Українська національна ідея. Проблема методології
Автор: Кононенко Петро
доктор філологічних наук, професор, академік Української академії наук, Академії наук Вищої школи України, Української Вільної Академії наук у США, Міжнародної Слов`янської академії, Української академії політичних наук, Президент Міжнародної асоціації "Україна і світове українство", директор ННДІУВІ.

У жовтні 2008 року Інститут українознавства МОНУ проводить Міжнародну конференцію «Українознавство: новий етап розвитку, нові проблеми, нові критерії та рівні». В руслі тієї парадигми і досліджується питання: українська національна ідея...

Українська національна ідея. Проблема методології

У жовтні 2008 року Інститут українознавства МОНУ проводить Міжнародну конференцію «Українознавство: новий етап розвитку, нові проблеми, нові критерії та рівні». В руслі тієї парадигми і досліджується питання: українська національна ідея.
Дослідження складається з двох частин:
1. Зародження ідеї, шлях, сутність;
2. Доля, перспективи.

І

Про українську національну ідею нині не говорить (чи не пише) хіба що ледачий, або ж – мудрообережний. Причина очевидна: мода… Або – дилетантство. Для декого говорити про українську національну ідею – це як віруючому запевняти Бога у своїй вірності та пошані до Біблії, хоча при цьому часом не розуміючись ні на Біблії (з її суперечностями між Старим та Новим Заповітами, пророками і апостолами), ні на глибинній сутності ідеї Бога. Не випадково ж у світі визнається не один бог, та й до одного, скажімо – Христа Навина, десятки сект і навіть патріархатів (при цьому – навіть в одній країні, як в Україні) ставляться по-різному і тлумачать із цілком протилежних позицій.
До 90-х років в Україні проблема національної ідеї загалом, а особливо – української національної ідеї, була або під офіційною забороною, або трактувалася як віджила, а то й ворожа, бо викристалізована в буржуазну епоху. Потім – сплеск ейфорії захоплення: національна ідея – панацея від усіляких загроз українській державі, нації, мові, культурі та єдина структуротворча основа відродження і розвитку. Було в цьому немало романтично прекрасного, збуджуючого думку, енергію, навіть – діяльність. Пророкувалися заманливі перспективи й успіхи. Допоки прем’єр, а потім Президент України Л.Кучма не охолодив і не пригасив той запал, особливо у керівних колах, заявивши: «Національна ідея в Україні не спрацювала!».
Мотиви й особливо докази традиційно не наводились. «Не спрацювала!» – і все. Розгорнувся процес критики, а то й дискредитації національної ідеї, зокрема й тому, що вона не імпонувала не тільки зовнішнім («стратегічним») сусідам, а й деяким внутрішнім силам, які, подібно П.Симоненку, Н.Вітренко, Грачу, відстоюючи практично стару ідею «єдиної Росії» (у формі мовбито оновленого союзу), ревно пропагували запліснявілу ідеологему «інтернаціоналізму» (згодом «збагачену» ще й модною версією інтерглобалізму, якого на землю наслало мало не саме провидіння). Почалася девальвація не лише всього питомо українського, а й науки про нього – українознавства. З ним також безсоромно воювали, як із «пережитком буржуазної», отже ворожої свідомості.
У розмові з Л.Кучмою 1994 р. довелося запитати: не спрацювала ідея чи їй не дали змоги повною мірою спрацювати? Отже: виявилась неспроможність самої ідеї, її генетики й енергетики – чи, все-таки, неспроможність (небажання) влади й суспільства використати її природну сутність? А також: якщо на початок 90-х років ХХ ст. український народ не мав своєї суверенної держави, партії, армії, силових і конфесійних структур, а все-таки проголосував за незалежність, – то що тут спрацювало, окрім національної ідеї?.. Хай і притлумленої десятиліттями ідеологічного терору, трутизни «інтернаціоналістичних» (насправді – імперсько-шовіністичних) муштрувань та зомбувань, а все-таки живої і в свідомості, і в підсвідомості народу національної ідеї?! (Українознавство. – К., 1996).
Виявилось: народ віками жив духом української національно-державницької ідеї. Керівники ж України і в новий час, як зазначали у діалозі О.Рожен та проф. І.Яковенко, в дусі радянської ідеології. «Судячи з недавніх ескапад прем’єра України на адресу «націоналізму», – наголошували вони, – це слово, як і в совітські часи, ним сприймається як образа. Очевидна спроба погріти руки на хворобливій темі» (газета «Дзеркало тижня». – Х. 2004. – С.9 – 15).
Окреслився дуалізм: одні молилися на національну ідею, інші «гріли на ній руки» з метою загребти ідею в попелі. Однак, як не дивно, слова, емоції – словами, а обидва фланги в суттєвому були швидше близькими, аніж віддаленими в головному: у розумінні і трактуванні природи та призначення національної ідеї.

