Перелом у етномовній свідомості сучасного українця
Автор: Любарська Людмила
науковий співробітник відділу мова НДІУ.

У статті порушено питання дослідження сучасного стану і перспектив вирішення проблеми етномовної свідомості українців на основі аналізу даних анкетування трьох груп населення: студентів, їх батьків та викладачів у кількох областях, що умовно представляють північно-західний і південно-східний регіони України.

Перелом в этноязыковом сознании современного украинца

В статье затронут вопрос исследования современного состояния и перспектив решения проблемы этноязыкового сознания украинцев на основе анализа данных анкетирования трех групп населения: студентов, их родителей и преподавателей в нескольких областях, которые условно представляют северо-западный и юго-восточный регионы Украины.

New Look in Ethno-Language Consciousness of Modern Ukrainian

In the article the question of research of the modern state and prospects of solving the problem of ethno-language consciousness of Ukrainians is described on the basis of analysis of the results of questionnaire which was held among three groups of population: students, their parents and teachers. The questionnaire took pace in some regions which conditionally present the north-western and south-east regions of Ukraine.

Перелом у етномовній свідомості сучасного українця

Попри "молодість" державного статусу України, її вік все ж є достатнім для підбиття проміжних підсумків з метою корегування "дорожньої карти" процесу державотворення у різних галузях, зокрема у сфері духовного розвитку. Остання вимагає, мабуть, найпильнішої уваги, оскільки від часу постання незалежної української держави потребувала не так розвитку або змін, як цілковитого відновлення чи виведення із забуття. Тож час провести фронтальний моніторинг зробленого на цій ниві.
На сьогодні не викликає сумніву той факт, що впроваджувана тоталітарним режимом "політика вирівнювання" й уніфікації була вельми успішною. Можемо констатувати: своїх далекосяжних планів та глобальних завдань вона таки досягла, адже очевидними на нинішній день вже стали якісні зміни у базисній матриці колективного несвідомого, за словами К.Юнга, або, перефразовуючи В.Вернадського, локальної етнічної ноосфери "автохтонних" мешканців Великої України.
Відомо, що експерименти генної інженерії провадяться на перспективу прийдешніх поколінь: зарано, скажімо, говорити ще про вплив на організм генетично модифікованих продуктів. Аналогічно, зміни у свідомості, зумовлені зсувами на її базисному рівні, виявляються з часом. І тепер якраз настав цей час – час збирати каміння. Якщо взяти до уваги, що 70-літній лінгвоцид радянської влади був лише видозміненим наступником методичних дій попередніх можновладців Московської імперії, зримо постає неспростовність усвідомлення завойовниками загрози з боку чи не найважливішого стратегічного супротивника – мови гноблених, бо завжди "в особі української мови російські (як і інші) колонізатори бачили могутню антиімперську силу" [3, 96].
Згадуючи О.Потебню, повторимо незаперечну аксіому: слово і думка невідокремлювані "у слові як виведенні єдності й загальності образу, постійним уявленням (яке, згадаймо, в первісному слові не є ані дія, ані якість) людина вперше приходить до усвідомлення буття темного зерна предмета, до знання дійсного предмета" [5, 34]. Подібно до винайдення механізму атомної реакції, це відкриття, без перебільшення, може перетворитися на безкровну зброю. Можна, зрештою, говорити про найпідступніший винахід деструктивної людської думки, яка веде до цілковитого самознищення. Від початків сучасної самостійної держави розробка цієї теми, вочевидь, набула (або ж мала набути) вимірів питання національної безпеки. Вона, зокрема, повсякчас акцентована науковцями Науково-дослідного інституту українознавства МОН України не лише теоретично, а й на реально дієвому, практичному рівні. Так, поряд з численними ґрунтовними науковими дослідженнями феномену української мови у синхронії та діахронії (Кононенко П., Кононенко Т, Пономаренко А., Єрмоленко С., Погрібний А., Чемес В., Ткаченко О., Черничко С. та ін.), в межах державної програми розвитку і функціонування української мови на 2004 – 2010 роки передбачено створення системи моніторингового аналізу сучасних тенденцій в етномовному процесі. У попередніх випусках журналу "Українознавство" чимало наукових розвідок присвячено докладному висвітленню самого робочого процесу відкритого анкетування представників українського народу в Україні та за її межами з метою зібрання об'єктивних відомостей про стан і функціонування української мови в різних сферах суспільного життя (Пономаренко А., Яременко С., Карпенко Н. та інші). Квінтесенцією проведеної роботи став Міжнародний конгрес "Українська мова вчора, сьогодні, завтра в Україні і світі", який, окрім наукових здобутків, спромігся об'єднати українців як материкової, так і світової України на мовному ґрунті, змінивши стереотипний масштаб усвідомленого підходу до нагального вирішення актуальних проблем у цій галузі.
