Корифеї мистецтва організації громадської думки. Демосфен
Автор: Терехова Оксана
кандидат педагогічних наук.

У пропонованій статті розглядаються історичні витоки особливого соціокультурного явища – мистецтва цілеспрямованого формування громадської думки. Досліджується діяльність родоначальників та найвидатніших представників цього політичного мистецтва. Особлива увага у статті приділяється вивченню формування громадської думки у грецьких містах-полісах та в Римі часів республіки. Спираючись на історичні джерела, автор демонструє найбільш яскраві приклади цілеспрямованого формування громадської думки у Народних зборах грецьких міст-держав. За зразок найбільш успішного «політичного технолога» свого часу дослідниця вважає видатного мислителя й оратора Демосфена, методи роботи якого в напрямку формування громадської думки аналізуються у статті.

Корифеи искусства организации общественного мнения. Демосфен

В статье рассматриваются исторические истоки особенного социокультурного явления - искусства целеустремленного формирования общественного мнения. Исследуется деятельность родоначальников и самых выдающихся представителей этого политического искусства. Особенное внимание уделяется изучению формирования общественного мнения в греческих городах-полисах и в Риме времен Республики. Опираясь на исторические источники, автор демонстрирует наиболее яркие примеры целеустремленного формирования общественного мнения в Народных собраниях греческих городов-государств. Образцом наиболее успешного "политического технолога" в свое время исследовательница считает выдающегося мыслителя и оратора Демосфена, методы работы которого в направлении формирования общественного мнения анализируются в статье.

High Priests of Public Opinion Formation. Demosfen

Historical sources of formation of public opinion are examined in the article. Author researched activity of founders and most prominent representatives of this political art. Special attention is paid to the study of formation of public opinion in Greek cities-policies and in Rome during Republic. The author considers that Demosfen was the most successful ‘political technologist’, his methods of work are analysed in the article.

