичаїв, фізичного вигляду, культури, спадщини та історії інших народів. Почуття різниці пов'язане зі свідомістю приналежності до своєї спільноти, свого народу. Тотожність із своїм народом має коріння в ідеї протиставлення. Буває однак, що члени народу не усвідомлюють різниці, яка існує між ними та іншими, також не мають чіткого почуття приналежності до своєї групи. Часто різниця між своїми й іншими опирається на оцінювання. Самоіндентифікація з народом пов'язана зі знанням культури народу, участю у суспільному житті, засвоєнням правил і цінностей.
По-друге, слід побачити, що люди не тільки мають свідомість приналежності до свого народу, але також відчувають прив'язаність до нього і виявляють солідарність зі своєю спільнотою. Емоційний зв'язок змінюється із зміною історичних подій, які відбуваються у державі. Почуття солідарності залежить також від характеру міжнародних відносин, внутрішньої динаміки народу, від сповідування різних релігій, від конфліктів між народними меншинами, від мовних проблем (наприклад, вибір державної мови української або російської).
По-третє, поняття тотожності з народом пов'язане з ідеєю "цілісності"! Вона торкається різниць всередині народу і з'єднує всі відмінності. Відчуття цілісності полягає у переконанні, що життєвий шанс та розвиток особистості значною мірою залежать від досягнень народу як цілості. Це посилює солідарність між членами спільноти. Однак, згаданий зв'язок не є кінцевим для формування тотожності зі своїм народом, тому що до нього можна ставитися негативно. Це означає, що, порівняно до уяви про ситуацію інших народів, сучасну ситуацію своєї держави можна оцінювати незадовільно [2].
Ми описали поняття тотожності зі своїм народом, тепер слід уточнити роль стереотипів у міжнародних відносинах. Народні стереотипи стосуються "чужих", інших людей, країн, культур. Однак ці "інші", не становлять однорідної маси. Деякі є нашими сусідами, інші – ні. Одні народи вважаються за приятелів, інші – за ворогів. Деякі зовнішні групи можуть бути меншинами, які живуть в Україні й розмовляти українською мовою, а інші – ні. Рівень довіри до народних меншин змінюється залежно від економічних і політичних обставин, а також від постійності ієрархії цінностей, якою послуговується народ, який вміщає інші народи на своїй шкалі довіри.
Хоча позиція народів постійно міняється залежно від актуального характеру міжнародних відносин і способів формулювання "народної тотожності", стереотипи є дуже стабільні [3]. Коли говоримо про характеристику, яку приписуємо якомусь народу, бачимо, що її дуже важко поміняти. Скоріше змінюється оцінка цієї характеристики. Залежно від обставин цю саму рису народу можемо вважати за "добру", а в іншому періоді – за "погану". Наприклад, гостинність в одному часі схвалюємо, а в іншому оцінюємо як загрозу домашньому бюджету.
Стереотипи, які стосуються народних меншин, можна охарактеризувати як стабільні. Вони, однак, поверхнево представляють скомплікований зовнішній світ. Тотожність свого народу постійно ривалізує з іншими народами. Міняється вона залежно від змін, які відбуваються у стосунках між народами. Однак стереотипи меншин часто є незмінні, хоча відносини між двома чи більше народами змінюються. Наша уява про "чужих" дуже тривала. Тому важливою є відповідь на питання: яку роль у міжнародних стосунках відіграють народні стереотипи – уява про "чужих"? Звичайно ці функції міняються в залежності від історичного періоду, наприклад, під час міжнародних конфліктів, але втрачають значення під час взаємної співпраці і довіри.
Народні стереотипи здійснюють такі функції [4]:
1. Дають готові шаблонні взірці розуміння інших людей і зовнішнього світу для всіх членів суспільства. Дозволяють порозумітися членам політичних угруповань.
2. Зміцнюють зв'язок між членами суспільства, тому що наголошують на почутті співприналежності.
3. Дозволяють творити спільні цінності завдяки протиставленню "наших" цінностей і звичаїв цінностям і звичаям "чужих".
