Творча спадщина Миколи Костомарова у контексті трансформації малоросійства в українство
Автор: Калакура Ярослав
доктор історичних наук, професор, провідний науковий співробітник відділу історичних та теоретико-методологічних проблем українознавства НДІУ.

Рецензія на монографію Ю. Пінчука «Історичні студії Миколи Костомарова як фактор формування самоусвідомлення української нації». – Інститут історії України НАНУ, 2009. – 305 с.

Творча спадщина Миколи Костомарова у контексті трансформації малоросійства в українство

       Непересічна постать М. Костомарова, його українознавчі погляди вже понад століття перебувають у колі уваги дослідників  життя і наукової спадщини видатного історика. Лише за останні 10–15 років в Україні побачили світ сотні праць, присвячених життєвому шляху і творчості вченого, але, за невеликим винятком [1] , на маргінесі  залишається одне  з ключових питань – українськість його світобачення. Українська історіографія з часів В. Антоновича та М. Грушевського розглядає М. Костомарова як одного з видатних її фундаторів, натомість російська – однозначно вважає його «знаменитым русским историком». Не вдаючись до малопродуктивної полеміки, яка має здебільшого політичний, а не науковий характер, зазначимо лише, що М. Костомаров почав свої студії як російський історик з українським корінням, а завершив і відійшов у вічність як український. Йому належить  величезний внесок як у російську, так і українську історіографії, вченого по праву вважають одним з фундаторів українознавства [2]. Ще за життя одні називали його «малоросом», «українофілом», «націоналістом», «русофобом», інші – «іноплемінником», «великоросом», «панславістом» і т.п. З огляду на цю проблему заслуговує уваги одна з найновіших праць знаного і авторитетного життєписця М. Костомарова, дослідника його творчості, відомого історіографа Юрія Анатолійовича Пінчука – доктора історичних наук, професора, нині старшого наукового співробітника Інституту історії України НАНУ. Дослідник чи не вперше поставив за мету розглянути історичні студії видатного історика крізь призму їх впливу на формування самоусвідомлення української нації.
       Упродовж багатьох років Ю. Пінчук системно і ґрунтовно досліджує життєвий шлях, наукову і громадську діяльність М. Костомарова, нескорене відстоювання ним правдивої історії українського народу, його самобутності, окремішності та державності. Всі, хто причетний до української історіографії, очевидно, знайомі з такими монографіями відомого науковця, як «Микола Іванович Костомаров»,  «Мемуари про Миколу  Костомарова», «Микола Костомаров: віхи життя і творчості» та ін. [3].  Рецензована праця є логічним продовженням попередніх студій, але,  на відміну від деяких з них, вона має більш підсумковий, узагальнювальний і полемічний характер. Автору вдалося порушити ті аспекти спадщини М. Костомарова, які досі залишалися за межами досліджень, а саме – її вплив на формування національної та історичної самосвідомості українців.
      Монографія складається з чотирьох тісно взаємозв’язаних між собою розділів, побудованих за проблемно-тематичним принципом із послідовним простеженням еволюції історичних і світоглядних поглядів М. Костомарова, розкриттям значення його праць для самопізнання українського народу, доведенням їх впливу на  осмислення українцями своєї національної ідеї та  історичної місії. Епіграфом дослідження став уже відомий  костомарівський афоризм: «Правдива любов історика до своєї вітчизни може виявлятися лише в суворій повазі до правди». Усю книгу пронизує думка про те, що завдяки М. Костомарову український етнос постав у науці як окремий і самодостатній, не тотожний з іншими етносами, в тому числі з такими  близькими, як білоруси, поляки і росіяни.