ІІ
Причина коренилась, головним чином, у методології вивчення, розуміння, розкриття сутності національної ідеї, але неабияку роль відігравали суто лінгвістичні, як на перший погляд, казуси. А саме: говорячи про національну ідею, промовці нерідко зводили її до популярних у певних ситуаціях лозунгів, мітингових гасел, ігноруючи кореневу сутність поняття. Так запанували вирази: економічна національна ідея, соціальна, культурна, державотворча тощо. Загалом, вони фразеологічно дотичні до суті проблеми, важливі у практиці політичного діяння, але – у їх зовнішньому вияві, як форми буття ідеї, що відбивають окремі її грані, однак ніколи – у повноті її сутності.
І не дивно, бо мовці орієнтувалися не стільки на принципи наукового розуміння проблеми, скільки на традицію радянської фразеології стосовно вживання понять «націоналізм», «інтернаціоналізм», «космополітизм»: не як фундаментальних категорій, а як політико-ідеологічних міфологем. Тобто, коли не ставилось і не вияснялось питання «що» (предмет), а тільки «який» (означення), і коли означення «національний» тільки формально стояло в одному ряді з «інтернаціональний» та «космополітичний», бо у першому означенні кореневим був предмет, начало (нація), а в другому – обсяг поширення певної ідеї. «Національний» був тотожним «феодальному», «буржуазному», бо співвідносився більше із суспільно-цивілізаційними формаціями, ніж з ідеологічно-партійними категоріями. Одначе і з тими поняттями не був рівнорядним, бо «феодальний» і «буржуазний» співвідносилися лише з гегемонією окремих класів, а «національний» – з усім населенням країни (держави). Отже, в одному випадку клалися в основу категорії якості, а в другому – переважно часткової кількості. Але хто цим цікавився?
На жаль, і досі у вітчизняних дослідженнях майже не побутує практика звернення до вияснення якісної сутності понять на засадах таких принципів наукового методу, як історизм, відповідність джерельно-фактографічній базі, індукція і дедукція, порівняльно-зіставний метод, повнота охоплення матеріалів, систематизація, аналіз, синтез, прогноз, причиново-наслідковий сцієнтизм, об’єктивність як міра відповідності генетичній істині. Нерідко панує підхід: що знаю і про що думаю, про те й кажу, не беручи до уваги джерельної бази та історично існуючих інших поглядів і потрапляючи в логічну пастку. Починаючи з тієї ж лінгвістичної сфери. Зокрема: що «космополітичний» – це світогляд людей, котрі мислили себе представниками космічної цілісності як сутності світу й основи буття, «інтернаціональний» – не класовий чи партійний, а МІЖ (зауважимо: не над і не поза) національний спосіб спілкування; а «національний» походить від кореневого: належний (властивий) нації. З цього необхідно відштовхуватися й при тлумаченні «національна ідея», тобто – ідея нації: нації як творця і носія ідеї, а ідеї як форми становлення й вираження її сутності та волі.
У цьому суть: національна ідея є не варіантом світогляду чи ідеології, а аналогом буття і самосвідомості нації в усій її генезисній часо-просторовій перспективі, тобто – у всій повноті її якісної та кількісної, змістовної і формальної категоріальності.
Парадоксально, але в Україні досі панує не аналітично-наукова методологія, а партійна (конфесійна, регіональна, етнічна, культурницько-мовна) ідеологія. І ще й тому можна чути як аксіому, що Україна – багатонаціональна держава, бо в ній, мовляв, проживають болгари, росіяни, татари, поляки, євреї, угорці, румуни, гагаузи та інші етнічні групи, а тому вся система управління, мовна, культурологічна, конфесійна політика має бути відповідною багатонаціональній федералістичній державі. Не ставлячи сакраментального для себе питання: а що таке нація? І тому не беручи до уваги, що ще з давніх-давен націями називали народи, які мали спільні буттєві й світоглядні константи. З урахуванням цього навіть сталінське визначення нації ґрунтувалося на врахуванні, що нація – це історична людська спільнота, котра має свою територію, державу, мову, культуру, властиві лише їй етнопсихічні особливості (свою ментальність). А якщо так, то варто було б задуматись, скільки ж в Україні реально є націй? І тому без вагань відповісти: початковим і головним має бути визначення (й творення) абстрактно уявлюваних «етнічної» або «політичної» нації чи першооснови феномену самої нації? А відтак і сутності поняття «національна ідея» та форм втілення її в життя. І тому визнати об’єктивну істину: в Україні є лише одна нація, насичена різними етноменшинами.


ІІІ
Одразу стане зрозумілим: без вияснення генези формування і буття української нації (націй загалом) в усьому часо-просторі розвитку світової цивілізації і культури до істини не наблизитись. З огляду на це мною і творилася праця «Національна ідея, нація, націоналізм» (К., 2005).
Починати довелося з вияснення історичного розвитку думки про феномен нації у світовій і, найперше, в європейській свідомості – з одного боку, та з розгляду причини, характеру та наслідків дискусій і на сучасному етапі про перспективи націоналізму – з іншого. Доброю підмогою в цьому зв’язку стали концепції французьких, німецьких, англійських, італійських, іспанських мислеників різних епох, зокрема поданих у збірнику «Націоналізм» (Антологія), випущеному (зусиллями О.Проценка та В.Лісового) видавництвом «Смолоскип» 2005 року, а також праці українських літописців: В.Мономаха, Л.Барановича, К.Транквіліона-Ставровецького, Д.Туптала, Г.Сковороди, Т.Шевченка, М.Костомарова, І.Нечуя-Левицького, Б.Грінченка, І.Франка, Ю.Бачинського, М.Міхновського, численних авторів, чиї твори вміщені в тритомному збірнику «Українська суспільно-політична думка в 20 столітті», упорядкованому Т.Гунчаком та Р.Сольчаником. Важливі етапи й аспекти історичної еволюції національної ідеї висвітлили праці В.Крисаченка («Українознавство» – хрестоматія й антологія, «Історія Криму», «Образ України у світовій культурі: природні та духовні виміри») та дослідження філософії Г.Сковороди в контексті національної і світової філософії, здійснені Т.Кононенком («Г.С.Сковорода – приятель мудрості українського народу», «Ідейні настанови Григорія Сковороди в методологічній культурі нової філософії (до джерел історіографії філософських методологій») [1].
Зрозуміло, що засадничою основою став принцип історизму в тлумаченні його І.Франком: щоб осягнути сутність, буття, перспективи будь-якого явища, необхідно простежити, як воно виникало, дійшло до розквіту чи занепаду, які тенденції виявляє. І все – у процесі еволюції та в причиново-наслідковому освітленні.
Слідування цьому принципу засвідчило: 1) спочатку виникає ідея як вираз духу і волі племен; початки (зерна) національної ідеї в праглибинах історії; 2) потім – філософське обґрунтування – в ХVІІ ст., коли формуються національні спільноти й держави; 3) і нині – є два погляди на перспективу: один – концепція, виражена Ю.Каменкою: «Націоналізм, як ми збираємося довести, це модерне і спочатку суто європейське явище, яке найкраще розглядати у зв’язку з тим розвитком, що його спричинила Французька революція 1789 року, котра стала його символом» [2]. Він виник як наслідок закономірного розвитку світової цивілізації і культури, став фундаментом подальшого поступу, і тому, переконаний Е.Сміт, національна ідея, націоналізм будуть і в майбутньому на чільних позиціях прогресу, оскільки «нації з їхнім націоналізмом, заперечувані або визнані, вільні або пригноблені (причому кожна нація плекає власну самобутню історію, свої золоті епохи і священні краєвиди) – і в наступному сторіччі становитимуть для людства найважливіші культурно-політичні ідентичності» [3].
Друга позиція репрезентована нігілізмом Е.Кедурі: «Націоналізм, – наголошує він, – це одна з найшкідливіших доктрин, насланих на багатостраждальне людство, згубний винахід німецьких філософів ХVІІ ст., котрий є логічно абсурдним. Тому і нації, і націоналізм та національну ідею чекає крах…».
Як бачимо – майже списано з «Советского энциклопедического словаря», в якому спочатку зазначається: «Національне питання – це сукупність політичних, економічних, територіальних, правових, ідеологічних і культурних відносин між націями, національними групами і народностями в різноманітних суспільно-економічних формаціях» (с.870), але далі видається пасаж: є «два основні світогляди в Н.(ац) п(итанні) – буржуазний націоналізм і пролетарський інтернаціоналізм… Комуністи ведуть рішучу боротьбу з націоналізмом», та й загалом у державі, в якій «сформувалася нова історична спільність людей – радянський народ», національна проблема в усій її комплексності, як часом висловлюються філософи, попросту знімається… Шукачі відповіді на багато питань нехай собі морочаться, а національна проблема знімається і все! Або, як гадається українським горе-комуністам, вона розв’язується шляхом злиття України з Росією, тобто – шляхом самознищення української нації, яке, щоправда, російський філософ Г.Федотов кваліфікував як «втілення української нації в тіло нації російської», а воднораз втілення і української культури в культуру російську («Будет ли существовать Россия?») [4], вважаючи, що при цьому українська нація зникне з карти вселюдства як суб’єкт історії – не печаль, бо комуністи-інтернаціоналісти залишаться… і при чужому середовищі та ще й при владі, бо їхня «філософія» – це аналог поведінки тих, про яких писав М.Лермонтов: «И что за диво?.. издалёка // подобный сотням беглецов, // На ловлю счастья и чинов // заброшен к нам по воле рока; || Смеясь, он дерзко презирал // Земли чужой язык и нравы; // Не мог щадить он нашей славы; не мог понять в сей миг кровавый, // На что он руку поднимал». Це ті, що в 1918 – 20 роках нищили національно-визвольну українську революцію; у 1933 р. розпинали націю геноцидом, у 1937 нищили українську елітну інтелігенцію; в 40-х роках розстрілювали сотні тисяч борців України, зокрема ОУН і УПА, і в наступні десятиліття, коли торжествували таку бажану загибель самосвідомого народу і, не діждавшись, біснувато скаженіли од самих понять «нація» і «національна ідея», бо при їх торжестві – що робити? Іти в небуття?.. І так завжди, коли або дійсно не розуміли, що інтернаціоналізм без націй апріорі не існує, або ж коли не рахувалися не тільки з морально-етичними нормами справді інтернаціонального процесу взаємовідносин народів, а й з онтологічною та історико-філософською основою та перспективою націй і національних ідей. Закономірно, що затемнення свідомості приводило інтелектуальний і моральний догматизм та нігілізм до розпаду свідомості, втрати об’єктивного мислення.