4. Їх можна вживати для позитивної оцінки своєї групи, яка відрізняється від інших. Ця функція часто використовується в рекламах, наприклад, "купляймо українське, тому що краще"!
5. Можна їх застосовувати до приймання або виключення осіб, груп, чиї цінності і звичаї вважаються загрозою для "наших" цінностей.
6. Їх можна застосувати для того, щоб виявити лояльність – правдиву або фальшиву – до своєї спільноти.
7. Вони дозволяють креувати "козла відпущення" у період кризи.
Перераховані функції народних стереотипів є завжди частиною нашої самоідентифікації зі своїм народом. Стереотипи часто приховані, але активізуються під час різних обставин – під час міжнародних футбольних матчів, коли стають виправданням агресивної поведінки, під час святкувань історичних річниць.
Народні стереотипи – це уява та переконання щодо інших груп, які мають свою характеристику та оцінку. Вони показують теперішню позицію народу відносно інших країн, з якими постійно змінюються стосунки. У період миру немає потреби наголошувати негативні елементи характеристики "чужих" народів, бо з ними утримуються добрі відносини. Тоді на перше місце виступають позитивні елементи, особливо, під час офіційних політичних зустрічей. Однак, у ситуації зміни економічних і політичних стосунків народжується недовіра, як і тоді, коли інші народи виявляють брак пошани до нашої народної тотожності, функціонують негативні стереотипи.
Щоб зрозуміти роль народних стереотипів у становленні самоідентифікації, слід наголосити на таких рисах [5]:
1) вони є суспільними конструктами реальності, а не тільки індивідуальними чи груповими переконаннями про зовнішню реальність;
2) вони є спільні для більшості членів етнічної групи і передаються з покоління до покоління; цей процес не відбувається механічно, але підлягає постійній реінтерпретації і зміні;
3) стереотипи пов'язані зі структурою особистості групи (суспільства, класу, етнічної групи): по-перше, особи, у яких переважає брак гнучкості (мають незміні навички, докладні, переживають фрустрацію при виконуванні щоденних занять, переконані у своїх рішеннях, хоча міняються обставини), більш прихильні до вживання стереотипів, ніж особи гнучкі й відкриті; по-друге, особи, які мають негнучку особистість, підтримують стереотипи, які є правилом у їхній групі;
4) стереотипи є елементом групового світогляду, пов'язані із суспільними та економічними обставинами;
5) стереотипи творять спільну "карту думання" і в такий спосіб уточнюють, як слід бачити "зовнішні групи";
6) стереотипи є проявом "закритого думання"; особи, які дотримуються стереотипів, не звіряють своїх поглядів із реальністю; аргументи, які заперечують стереотипи, не змінюють їхніх поглядів, але часом підтверджують існування винятків (наприклад: "серед моїх найкращих друзів є євреї");
7) стереотипи є проявом колективного думання; індивідуальне думання не веде до легкого творення стереотипів інших груп;
8) стереотипи стійкі і не піддаються змінам; не підлягає зміні і характеристика групи, але її оцінка, залежно від обставин (наприклад: войовничість може бути зрозуміла як агресивність або як бадьорість) може змінюватися.
Стереотипи інших народів тісно пов'язані з оцінкою своєї держави чи народу а також із баченням своєї народної ідентифікації. Народні стереотипи реагують на різниці, які існують між "нами" та "ними", на поняття опозиції та конфлікту. Інших ми можемо уявляти собі і як ворога, і як приятеля. Це означає, що бачення інших народів пов'язане передусім не з реальними фактами, а зі своєю народною самоідентифікацією. Одже, стереотипи не є правдивою оцінкою інших осіб.
