Українці в Росії: історія, сучасний стан та перспектива розвитку в «Рік України в Російській Федерації»
Автор: Ідзьо Віктор
доктор історичних наук, професор, ректор українського університету в м.Москва.

Автор торкається подій XVIII століття, пов'язаних з ліквідацією Гетьманщини і проводить паралель із сучасними складностями українського культурного руху в Росії, наводить статистичні дані проживання українців у Російській Федерації та стану регіональних культурно-національних організацій.

Ключові слова: цілісність українського народу, тиск на українське народне життя, агресія влади, етнічні землі, офіційний перепис, телевізійні шоу.

Украинцы в России: история, современное положение и перспективы развития в «Год Украины в Российской Федерации»

Автор прикасается к событиям XVIII столетия, связанных с ликвидацией Гетьманщины и проводит параллель с современными трудностями украинского культурного движения в России, приводит статистические данные проживания украинцев в Российской Федерации и положения региональных культурно-национальных организаций.

Ключевые слова: целостность украинского народа, давление на украинскую народную жизнь, агрессия власти, этнические земли, официальная перепись, телевизионное шоу.

Ukrainians in Russia: History, Current State and Prospects of Development during “Year of Ukraine in Russian Federation”

The article deals with events of the XVIII century connected with liquidation of Hetman state. Author examined current problems of the Ukrainian cultural movement in Russia and gave information about life of Ukrainians in Russia and status of regional cultural and national organizations.

Key words: integrity of the Ukrainian people, pressure on life of the Ukrainians, aggression of authorities, ethnic lands, official, TV show.

Українці в Росії: історія, сучасний стан та перспектива розвитку в «Рік України в Російській Федерації»