Власне, саме з Конгресу розпочався наступний – аналітичний – етап програми, що має на меті вироблення реальних теоретично обґрунтованих рекомендацій та заходів задля їх практичного втілення. Завданням цієї статті є аналіз анкетування різновікових категорій населення України для діагностування стану етнічної самосвідомості у зв'язку із мовною ситуацією в країні і накреслення концептивних принципів розв'язання актуальних проблем.
Аби впритул наблизитися до певних аспектів центральної проблеми особливостей взаємозв'язку української мови та свідомості її носіїв й дослідити наявність якісних змін, доцільно, на наш погляд, звернути увагу на два типи вже сформованої свідомості етнічних українців. Йдеться, насамперед, про три групи респондентів: молодь (студентство), що не має безпосереднього досвіду виживання в тоталітарному просторі, і попереднє покоління – батьків і викладачів, яке, ставши останнім піддослідним матеріалом, вповні відчуло на собі практичні вправляння режиму. Для створення правдивої картини виправданим є зіставлення даних анкетування тих областей, що представляють умовну модель традиційного поділу України за ознаками мовної диференціації: центрально-західного та південно-східного регіонів.
Так, рідною українську мову вважають 74% респондентів, з них у Хмельницькій області ствердно відповіли 89%, у Сумській – 81%, а у Харківській – 51%. На питання, чи є українська мова рідною для ваших дітей, ствердно відповіли 78% батьків. З них – 91% у Львівській області, 76% – у Сумській, 77% – у Дніпропетровській і 39% – у Криму.
Залишається гострим у традиційно "проблемних" зонах співвідношення офіційного та природного мововжитку. Принципово послуговуються українською як у навчанні, так і в побуті загалом 32% молоді (59% – у Хмельницькій, 17% – у Сумській і 14% – у Харківській областях); вибирають мову ситуативно – 28% (18% – у Хмельницькій, 36% – Сумській, 31% – Харківській). Ці дані підтверджено і спостереженнями батьків та викладачів. Безперечно, такий рівень мовної стійкості на теренах унітарної країни є недостатнім і, м'яко кажучи, дивним з погляду загальноприйнятих норм світової громадськості для таких повноцінних самодостатніх суспільних макроодиниць, як держава.
Тенденцію "українізації" дітей за час навчання відзначили 68% батьків. Причому цього разу львів'яни (56%), сумчани (58%) та мешканці Дніпропетровщини (73%) виявили одностайність. Переважним (42%) виявилося бажання поліпшити якість літератури українською мовою задля підвищення рівня мовної вправності. Так само "рівно" і студенти, і батьки, і педагоги відзначають безперечну роль закладів освіти в об'єктивному підвищенні рівня усвідомленого вибору української мови для спілкування, виховання мовного смаку і мовної стійкості. Адже навіть харків'яни помічають позитивні зрушення у свідомості щодо ставлення до престижу рідної мови (62% помічають часткові й 17% – докорінні зміни). Цифри є подібними для всіх досліджених ареалів і категорій. Тож загалом спрямування мовної політики у сфері освіти видається, зважаючи на статистику, перспективною.
Одним з позитивних і дуже важливих надбань незалежності слід назвати появу рефлективного усвідомлення наявності мовної проблематики для країни в цілому і для кожного зокрема, а також необхідності державного законодавчого регулювання процесу поліпшення мовно-національного виховання та формування мовної обізнаності і стійкості – 74% в Україні загалом, 74% – у Харкові і 82% у західних областях.
Чи не вперше спостерігаємо природне й усвідомлене розуміння українцями власної мови в категоріях повноцінності, самодостатності і "європейськості". Тому потребу вивчення української для своїх дітей батьки загалом одностайно аргументують необхідністю набуття високого рівня культури й освіти (не в останню чергу до цього, слід гадати, спричинилися навчальні заклади) – 56%; потреба ж відчувати себе українцем виявилася вторинною – усього від 9% до 19%.
Натомість, приблизно однакову вагу мають обидві потреби для нового покоління: 41% опитаних прагнуть відчути національну ідентичність поряд із долученням до європейської культури та освіти – 47% (49 і 43% у Хмельницькій області, 47 і 45% – у Сумській і 38 та 48% – у Харківській). Себто, й ця життєво важлива потреба нарешті виокреслюється у свідомості наших співгромадян. І, прикметне, саме у молодого покоління.
Тож загалом процес іде у належному напрямку – сформування із "стихійних", за визначенням Є.Чикаленка, – "розумових" українців. Як зазначає Л.Мацько, "люди почали відчувати смак до української мови. Вона стала привабливішою, цікавішою для громадян... Це вже наша перемога. Починає формуватися мовна культура громадян. А це – свідчення поваги до державної мови, а, отже, до Української держави" [4, 3]. Щоправда, значна кількість співгромадян соромиться (і це теж позитив) недосконалого володіння рідною мовою, поширеного суржику (27% опитаних студентів). Тому немалу роль слід приділити створенню умов для комфорту спілкування українською, для естетичного задоволення від долучення до простору української культури.