ІV.
Історичний підхід засвідчує: у зарубіжній дійсності нації стали витвором як закономірного розвитку суспільних формацій, так і національної ідеї (саме так: на шляху від ідеї до сутності), що пройшла еволюцію від ідеї роду, племені, етносу, одержавленого суспільства до нового типу спільноти – нації.
Іноземні дослідники зауважують, що ознаки держав-спільнот виявляли ще давні євреї (з їх ідеєю одного бога, себе як єдино обраного народу, покликаного порядкувати у світі). Але розпад держави і знебуття території та спільної культури, розсіяння по планеті обірвало їхню структуралізацію. Вони лишилися на стадії етносу.
Цілісність культурного, мовного, філософсько-психічного складу виявляли грецькі міста-держави (Афіни, Спарта). Творення імперій (починаючи з імперії Олександра Македонського і продовжуючи імперіями Римською, Візантійською, Карла Великого) призвели до силового об’єднання конгломератів племен, і вони виявилися нестійкими, бо надто розрізненими внутрішньо. Досвід засвідчив: такого роду державні та територіальні єдності, як і військові, церковні, династичні, політичні союзи, не можуть бути тривалими. Їх неминуче руйнують відцентрові тенденції. А це – конфлікти, війни, навіть загибель окремих народів. Рабовласницькі, феодальні суспільства були єдностями лише владно, релігійно, економічно. Тому не були інтегральними спільнотами.
Імперії зазнають непереборних внутрішніх етнічних антагонізмів та струсів. І вони розпадаються. На зміну ідеям імперсько-месіанським надзвичайно потужно приходять етно-національні з їх енергією творення нової якості спільнот, сповнених як внутрішньої, так і зовнішньої симпатії, бо об’єднаних на ідентичності природи, традицій, способу життя, психоідеології роду й етносу, ментальності й долі.
Філософи констатують: вирішальну роль відіграють: територія (природа), мова («душа нації»), культура, психічний склад, державність. Нові спільноти дістають назву націй (nation – плем’я, народ). На їх основі творяться національні держави (перші з них – Нідерландська, Англійська, Українська). Різні держави мали різну життєву мотивацію. Тому виробляли й неоднакову ідеологію. Тобто – різного типу націоналізм: чи то демократично-ліберальний, реформаторський чи інтегральний; і це – відповідно до ідеології пануючих, підлеглих чи нейтральних націй.
Отже, від демократичного, волелюбного, ліберально-демократичного й гуманістичного (як в Україні, що схилилася до теорії націоналізму Й.Г.Гердера, який, до речі, пророкував Україні майбутнє Еллади) – до державотворчого й інтегрального, що ставив право своєї нації понад усе і, зрештою, спричинив появу націонал-соціалізму (фашизму), чим кинув тінь на всі нації та націоналізм як філософію.