Підступне знищення російським самодержавством української державності в другій половині XVIII століття спричинило те, що Україна стала частиною Російської держави. Таке становище відбилося на цілісності українського народу, його духовному житті, оскільки державність, яка виражала саму суть українських І національних прагнень, у тому числі турботу про мову, науку, культуру, забезпечувала українцям поступальний культурний розвиток, вирішувала питання церковного життя, книгодрукування, розвитку української мови, друкованого слова, війська, – була жорстоко знищена.
Одразу ж з ліквідацією Гетьманщини почала діяти заборона всього українського культурного і духовного життя, у тому числі і науково-освітнього. Така заборона фактично існувала до 1991 року, тобто до недавнього часу. Українське слово, українська культура, мова перебували під пресом спеціального «цензурного» режиму.
Рух, що виник у кінці XVIII століття на захист Української держави, хоча й ігнорувався урядом, проте мав міжнародний резонанс, оскільки спочатку ставив за мету боротьбу за народну українську мову. Однак невдовзі після процесу над кирило-мефодіївцями київському і харківському генерал-губернаторам «было предписано наблюдать, не пытают ли украинцы мысли о прежних вольностях, о гетманщине и о правах на отдельное существование. Й обращать особое внимание, – наголошувалось у «предписании», – на тех, кто занимается малороссийскими древностями, историей и литературой». Валуєвський указ 1863 року «гласил»: «Никакого особенного малороссийского языка не было и нет и быть не может и наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только попорченным влиянием Польши».
У зв'язку з такими висновками російського уряду на українську мову, літературу, культуру почалося справжнє гоніння, що означало тиск і на українське народне життя. Наслідком цих гонінь було доповнення вищенаведеного указу циркуляром 1876 року, згідно з яким заборонялося розвивати українську літературу, народну українську мову, видавати науково-популярні книги для просвіти українського народу.
Особливих гонінь зазнали українські організації, які виступали під суто національними гаслами і носили небажані з точки зору російського уряду назви «Україна», «український». їм влада забороняла видання своїх друкованих органів, влаштовувала терор усередині самих українських організацій, засилала до них дезорганізаторів, провокаторів, які вимагали друкованого українського слова, журналів, альманахів, газет, провокуючи керівництво українських організацій і доносячи одночасно офіційній російській владі про небезпечність найпоміркованіших українських видань, альманахів, журналів.
Аналіз численних даних дає нам право схилятися до думки, що така практика, хоча стало фактом відновлення української державності, існує і в сьогоднішній Росії, в якій терор проти українців функціонує до сьогоднішнього дня, оскільки і сьогодні всі українські організації «напхані» провокаторами, дискредитаторами українського культурного руху в Російській Федерації.
Це пояснюється фактичним розвалом ОУН-Руху, його неперереєстрацією, оскільки сьогоднішні керманичі – можливо, не з своєї волі – розгубили добрі традиції цілого покоління українського національного руху в Російській Федерації уже в демократичний час, що є незрозумілим...
Така сама ситуація і з «Об'єднанням українців Москви», якого немає як юридичної особи, оскільки ця організація фактично втрачена людьми, які не зуміли налагодити українську справу в Москві. У подібному жалюгідному становищі Товариство «Славутич» через амбіції московської влади та некомпетентність сьогоднішнього керівництва.
Не слід відкидати припущення, що розвал українських організацій у Москві – це планомірна робота мера Ю.Лужкова. Українці в Москві не мають ні православної церкви (у Ногінську під Москвою церкву з особливою жорстокістю було розгромлено), ні Української греко-католицької, яку загнали в Москві в підпілля, ні шкіл, ні театру, ні українських газет, ні радіо, ні бібліотеки, ні приміщень для проведення засідань, зокрема Українського історичного клубу, проведення науково-освітньої та культурологічної роботи Українського університету. Із сказаного можемо зробити висновок, що розвал (і це за умови існування широкомасштабного міждержавного Договору та всебічного розвитку русистики в Україні) українських організацій ведеться планомірно і цілеспрямовано.
