"Не смійтеся над старістю людини, молодість якої ви не бачили"
Автор: Цимбал Галина
м. Київ

Усе життя в неї насильно відбирали найдорожче: батьків, коханого, єдину доньку, молодість, здоров’я. Куди тим романам та мильним операм! Вони не конкуренти тому, що може вигадати і закрутити лише один автор – життя. Читаєш захоплюєшся, а пережити – страшно. Кажуть, що Бог посилає людині стільки, скільки вона може витримати. Знайомлячись з долею української акторки Марії Капніст, мимоволі починаєш у цьому сумніватися...

"Не смійтеся над старістю людини, молодість якої ви не бачили"

Усе життя в неї насильно відбирали найдорожче: батьків, коханого, єдину доньку, молодість, здоров’я. Куди тим романам та мильним операм! Вони не конкуренти тому, що може вигадати і закрутити лише один автор – життя. Читаєш захоплюєшся, а пережити – страшно. Кажуть, що Бог посилає людині стільки, скільки вона може витримати. Знайомлячись з долею української акторки Марії Капніст, мимоволі починаєш у цьому сумніватися...

Рід Капністів походить з грецького острова Заніте. У ХVІІ ст. Стомателло Капнісосу за мужність у боротьбі проти турецьких завойовників подарували у Венеції графський титул. На родовому гербі викарбувано: "Вогнем нездоланні". Онук Стомателло, Петро Христофорович, воював на боці Петра І і залишився на Україні. Його синові Василю, командувачеві козачими військами, за бездоганну службу Єлизавета наділила землі в Полтавській губернії. Молодший з його шести синів, – Василь Васильович – відомий український поет, драматург і громадський діяч. Його сини, Семен і Олексій – декабристи... Капністи породичались з відомими українськими родами – гетьмана Полуботка і запорозького отамана Івана Сірка. Саме з цього роду вийшла мати Марії Ростиславівни – Анастасія Дмитрівна Байдак, красуня, розумниця, у яку був закоханий сам Шаляпін. Вона володіла вісімнадцятьма мовами.
Жила родина Капністів у багатому домі в Санкт-Петербурзі. Крім Марії (народилась у 1914 році), була ще старша дочка Ліза та три сини. Революцію 1917 р. зустріли спокійно, вони були демократично налаштовані і вірили в її творчу силу. Здавалося, що легше буде прожити в Криму, і Капністи переїхали в свій маєток у Судаку, де по сусідству жив їхній друг – поет і художник Максиміліан Волошин. Але саме з революційних подій і почався швидкий відлік їхніх трагедій: за дворянське походження розстріляли батька. Ліза не витримала тієї втрати – померла; брати, переховуючись, роз’їхались; на очах семирічної Міри (так називали Марію близькі люди) вбили її тітку. Розстріл загрожував і іншим членам сім’ї, тому мати з Мірою, переодягнувшись у татарський одяг, втекли з Криму в Пітер.
Марія намагалася вчитися, проте це їй ніде не вдавалося. Театральну студію в Ленінграді, де вона грала, закрили. У Києві вступила на фінансовий факультет інституту, але теж марно. Ленінградський театральний дозволили відвідувати лише в якості вільного слухача. Пізніше вона з гіркотою скаже: "Мені так і не дали вчитись. А я так цього хотіла". У цей же час вона зустріла нареченого своєї покійної сестри – Георгія Холодовського, і між ними спалахнуло кохання. Здавалося, поступово, хоч і дуже важко, життя налагоджується...
Арешт стався влітку 1941 року, коли почалася війна. І почались кола пекла: етапи, табори... Нескореним доводилось особливо важко, а горда графська дочка вважала, що краще померти, ніж поступитись. Її катували до втрати свідомості, вибили зуби, остригли чудові коси. "У один з таборів Караганди нас етапом пригнали вночі, – згадувала Марія Ростиславівна. – Я вже добре знала ціну нічним допитам, коли тобі випалюють очі сліпучим світлом або кидають у крижану ванну. Знаю, що буває, коли тебе запам’ятає табірне начальство. У жіночих таборах були свої закони – мабуть, жахливіші, ніж у чоловічих".
Начальнику цього табору приводили ув’язнених, як із гарему, і він їх ґвалтував. Коли надійшла черга Марії, вона почала битись, дряпатись, як дика кішка. Цього їй начальник-скотина не пробачив: перевів у чоловічий барак до злочинців-убивць. Щоб приглушити свій страх, вона кричала на них, сварилась. Її врятувало лише те, що "круті чоловіки" розділилися на дві групи: тих, що хотіли її вбити відразу, і тих, хто вирішив зробити це пізніше. Проте знайшовся і рятівник-рецидивіст, якого сім’я Капністів колись врятувала у Ленінграді від переслідування.
