А серце прощатись не хоче…
Автор: Карпенко Микола
Поет

Пам’яті Олекси Мусієнка

А серце прощатись не хоче…

Пам’яті Олекси Мусієнка
***
…Де зустрілись ми вперше?
Зблисне раптом, як сонце з-за хмар,
давній рік шістдесятий,
вже звідтіль, із двадцятого віку:
у столицю, до Києва,
залишивши на тиждень домівки,
з молодіжних газет
ми приїхали на семінар.

І – знайомства, знайомства
у тіснім газетярськім гурті!
Отоді ми уперше
взаємно й потиснули руки…
Не пригадую вже,
що взяли ми з тієї науки?
Та побільшало друзів
З тих днів у моєму житті.

Я для тверджень своїх
маю досить поважних підстав:
Мусієнко Олекса
між нас виділявся яскраво.
Слово – розум і блиск!
А шляхетна, красива постава?
А той прозирк в очах,
що бентежив, але й чарував?!

Зовні – дотеп і жарт:
з ними легше по світу іти;
а всередині – біль,
отим словом дотепним прикритий…
Нам приємно було
зустрічатися і говорити,
бо розвиднілось нам:
по нещастю – ми рідні брати.

Так запало у душу –
і зробилося тепло душі.
І наступні усі
наші дружні і бажані стрічі
тільки зблизили нас –
й не лишилося на пограниччі
поміж наших сердець
ні канав, ні колод, ні межі!

Бо нас доля подібна
з дитинства за руку водила;
ми покривджені змалку,
пограбовані змалку оба:
в нас украла батьків
лицемірна й жорстока доба,
як малих пташенят,
неоперених, посиротила…

І сьогодні так важко
на серці мені зашкребе:
по тобі навіть небо
сльозами рясними струмоче!..
Попрощалися ми,
але серце прощатись не хоче,
пам’ятатиме серце тебе.

***
…Моя дивізія звільняла твій Зіньків,
сто тридцять шоста, в пору ураганну…
І спогади живих фронтовиків
колись ти став збирати для роману.

Ти дяку скласти воїнам бажав,
запалений вогнем любові божим;
і довго тебе задум не лишав –
не раз вривався в думи і тривожив.

"До берега, казав, ось підгребе –
й туди, під Лютіж, в роки сивочолі!.."
Я навіть з ветеранами тебе
знайомив на Русанівці у школі.

З киянами, вцілілими з війни, –
згадати, поділитись пережитим…
А доля повеліла довершити
ще більш трагічну книгу з давнини.

І ти повідав оту правду сущу –
про стратами позначені часи:
"з порога смерті" тяжко ранять душу
письменників загиблих голоси!..

"Тюльпани чорні" попливли з Афгану,
із цвинтарним риданням у собі, –
і сонце тяжко падало в тужбі
на українську землю, як на рану.

Олексо, друже, знаю, як болить
відкрите й незажите, щойно з бою!..
Отак сапери жертвують собою
на міннім полі битв і лихоліть.

А ти себе від куль не боронив –
отих, що зупиняли їх солдати…
розмінувати можна клапоть нив –
ну, а серця, їх як розмінувати?!

***
…Нам були Карпати згодом
за гостинне місце стрічі –
з їх мистецьким родоводом
і святим бунтарством Січі!
У гірській зеленій тиші,
під наметом смерековим, –
всі проблеми найгостріші,
найвідвертіші розмови…

Гір верхи на виднокрузі,
тлуми душ і волі тлуми…
І нові для тебе друзі,
враження нові і думи.
Черемош бурунив води –
так і ти розмову правив –
і нескорений, і гордий
Довбуша тезко з Полтави…

І смерек живиця-смолка
засльозить у згадках зримих…

Словом трепетним "о полку"
теж збирав ти нескоримих!
Сонце чорне… Білий морок…
Аби нас не корчив протяг, –
друг мій лицарем суворим
став на Золотих воротях…

А одгримав грім у небі,
заросли окопи в полі, –
рятував з архівних склепів
всежертовний спадок волі!
Для Вкраїни, товариства, –
як меча на битви стрічні,
давнім холодом дитинства
люто вражений навічно,
геноцидом, етноцидом –
з муштри вищого ґатунку…

І на вітер слів не кидав,
і в собі шукав рятунку,
у громаді, що прозріє,
в Україні, що постане, –
споконвічна наша мрія,
наше свято довгождане!
Все, про що дізнався, – скаже:
лиш дослухайтеся, браття!

Ой ти, кобзо нервів наших –
гнів і стогін, і прокляття!..

То чи втримаєшся довго
в отакій напрузі лютій?!
Ти на світ прийшов у лютім –
в лютім і скінчив дорогу…

…І сьогодні так щемно
на серці мені зашкребе:
по тобі навіть небо
сльозами сніжинок шурхоче!..
Попрощалися ми,
але серце прощатись не хоче,
та й не буде прощатись –
пам’ятатиме серце тебе.