У цій неспровокованій агресії влади вдалося вижити Українському історичному клубу, який з 1995 по 2002 рік виконував конкретну роботу, без особливої реклами, «газетного» ажіотажу, без голосіння на всіх радіостанціях.
У час провокацій, дискредитації українських організацій у Москві Українському історичному клубу ніхто не надав ніякої допомоги. Жодна організація в Україні, окрім Науково-дослідного інституту українознавства, не поцікавилась, як там «живуть українські організації в Москві».
Після розпаду Радянського Союзу Український історичний клуб до червня 1997 року, тобто до часу офіційного підписання договору між Україною і Росією, постійно звертався до української та російської влади, щоб допомогли українцям у Москві та в Росії бодай хоча б добрим словом.
На жаль, ніхто не відреагував на дикі випади московської влади щодо українців Москви, як і на кримські претензії Ю. Лужкова, що сприяло роздмухуванню терору проти українців у столиці Росії, наслідком чого стала «тиха заборона українських організацій» у вигляді неперереєстрації останніх як юридичних осіб.
Дії московської влади в конституційному суді оскаржити й до сьогоднішнього дня не вдалося. Нині у Російській Федерації українці не мають жодного фінансованого державою українського друкованого органу, адже «Український вибір», що видавався Головою Об'єднання українців Росії О. Руденко-Десняком, у 1999 році теж припинив своє функціонування.
Щоправда, з 1997 року по 2001 рік при підтримці ряду українських організацій у Москві виходив «Науковий вісник» Українського історичного клубу. Звернення Українського історичного клубу до влади Москви, мера Ю.Лужкова ось уже три роки залишаються без відповіді.
Дії російської влади спричинили розвал Українського інституту, створеного Українським історичним клубом.
Пізніше Український Історичний Клуб оживив діяльність Українського університету м. Москви, вийшло два томи університетського «Наукового вісника». Однак і зараз допомога України невідчутна...
Зазначені факти показують, що реально російська влада думає не про те, як задовольнити національні та культурні запити українців, а як знищити, припинити громадське, науково-культурне їх життя. Факти свідчать, що російській владі не потрібне добре організоване науково-культурне життя української громади в Москві. Можна твердити, що московська влада фактично руйнує українське національне та культурне життя. На нашу думку, за цією «українською проблемою в Москві» стоять спецслужби, підпорядковані меру Юрію Лужкову.
При цьому мер наголошує, що у нас є Український університет, Український історичний клуб, на задоволення потреб яких однак не поспішає виділяти приміщення, технічне об ладнання, фінанси. Він відмовив у фінансуванні наукових вісників, як і самого науково навчального процесу. При цьому російська влада повсякденно наголошує, що українці братній народ, от тільки про що конкретно йдеться, на жаль, не пояснюється... За всією російською демагогією посла Російської Федерації Чорномирдіна в Україні нічого конкретного не стоїть.
«Рік України в Російській Федерації» повинен би відчутно допомогти українським науково-освітнім організаціям в Москві. Однак цього не сталося...
Не краща ситуація на етнічних землях України – Слобожанщині, Кубані та в інших регіонах Росії, де компактно проживають українці.
На території сучасної Російської Федерації виділяють такі найбільш населені українцями регіони: Слобожанщина, Малиновий Клин (Кубань), Зелений Клин (Далекий Схід), Республіка Комі, Тюменська область.
Перший і найголовніший район розселення українців – це етнічні землі, які відійшли в 20-х роках XX ст. до Росії.
