Камо грядеши?..
Автор: Кононенко Петро
доктор філологічних наук, професор, академік Української академії наук, Академії наук Вищої школи України, Української Вільної Академії наук у США, Міжнародної Слов`янської академії, Української академії політичних наук, Президент Міжнародної асоціації "Україна і світове українство", директор ННДІУВІ.

А й справді: куди і як іти в царині мистецтва?

Камо грядеши?..

А й справді: куди і як іти в царині мистецтва?
Це питання виникає упродовж віків на зламі епох духу й краси.
Особливо гостро стояло воно на межі ХVІІІ – ХІХ, а згодом – ХІХ – ХХ ст. Знову ламалися списи інтелектуалів-естетів; здавалося, що істини було знайдено, – але: в новоромантиків – своя, новітніх (або наукових реалістів) – своя; у декадентів – своя; у футуристів, акмеїстів, символістів, авангардистів – своя; зрештою в прибічників «соціалістичного реалізму» – своя і в системі СРСР – як абсолютна і остаточна.
Однак на грані ХХ – ХХІ ст. знову постало, як фатум: то де ж вони – ті «вічні» істини?!
Формули вмирають і руйнуються; зате цвіте вічно зелене дерево життя і творчості.
Чи означає те все, що питання, дискусії, битви, шукання мистецьких канонів були зайвими?
Так, було й шумовиння недолугих псевдоноваторів (як правило – з числа осіб невисокої і загальної, й мистецької культури; тих, що скидали із п’єдесталів визнання метрів класичних надбань задля того, щоб умостити на них… власні персони. Під зливу заяв типу: «Я – гений Игорь Северянин своей победой упоен: я повсеместно оэкранен, я повсесердно утвержден»). Є це шумовиння й сьогодні, і не лише в Україні, де шаманське самовихваляння часом сягає меж навіть асоціальної поведінки. Безталання завжди нахабне й брутальне, антиестетичне і антиетичне. Проте це – як у природі: весною скресають ріки й моря, визволена вода тече каламутними потоками, і зверху пливе все, що засмічувало землю. А потім все наносне змивається й постають джерела чистої, глибокої води. Відроджені від крижаної сплячки істинні митці волають: «Пий, серце, пий!», воскресай і йди до нової правди і краси.
І треба йти, от тільки – як? Де шукати цілющу воду безсмертя? Краси? Отієї, що врятує світ?!
І починаються інтелектуально-духове, аналітичне й естетично-магічне проникнення в таємниці і людини, і самого мистецтва.
Яскравим доказом тому постає й книжка Роксолани Харчук «Сучасна українська проза. Постмодерний період», видана центром «Академія» 2008 року.
Скажемо зразу: книжка й сама по собі дискусійна, але надзвичайно цінна своєю ґрунтовністю дослідження тих полемік, дискусій, контраверсійних ідей та поглядів, які і прояснюють, а часом і каламутять українське літературно-мистецьке середовище.
Широке коло інтересів і знань авторки, вміщених у розділах: Український варіант постмодернізму; Покоління «батьків» і межові явища у традиційній стилістиці; Неомодернізм у сучасній українській прозі; Передпостмодерні явища у сучасній українській прозі; Стильові особливості прози представників «станіславівського феномену»; Феміністичний дискурс сучасної української прози; Найновіша підлітково-дитяча літературна альтернатива.
Отже, предмет розгляду та аналізу – від літератури, критики «батьків» (традицій) до «дітей»: і тих, що утверджують високі національні мистецькі цінності; і тих, що фанатично руйнують навіть надбання Г.Сковороди і Т.Шевченка, І.Франка й Лесі Українки, О.Кобилянської, П.Тичини, О.Гончара. Руйнують і тому, що не можуть до них дорівнятись (як писав один з футуристів: «Одступіться, Тарасе Григоровичу, бо через вас мене не видно»); і тому, що великі постаті не можуть відповісти нахабним «новаторам», а суспільство (інтелігенція) байдуже дрімає: не персонально ж кожного з них обливають брудом, топчуть їхню гідність і честь. А національна – хай вибачає…
На доказ немає змоги зупинитися на всіх розділах розумної, корисної праці, тому вміщуємо лише уривок початкового розділу «Український варіант постмодернізму» задля того, щоб читачі відчули смак до змісту і стилю праці Р.Харчук та захотіли її прочитати.
«З розпадом СРСР, із поразкою соціалістичного способу життя й соцреалістичного канону в українському літературознавстві розпочалася дискусія переважно довкола трьох засадничих питань: Що таке постмодернізм? Чи можливий український варіант постмодернізму? Постмодернізм – явище позитивне чи негативне? Декому із дискутантів, які не сприймали демократії з її плюралізмом і культурним різноманіттям, здавалося, що постмодернізму можна уникнути чи принаймні заборонити його, як це було прийнято в суспільстві тоталітарному.