Важко сказати, який табір був страшнішим. Можливо, у Джезказгані: безкінечна пекуча пустеля, люди просто падали мертвими. А робота – справжня "репетиція пекельних кіл": добування вугілля в рудниках. Вранці ув’язнених спускали в бочках на глибину 60 метрів, там вони працювали до вечора. Їхні очі звикали до суцільного мороку, і коли вони раптом дивилися на сонячне світло, відразу втрачали зір. Там Марія зустріла генерала Рокоссовського, співачку Лідію Русланову. У таборах вона дуже подружилась з коханою жінкою адмірала Колчака Анною Василівною Теміровою. У таборі житті всі були рівними: генерали і "світські левиці", співачки і злочинці.
Марію Ростиславівну часто запитували, як їй пощастило вижити серед такого жаху. Вона відповідала, що допомогла віра в Бога. З нею завжди була ікона Козельщанської Божої Матері – сімейна реліквія Капністів, яка вважалась чудотворною. А ще – допомога друга, Георгія Холодовського, посилки і листи якого всі ці страшні роки якимось чудом знаходили Марію.
Тут, як не дивно, і почалася справжня акторська діяльність Марії Капніст. У таборах сиділо чимало людей мистецтва. Ставили і грали невеликі спектаклі, переважно вночі. Марія читала вірші, розповідала казки, переповідала романи, які раніше читала. Ці табірні вистави і стали її єдиною театральною школою.
Після табору в пустелі – новий контраст: засніжений морозний Тайшет і заготівля дров. Там і народилася донька Рада... Батьком дівчинки був вільнонайманий інженер з родовитих поляків, який, зустрівши Марію в степу, де та пасла овець, закохався в неї. Пропонував одружитися, але вона не могла забути Георгія. Однак після страшної пожежі, коли інженер врятував їй життя, Марія погодилась народити йому дитину. Ім’я дівчинці дали на честь героїні оповідання Горького "Макар Чудра"...
Тепер слід було жити заради доньки. Але її очікували нові, ще важчі випробування. Дівчинку від засудженої Капніст весь час забирали. Про це також можна написати цілу книжку, що, напевно, з часом здійснить сама Рада (хімік-технолог) або її сини – Ростислав і Георгій (останній особливо цікавиться історією свого роду).
Свій другий термін вона одержала, захищаючи Раду. Марія помітила, що донечка гірко плаче кожного разу, коли її ведуть до табірного садка. Заховалась за двері і, коли почула стогін своєї дівчинки, зазирнула до кімнати. Вихователька, заткнувши дитині рота ганчіркою, щипала і била її по обличчю, примовляючи: "Я виб’ю з тебе ворога народу!" Серце матері витримати таке не змогло, і вона так побила садистку, що та потрапила до лікарні… Марії додали ще десять років.
Щоб її не відправили етапом далеко від доньки, вона навмисне вистрибнула з другого поверху і зламала ногу. Але матір все одно розлучили з крихіткою – Марія її постійно шукала. Коли ж сліди Ради зовсім загубились, Марія попросила свою подругу Валентину Базавлук (яка звільнялась) знайти Радочку і допомогти їй. Валентина Іванівна сама знала, що означає втратити дитину, і тому зробила все, щоб виконати обіцянку. Потім, проживаючи з Радою в Харкові, вона вже не змогла віддати дитину рідній матері. Та й дівчинка полюбила свою нову маму. Лише через багато років донька змогла стати Марії Ростиславівні близькою людиною.
Кінець цієї Голгофи настав 1958 року. Марії 44 роки, вона повертається додому. У Москві на вокзалі її має зустрічати вірний Георгій Холодовський. Марія їде поїздом, заходить умитися до туалетної кімнати і бачить виснажену стару. Із жахом вибігає й каже військовому, що курить осторонь: "Там якась старенька миється!" Пішли вдвох, відчинили двері, і знову та сама стара дивиться на них зляканими очима. Із дзеркала дивилася… вона.
За всі ці роки Марія жодного разу не бачила себе – для засуджених дзеркала були заборонені. Вона згадувала: "Знущалися, частенько плювали в їжу. Я надто гидувала і схудла вдвічі. Я не бачила себе в зморшках! Обличчя чорнила, щоб не чіплялися…"
На пероні стояв вельми привабливий Георгій, але не впізнав її, дивився мимо. Марія, не витримавши, підбігла, ззаду, покликала, як у дитинстві "Юл, Юл!.." Георгій сахнувся: "Боже, що вони з тобою зробили!"