       Перший розділ монографії присвячений аналізу фахового дебюту молодого М. Костомарова, насамперед його магістерській дисертації «Про причини і характер унії в Західній Росії», опублікованій у Харкові в 1842 р. Саме з цією розвідкою пов’язують зародження в українській історичній науці так званої «народної історії», яка зусиллями В. Антоновича та М. Грушевського  трансформувалася у народницький напрям історіографії. Саме в цій праці історик публічно заявив, по-перше, про українців та  росіян як про два різні народи і до кінця свого життя відстоював цю думку; по-друге, переконливо доводив рубіжне значення для самоствердження українців зародження українського козацтва; по-третє,  наголошував, що унія 1596 р. показувала шлях українцям «на колію європейських народів». Не випадково магістерська праця на підставі  рецензії петербурзького академіка М. Устрялова була визнана «шкідливою», а відтак за наказом міністра народної освіти С. Уварова заборонена і знищена (с. 16). На думку Ю. Пінчука, заявлені в цій розвідці підходи дістали подальшу конкретизацію у наступних дослідженнях – «Перші війни малоросійських козаків з поляками» та «Князі Острозькі». Молодий історик розглядав козацькі повстання, очолювані К. Косинським, С. Наливайком та ін., як предтечу Визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького.
       На думку Ю. Пінчука, ключову роль у формуванні національного самоусвідомлення українців відіграли праці М. Костомарова київського періоду творчості (1845–1847), який пов’язаний з його науково-педагогічною діяльністю в Університеті св. Володимира, Київській археографічній комісії, а також з участю в Кирило-Мефодіївському братстві. До них належать «Книга буття українського народу» та «Мысли об истории Малороссии», аналізу останньої присвячено другий розділ монографії. Автор солідаризується з оцінкою дослідників, що розглядають «Книгу буття…» як маніфест української політичної думки, проповідь самостійності української національності та її необмеженого права на вільний розвиток (с. 37). Водночас він наголошує, що в «Мыслях…» М. Костомаров вперше обґрунтував положення про те, що історичний розвиток  малоруського  народу відбувався іншим шляхом, ніж північноруського або великоруського, це відбилося на їх особливостях та відмінностях. Ця самобутність українського народу особливо утвердилася у козацькі часи, оскільки завдяки козацтву не була знищена національна та релігійна свідомість українців (с. 42). Праці М. Костомарова київського періоду заклали теоретичне та інтелектуальне підґрунтя для українського національного руху як найвищого прояву національної свідомості українства (с. 46).
      Третій розділ монографії містить аналіз праць М. Костомарова, безпосередньо присвячених козацькій добі української історії, її провідникам, зокрема І. Свірговському, П. Конашевичу-Сагайдачному, Б. Хмельницькому. Найбільшу увагу автор приділив монографії «Богдан Хмельницкий и возвращение  Южной Руси России», у якій видатний історик одним з перших виклав науковий погляд на причини, характер і етапи Визвольної війни, її загальне спрямування на відторгнення та усамостійнення України від Польщі. Ю. Пінчук звертає увагу на використання у праці М. Костомарова таких понять, як «Україна», «Річ Посполита», «Гетьманщина», «незалежність», «самодержець руський» (Б. Хмельницький), «єдиновладний» та ін., якими історик прагнув довести право українців на волю і власну державність. У цьому контексті вчений аналізував зовнішню політику гетьмана і мотиви Переяславської угоди з Московією 1654 р. В ній історик вбачав, з одного боку, дипломатичний хист Б. Хмельницького, який виявився у намаганнях гетьмана заручитися військовою допомогою і моральною підтримкою московського царя для того, щоб одірватися від Польщі, а з другого боку, укладення військового союзу двох руських держав (північної і південної) і, відповідно, двох руських народностей (с. 100–102).
 Заключний, четвертий, розділ монографії охоплює аналіз наукових студій М. Костомарова петербурзького періоду. За своєю тематикою вони є логічним продовженням попередніх пошуків, але відзначаються вищою методологічною зрілістю і дослідницьким досвідом ученого. Йдеться про праці «Гетьманство Івана Виговського», «Гетьманство Юрія Хмельницького», «Павло Полуботок», монографії «Руїна», «Мазепа», «Мазепинці», «Богдан Хмельницький» та ін. Ю. Пінчук справедливо зазначає, що, з погляду впливу цих праць на формування історичної і національної свідомості українського народу, вони об’єднані спільною історіософською ідеєю відтворення і реконструкції безперервності українського історичного процесу, обґрунтування його самостійності. Взяті разом, ці праці стали потужним стимулом нового українського пробудження, а відтак і національного відродження, самоусвідомлення українців.