***
…Як побороти нам печаль-журбу,
як справитись з трагічно-непоправним?!
Зігрітий щедро переможним Травнем, –
розіп’ятий ти Сандормохом був!

…Ось він стоїть, живісінький стоїть
поперед нас, усміхнений і гнівний,
тримаючись упевнено і гідно,
він, що умів картати і жаліть.

Ледь-ледь за спину руку закладе,
краватку править, поправля відлоги, –
і слово тоже мудре з болю і тривоги
і знайде ціль, і в душу западе.

Я навіть заздрив трішечки не раз
його умінню вголос міркувати –
хай інколи і дещо різкувато,
та чесно й прямо дивлячись на вас.

Відкритий сам – відкрито і дививсь
у зал чи співбесідникові в очі…
І його слово, мужнє і правдоборче,
належно поцінується колись.

Бо за життя хвали вагомий гріш
ми поскупились другові подати…
…Без нагород у бій ідуть солдати –
медалі й ордени знаходять їх пізніш.

Скажімо їх, хоча б тепер скажім –
слова, що пам’ять в спогади запише…
Жаль – їх Олекса не почує більше –
отих послань від серця, із душі.

І все ж – скажім – і людям, і собі
та побратима духові живому –
туди, в незнаний світ
з цього земного дому,
бо сором нас пектиме, далебі…

***
…Ти на цвинтарі Байковім,
поблизу своїх друзів лежиш,
де останнє "прощай!"
край твоєї сумної могили…
Рідний вітер тобі
повіває з дніпровських узвиш,
рідні доли тобі
вже дарують підсніжники білі.

І сьогодні так гірко
на серці мені зашкребе:
по тобі навіть небо
сльозами ясними струмоче!..
Попрощалися ми,
але серце прощатись не хоче,
та й не буде прощатись –
пам’ятатиме серце тебе.

2 – 5 березня 2002

***
Людина завжди в Дорозі. На лету спинилося життя Олекси Мусієнка, як останній крик журавля, що летів у ирій, лишилися недописані рядки нарису про Галину Гордасевич:

З прадавніх давен побутує серед українознавства повір’я: кого Бог любить, до того є найвимогливішим… Життєва одісея поетеси Галини Гордасевич цілковито підтверджує цю сиву народну мудрість: Всевишній подарував їй яскравий поетичний талант, та не дав щасливої долі. Хто ж вона, ота гірка обранка Господа?
Народилася Галина Леонідівна в останній день березня 1935 р. у древньому Крем’янці на Тернопільщині в сім’ї національно-свідомих інтелігентів.
Мати її закінчила Крем’янецьку учительську семінарію, але поскільки була українкою за походженням, то місця в школі для роботи в умовах пілсудської Польщі їй "не знайшлося", тому вона вимушено освоїла "суміжну професію" домогосподарки.
Батько після засвоєння повного курсу наук на теологічному факультеті Варшавського університету працював сільським священиком. Тодішня влада ставилася до нього насторожено, навіть вороже лише з тої причини, що він розмовляв із прихожанами їхньою рідною мовою. Через це отець Леонід довго не затримувався в одній парафії, а з року в рік переїжджав з місця на місце.
Лиховісного 1946 р. його за відмову стати сексотом органів МДБ було заарештовано й засуджено на 10 років ув’язнення в віддалених концтаборах особливого режиму. Дружина з двома малолітніми дівчатками лишилася в с.Городці Володимирецького району без власного закутка і будь-яких засобів для існування. Власне, вони були негласно приречені на згин, і одному Богу тільки відомо, як пощастило не сконати від голоду й холоду нащадкам репресованого священика.
Незважаючи на злидні й переслідування, Галина Гордасевич 1950 р. усе ж успішно закінчила семирічку й поступила на навчання до Острізького педучилища. Й відразу ж попала в поле зору недремних органів МДБ.
Вишколенці Берії не могли повірити, щоб донька безпідставно загнаного на Колиму отця Леоніда не тамувала в своєму серці ненатленної ненависті до совіцької влади. До того ж вона викликала підозру своєю замкнутістю, відчуженістю од засланих у студентський гуртожиток "подруг", частими прогулянками до лісу. А чи не виконує, бува, обов’язки зв’язківниці бендерівського запілля із бойовиками УПА, які ще діяли на Рівненщині?
Два роки за нею невідступно стежили емдебістські сексоти, влаштовували різні провокації, проте схопити "на гарячому" дівчину їм не вдалося. Усе ж 13 березня 1952 р. її було заарештовано.
"Йшла я з подругами вулицями міста Костополя, це тоді навчалася в педучилищі, коли мене зупинила незнайома жінка й звинуватила в тому, начебто я напередодні в крамниці витягнула в неї з кишені гроші й документи, - через багато літ після цієї пригоди згадувала Галина Гордасевич. – Тут же "цілком випадково" нагодився міліціонер. Закінчилося все тим, що ніч довелося провести в костопільському відділі МДБ, а вранці під охороною двох автоматників мене відвезли в Рівне. Там ще три дні протримали (не в тюрмі, а в самому управлінні!), безперервно допитуючи… Зрештою, випустили, наказавши бути розумною і поводитися чемно".
Розрахунок людоловів із МДБ був банальним до примітивізму: якщо ця попівна підтримує зв’язок із лісовиками УПА чи бандерівським підпіллям, то, відпустивши її на волю, рано чи пізно вдасться намацати ті зв’язки, а якщо ні… Та незважаючи на багатоденні зусилля найдосвідченішої рівненської агентури, нічого підозрілого за Галиною Гордасевич помічено не було. І тоді 20 травня 1952 р. її заарештовують удруге. Але цього разу без усяких містифікацій, за класичним зразком – уночі.
"Два місяці, впродовж яких велося слідство, я провела в камері внутрішньої тюрми при Рівненському управлінні МДБ, – засвідчує Галина Леонідівна. – Про слідчого Миколу Борисовича Шустова нічого поганого сказати не можу. Він одразу зрозумів, що це зелене дівча ніякого зв’язку з бандерівцями не мало, а фабрикувати справи не став. Випустити ж мене на волю йому ніхто не дозволив би. Єдине, що він міг зробити, це поміняти статтю звинувачення: замість "зв’язку з бандерівцями" поставити "антирадянську агітацію", що було значно легше. Зрештою, у той час меншого строку для "контрреволюціонерів", ніж 10 років, не давали".
15 липня 1952 р. Рівненський обласний суд на своєму закритому засіданні погодився із звинувачувальним висновком попереднього слідства і виніс вирок: ув’язнити Гордасевич Г.Л. на 10 років виправно-трудових робіт. Єдиним "аргументом" для такого присуду стали її власні вірші.
"Я дуже рано навчилася читати. В п’ять років уже брала книжки в міській бібліотеці, в шість – написала першого вірша. В ньому розповідалося про козака, який умирав поранений після бою. Через 10 років цей вірш із йому подібними фігурував на суді як один із доказів антирадянської діяльності його авторки".
Упродовж десятиліть сталінського режиму порядки в людиноненависницькій репресивній системі лишалися закостеніло-незмінними. Отож, на початку 50-х років неповнолітніх зеків (тобто таких, кому ще не виповнилося 18 років) до Сибіру чи на Крайню Північ не відправляли, їх належало утримувати на терені України в колоніях для неповнолітніх. Але саме в цей час за рішенням вищої влади політв’язнів почали відділяти од карних злочинців. Оскільки ж на Україні колонії для неповнолітніх політзеків не існувало, то Гордасевич відправили в Чернігів, де було два табори для політв’язнів-інвалідів: чоловічий у самому місті, а жіночий під Бобрицею.
Та вже через півроку невезучій поетесі виповнилося вісімнадцять, і її відетапували в район м.Куйбишев, де на той час на Волзі споруджувалася чергова "будова комунізму". Ось там юна галичанка сповна спізнала справжній смак каторжанського хліба. Підйом о пів на шосту ранку, тривалі вистоювання на "повєрке" двічі на добу, дев’ятигодинна непосильна праця (коли тобі вісімнадцять і ти дівчина, не так легко цілісінький день носити на плечах мішки з цементом вагою 50 кг!), плетиво колючих дротів довкола і похмурі опудала вартових з автоматами на вишках…
Після смерті Сталіна й розстрілу Берії політв’язнів почали потроху випускати на волю, хоча про реабілітацію не могло бути й мови. Судову справу Г.Гордасевич теж переглянули і зменшили строк покарання на дві третини. 23 грудня 1954 р. вона стала вільною.
"Діватися було нікуди, – пише в автобіографії Галина Гордасевич. – Батько теж уже звільнився, але залишився працювати робітником на Колимі, мати з сестрою поїхали до нього, про подальше навчання в педучилищі не могло бути й мови. По оргнабору приїхала на Донбас, жила в гуртожитку, поступила в вечірню школу. Про літературу як професію навіть не думала. Спочатку планувала стати фізиком-теоретиком, після закінчення десятирічки вступила в Донецький індустріальний інститут, але з різних причин пішла з другого курсу. Потім працювала керівником драмгуртка, вирішила стати театральним режисером, поступила в культосвітнє училище. Проте його теж залишила на другому курсі, щоб поступити в Літературний інститут ім. Горького в Москві. Бо знову прийшли вірші, далі проза і критичні, публіцистичні статті".
Щедрим повесінням розлилися поетичні збірки "Веселки на тротуарах" (1966), "Наречена сонця" (1976), "Високе полум’я дня" (1980), "Слід зірниці" (1986), книжки повістей і оповідань "Відцвіла шипшина" (1974), "Твій тихий дім" (1980), "Двадцять років і один день" (1984 і 1985), "Прекрасні імена жіночі" (1990), публіцистичної книжки "Письма к другу" (1989) та "Силуети поетес" (1989).
Останнім часом поетеса захопилася громадською діяльністю: була одним із засновників Товариства української мови, Народного Руху України та Демократичної партії на Донеччині, а також членом оргкомітету по відкриттю першої української школи в Донецьку. Почався висхідний лет…