Тепер варто докладно проаналізувати авто-стереотип українця, тобто стереотип самого себе і своєї нації. Рябчик [6], уважає що самооцінка ніколи не відповідає істині, бо об'єктивна картина свого народу великою мірою абстрактна, мінлива і неможлива для чіткого окреслення. Автостереотип також не помилка, бо впливає на поведінку і думання свого народу, який несвідомо підтверджує висловлені очікування. Найчастіше стереотип свого народу складається, перш за все, з позитивних рис, і меншою мірою – з негативних. Наприклад, поляки вважають англійців скупими, себе ж – ощадними; українці вважають росіян – за лінюхів, а себе за повільних. У дозрілому народі позитивні риси не ведуть до абсолютизації і некритичної самолюбові, а негативні не ведуть до ненависті й відкинення свої тотожності. Навпаки, у стереотипах чужих народів негативні риси є надмірно яскравими, а позитивні мінімалізовані [7]. Наприклад, європейці вважають, що росіяни сповнені енергії, особливих зацікавлень та загадковості, однак інтерпретують ці позитивні риси як загрозу своїй цивілізації. Подібно – із застереженням і дистансом – американці ставляться до азіатів, наголошують на стереотип "азіатської жорстокості" і "експансії зі сторони іншого світу".
Звичайне стереотипне думання не є загрозою у відкритих державах, де є вільний обіг інформації, дотримання цінностей демократії, свідомість права, пріоритет прав людини і високий рівень освіти та культури. Тут стереотипи не впливають на політику, загальну суспільну свідомість, а навіть у щоденному житті на оцінку інших груп впливає право політичної поправності (political correctness).
Інша роль стереотипів у закритих суспільствах, де панує тоталітарна система, наприклад комуністична. Комуністична ідеологія побудована на крайніх стереотипах. "Свята ненависть пролетаріату" була скерована на всіх, хто не є комуністом – на "кулаків", людей "середнього класу", "інтелігенцію", людей церкви, "буржуазійних націоналістів", "сіоністів", творців мистецтва та музики. Ненависть до інших була основою ідеології – тобто освіти, засобів масової інформації, результатів "наукових" досліджень. Тоталітарна система знищила також відносини між різними етнічними групами. Ненависть і нетолерантність були спрямовані на "націоналістів", якими вважалися всі, хто протистояв комуністично-радянсько-російській уніфікації [8].
Україна, подібно до інших колоній, відчувала вплив "старшого брата", який накидав усім підпорядкованим народам негативний імідж (self-image). Почуття меншовартості, неповноцінності, примітивізму, накинуте їм, є джерелом сьогоднішнього негативного автостереотипу. Довготривале економічне та політичне підпорядкування і загальна залежність від колонізаторів не дозволяла проектувати негативні риси на своїх загарбників. Це довело до проекції негативних рис на себе самого і здвоєння конфлікту із самим собою [9].
Підпорядкування польській або російській владі довело до інтерналізації культури сильнішого і усвідомлення неповноцінності своєї традиції. Прикладом є створення стереотипу "співучої і танцюючої Малоросії", "хохлацьких галушок", а також стереотип українців як бандитів, анархістів, неосвічених землеробів. Почуття неповноцінності, аморальності є найгіршою спадщиною, яку одержав сьогоднішній українець. Трухан [10], Грабович [11], Сверстюк [12] описують два вкрай відмінні автостереотипи: супернегативний і суперпозитивний. Перший стверджує другорядність історії, культури, економіки, політики, науки українців. Противагою є "народ старшого брата". Щоби сьогодні змінити стереотип українського народу як продукту польсько-німецько-австрійсько-угорсько-єврейської інтриги, слід пізнавати наново свою історію Київської Русі, свою літературу, етнографію, традицію, релігію, навіть мову.
Чому важливо міняти бачення свого народу, що це практично дає? Дає відповідь на питання: яка різниця між росіянином і українцем, якою мовою говорити, українською чи російською. Найбільш небезпечне поневолення розуму [13], [14], яке дуже приховане. Формально на Україні ніколи не заборонялося говорити українською мовою, але система освіти, мас-медіа, адміністрація до сьогодні з успіхом мінімалізує вживання рідної мови. Мова дуже важливий чинник самоідентифікації. Забужко [15] назвала феномен незнання рідної мови 50-міліонним європейським народом "народною непритомністю". Важливо вміти визначити свою національну приналежність, уміти сказати: "я українець", або "я росіянин", а не вживати вислову "ми тутешні", "ми києвляни". Потрібно вміти говорити українською, а не "по-тутешньому" чи мовою міста (тобто російською). Україна з доби середньовіччя мусить увійти в добу творення свого народу, своєї тотожності. Рябчук [16] уважає, що 1/3 мешканців України має чітку самосвідомість і однозначно ототожнює себе з українцями. Дві третини це "тутешні" – ні росіяни, ні українці, а люди, які функціонують на доісторичному рівні розвитку. Вони є потенційними росіянами і українцями, громадянами Київської Русі, а навіть донбаської чи кримської нації. У 1993 р. [16] 80% жителів Києва говорили російською мовою, проте більшість із них ототожнювала себе з українцями.