    Відрадно, що в рецензованій монографії належне місце відведено осмисленню праць М. Костомарова про добу українського гетьмана  І. Мазепи та контроверсійність його особи. Видатний історик був першим з-поміж дослідників, хто  аргументовано довів, що, незважаючи на вкрай несприятливі Коломацькі статті, нав’язані Україні, гетьман обрав добре обдуманий, обережний і гнучкий курс на збереження політичної окремішності Гетьманщини, чинив спротив зросійщенню українського населення, сприяв розвитку національної культури (с. 224). Далекоглядним був план І. Мазепи повернути Правобережжя, стати гетьманом усієї України, визволити її з-під московського панування, для чого йому був потрібен надійний союзник. Це й спонукало гетьмана до зближення, а відтак і союзу з шведським королем Карлом ХІІ. Хоч  історик негативно оцінював цей союз, але в самому тексті монографії «Мазепа» послуговувався такими поняттями, як «цілість козацтва», «повна незалежність України». Сам І. Мазепа постає у монографії М. Костомарова як державний, політичний і військовий діяч. Дослідник  наголошує, що М. Костомаров уникав й такого принизливого висловлювання на адресу І. Мазепи, як «зрада цареві», застосовуючи  м’яке формулювання «відхід від царя» (с. 239–240), а останній розділ монографії  назвав «Історичне значення особи Мазепи». Характеризуючи Полтавську битву та її наслідки для Гетьманщини, М. Костомарову належить  застосування терміну «мазепинці», причому в його позитивному значенні. Так він іменував хоробрих і мужніх захисників гетьманської столиці – Батурина. Репресії російських військ стосовно жителів гетьманської столиці названі «варварським нищенням».
        З метою докладніше з’ясувати феномен мазепинства як історичного явища післямазепинської доби учений підготував спеціальне дослідження під назвою «Мазепинці». Коріння цього явища М. Костомаров шукав у свідомості людей, тобто в розумінні ними самобутності України, її права на самостійний розвиток. Самостійницька свідомість формувалася з часів козацтва і Хмельниччини, утверджувалась у добу Гетьманщини, особливо на Запоріжжі, і набула нового характеру після виступу І. Мазепи, коли почалися масові репресії проти його прихильників. Частина з них опинилася в еміграції і згуртувалася навколо гетьмана П. Орлика, а інші зазнали жорстоких розправ, зокрема в Лебедині,  переслідуванню були піддані  тисячі запорожців після знищення Січі. У контексті мазепинства  М. Костомаров досить детально розглянув Конституцію П. Орлика як відображення  «політичних устремлінь тодішніх старшин» і як принципово нові засади побудови козацької демократичної республіки.
        Ю. Пінчук звернув увагу на ту частину студій «Мазепинці», яка присвячена визвольному походу П. Орлика весною 1711 р. та його листу до гетьмана І. Скоропадського, в якому йшлося про спільний виступ проти Москви з метою побудови в Україні вільної, демократичної, незалежної республіки у складі Правобережжя, Лівобережжя і Запорожжя, в кордонах середини ХVІІ ст., під номінальною протекцією шведського короля. Сам факт, що М. Костомаров за умов реакції царизму доносив до суспільної свідомості подібні ідеї, робить честь історику і засвідчує його остаточний перехід від малоросійства до українськості. Історик оцінює твір М. Костомарова «Мазепинці» як перше наукове дослідження системного характеру з історії української еміграції першої третини ХVІІІ ст. 