Історично споріднена з Україною Слобожанщина включає в себе Курську, Бєлгородську, Воронезьку області. Про поселення на цих землях українців джерела розповідають починаючи з XVI ст. Перепис 1897 року зафіксував, що українців у Харківській губернії було 2009411 із загальної чисельності – 2492316. У Воронезькій губернії українці становили половину: із 1967054 – 952999. У Курській губернії від загального населення 1604515 українців було 523277. Зокрема в Острозькому повіті українці становили 90% населення, у Богучарському – 80, у Бірюченському – 70, у Грайворонському – 80. У 1917 році, як засвідчують документи, на Слобожанщині, яка була тісно зв'язана з Харківщиною, почалися активні процеси українського державотворення, українського шкільництва. Однак із середини XX ст. українізацію на Слобожанщині було припинено терористичними методами. Офіційно це було прикрито «Постановою ЦК ШРС від 16 жовтня 1925 року про врегулювання кордонів Української РСР з Російською РФСР». Від України фактично грубими методами відірвали частину українського народу. Оскаржити цю постанову не наважився більшовицький уряд України. Характерно, що були відірвані повіти, в яких українці становили до 90% від загальної кількості населення. Так, від України до Росії відійшла велика територія з українським етнічним масивом, який проживав на цій території щонайменше чотири століття, тобто з XV–XVI по XX століття. Українських автохтонів, які перетворили цей пустинний край на квітучий, вкорінювали насильно в чужу культуру, відмінний за своїм соціальним становищем, ментальністю і веденням господарства народ. Отже, як засвідчують джерела, до складу Російської Федерації ввійшли Грайворонський, Путивльський, Новооскольський повіти, які приєднали до Курської області і де українське населення було домінуючим. До Воронезької області було приєднано Острозький Богучарський та Бірюченський повіти. Після «приєднання» ці райони автоматично перейшли на російську мову в усіх сферах культурного і духовного життя, були ліквідовані паростки українського шкільництва, газети, радіо. Така ситуація не змінилася навіть сьогодні, хоча в РФ є «Закон про національно-культурну автономію».
Мало чим відрізняється ситуація у другому українському регіоні, який складають етнічні землі України – Кубані. Імперська політика, а опісля радянське керівництво робили все для знищення української національної свідомості, культури на Кубані. Якщо в 1925 році там спілкувалися українською мовою мільйон людей, то сьогодні в Краснодарі українською розмовляють від 50 до 100 осіб, у Новоросійську – від 30 до 50, у Сочі – 20-30 осіб. Сьогодні підтримки розвитку української культури на Кубані практично не існує.
Фактичний матеріал, зібраний на цих землях, дає право твердити, що, як і в Слобожанщині, масова українська національна культура тут відсутня: так само – і школи, преса, література, вищі навчальні заклади. Невеликі центри культури у Сочі, Краснодарі, Новоросійську, обмежені в усьому і насамперед у фінансах, не можуть впливати на загальнонаціональну картину російськомовного суспільства.
Особливий інтерес становлять українці, які проживають на Уралі від Єкатеринбурга до Челябінська. Джерела засвідчують: тут є громадське українське життя, здебільшого у великих містах, однак воно, як на нашу думку, не надто потужно організоване, хоча до цього докладаються великі зусилля чільних українських інтелектуалів регіону. Питання сучасного стану та перспектив розвитку українців Уралу ще слабо вивчене і потребує окремого наукового дослідження.
Окрім суто етнічних земель у Російській Федерації, де українці розпорошені, вони компактно проживають у Зеленому Клину – це сьогодні Приморський і Хабаровський край, Сахалінська та Амурська області. Революційний поштовху 1917 році підняв на вищий щабель і національну свідомість українців. Тут виходили 4 українські газети, функціонували українські місцеві органи влади. У 1922 році більшовики арештували українське керівництво краю. У 1924 р. більшовики провели судовий процес над українцями, які прагнули створити свою державність на Далекому Сході. За умов репресій мільйонне українське населення, інтелігенція Далекого Сходу понесли величезні втрати. Сьогодні українці на цих землях – уже меншина, всього 200 тисяч осіб.
Особливий регіон, де сьогодні компактно проживають українці, – це Республіка Комі та Тюменська область, куди вони особливо активно почали переселятися в пошуках заробітку в радянський час. Сьогодні українці тут національне свідомі та активні, що засвідчує рівень їхніх наукових та культурних організацій.
За даними офіційного перепису населення на 1989 рік у Російській Федерації проживає 4 млн. 362 тис. 872 українці. Конкретна картина така:

Таблиця – див. PDF.

У двох російських столицях відповідно проживають:

Таблиця – див. PDF.

Слід наголосити, що українські громади організації з регіонів Росії, які проводили го релік українського населення, вважають, щ вищенаведені дані значно занижені.
У 2000 році українці з регіонів Росії в газеті «Ліга Націй» зробили свій «приблизний» під] рахунок українського населення. Згідно з цим підрахунком українців у Росії приблизно 5 мільйонів. За чисельністю українці в Росі складають третю етнічну групу після росіян і татар. За чисельністю українців виділяються Воронезька, Курська і Бєлгородська області.
На Північному Кавказі проживає 460 тис. українців. Найбільш компактно в цьому регіоні українці живуть у Краснодарському краї та Ростовській обл.
У нафтових і газових районах Півночі та Західному Сибіру проживають:
У Тюменській обл. – 260 тис.
У Ханти-Мансійському автономному окрузі – 150 тис.
У Республіці Комі – 100 тис.
Усього в Сибіру та на Далекому Сході проживає 1,5 млн. українців.
В областях і республіках Урало-Поволзького регіону (Челябінська, Оренбурзька, Саратовська обл.) – 800 тис. українців.
У Москві та Московській області проживають до 500 тис. українців. У Санкт-Петербурзі та Ленінградській області – до 250 тис. українців. Практично в усіх регіонах створені українські культурно-національні організації. Усі ці регіональні організації входять у федеральне Об'єднання українців в Росії і бажають вести діалог з російською владою з питань задоволення своїх національно-культурних потреб.
Слід наголосити, що зареєстрована в Москві Федеральна українська національно-культурна автономія. Створені регіональні українські національно-культурні автономії: в Республіці Карелія, Ханти-Мансійському автономному окрузі, Тюменській області, Камчатській області, у Пензі, Санкт-Петербурзі, Мурманську, Республіці Комі, Новосибірську, діяльність яких згідно з законом «Про національно-культурну автономію» повинна фінансуватися Російською державою.
Як висновок нашого дослідження наголосимо, що фактично «Рік України в Російській Федерації» на розбудові українського національно-культурного та освітнього життя в Російській Федерації і двох її столицях Москві та Санкт-Петербурзі позитивно не відбився. Жодна українська організація не отримала ні приміщення, ні фінансів для задоволення своїх національних та культурних потреб...
Демагогічне проголошення Року України в Російській Федерації є «пропагандистським шоу» після жорстокого з 1991 по 2001 рік терору Російської держави щодо України та її складової – української діаспори в Росії. Цей терор, на нашу думку, не припиняється, «оскільки заблудла вівця не хоче повертатися в стійло». Сьогоднішній «кримський синдром» цьому яскраве підтвердження...
Наголосимо, що за висновками російської влади «українці розвалили росіянам державу», тому над національно-культурним життям українців у Росії проводився акт «возмездия» – насилля та терору, яскравим прикладом яких можуть служити акції проти українців столичного мера Ю. Лужкова. Останній у Москві. після ганебного вигнання його з Криму, все українське фактично жорстоко винищив. Така ситуація залишається до сьогоднішнього дня. Українські організації в Москві не мають ні приміщення, ні бібліотеки, ні газет, ні Українського інституту, який був створений для задоволення науково-освітніх потреб українців Росії в 1997 році після підписання Договору між Російською Федерацією й Україною. Наголошуючи на проблемі вищої федеральної освіти для української діаспори в Росії, зауважимо, що Український інститут був жорстоко знищений після року активного науково-культурного життя і не відновлений російською владою в так званий «Рік України в Російській Федерації»...
Що стосується сьогоднішнього Українського університету в Москві, то він є суто московською науково-дослідною організацією, який за власною волею створює представництва в Російській Федерації, не маючи для цього фінансів і федерального статусу.
Аналіз перелічених вище фактів дає право наголошувати: щоб прикрити скоєні проти українських громадських та наукових діячів злочини, заподіяні українству тортури та новітнє насилля над українцями в Москві та Росії, 2002 рік було проголошено «Роком України в
Російській Федерації». Як говорить українська народна мудрість, поївши овець, вовк надів овечу шкуру і прийшов до нової кошари.
Звідси й висновок: закінчиться «Рік України в Російській Федерації», але реальних здобутків українці в Москві, Росії не матимуть. Будуть нові потьомкінські «села» та телевізійні шоу.

Література:

1. Ідзьо В.С. Українці в Російській державі. Історико-філологічний вісник Українського інституту. – М., 1997. – Т. 1.
2. Ідзьо В.С. Українські періодичні газети та журнали в Росії в XIX – XX століттях. Науковий вісник Українського історичного клубу. -М..1997.-Т.1.
3. Ідзьо В.С. Голос України. К.. 1992. – №166 (416). – С. 12-13.
4. Ідзьо В.С. «Украинская жизнь» – культурний, науково-просвітницький, політичний орган українців Москви та Росії 1912–1917 рр. // Історико-філологічний вісник Українського інституту. – М., 1997. – Т. 1.
5. Ідзьо В.С. Українська діаспора та її преса в Росії 1918-1999. // Науковий вісник Українського історичного клубу. – М., 1999. – Т. 3.
6. Лига Наций. – М., 2000. – Март. – С.8.
7. Ідзьо В.С. Украинская диаспора в России – этапы развития. // Науковий вісник Українського університету. – М., 2001.
8. Ідзьо В.С. Встановлення пам'ятника Т.Г. Шевченку – визначна подія в громадському та культурному житті українців в Росії. // Науковий вісник Українського університету. -М., 2002. – Т. 2.
9. Українці. Східна діаспора. Атлас, – К.,1992.
10. Руденко-Десняк О. Залишається надія... // Науковий вісник Українського університету. – М., 2002. – Т. 2.