У розумінні та тлумаченні природи й покликання націоналізму прихильники нації і національної ідеї розійшлися. Однак вони мало не всі сходились у концепції, висловленій ще у ХІХ ст. лідером національного самовизначення колись імперської Італії Джузеппе Мадзіні: головне завдання кожного народу – це здобути свою Батьківщину (не просто територію, а, за визначенням Г.Сковороди, Терен: феномен єдності етносу з природою, культурою, мовою, традиціями, історичною пам’яттю, ментальністю, долею), оскільки інакше – «Без країни у вас (італійців – П.К.) немає ні імені, ні прикмет, ні голосу, ані прав чи доступу як братів до товариства народів. Ви байстрюки Людства. Солдати без знамена, ізраїльтяни серед націй, ви не здибаєте ані довіри, ані захисту, ніхто не стане вашим вірником. Не тіштеся надією на звільнення від несправедливих соціальних умов, якщо спочатку не здобудете для себе Країни; де немає Країни, там немає і загальної згоди, на яку ви можете покластися; усім заправляє егоїзм власного інтересу, і той, хто при владі, його береже, оскільки не існує спільної гарантії для інтересів загалу. Не відволікайтеся ідеєю поліпшення ваших матеріальних умов, поки спершу не вирішите національного питання…». Пам’ятайте: «Докладаючи праці згідно зі справжніми принципами заради нашої Країни, ми працюємо й на Людство; наша Країна є точкою опори важеля, яким ми маємо оволодіти для загального добра» [5].
Так було виражено розуміння сутності як Нації, так і Національної ідеї у їх і цілісності понять, і окремих граней – як природного, соціального, економічного, державницького, так і онтологічного, ідейно-філософського, релігійного, морально-етичного і навіть естетичного начал та наповнення.
Тож і пояснювалось: «Насамперед ви люди, а потім уже громадяни або батьки»; «кожен один із вас, що може зробити задля морального вдосконалення, задля поступу людства?». «Гаслом майбутньої віри є об’єднання, братерська співпраця задля спільної мети». «Індивід надто слабкий, а Людство надміру всеосяжне». «На руїнах Країни Королів і привілейованих класів постануть Країни Народів, визначені волевиявленням вільних людей». «Між Країнами існуватиме гармонія і братерство». «Ніяка емансипація не матиме практичного започаткування, доки національний Уряд, свідомий ознак часу, не сформулює… Декларацію Принципів як путівника італійського прогресу та не введе туди такі слова: «Праця священна і є джерелом добробуту Італії». «Перед приєднанням до націй, які складають Людство, ми повинні, далебі, існувати як нація. Ніякого об’єднання не може бути, окрім як серед рівних; у вас же немає визнаного колективного буття». «Борітеся за свободу свого народу, …але борітеся як італійці…, не можете радіти, допоки відсутній хоч один член родини і допоки дещиця території, на якій говорять вашою мовою, відокремлена від Нації». «Ваша Країна є знаком місії, яку дав вам Бог». «Політики, які називають себе федералістами і які силкуються перетворити Італію на братство різних держав, розчленовують Країну, не розуміючи ідеї Єдності». «Країна не є сукупністю, це є об’єднання». Де панують привілеї і немає спільного принципу, «не може бути ні нації, ні Народу, а лише натовп». «Ваша Країна – це ваша фортеця. На вершині її Бог; а Народ рівноправних – в основі». «Країна – це не просто територія; окрема територія утворює лише її фундамент. Країна – це ідея». «Наша програма – Республіканська Єдність Італії…» [5].
Так поставала філософія нації і національної ідеї як форма єдності народу від людини й родини – до Національного Уряду; єдності всіх поколінь і їхніх діянь в часі та просторі – в Країні як фортеці й символі універсальної Єдності – соціальної, національної, мовної, духовної, ідеологічної, культурної, психологічної. Саме Єдність гарантує і внутрішній поступ, і місію в сім’ї вільних народів.
Так розумів ідею Нації та сутність італійської Національної Ідеї творець нової післяімперської Італії – Мадзіні. А як розуміємо сутність Нації та української національної ідеї ми, українці?