Одним із найбільших успіхів тоталітарної комуністичної системи є зараження мешканців Східної України ненавистю до українців Західної України. Найбільшим ворогом стали "бандерівці", "галичани", "західняки", які бажають завоювати всю Україну. У цьому контексті народився інший вкрай гіперпозитивний автостереотип. Він має свій початок у романтичній концепції українського народу, висловленій у творчості Шевченка, Костомарова. По-перше, месіянізм України побудований на переконанні справедливості історії та самого Бога, який бачить терпіння цього народу. По-друге, це ідеалізація своєї історії і пошук свого коріння від неандертальської людини, яка вже тоді думала про створення України. По-третє, це ідеалізація своїх рис і негативне оцінювання сусідів "ми є працьовитим народом, а вони лінивим", "ми нічого не грабували, тільки вони нас нищили", "ми представники стародавньої європейської культури, а вони азіати і дикуни".
Однак, ці суперпозитивні стереотипи викликають протилежний результат, ведуть лише до підтвердження негативного образу українців. Формування народної тотожності не може спиратися на вкрай негативних або вкрай позитивних стереотипах. Небезпечним є також вислів людей, які говорять: "мені все одно, ким я є", тим більше, що насправді людині не байдуже, до якого народу вона належить. Говорячи про твердження, що краще порозумітися на "загально зрозумілій мові" (маємо на увазі російську мову, а не "місцеву"). Рябчук, стверджує, що це "все одно" є проявом втечі від своєї мови і культури та прийняттям мови іншого, сильнішого народу. Подібно формули "росіяни й українці – одне те саме", "ми один народ" – показують на ототожнення себе з ідеологією загарбників. Правдоподібно, що й сьогодні мільйони українців не мають відваги ототожнити себе з Україною, з українцем, але ж і не хочуть назавжди зректися свого українства і стати громадянами російського (а може й радянського) народу. Ця трагічна етнічна шизофренія [16] веде до висловів: "ми не росіяни і не українці" – "ми києвляни", "одесити", "ми з Донбасу" або – "нам все одно".
Виходом із цієї ситуації є бажання перебороти гіперпозитивні і гіпернегативні стереотипи. Шляхом до цієї мети є усвідомлення свого походження. Це греки перші витворили поняття "вітчизна", що означає єднання коріння людини у батьківському домі зі своєю державою [18]. Щоб відчувати єдність із своєю батьківщиною, слід спочатку відчути себе одним народом. А народ формується на основі своєї спільної історії, мови, культури, території економіки. Це – основи самоідентифікації. Якщо люди знають свої традиції, літературу, мову, живуть проблемами своєї держави, вони можуть про себе сказати: "Ми – Українці".
Народ є історично-культурною категорією, формується завдяки довготривалій інтеграції багатьох різних племен. Існування народу як спільноти є суспільним фактом і витвором свідомості: на формулювання народу впливають об'єктивні чинники: економічні, культурні, політичні, а також ставлення окремих осіб до своєї землі, переконання у спільному походження, почуття спільної історії, позитивна самооцінка, свідомість спільних інтересів, бажання мати незалежну державу. У такий спосіб народ наближується до своєї батьківщини. Становлення народної самоідентифікації свідчить про зрілість народу.