На тему постмодернізму відбулося чимало круглих столів, написано безліч статей. Однією з найфаховіших є дискусія на сторінках часопису «Слово і Час» (СІЧ), що відбулася під рубрикою «Літературне рушення 90-х та модернізм, постмодернізм, авангард, молодь сучасна і колишня еtс». Редакція журналу, акцентуючи на взаємозв'язку між модернізмом і його наступником – постмодернізмом, опублікувала низку статей з маловивченої в українському літературознавстві проблеми модернізму, серед авторів яких значилися Сергій Квіт («Українська естетика «європеїзації»), Г.Грабович («Заклинання українського модернізму»), Т.Гундорова («Ф.Ніцше і український модернізм»), Д. Наливайко («Про співвідношення «декадансу», «модернізму», «авангардизму»). Паралельно у часописі друкувалися розвідки, що стосувалися постмодернізму.
Першою термін «постмодернізм» ужила в Україні в 1991 р. Наталка Білоцерківець, охарактеризувавши літературні гурти «Бу-Ба-Бу», «Пропала грамота», музичні – «Брати Гадюкіни», «Сестричка Віка» як постмодерністські. Того ж року Галина Сиваченко в статті «Зрушення кордонів: постсоціалізм чи постмодернізм?» пов'язала постсоціалістичний ігровий словацький роман 80-х із постмодернізмом, акцентуючи на самопародійному ефекті постмодернізму і пастиші, тобто свідомій підробці стилю якогось письменника, твору чи школи. На її думку, в літературах Центральної та Східної Європи постмодернізм давав змогу митцю, що знаходився під потужним політичним пресингом, зберегти власну індивідуальність. Щоправда, до постмодерністів Г.Сиваченко зараховує «офіційно визнаних» словацьких письменників старшого покоління, наприклад Л. Баллека, що викликає певний сумнів. Адже у соцреалістичних літературах постмодернізм передусім був альтернативою соцреалізму. І це перша, найістотніша риса, що відрізняє постмодернізм колишніх соцреалістичних літератур від його західного варіанта, в якому він був хай м'якою, але альтернативою модернізму.
На тему постмодернізму в часописі «Слово і Час» особливо важливою стала стаття Т. Денисової «Феномен постмодернізму: контури й орієнтири». У ній авторка висвітлила історію поняття «постмодернізм», визнала непродуктивним шлях його заперечення чи спростування, оскільки постмодернізм, як і будь-який інший мистецький стиль, потребує передусім дослідження. За її твердженням, це поняття почали вживати наприкінці 50-х років XX ст. у США (І. Гау, І. Гассан). У 80-ті роки воно набуло міжнародного поширення. Багато діячів літератури і мистецтва активно пропагували новий стиль, багато їх зайняли щодо нього критичну позицію. Американський критик І. Гассан у книжці «Розчленований Орфей» (1971) писав, що ми стали свідками руйнування модерністської форми, коли сумнівною стає ідея будь-якої форми. Він трактував постмодернізм як мистецтво порожнечі, мовчання, смерті. Цю думку на українському ґрунті розвинув Олександр Яровий. Та якщо І. Гассан стверджував, що людство має турбувати не дегуманізація мистецтва, про що писав свого часу іспанський філософ Ортега-і-Гасет, а дегуманізація людини і самої планети, то О. Яровий апелює до «реалістичної національної традиції», а насправді до соцреалізму, який, на його думку, може стати єдиною альтернативою постмодернізму.
Постмодерна література, за словами Т. Денисової, є антиподом літератури модерної, елітарної, апелює до широких мас. У цьому її принципова ознака. Постмодерний роман побудований на ґротеску, пародії, іронії, травестуванні, поєднанні, здавалося б, непоєднуваних речей: верху і низу, комедії і трагедії, сатири й сентиментальності, документа й міфу. В Америці показовим постмодерним романом є «Політ над гніздом зозулі» Кена Кізі, в Англії – «Жінка французького лейтенанта» Джона Фаулза (сприймається багатьма читачами як вікторіанський роман, хоча насправді автор не наслідує традицію, а грається із нею), в Італії – «Ім'я рози» Умберто Еко.
У «Нотатках на берегах роману «Ім'я рози» У.Еко визнав, що постмодернізм не можна вважати фіксованим хронологічним явищем. На його думку, постмодернізм – це певний духовний стан і навіть ставлення до праці. Т. Денисова звужує таке широке визначення, обмежуючи сферу постмодернізму літературою, культурою, філософією. За її словами, постмодерній свідомості властиві сумнів, антидогматичність, плюралізм, іронічність. На підставі цієї нової свідомості формується й нова постмодерна творчість, якій також притаманний плюралізм на всіх рівнях (сюжетному, композиційному, образному, характерологічному, хронотопу тощо), співтворчість читача і письменника, діалогізм як внутрішнє джерело руху, поєднання історичних і позачасових категорій. Постмодерне мистецтво відмовилося від самопієтету, максимально використовуючи іронію.