V.
Досі дискутуємо, чи маємо націю загалом та етнічну чи політичну націю зокрема. А відтак – і щодо національної ідеї: є вона реальністю в Україні? І чи спроможна вона виконати життєво структуротворчу місію? Чи її, як і націю, ще тільки потрібно створити? Створити! Але – як?..
Тим часом принцип наукового історизму допомагає знайти відповідь щодо еволюції та перспективи нації та національної ідеї і в Україні. А саме: цілісна система (особливо духово-ідеологічна та філософсько-етична й естетична) формується у процесі довготривалої еволюції буття та свідомості, способу життя й державного устрою, родових, соціально-економічних, конфесійних, міжетнічних відносин та засад, мовних і світоглядних орієнтирів. Пролісок (як і дію вулкана) бачимо, коли він з’являється в товщі землі, льоду чи снігу, але його росток – то вже наслідок перемоги життєвої сили та волі, внутрішньої енергії, зумовлюваних як станом природи, так і трансцендентно.
Людина проникла в систему світобудови до її мікрочастин. Уже не тільки природа визначає характер і долю людства, а й людина, як показав В.Вернадський, інтелектуально може впливати навіть на життя чи смерть принаймні певних частин Космосу. Сутностей і Форм його життя і смерті? Неймовірної сили енергії пристосування до Руху Природи навіть невидимих неозброєним оком мікроорганізмів?
Але й за цієї реальності чи можемо ми пояснити найголовніші чинники та закономірності Світу? Чи з проникненням у механізм дії світобудови ми хоч доторкнулися до її трансцендентних таємниць і сутнісних секретів абсолютної єдності та незбагненної причини очевидного безсмертя живої і «неживої» (бо не пізнаної нами) матерії, її спроможності до найдивовижнішої мімікрії і трансформації видів?.. Скажімо, здатності тварин жити без їжі по півроку, а деяких молюсків – від 7 до 120 років?!.
Відомо: знайдена в льодових товщах зернина пролежала в них мільйон років. Але коли французькі природодослідники помістили її в сприятливий ґрунт, вона проросла. І це свідчить, що й Природа наділена силою (енергією) духу як волі до життя. А це означає, що й духовні форми ідей можуть існувати вічно (природно, при цьому трансформуючись відповідно до середовища їх існування).
У глибинах єдиного буття існує та зазнає метаморфоз у системі історичної пам’яті, генетичної свідомості й родо-етно-національна ідея. Як ідея безсмертя певного виду загальнолюдського буття та розвитку.
Як зазначав Г.Сковорода, ідея народжується в серці людини, як світло й тепло – з енергії Сонця (воно і в єгиптян вважалося джерелом мудрості).
За концепцією І.Франка, певні смисли у філософії людини зароджуються із свідомого, а то й підсвідомого життя. Але не з безсвідомого. З Нічого – нічого не з’являється. З Нічого не могла зародитися й Національна Ідея як смисл історичного народного буття, його пам’ять, мрія і пророцтво.
Кращий доказ появи смислу-проліска – пам’ятки культури й мистецтва. В українстві – це й пам’ятки матеріальної культури (Мезинської стоянки, артефакти Кам’яної могили, трипільської та пізніших культур). Але вони «не говорять», а є тільки символами. Говорить фольклор – і світський, і релігійний. Окремим його зразкам, за твердженням О.Потебні, до 10 тисяч років. І відбиває він як окремо жанрові культурні та світоглядні позиції, так і синкретичні та, за твердженням М.Грушевського, універсальні. А останні зумовлені типом української природи, а від неї – мови й культури, української ментальності, що відзначається природним потягом до гармонійної єдності тіла й душі, характеру й долі, життя і смерті, Добра і Зла, котрі ще з найдавніших часів постають як образи-символи єдності Землі, Небесного і потойбічного світу в структурі космосу та Білобога і Чорнобога, в єстві людини. До структури синкретизму й у формах мистецтва: в єдності слова й музики (ритму), ліричності, епічності й театральності, насиченості релігійно-філософським, етико-естетичним змістом, мрійливого романтизму й суворої сентиментальності. Від оповіді про те, як на Світовому дереві посеред моря птахи роздумують, як їм «світ сновати», – до історичних пісень та народних дум ХVІІ і пізніших століть український фольклор пронизаний душевно опроміненим філософським змістом і пафосом (звідси – джерела української філософії серця, кордоцентризму і в творчості пізніших епох), жагучим жаданням бачити щасливу єдність людини і роду, людини й природи, людей і богів, Землі і Неба, правди й свободи.
Закономірно, що ці константи стають домінуючими й у відомих нині міфологічно-історичних творах – «Велесовій книзі» та «Літописі Аскольда» про VI – VIII віки буття народу, а згодом і в інших літописах та у «Повчанні дітям» Володимира Мономаха, у «Слові про закон, благодать та істину» митрополита Іларіона, «Києво-Печерському патерику», проповідях Кирила Туровського, у «Слові о полку Ігоревім», «Слові о погибелі руської землі» – творах, лейтмотивом яких є ідея єдності в системах сім’ї, роду, племені, держави, у почуттях, мисленні й діянні.
Даремне згадали доблесні наші старі часи,
Бо йдемо куди – невідомо.
А так оглядаємося і говоримо,
Що соромимося Наву, Праву і Яву знати
Й обаполи тирла відати і думати.
Се бо Дажбо створив нам яйце, що є світ-зоря,
 яка нам сяє,
І в тій безодні повісив Дажбо землю нашу.
…П’ятнадцять віків жили в рабстві.
…Віче мали: що віче вирішить, то так і є…
Вибирали князів од полюддя до полюддя.
Щоб жити – стали на боротьбу.
… Готи змістились і відійшли на північ…
Русь же увійшла до цієї землі…
І так уперше заспівали славу богам…
І сказала руськолунь: «То є земля, і треба
 немало старатись, щоб утворилася земля
 наша».
«Давно були на Русі хазари, зараз варяги;
Ми ж русичі, аж ніяк не варяги».
«І краще маємо зникнути, але ніколи
 не бути в рабстві
і поклонятись богам їхнім.
… То глянь, народе мій, який ти захищений
 і численний,
і не збочив через втрати свої…
Бо ми стали гордими і не уникали ворогів.
…Тут Русь зібрала свої сили і розбила гунів,
 утворивши край антів, а скуфь – Києву.
… Питають нас народи, хто ми,
А ми відповідаємо, що люди нерозумного
 краю
І правлять нами греки і варяги.
… То стрепенися, народе мій, од сплячки
і в злагоді йди до стягів наших
… І йшли ми на битву, як на свято.
… Тако смерті не маємо від того, але життя
 вічне,
і завжди брат за брата стоїть
… Греки дали бо нам письмо своє,
аби взяли його і розгубили свою пам’ять.
… І будемо великою державою з князями
 своїми,
Городами великими і безліччю зброї.
І буде безліч нащадків наших
… Маємо битися і життя покласти за землю нашу.
А простяглася бо од нас до полян і дреговичів;
і руси сягають аж до моря і до гір, до степу
 південного,
і се руси… – такі контури важливого змісту «Велесової книги». Та не менш важливим є її пафос: найголовніше – життя в стані свободи єдиного вірою і способом існування народу, на власній землі, з її полями, лісами, ріками, морями й горами, зі славою батьків та законами демократії і справедливості, честі й геройства, зі своєю вірою і мовою, з відчуттям вічності…
Тому й постає «Велесова книга» як національний міф з його жагою линути у майбутнє і, пам’ятаючи досвід віків, уроки пережитого, свідомо конструювати грядуще, як модель суспільства – народу, об’єднаного спільністю мети та усвідомленням своєї історичної місії.
Не випадково, що упорядкований М.Брайчевським «Літопис Аскольда» – форма єдності міфологічного й історичного, світоглядного і буттєвого про події 860 – 867 років – розпочинався бажанням літописців пізнати, усвідомити й розповісти, «звідки пішла руська земля, хто в ній першим почав урядувати, як руська Земля (держава) постала, є». А його продовження й аналог – «Повість минулих літ» – розпочиналася подібно та акцентувала на розумінні й характеристиці племен (полян, деревлян, сіверян, половців), наголошуючи: головне – це їх єдність. Але єдності не стає. Але де нема єдності, де сповідують: «ось це моє і ось поси це теж моє», – там втрата не лише надбань сучасності, а й перспективи.
Прикметно: наші літописці, навіть передаючи міфологічно-біблійні відомості про життя народів, намагалися спиратися на джерельну базу й бачити життя у процесі історичного розвитку.
В епоху совітизму джерелами і фактами жонглювали, а то й не брали деяких з них (невигідних) до уваги зовсім. На жаль, тієї хвороби не переборено. Хіба що додалася нова: часом навіть вигадувати «факти» (тепер уже «вигідні»).
Наслідок: ще автори «Літопису Аскольда», наводячи схему розподілу синами Ноя земель, відзначали реальність буття праукраїнських племен і не говорили про московсько-російські, бо їх ще не було, як не було їх як суб’єктів державного існування до ХІІ ст. Подібну картину змальовували й автори «Повісті минулих літ» та інших літописів. Однак це не завадило авторам «Степенной книги» та Спиридону-Савві і Старцю Філофею – авторам версії Москви – «Третього і останнього Рима» – надоумити Івана Калиту оголосити своє князівство фундаментом і спадкоємцем Київської Русі, а тим самим – право об’єднувати всі руські землі, великі князі яких, мовляв, походили ще від київських, а ті – від… римських імператорів. Наступники Івана ІІІ пішли ще далі: оголосили свою церкву автокефальною, а київську – підрядною (і це ту церкву, що мала свого єпископа ще з 860 року, отже, коли московської і не могло бути за відсутністю тоді… Москви).
Цих амбіційних «фактів» не підтверджували літописи – і тоді династія Романових вдалася до знищення першодруків. За Катерини ІІ натомість з’явилися «зводи» літописів, а в «Истории государства российского», редагованого особисто імператрицею, запанували версії єдиного східно-слов’янського племені, колиски трьох братніх народів, у якій московський оголошувався… старшим. Не мало значення, що Київ був на 700 років ранішим, московський був «старшим» – і годі.
З того часу історична піраміда перевертається з ніг на голову – й український народ опиняється… без власної історії. Українці стають малоросами. А коли вони в ХVІІ ст. створюють одну з найперших європейських національних республік, це трактується як аномалія, а то й злочин; а зрештою – як вигадка. Малоросів «воссоединяют» з Московією (Росією її нарече Петро І лише 1721 р.). І вони прирікаються на небуття. І, як те не абсурдно, не лише чужими, а й деякими «своїми» акторами історіософського цирку. Тож коли одні (автори козацьких літописів, П.Орлик у «Конституції», автор «Історії русів») підносили ідею самодостатності українського народу, то інші починають підігравати колонізаторам і трактувати українську націю лише як плем’я, побічну гілку великоросійського стовбура. Як іще інші – лише як частину польсько-литовської формації.
Україну сім сусідів шматують по живому, і вона закономірно слабне у своїй соціальній, державно-політичній і національній відпірності. Так бувало мало не з усіма націями, котрі на якийсь час втрачали державність. Але нікому не спадало на думку на тій підставі кваліфікувати їх племенами. Вони ставали поневоленими націями, які, коли боролися, то повертали свій суверенний статус, коли ж змирялися, то розчинялися в сильніших духом і волею суспільних організмах, асимілювалися та сходили з шляху самостійного розвитку.
Українська нація стала подібна вулкану: то «засинала» на якийсь час, то вибухала визвольними рухами. Тож і зумовлювала питання: вона, ставши державно-політичною нацією в часи національно-визвольної боротьби та Гетьманщини, просто ослабла під гнітом імперських режимів чи… перестала бути нацією?!