Варто наголосити, що на формування народної тотожності великий вплив має розвиток мови, друкування літератури цією мовою, спільно пережита історія. Це зміцнює бажання творити свою сильну державу, хоча держава є не центральною цінністю людини, але інструментальною – вона є кінцевою для здійснення таких цінностей, як вільність, рівність, толерантність, всебічний розвиток особи і різних груп. Свідомість приналежності до своєї держави дуже важлива. Вона означає відповідальність за спільне добро, свідомість єрархії суспільних завдань і пріоритетів на шкалі державної спільноти [17].
Історія України пам'ятає часи, коли культ держави мав характер тоталітарний і держава була найвищою цінністю. Це призвело до знищення мільйонів людей. "Здорова" держава повинна дати людині гідність, почуття безпеки, почуття своєї вартості, гордість, високий рівень культурної і релігійної спадщини. Основою Батьківщини є народ, свідомий своєї історії, який відчуває зв'язок зі своїми попередніми поколіннями і має бажання у майбутньому продовжувати розвиток своєї Батьківщини.
Наступним елементом Батьківщини є її територія, яка історично належить народу. Загроза втрати своєї землі є чинником, який веде до дій політичних – наприклад, до боротьби за свою незалежність, інтенсивного культурного розвитку. Батьківщина вміщає в собі спадщину культури, вона є джерелом буття народу, із чим пов'язана мова, а також історія, яку переказуємо від покоління до покоління. Історія – це пам'ять народу, тому знищити історію – це те саме, що позбавити людину пам'яті, тобто забрати від неї свою тотожність. Народ, який втрачає свою історію, втрачає свою самоідентифікацію. Варто наголосити, що сам народ, сама територія, державна структура чи культура не є ще батьківщиною – але всі ці компоненти, а найважливіше культура народу разом творять батьківщину. Є багато українців, народжених за межами України, однак вони вважають її своєю вітчизною, є також багато неукраїнців, які мешкають в Україні, але ототожнюють себе з українською культурою і традицією, вважають Україну своєю батьківщиною. Почуття приналежності до своєї вітчизни опирається, передусім, на знанні і сприйнятті своєї культури.
Із поняттям батьківщини асоціюються різні емоції які називаються вищими, або патріотичними. Свою батьківщину вихваляємо у поезіях, піснях, літературі. Шануємо свої державні символи – прапор, тризуб, гімн, державні річниці, наприклад День проголошення Конституції, День Незалежності. Творяться легенди, міфи про свій народ, шануються герої, які віддали своє життя за незалежність, організаторів, реформаторів, творців культури. Ідея вітчизни і самоідентифікації є дуже важливою під час небезпеки для держави.
Хочу повернутися до взаємозв'язку, який існує між народною тотожністю і стереотипами. Якщо не розуміти різниці, яка існує між характеристикою патріотизму і націоналізму, є велика небезпека створення своєї незрілої тотожності. Обидва ці поняття викликають сильні емоції: патріотизм викликає позитивні емоції, націоналізм – негативні асоціації. Різниця між цими поняттями має велике моральне значення. Крайній націоналізм голосить погорду перед іншими народами і культурами, а патріотизм – любов до своєї батьківщини. Патріот своєї держави не бореться за добро свого народу ціною інших народів. Націоналізм, особливо у крайніх проявах, є протилежним патріотизму і народжує тоталітарний режим. Це відбувається також і в ситуації, коли фундаментом націоналізму є релігійні правила (напр. фундаменталізм). Пошук української форми патріотизму важливий для майбутнього народу, для розвитку його культури, політики і моральності наступних поколінь.
Із психологічної точки зору істинність патріотизму чи націоналізму визначає тип народної тотожності. Патріотизм ідентифікується зі своєю батьківщиною, є найвищою моральною цінністю. Важливу роль відіграють причини, через які особа ототожнює себе із цією державою і народом. Загалом існують два види самоідентифікації – "відкрита" або "закрита". "Відкрита" народна тотожність спирається на психологічні й суспільні зв'язки зі своїми співвітчизниками. Така тотожність є патріотичною. В основі патріотизму лежать спільні цінності і правила для всіх груп, також і для народних меншин. Патріотизм вимагає дбання про добро свого народу і батьківщини, але одночасно дає право для розвитку інших народів і їх незалежності. Кожна народна чи релігійна меншина повинна мати однакові права для освіти, кар'єри, зберігання своєї традиції та мови.