    Ю. Пінчук завершує дослідження оглядом костомарівського трактування низки проблем історії Хмельниччини, який  подано замість післямови. Хоч автор допустився тут деяких повторень, все ж ця частина варта уваги, насамперед, з точки зору більш чіткого визначення  історичної концепції  М. Костомарова, в якій домінувала ідея незалежності України, а також акцентування на тому, що вчений розглядав рух Хмельниччини як національну козацьку революцію (с. 289). Разом з тим, на нашу думку, автор не критично поставився до відтворення у монографії М. Костомарова промови Б. Хмельницького на Переяславській раді 1654 р., в якій гетьман нібито сказав, що «крім його царської руки, ми не знайдемо добропристойного пристановища» (с. 294). Очевидно, авторські зауваги щодо впливу царської цензури на тексти костомарівських праць та політичних умов їх написання слід було б адресувати і до достовірності відомостей про Переяслав.
      Варто було б повніше простежити співвідношення малоросійства та українськості у світоглядних орієнтирах М. Костомарова. До речі, саме поняття «Малоросія» він вважав штучним, накинутим Москвою, і намагався його уникати. Підсумовуючи статтю «Мысли об истории Малороссии», М. Костомаров  вказував на неприродність цього терміна, а в одному з листів до М. Драгоманова він зазначав, що «не існує малоросійської публіки, а є народ». Разом з тим його не оминув певний вплив ідеології конформізму, великоросійства і малоросійства. Це виявилося, зокрема, у тому, що українців він розглядав як гілку руського (читай – російського) народу, хоч і достатньо самобутню і неповторну. В статті «Украинофильство» учений виклав своє розуміння цього явища не тільки як прагнення малоросів «писати своїм рідним наріччям, але й вивчати багатющу скарбницю народу». Аналізуючи репресивні заходи царизму проти українофілів, він вказував на їх шкідливість і для самої імперії. Незважаючи на атмосферу насадження  великодержавно-шовіністичної ідеології, історик не сприйняв її й до кінця свого життя, будучи віднесеним до «неблагонадійних», залишався  опонентом російського абсолютизму.
       Навіть такий стислий розгляд монографії знаного костомарознавця Ю. Пінчука переконливо засвідчує, що творчість М. Костомарова не тільки збагатила українську історіографію, сприяла закладанню фундаменту наукового українознавства, але й відіграла винятково важливу роль у формуванні національно-державницької свідомості багатьох поколінь українців. Її значення далеко не вичерпане й сьогодні, а оприлюднена праця  допоможе  сучасникам глибше збагнути великий скарб історичних знань. Звичайно, не всі питання вдалося висвітлити автору з однаковою повнотою, є певні прогалини, дискусійні аспекти, але це додатково підтверджує, наскільки багата і різноманітна палітра українознавчої спадщини видатного історика. Отже, науковці, викладачі вищих навчальних закладів та учителі шкіл, аспіранти та студенти, широкий загал людей, не байдужих до українознавства, отримали надзвичайно цінне і високофахове наукове видання з української історіографії. Тож привітаємо автора Ю. Пінчука з цікавою аналітичною працею і побажаємо йому нових сил та творчих надбань на ниві історичної науки й українознавства.

Література

1. Скуратівський В. Микола Костомаров (1817–1885). До 175-річчя  з дня народження // Сучасність. – 1992. – № 9. – С. 152–156; Галич О. «Я полюбив історію понад усе...» (М. Костомаров про свої наукові зацікавлення історією України) // Слово і час. – 1997. – № 5–6. – С.23–27; Лук М. Костомаров: історіософія та соціальна філософія // Молода нація. – 2002. – № 1. – С. 40–46; Солтовський О.І. Еволюція політичних поглядів М.Костомарова // Вісник КНУ ім. Т.Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. – 2002. – Вип. 42. – С. 254–260; Козачок Я.В. Українська ідея: з вузької стежки на широку дорогу (Художня і науково-публіцистична творчість Миколи Костомарова). – К., 2004; Малашкевич А. Українознавчі студії Миколи Костомарова і «Вестник Европы» // Історичний журнал. –  2004. – № 10–11. – С. 62–73.
2. Кононенко П.П. Українознавство / Підручник. –  К.: Міленіум, 2006. – С. 40, 414.
3. Пінчук Ю.А. Микола Іванович Костомаров. – К., 1992; його ж. Мемуари про Миколу  Костомарова. – К., 2005; його ж. Микола Костомаров: віхи життя і творчості. – К., 2005.