Окрім того, попри зазначену роль закладів освіти, слід визнати їх діяльність у цьому аспекті функціонально недостатньою. Вивчення мови поки що залишилося на абстрактно-теоретичному рівні. Разом з тим (й через те), неповноцінною та недовтіленою залишається і виховна мета – соціалізація і розвиток мислення. Слід докорінно змінити системний підхід до вивчення мови: замість суто лінгвістичного запровадити універсальний українознавчий спосіб інкультурації українця через слово. Висновки можна узагальнити в одному гаслі: дати спраглому мозкові поживу українською мовою. Бо ж ситуація із станом національного генофонду, що склалася за останній період в Україні, без перебільшення є загрозливою. Для прикладу, вельми красномовно проілюструвала її цьогорічна вступна кампанія у вузах. Майбутні студенти показали високий рівень володіння іноземними мовами і, поряд з тим, доволі посередні знання рідної. Хоча людина може досконало вивчити іншу мову, нею вона здебільшого не мислить. А незнання рідної мови веде до виродження нації.
Коли ми говоримо про споконвічність Батьківщини, то маємо на увазі, передусім, рідну мову, в якій струменить вся близькість до своїх звичаїв, традицій. Забуття ж мови призводить до невідповідності архетипів несвідомого, закладеного від народження, до штучно набутого апарату висловлення думки, а отже – до дисгармонії, алієнованості тут і скрізь, переходу до стану існування у вигнанні. Адже в Росії російськомовний українець (?) ніколи не почуватиметься вдома. Насправді, ми балансуємо на небезпечній межі – ризикуємо стати гостями на власній території, бо вже втратили традиційне відчуття "щасливої вписаності" в цей споконвічний культурний ландшафт, бо, за словами Г.-Г.Гадамера, людина стає самотньою, втрачає навички комунікативного мовлення, якщо більше не чує своєї власної мови. Таким є людський вимір будь-якого вигнання.
Таким чином, ми підходимо до оцінки важливості безпосереднього питання: що може означати повернення з вигнання? Чи не мусить таке повернення стати новим – іншим – переломом у свідомості? У разі перелому після повернення відчуваєш "розумову спустошеність". А коли власна батьківщина, яку не покидав, спотворюється до невпізнання і стає чужиною, морально-психологічна травма є подвійною. Суть цього перелому ми відчуваємо зараз, коли стає, так би мовити, "важко" вести розмову в межах єдиної родини, колись силою розполовиненої на Схід і Захід. Ми стоїмо перед завданням віднайти нову ідентичність, яка взагалі є безперервною субстанцією і, проте, бути такою не може. Попри всю силу духу й почуття, людина не може повернути час. Те, до чого ми повертаємось, стає іншим, так само, як і той, хто повертається. Час по-новому формує і змінює обох. "Перед кожним, хто повертається, стоїть завдання заглибитись у нову мову. На всьому, хоч би куди повертався, лежить печать відчуженості" [7, 189].
Здається, перед кожним мовцем знову й знову постає старе завдання поцейбічного буття – її подолання. Так дитина наштовхується на стіни реальності, і розмова з іншими розпочинається через обмін поглядами (до нього вона приходить через повільне прояснення свідомості), через дотики, через перші звуки, що нагадують мову, нарешті, через перші слова. Якісь елементи цієї ситуації оволодіння мовою повторюються щоразу, коли люди прагнуть порозумітися між собою під час діалогу. Мова – це не те, що ми маємо у вигляді слів і використовуємо на власний розсуд. Мова – це процес, коли один дає, а інший бере; і саме в такому процесі вона вибудовується, набуває свого сенсу саме в такій реалізації і лише тоді, коли один співрозмовник контактує з іншим, щоб упевнитися у спільності досвіду. Адже, за М.Бахтіним, двоголосся – це характеристика мови, бо вона є суспільним феноменом. "Двоголосе слово завжди включає перед-існування іншого голосу і дає змогу почути його відлуння як частину "архітектури" дискурсу" [2, 404]. Таке розуміння мови повинно стати основоположним як на макрорівні надбудови, делікатного ліплення панукраїнської свідомості, так і на рівні сегментів системи державного масштабу – освіти, ділової сфери, зрештою, побуту. Отже, на основі даних анкетування маємо підстави констатувати в цілому незадовільний рівень усвідомленої етнічної самоідентифікації пересічного українця. Поряд з тим, слід зазначити позитивні зрушення в цьому напрямку, маючи на увазі якісні зміни у розумінні питання національної ідентичності серед представників нового покоління, завдяки заходам державної політики у галузі освіти і культури. Останні, проте, потребують принципової переорієнтації на основі новітніх здобутків неоперсоналізму, етнопсихології, лінгводидактики і загалом цілісного українознавчого підходу до феноменів мови, культури і українства як такого.

ЛІТЕРАТУРА

1.  Гадамер Г.-Г. Батьківщина і мова // Герменевтика і поетика . – К., Юніверс, 2001.
2.  Зубрицька М. Теорія діялогізму М.Бахтіна // Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. – Львів, 2002.
3.  Кононенко П.П., Пономаренко А.Ю. Українознавство. Конспект лекцій. – К., 2005.
4.  Мацько Л. Мова – інтелектуальний портрет народу // Дивослово,2004, №9.
5. Потебня О. Думка й мова // Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. – Львів, 2002.