Патріотизм включає також відповідальність за свою державу, підвищення рівня своєї освіти, розвиток господарства, удосконалення демократичної системи, турботу про чесність на роботі, шанування спільного добра, відповідальність за те, які люди керуватимуть державою.
Патріотизм є елементом культури і вказує на норму поведінки, у випадку небезпеки для держави, закликає до її захисту. Патріотизм передбачає для кожного громадянина (незалежно від його національності, походження, ставлення до релігії) рівні права. Подібно до того, як любов до своєї сім'ї не заперечує любові до інших ближніх, любов до своєї батьківщини не заперечує любові до інших народів, а навіть зміцнює її. Україна, український народ є частиною ширшої європейської і світової спільноти. Дбаючи про добробут свого народу і захищаючи його незалежність і тотожність, ми збільшуємо різноманітність універсальних цінностей (Хлєвінський, 1994) [20]. Патріотизм це також солідарність з іншими народами, особливо з тими, які знаходяться у небезпеці. Любов до свого краю не заперечує належність до багатьох різних релігійних і громадських організацій, товариств. Людина має також право мати дві батьківщини – свого походження (народження) і проживання.
Тотожність зі своїм народом показує, що крім великої батьківщини, існує і "мала" вітчизна – регіон, місто, родинний дім. Для багатьох українців вітчизна асоціюється з уявами, емоціями, ностальгією за місцем народження, за тим, де пройшло дитинство або за місцем проживання.
Противагою "відкритій" тотожності є тотожність "закрита". Це націоналізм. Він проявляється у переконанні, що мій народ є найкращим, найбільш вартісним, що інші особи не мають права бути його членами. Патріотизм і націоналізм – це рідні брати, які нагадують біблійних Каїна та Авеля. Між ними є така різниця, як між демократією і диктатурою, яка вимагає підпорядкування, виключності і не сприймає аргументів іншої сторони. У такій формі народної тотожності існують елементи расизму: мій народ найкращий, а всіх, які не мають "спільної крові" слід виключити зі своєї культури, наприклад євреїв, циганів, румун, німців, поляків..., бо вони є загрозою для мого народу і культури. У такій спосіб ділять українців на "справжніх" і "несправжніх". Такій поділ веде до створення "позитивних" стереотипів своєї групи і "негативних" стереотипів чужих. У крайній формі націоналізм вимагає уніфікації – до однієї мови, релігії, традиції. Напевно, причиною націоналізму є культурні чинники, тобто переказування з покоління у покоління стереотипів і упереджень (Хлєвінский, 1992 [21], Курч, 1994 [22]).
Активними носіями народних стереотипів є мас-медіа, авторитетні особи, шкільна програма історії, навіть література і щоденні анекдоти. Якщо "інші" трактуються як загроза, тоді це є підставою для відповідної ідеології і творення стереотипів, які можуть виправдати нищення розвитку слабших, менш чисельних груп.
Що слід робити, щоб на створення зрілої, народної тотожності не впливали стереотипи й упередження, які можуть у майбутньому призвести до міжнародних конфліктів? Необхідною є зміна себе самого, збільшення своєї історичної і народної свідомості. Кожна особа повинна вміти відповісти собі на питання: ким я є? Чому я народився саме тут? Чому я є відповідальний за цей шматочок землі біля Дніпра? Чому тут є наше місце і тільки тут ми є в себе?

ЛІТЕРАТУРА

1. Smith A.D. (1992). National Identity and the Idea of European Unity, International Affairs, 68, 1, s. 60.
2.  Berting J., Vilaain – Gandossi Ch. (1995). Rola i znaczenie stereotypów narodowych w stosunkach narodowych: podejście intedyscyplinarne. W: T. Walas (red.). Narody i stereotypy. Kraków: Międzynarodowe Centrum Kultury.