Марія поїхала до Києва, хоч і не планувала. Доля. Знову виживала: жити було ніде, ночувала на вокзалах, у телефонних будках. Заробляла масажем, працювала двірником. У розмові, як потрапила на кіностудію відчутна делікатність, аристократизм: "Я не знаю, як вийшло, що стала артисткою. У мене вже було щось на зразок черевиків, штани (плаття бракувало). Я прийшла на кіностудію, зупинилася біля віконця: "Раптом я потрібна". Марно. Наступного дня кажу собі: "Ніколи більше туди не піду". Але пішла знову. Не встигла підійти, як підбігає до мене молодий Юрко Лисенко: "Куди ви зникли, Маріє Ростиславівно? Ви мені дуже потрібні. Кажу: "Щойно закінчила стрічку". Боже, думаю, яка стрічка. "Почали брати, я віддалялася: з’являлася, коли потрібна. І після цього мене почали знімати. дехто випитував: звідки і хто я? і я почала віддалятися: з’являлася, коли потрібна.
А потрібна вона була все більше й більше. Її графині, циганки, чарівниці оселилися в "Бронзовій птиці", "Дикому полюванні короля Стаха", "Олесі", "Відьмі", "Іванні", "За двома зайцями", "Янках при дворі короля Артура" (відразу три ролі). У 80-х роках Капніст пропадала в кіноекспедиціях. Раділа, надолужуючи невиправдано вкрадене. Унікально: глядачі не бачили, як вона змінювалася. "Не смійтеся над старістю людини, молодості якої ви не бачили" – говорила.
Першою роллю-відкриттям стала Наїна з "Руслана і Людмили". За роллю "спілкувалася" з тигром. Вона сміливо зайшла до нього в клітку: "Ми дивилися одне одному в вічі – дуель поглядів, я перемогла." Говорила, що прожила таке життя, що вже нічого не боюся.
Моїй подрузі-журналістці Марія Ростиславівна незадовго до смерті говорила: "Головне, дорога, не бути боягузкою, примусити себе не робити ницих вчинків. Поселити в собі добро. Не кожний це може. Поганим думкам кажи: "Геть".
Її любили, дехто боявся, було у ній щось містичне. Вона добре відчувала людей і або їх невідворотно приймала, або ж цуралася. Була романтиком. Поїхала якось до французьких родичів, на запитання про допомогу сказала, що нічого не потребує (ще як потребувала) – гордість графині. Єдине, що попросила – капелюшка з дорогої крамниці та світло-бежеві рукавички.
Мала смак ходити в довгих сукнях, химерних капелюшках і чалмах. До останнього була в бездоганній формі: могла пройтися колесом, робила стойку на руках. Любила розіграші, використовуючи, приміром свій стрункий стан. Її прекрасна фігура приваблювала чоловіків: наштовхнувшись на зморшкувате обличчя, кавалери соромилися. Її це тішило. "А ви знаєте, що я – Баба Яга" – грайливо говорила. З гумором ставилася до власної зовнішності.
У своєму останньому телеінтерв’ю, у свій останній день народження, вона, звернувшись до глядачів, промовила: "Наразі нам дуже непросто живеться. Але зачекайте, мої дорогі. Не може бути повсякчас погано. Потерпіть". Ця жінка знала, що казала. Тоді ж вона попросила актрису Раїсу Недашківську: "Якщо станеться, що я помру, прошу вас – не плачте й не журіться. Я буду з вами поруч".
Той жовтневий понеділок був якимось дивним. Марія Ростиславівна обійшла свої улюблені місця: спочатку – Будинок кіно, де був вихідний, і нічого не показували. Засмутившись, вирядилася на кіностудію. Обійшла всі коридори, студії, поспілкувалася з колегами, у саду зібрала букет осіннього листя і пішла додому. Ані метро, ані підземними переходами вона ніколи не користувалася – вони їй нагадували таборові підвали. І тому, як завжди, стала переходити широкий із машинами, що стрімко летіли, проспект Перемоги. Присмерком одна з машин її не помітила…
Помирала тяжко. Почався набряк легенів, назавжди зіпсованих у вугільних копальнях… Марію Капніст відспівували у Володимирському соборі, на будівництво якого її рід пожертвував значні кошти, а сама актриса вважала його рідним. Відспівували саме того дня, коли помер її славетний пращур, улюблений поет Василь Капніст. І поховали її, як вона просила, біля його могили в родовому селі Обухівці. Це було вісім років тому.
Як завжди, в її день народження 22 березня – день весняного сонцестояння – зберуться її друзі, приїдуть із Харкова онуки та донька Рада з уміло випеченими "жайворонками", і кожний знайде в них маленьку записку з добрими побажаннями. І ніхто не візьме під сумнів, що їх могла надіслати тільки чаклунка Марія Ростиславівна Капніст.