VІ.
Ті, що брали до уваги і не всі факти, й не комплексно та аналітично, а лише в руслі офіційної ідеології чужинських мірок та інтересів, зійшли на трафаретну фразеологію: Україна – частина Росії (Польщі, Угорщини, Румунії, Чехії і Словаччини, Австрії), а українці – хай і славетне (як колишні троянці), однак тільки плем’я. Навіть Д.Анучін, російський дослідник, дасть українцям у словнику Брокгауза і Єфрона надзвичайно повну і позитивну характеристику, зазначить, що українці – окремий, самодостатній народ, та все ж помістить їх під гаслом «Малороссийское племя». Ще на початку ХХ ст. це «плем’я» вивержеться новою національно-визвольною революцією і відродить національну державу – Українську Народну Республіку. І це змусить ще раз вдатися до методу історично-порівняльних досліджень та побачити: мав цілковиту рацію М.Грушевський, коли творив «Історію України-Руси» за літописною традицією та концепцією М.Максимовича, системний метод якого зумовив акценти: Київська Русь – то праукраїнська держава, а її великі князі – то князі українські. Відповідно до етнічної природи тієї прадержави в ній панівною була українська мова, культура, система управління. Малося на увазі традиційну тріаду: великий князь, віче, боярська рада, як і те, що українці завжди сповідували демократизм як основу єдності, а відтак – і міцності народу.
Нагадаємо: в первісних державах (в українській у тому числі) панувала й визначала єдність ідея роду. В українсько-руській імперії характер розвитку визначав союз племен. Як і скрізь на планеті, він не був органічно міцним і сприяв більше децентралізації, отже, відцентровим тенденціям, аніж доцентровим потягам. Тому, як і римська та германська (Карла Великого) імперії, цей союз почав тріщати зсередини, не витримав натиску монголо-татар і розпався на окремі автономні частини. Нависла загроза зникнення його з історичного процесу як суб’єкта.
Однак на той час уже внутрішньо скристалізувалася єднальна ідея – ідея етнічна. Саме тому найдовше за єдність україно-руського суспільства й держави настійно боролися чернігівські й галицько-волинські князівські династії. Київську державу в усіх її колишніх територіально-державних володіннях міг відродити й піднести на рівень найрозвиненіших європейських держав Данило Галицький – за спадкоємністю великий князь київський і за статусом король галицько-волинський. Монголо-татари постали руйнівниками його планів, а Європа (зокрема в особі римського папи) фактично ухилилась від реальної взаємодії, хоча її врятувала саме Україна-Русь. Кожен жив своїми інтересами.
Важливо, що українська етнічна ідея живилася віковими набутками не лише у сфері традицій, мови, культури, релігії і філософії, а й права. Славнозвісна «Руська правда» синтезувала багатовікове звичаєве народне законодавство з новочасним офіційно-державницьким і тому була панівною системою і в Литовсько-польсько-руській (українській) державі до XVI ст.
Закономірно, що в процесі еволюційного відродження знову починає відігравати провідну роль еліта – світська й церковна, яка синтезує свої державницькі прагнення з демократично-народними та розгортає потужну ідеологічно-виховну діяльність. Величезну роль у цьому відіграє рух України до інших країн Європи. З ідеями реформації і контрреформації, Гуманізму, Відродження і Просвітництва звідти кореспондуються й ідеї етно-національного пробудження та становлення.
На вітчизняному Терені постають борці за новий спосіб життя – князі Глинський і Байда-Вишневецький. Відроджується становий хребет пробуджуваного народу – козацтво. А в Чернігові розгортає діяльність філософсько-мистецька та християнська «академія» Лазаря Барановича з його соратниками Д.Тупталом та К.Транквіліоном-Ставровецьким. Їхня поява була підготовлена ефективною роботою з масами християнських православних общин, братських та козацьких шкіл, а згодом – Замойської, Острозької та Києво-Могилянської академій. Л.Баранович та К.Транквіліон-Ставровецький головні зусилля спрямували на виховання любові до людини, своєї віри й рідної землі. При цьому основоположним стало їхнє гасло самопізнання.
Не тільки творчість, а й життєдіяльність Л.Барановича, К.Транквіліона-Ставровецького, Д.Туптала, Байди-Вишневецького і П.Сагайдачного, Б.Хмельницького, І.Виговського, П.Дорошенка, І.Мазепи, П.Орлика, П.Могили, І.Котляревського, автора «Історії русів», Григорія Сковороди і Тараса Шевченка (як і Г.Квітки-Основ’яненка, Є.Гребінки, М.Максимовича, П.Куліша та б. ін.) засвідчує: 1) національна ідея, як уже говорилося, не виникає раптово, а тим більше з нічого; 2) її зерна, вживаючи мову й образи Г.Сковороди, це ідея роду – племені й етносу як ідея єдності, гарантії історичного існування й безсмертя;
3) та ідея має трансцендентне походження, гніздиться в душах людей, генерується серцем і пам’яттю буття та свідомості; 4) материнською енергетично-формотворчою силою національної (як, до речі, і всякої іншої) ідеї є природа: вона визначає і біолого-фізіологічні, й етно-психічні особливості людини (сім’ї, роду), її світовідчуття, а згодом і світорозуміння, спосіб життя й виробництва, харчування, одяг, риси ментальності та еволюцію антропогенезу; 5) внаслідок усіх тих впливів та взаємодій окремих чинників у ході розвитку природа визначає і змістовне наповнення, й роди, форми та стилі культури і мови, їх внутрішній лад; 6) закономірно, що культура й мова інтегрують усі особливості буття людей, стають, як було визначено в ХVІІ ст., «душею нації», виразниками її найсокровеннішої сутності та гарантом творчого багатства й безсмертя нації у часово-просторових координатах; 7) національна ідея гармонізує характер стосунків індивіда із сім’єю, родом, етносом, його мовою, вірою і культурою та кристалізує глибинне відчуття органічного зв’язку з нацією та обов’язку перед нею, підносить індивіда до рівня особистості та громадянської і патріотичної свідомості, необхідності всебічного розвитку культури нації в ім’я збагачуваного розвитку всіх інших націй.
Наголосимо: йдеться і про матеріальну культуру, зафіксовану на українських землях стоянками (як Мезинська і Київська) і культовими святинями (як Кам’яна могила, архітектурно-керамічні, скульптурні, живописні артефакти скіфсько-сарматських та пізніших епох у формі поховань і поселень, пізніше – церков і храмів), у яких відбивався світогляд пращурів.
Не менш яскраво еволюцію народної свідомості відбиває фольклор, підтверджуючи концепцію спадкоємності поколінь не лише Г.Сковороди, а й Гегеля, котрий розглядав культуру як «царство духу», в якому дух «матеріалізується» через форми діяльності («Феноменологія духу»). В Україні фольклор розгортав рух того духу у двох площинах-роздумах: як «світ сновати» (про що думають птахи на Світовому дереві посеред безмежжя води) – з одного боку, і про походження людини та роду, який походить від якогось одного предка (через що кожен рід є сакральним і автономним), – з іншого. При цьому вони, диференціюючись в окремому, є суголосними в загальному – у походженні від богів, що є похідними від природи.
Так формувалися культи предків. В українців культ Роду і Рожаниці переходив у культ Сварога, Хорса і Дажбога. І все це визначалось у їхній ментальності та стійкій традиції, чого в основі не могли перебороти навіть пізніші офіційні релігії. Достатньо нагадати про наслідки взаємодії вітчизняного язичництва (зневажливо атестованого як «поганство», хоча на його основі вибуяла культура греків та римлян еллінського періоду), про які проникливо писав О.Кошиць: «З одного боку, старовинний поганський культ і пісня набрали нового християнського змісту, а з іншого – ця ж поганська пісня своєю барвистістю, свіжістю та національним кольором надала яскравості, принади й нового характеру християнським святам, і, врешті, вийшла християнізація поганства і українізація християнства».
Подібна еволюція і філософії Г.Сковороди. Національна ідея розширювала та підносила світогляд усіх громадян держави до рівня й висот загальнолюдських, позбавляла абстрактності та безплотності прогресивні загальнолюдські ідеї. Тим самим національна ідея в цивілізаційно-культурному поступі людства набуває міри категоріальності й істинності. Людина, наголошував Арістотель, це характер, а характер визначається метою індивіда та засобами її досягнення (істинними, доброчинними та моральними чи навпаки). Характер визначає і обличчя нації, – писав Т.Шевченко, – адже «нація без своєї власної, лише їй відповідної характеризуючої риси, подібна до киселя, і дуже несмачного киселя» [6].
Закономірно, що міра осягнення сутності національної ідеї на рівні як почуттів, так і розуму завжди визначала міру патріотизму в почуттях і діях практично всіх історичних осіб від далекого минулого до сьогодення. Вона втілювалася в непроминущі плани й діла, стаючи найбільш універсальною як змістовно, так і морально-естетично. Так злилися потоки еволюційний і революційний: церква, освіта, філософія спрямовували на пізнання своєї кореневої, отже – етно-державної системи і сутності, відродження демократично-гуманістичних традицій та державницьких ідеалів єдності та могутності, а козацтво, об’єднавши всі верстви і стани суспільства, кликало до боротьби за суверенітет і свободу. Козацтво й стало ферментом єдності нового типу: єдності етно-національної, у якій нація формувалась і міцніла у процесі соціальної та національно-визвольної боротьби, стаючи єдністю нового типу – як спільноти загальнонародної.
Московський імперський інтернаціоналізм, задля відлякування від національної проблеми, від нації та її ідеалів, вигадав перестрашуюче поняття «буржуазні» нації. Поняття для України не просто історично неспроможне, а й просто абсурдне. Навіть з формального погляду: коли формувалася українська (як і більшість інших) нація, тоді буржуазії ще не було в природі. Не менш абсурдне, з погляду якісних критеріїв, твердження, що нації формувалися як загальносуспільні спільноти, а буржуазія пізніше стала тільки її пануючою верствою. В одному випадку йшлося про тип антропо-духовної спільноти, в іншому – про цивілізаційно-соціальну форму існування тієї спільноти, до того ж форму не стільки єднальну, як диференціалізуючу в організмі спільноти. У справжній спільноті, як у всякій природній системі, всі складники рівнозначні. В буржуазній цивілізаційній формації клас буржуазії претендував на домінуючу роль.
У цьому плані твердження М.Грушевського про безбуржуазність української нації випливало з двох передумов: 1) на стадії самоствердження (як спільноти) буржуазії як класу ще не було; 2) на пізніших етапах буржуазія в Україні переважно була неукраїнською. Як, до речі, і за СРСР командна система в Україні була, як правило, етнічно неукраїнською (навіть на початок 20-х років ХХ ст. до складу ЦК Компартії України входило лише 3% українців).
До того ж М.Грушевський робив наголос не на безбуржуазності української нації, а на її неповності, маючи на увазі і етнічний склад буржуазії, і ще більше – усунення з державно-політичної арени української інтелігенції (еліти), без якої нація повноцінного життя мати не може, а тим більше не здатна відігравати активної ролі як суб’єкта історії в міжнаціональному житті.
В українській національно-демократичній республіці домінувала ідея не чиєїсь зверхності, а всезагальної рівності на засадах віри, соціальних прав, свободи й справедливості. Носієм цієї ідеології (філософії) спільноти стало козацтво – мілітарна, соціальна, етнічна, д?хово-духoвна державотворча сила, яка за самою природною сутністю тяжіла до спільності інтересів, рівноваг у соціальній і державно-політичній системі права, у якій кожен громадянин, кожна суспільна верства й етнічна група з однаковим успіхом могла самоусвідомитися й самореалізуватися.