3.  Macrae C.N., Stangor, Ch., Hewstone M. (1999). Stereotypy i uprzedzenia. Gdańsk: Gdańskie Wydawnictwo Psychologiczne.
4.  Berting J., Vilaain – Gandossi Ch. (1995). Rola i znaczenie stereotypów narodowych w stosunkach narodowych: podejście intedyscyplinarne. W: T. Walas (red.). Narody i stereotypy. Kraków: Międzynarodowe Centrum Kultury, s. 22 – 24.
5.  Berting J., Vilaain – Gandossi Ch. (1995). Rola i znaczenie stereotypów narodowych w stosunkach narodowych: podejście intedyscyplinarne. W: T. Walas (red.). Narody i stereotypy. Kraków: Międzynarodowe Centrum Kultury, s. 24 – 25.
6.  Riabczuk M. (1995). Od "Małorusi" do "Indoeuropy": stereotyp "narodu" w ukraińskiej społecznej świadomości i myśli społecznej. W: T. Walas (red.). Narody i streotypy. Kraków: Międzynarodowe Centrum Kultury.
7. Maass A., Arcuri L. (1999). Język a stereotypizacja. W: C.N. Macrae, Ch.Stangor, M.Hewstone. Stereotypy i uprzedzenia. Gdańsk: Gdańskie Wydawnictwo Psychologiczne.
8. Riabczuk M. (1995). Od "Małorusi" do "Indoeuropy": stereotyp "narodu" w ukraińskiej społecznej świadomości i myśli społecznej. W: T. Walas (red.). Narody i streotypy. Kraków: Międzynarodowe Centrum Kultury.
9.  Grabowicz O. (1994). The Legacyof Colonialism in Contemporary Ukrainę: Some Key Issues. Wykład wygłoszony na n Kongresie Międzynarodowej Asocjacji Ukrainistów. Ukraiński przekład w "Arka",2.
10. Truchan M. (1992). Nehatywnyj stereotyp ukrajincia w polskij powojennij literaturi, Munchen – Lviw.
11. Grabowicz O. (1994). The Legacy of Colonialismin Contemporary Ukrainę: Some Key Issues. Wykład wygłoszony na II Kongresie Międzynarodowej Asocjacji Ukrainistów. Ukraiński przekład w "Arka",2.
12. Swerstiuk J. (1995). W egipskiej niewoli zobojętnienia. W: Czech (red.). Zustriczi. Żydzi i Ukraińcy. Warszawa: Związek Ukraińców w Polsce.
13. Wernadski, W. (1989). Ukraiinskij wopros i russkoje obszczestwo, Drużba narodów, 4.
14. SaidE. (1979). Orientalism, New York.
15. Zabużko O. (1995). Ukraiński i żydowski dualizm: Martin Buber i Iwan Franko o strukturze wyboru narodowego. W: M.Czech (red.). Zustriczi. Żydzi i Ukraińcy. Warszawa: Związek Ukraińców w Polsce.
16. Riabczuk M. (1995). Od "Małorusi" do "Indoeuropy": stereotyp "narodu" w ukraińskiej społecznej świadomości i myśli społecznej. W: T.Walas (red.). Narody i streotypy. Kraków: Międzynarodowe Centrum Kultury.
17. Chlewiński Z. (1998). Patriotyzm i nacjonalizm. (Myśli psychologiczne). W: H.Gapski (red.).Christianitas et cultura Europae, Lublin: Instytut Europy Środkowo – Wschodniej.
18. Chlewiński Z. (1994). Zjawisko uprzedzeń wobec innych. W: M.Braun-Gałkowska, A.Gutowska (red.). W tę samą stronę, I, Wydawnictwo Krupski i S-ka Warszawa.
19. Chlewiński Z. (1992). Stereotypy i struktura, funkcje i geneza. Analiza interdyscyplinarna. W: Z. Chlewiński, I. Kurcz (red.). Stereotypy i uprzedzenia. Warszawa: Instytut Psychologii PAN.
20.  Kurcz I. (1994). Zmienność i nieuchronność stereotypów, Warszawa.