Сьогодні, здається, є всі підстави стверджувати про постмодернізм як дух часу. Напевно, саме в такому сенсі цей термін у 40-х XX ст. вживав англійський історик Арнольд-Джозеф Тойнбі (1889 – 1975), поділивши західну історію на чотири періоди: Темні віки, Середньовіччя, Нові часи, постмодерн – від 1875 і далі. З цієї періодизації, за Т.Денисовою, стає зрозуміло, що постмодернізм був реакцією на позитивізм, систематизацію й раціоналізм, а починався він таким кризовим явищем, як мистецький декаданс. Оскільки криза стала невід'ємною історичною якістю XX ст., дослідники схильні називати її Постренесансною. Рушієм цієї кризи є сумнів в антропоцентризмі – людина перестала знаходитися у центрі світу. У цьому модернізм споріднений із постмодернізмом, а відмінність полягає у тому, що в модернізмі відсутня тотальна іронія.
Опонуючи Т. Денисовій, український літературознавець зі США Іван Фізер у статті «Постмодернізм: POST / ANTE / MODO» стверджує, що насправді невідомо, що мав на увазі А. Тойнбі, назвавши сучасну цивілізацію постмодерною, або чому Федеріко де Квіз іменував постмодерною іспанську поезію зламу століть. Відтак І.Фізер обстоює думку, що постмодернізм – це термін із нульовим значенням, посилаючись при цьому на сучасного американського філософа Річарда Рорті, який вважав, що постмодернізм претендує на ідею, але насправді не є нею.
Попри всі сумніви щодо поняття «постмодернізм», його недоліки Т.Денисова, напевно, мала рацію, висунувши тезу, за якою постмодернізм наприкінці XX ст. зміщувався на Схід Європи у пострадянські країни. Добрим ґрунтом для постмодернізму була не так економічна чи політична нестабільність у них, як потреба ревізувати цінності тоталітарного суспільства. Постмодернізм, який супроводжувався тотальною переоцінкою цінностей, іноді аж до повного заперечення будь-яких цінностей взагалі, знайшов поживу в тих суспільствах, що переходили від тоталітарної моделі до демократії, від єдиного соцреалістичного канону до свободи творчості й культурного багатоголосся.
Окремої уваги заслуговує висновок Т. Денисової, що «постмодерністський підхід не руйнує і не деморалізує, а розчленовує культурний феномен, знімаючи шори звичних підходів», який доповнювався еволюціоністським твердженням про те, начебто література постмодернізму – «тільки закономірний етап у мистецтві XX сторіччя». Однак більшою мірою мав рацію Ю. Андрухович, який у репліці «Постмодернізм – не напрям, не течія, не мода» ствердив: постмодернізм – «це така світова культурна ситуація, від якої нікуди не подітися», тому всі ми є пост-модерністами. При цьому варто зауважити, що постмодернізм не визнає ідеї еволюції й поступу, зокрема в духовній сфері, на противагу марксизму, який довів ідею суспільної еволюції в комуністичному варіанті до абсурду.
Наступною була публікація Стефанії Андрусів «Модернізм / постмодернізм: ланки безконечного ланцюга історико-культурних епох», в якій дослідниця пов'язала постмодернізм з ідеєю американського філософа й соціолога Френсіса Фукуями про кінець історії та ідеєю французького філософа Жана-Франсуа Ліотара про кінець сучасності. Ідею про кінець сучасності вона розуміє так, що людина більше не сучасна, бо не встигає за часом, який зірвався з ланцюга історії, тобто приречена бути позаду, «пост»; ідею про кінець історії – як завершення будь-яких ідеологій. У статті «Українська культура у вимірі «пост»: посткомунізм, постмодернізм, поствандалізм» Оксана Пахльовська заперечує такий підхід, обстоюючи тезу: Ф. Фукуяма під кінцем ідеологій мав на увазі крах комуністичної системи. На її думку, сьогодні вже можна говорити про «народження нової ідеології, якій больовий шок 11 вересня надав шляхетного пафосу».
Так само прямо С. Андрусів трактує і тезу французького соціолога Жана Бодріяра про завершення реальності, що поступилася місцем гіперреальності «моделей», «кодів», симулякрів, пов'язуючи завершення реальності із втратою Бога, що породила хаотичність свідомості, відчуття розколеності світу і розгубленості. Такі притаманні модернізму й переломним часам апокаліптичні твердження в полікультурну епоху постмодернізму сприймаються як бездоказова патетична риторика. Адже інтелектуали не мають жодних підстав переносити власну втрату Бога на всі суспільства й релігії. У цьому найбільший прорахунок глобалізму, що з усіх книг Біблії культивує у постапокаліптичний час саме Апокаліпсис, який небайдужий до біблійної поезії Т. Шевченко назвав «боговдохновенной галиматьей» (Журнал. – 1857. – 16 декабря)».
Навіть з наведеного уривка помітно, що світ літератури, життя, естетичної критики і філософії надто складний, суперечливий і потребує немалих інтелектуально-душевних сил та зусиль для його пізнання й перетворення в світлі гуманістично-естетичних ідеалів.
А автор дослідження – Р.Б. Харчук – людина великої ерудиції, високого професіоналізму і аналітичної критеріальності у підході до явищ життя і мистецтва.
Розумна, корисна праця, що може поглибити і знання, і розуміння сучасної реальності.