…Ниділи 15 віків у рабстві,
Бо не було у нас єдності.
… І се одречемось од злих діянь наших
І прилучимося до добра.
Се бо рабів відпустимо, обнімемося,
І скажемо, се зробивши:
Се бо нас знаєте: як розумом усвідомили, –
Так і подбали, як уміємо.
А се таємниця велика, як і Сварог,
Перун і Світовид – ті обоє удержані в небі.
А з обох боків їх Білобог і Чорнобог б’ються – так ще в докиївсько-руський державний період праукраїнський етнос виражав ідею єдності як основи самореалізації. Ідею єдності як філософію серця, цілісність якої складали засади етнопсихологічні, державно-політичні, суспільно-духовні, культурно-естетичні. Правові й етичні – в цілісності. Патріотичні – як синтезуючі всі помисли й діяння, буття і свідомість етносу. Цю філософію реалізували в державотворенні великі князі – Аскольд, Ольга, Святослав, Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Данило Галицький, митрополит Іларіон і єпископи, хоча частина з них, зауважимо, була й непраукраїнського етнічного походження, але й вони не могли не піддатися силі впливу могутнього етносу, його сакральній волі. Невідпорно діяла багатовікова культурна, мовна, мистецька, релігійно-філософська традиція, енергія єдності.
І не випадково Богдан Хмельницький перед битвою у Жовтих Водах закликав боротися «як сармати», а пізніше полякам і московцям ставив вимогу бачити козацьку державу (Запорозьку Січ і Гетьманщину) не інакше, як у кордонах великої України: лівобережної і правобережної, з Кримом і Закарпаттям, з тими землями і людьми, що насичені духом єдиного народу. Цю вимогу ставитимуть І.Виговський і П.Дорошенко, І.Мазепа й П.Орлик, українські найвищі церковні ієрархи, які, до речі, стоячи на позиціях єдності, віри, суверенітету, не погоджувалися на царські вимоги на Переяславській раді (і пізніше).
І тут важливо наголосити: спільноту творить спільна природа, ідентичний спосіб життя (побут, житлобудування, виробництво, засоби оборони, традицій культури, універсально – мова), але не можна применшувати д?хових чинників. І закономірно, що новий етап відродження народу Л.Баранович пов’язував з вірою та мечем не лише лицарським, а й Мечем Духовним, гранями леза якого вважав Слово і Віру, Пам’ять і Волю, Помисли і Дії, онтологічні пророцтва – як енергію заклику до творчості, внаслідок якої вибудовується «світ яко дім». З часом О.Довженко плануватиме створити епопею «Українська Хата», маючи на увазі Хату як всеукраїнський Дім у його історичній парадигмі.
Звідси й кредо К.Транквіліона-Ставровецького: «Пізнай себе самого, як ти єст так дивное і розумное створіння кшталтом і образом Божим» [7]. Пізнай світ у його повноті – в цілісності як єдності протилежностей: тіла й душі, бажань і діянь, оскільки «тіло – видимое от землі; душа – невидимая – от небес. И прято єст чоловік і світ, і тьма, небо і земля, ангел і звір» (аналоги традиційним Білобогу і Чорнобогу). Така ж дуалістична природа й життя – як єдність свободи й неволі, добра і зла, життя і смерті. А тому необхідні як самопізнання та самотворення, так і пізнання та творення бажаної дійсності.
Так неминуче з’єдналися помисли, діяння, долі села і міста, урядової і церковної еліти, а дієвим інтегратором Волі народу стало козацтво. І так же неминуче мали з’явитися Пилип Орлик і Григорій Сковорода – як символи відродженого до суверенного життя народу – тепер уже української нації.

VII.
Логічно окреслюються підсумки: національна ідея генетично запліднюється іще у філософії та вірі роду, котрий тяжіє до таких універсальніших єдностей, як плем’я і етнос, при цьому родове начало еволюціонує в етнічне, а далі – в національне.
Цілком очевидно, що до вічних категорій відносяться рід і етнос, а найуніверсальнішою формою – феноменом єдності – стає нація, бо вона генерує в собі ідею людини, «модель» суспільства у їхній єдності з природою, мовою, культурою, вірою, філософією, універсальністю всієї життєдіяльності і всередині нації, і в її співвіднесенні з пам’яттю історії, міжнародним досвідом та виконанням власної історичної місії.
Закономірно, що вершиною саморозвитку української нації стає життєтворчість Григорія Сковороди як синтез самосвідомості і самореалізації українства, яке домінантами цілісного самобуття і самосвідомості мало: пізнання Природи як усієї матеріальної і духовної сутності Всесвіту (Макросвіту); самопізнання Людини (мікросвіту) як питомої краплини того океану; реалізації у Слові і Ділі всіх внутрішніх енергій та волі до життя, добра, краси і вічності, вершиною чого, як і для митрополита Іларіона, є ідеал свободи (втілення його ідеалу – «отець вольності» Богдан Хмельницький). При цьому важливо, що Природа для Г.Сковороди – це не тільки єдина й оригінальна система фізичних тіл та явищ, а Терен – етнопсихічне коло цілісного саморозвитку у вічності [8].
Отже, предтечі розглядали національну ідею через аналіз окремих її проявів (форм; як граней кристала, кольорів, веселки), але всю ідею не зводили до тих окремих «граней» і «кольорів», часткове – до цілого (що нині стало мало не нормою). Національна ідея мислилась як концепція єдності почуттів, мислення, діяння, зведення й функціонування Дому-Храму, що стоїть на Землі, а спрямований до Неба. Як синтез воль всіх окремих членів суспільства, спрямованих до одного центру – до Серця як світового Розуму. І тому феномена Я – самобуття нації, існуючої в безкінечному процесі руху від початкових до найвищих, найдовершеніших Форм Буття – Свідомості.
У громадянському житті національна ідея поставала як енергія єдиної волі і психіки, самосвідомості й вічності нації – в житті, як українознавство – у мисленні (для М.Грушевського і В.Вернадського – як «політика і філософія держави»).
«Сиджу і списую Сковороду», – писав Т.Шевченко, маючи на увазі не писарський процес, а мислительно-образний, світоглядно-етичний, який спонукав великого аналітика і пророка писати не тільки до мертвих і живих, а й до ненароджених – тих, що ходили по українському терену, але українцями не були.
Т.Шевченко не народив українську націю, а зміцнив у її внутрішній приглушеній енергії-філософії та натхнув на нове піднесення тієї енергії, заповідаючи: «Борітеся – поборете!». І хоч українську націю стократ розстрілювали, обезголовлювали, валашали, нищили геноцидами та чорнобилями, інформаційними блокадами та «інтернаціоналістсько-інтерглобалістськими» ідеологемами, вона, українська нація (в розквіті чи у вулканній зачахлості), завжди була, є і буде. Бо вона вічна і в бутті та самосвідомості, і в реалізації трансцендентно визначеної історичної місії.
Друга частина буде в наступному номері.

Література

1.  Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. – Т. ІІІ. – К., 2004; Т.IV. – К., 2005.
2.  Націоналізм. – К.: Смолоскип, 2000. – С.217.
3.  Сміт Е.Д. Національна ідентичність. – К.: Основи, 1996.
4.  О России и русской философской культуре. – М.: Наука, 1990. – С. 450 – 463.
5. Націоналізм. – К., 2000. – С. 58 – 59.
6.  Шевченко Т. ПЗТ: у 6 т. – Т. IV. –  1963. – С.7.
7.  Транквіліон-Ставровецький. Зерцало богослов’я. – Пам’ятки. – С.208.
8.  Сніжко В. Нариси з психоетнічної екології України. – К., 2001; Кононенко Т. Г.С. Сковорода – приятель мудрості українського Терену// – Українознавство. – 2003. – №1(6); Кононенко Т. Ідейні настанови Григорія Сковороди в методологічній культурі нової філософії //Зб. наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. – Т. ІV. – К., 2005.