Корифеї мистецтва організації громадської думки. Демосфен

У сучасних умовах, коли на порядку денному в Україні гостро стоять питання розбудови демократичної правової держави та формування громадянського суспільства, особливого значення набуває феномен громадської думки.
Дослідження обставин, що впливають на формування громадської думки, вивчення і узагальнення умов її стійкості, динамічних процесів її мінливості (з метою врахування цих факторів у практиці суспільного урядування тощо) віддавна привертали і зараз привертають увагу філософів – від класиків (Арістотель, Гольбах, Дідро, Кант, Фіхте, Маркс та ін.) до сучасників (Біблер, Бубер, Хайдегер, Хабермас, Каган, Грушин, Толстих та ін.), політиків та соціологів ( Плеханов, Луначарський, Тард, Дюркгейм, Аріарський, Андреєва, Овчинников, Павлова, Ядов та ін), психологів (Фрейд, Бехтєрєв, Лебон, Леонтьєв та ін.), педагогів (Макаренко, Ушинський, Сухомлинський та ін.).
Метою даного дослідження є з'ясування історичного процесу становлення особливого соціокультурного явища – мистецтва цілеспрямованого формування громадської думки, його родоначальників та найвидатніших представників.
Уявляється цілком закономірним, що це мистецтво виникло в осередках найбільш розвинених демократій – містах Стародавньої Греції та Риму часів республіки. Справді, коли вершителями долі міста-держави, його населення, виявилися Народні Збори – загальні збори громадян, чи не в кожного з яких була своя думка, своє бачення назрілих проблем та засобів їх вирішення, рано чи пізно мало постати питання про узагальнення цих різних поглядів, приведення їх, так би мовити, до "спільного знаменника". І тут, природно, наставав час найбільш ініціативних, розумних, талановитих.
Подібне відбувалося у сфері мистецтв промовців-ораторів. Так, наприклад, за свідченням Аристотеля, народжувалася драматична форма – основа театрального мистецтва: "Виникнувши з самого початку шляхом імпровізації, і сама вона , і комедія (перша – від заспівувачів дифірамбів, а друга від заспівувачів фалічних пісень, які вживаються ще й нині в багатьох місцях) розрослась потроху шляхом поступового розвитку того, що становить її особливість. Зазнавши багатьох змін, трагедія зупинилась, набувши гідної та цілком притаманної їй форми"[3, 51].
Безперечно, знайшлись такі "заспівувачі-імпровізатори" і у практиці проведення Народних Зборів. Імена найталановитіших, найуспішніших з них залишилися назавжди на сторінках світової історії. Вони, ясна річ, не "співали", – вони говорили:, звертаючись до співгромадян, висловлювали свою думку, переконували у її слушності, умовляли, просили, благали, віщували, жахали... Афінська демократія \/ – І\/ ст. породила цілу плеяду видатних таких промовців-ораторів. Видатним майстром слова вважався та й вважається Фемістокл – засновник афінської могутності; про Перікла говорили, що його промови були подібні до громів та блискавок; речник простолюду Клеон, як й ідеолог аристократії Ферамен, також залишили свої імена на скрижалях історії давньогрецького красномовства.
Щоправда, всі їхні промови не були записані і нащадки можуть про них судити лише з переказів або з пізніших творів. Так Фукидід у своїй "Історії" вкладає у вуста Перікла блискучу промову [7, 105 – 112].
Першим оратором, який став записувати свої промови, за авторитетним свідченням Плутарха, вважається Антифонт – сучасник Ферамена. Відзначивши цей факт, відомий дослідник античного ораторського мистецтва М.Гаспаров писав: "Зато(!) наступні покоління, ряд великих ораторів IV ст., уже ввійшли в літературу з писаними промовами (курсив мій – О.Т). Першим у цьому ряду стоїть Лісій, визнаний зразок простоти і вишуканості; потім – Ісократ, "батько красномовства", який сам майже не виступав публічно, проте залишив чимало писаних промов та виховав багато талановитих учнів; і потім, уже в пору боротьби Афін проти македонського наступу на Грецію – кращі оратори "македонської партії" (тобто, тих, хто був за підкорення Афін Македонії О.Т.) блискучий Есхін та в'їдливий Демад, і кращі оратори антимакедонської партії – різкий Лікург та тонкий Гіперід на чолі із найславетнішим оратором Греції – Демосфеном" [2, 8].
Гаспаров розглядав ораторське мистецтво древніх у контексті становлення красного письменства – мистецтва слова (спочатку усного, а далі писемного), розвитку власне літератури, до того ж – художньої. "Промови Демосфена були вершиною античного красномовства; схиляння перед його генієм було всезагальним; Цицерон вважав його промови досконалістю, Квінтиліан називав його законодавцем слова. Паралельно з цим стрімким розвитком красномовства і під його відчутним впливом розвивалися й інші жанри художньої прози", – твердить Каспаров [2] і на підтвердження цієї тези наводить достатню кількість переконливих фактів та історичних свідчень.
Проти цього годі що-небудь заперечити. Античне красномовство, спочатку усне, потім фіксоване писемно, справді відіграло важливу роль у становленні художньої літератури, і в розвитку філософії. Ці аспекти є найпоширенішими у дослідженнях красномовства як особливого літературного жанру.
Проте, нас цікавить не саме по собі красномовство ("у чистому вигляді"), не ораторське мистецтво як таке, і не його незаперечний вплив на становлення художньої літератури так само, як і на розвиток античної філософії, зокрема софістики, а, головним чином, життєво-практичний аспект як виникнення, так і "зникнення" античного ораторського мистецтва, його роль як засобу вираження та, особливо, організації громадської думки.
Не зайве до оцінки ораторського мистецтва нагадати, що такий підхід непозбавлений традиції. Досить послатися на авторитет Плутарха, який у своїй п'ятій (за ліком) книзі порівняльних життєписів, розповідаючи про Демосфена та Цицерона, відмовився "порівнювати їх промови, аби вирішити, хто з них говорив переконливіше чи приємніше", і вирішив, що слід "їх норов і спосіб мислення ...вивчати і зіставляти за їхніми вчинками та державною діяльністю" [6, 279].
У V ст. до н.е., в час піднесення і розквіту грецької рабовласницької демократії складалося і тодішнє уявлення про ідеал людини. Не повинно викликати подиву, що у своїй основі це був образ "громадського, державного "мужа" (άνήρ πολίτκος) – людини, здатної у своїх руках тримати управління державою; і зрозуміло, що вміння (мистецтво) володіти словом було неодмінною і найнеобхіднішою рисою цього образу. Глашатаями цього ідеалу людини у другій половині V ст. до н.е. були, зокрема, мандрівні "учителі мудрості" – софісти.
"Софістика" V ст. була надзвичайно складним явищем духовного життя грецького суспільства. Та все ж, попри те, що слухачами софістів були переважно представники аристократії, які охоче брали на озброєння концепції та методологію софістів у боротьбі проти демократів, явище це було загалом духовним дітищем демократії і прислужилося також і їй.
Демократичною була, насамперед, сама обіцянка, якою найбільше привертали до себе увагу софісти, – озброїти кожного, хто побажає, загальнодоступними знаннями і тим самим зробити його "досконалою людиною". Демократичний спосіб мислення лежав і в основі їх уявлень про знання: вчення про відносність істини. За їхніми уявленнями, об'єктивної істини немає, є тільки суб'єктивні судження про неї. Людина є мірою усіх речей: як у вільній державі будь-хто має право судити про державні справи та вимагати, аби з ним рахувалися, так і про будь-який предмет кожна людина вправі мати свою думку. І ця думка має стільки ж прав на існування, як і будь-яка інша. Тому не можна говорити, що одна думка істинна, а інша неістинна: можна лише стверджувати, що одна думка переконливіша за іншу.
Навчити переконливості, навчити "робити слабку думку сильною" – так уявляли своє головне завдання софісти-вчителі. Для реалізації його, вони вважали достатніми два основні засоби, що були в їх розпорядженні, це "діалектика" – мистецтво розмірковувати та "риторики" – мистецтво говорити. Перша апелювала до розуму слухачів, друга – до їх емоцій. Той, хто вміло володіє обома цими мистецтвами, може переконати будь-якого супротивника і домогтися торжества своєї думки. А в цьому, власне, й полягає мета "ідеальної людини", що бере участь у державних справах.
Звідси зрозуміла та увага, яку приділяли софісти розробці теорії красномовства. Вони розрізняли три види красномовства: 1) урочисте (гр. έπιδεικτικσν γενοζ, лат. genus demonstrativum), 2) дорадче (тобто політичне: гр., лат. genus deliberativum) та 3) судове (гр. δικανικον γενοζ, лат. genus iudiciale або forense). Урочисте красномовство включало промови хвалебні та осудливі, дорадче – промови, які переконують у правильності чи у хибності, судове – промови, що звинувачують та захищають. В урочистому оратор мав виходити з категорій "доброго" та "поганого", в дорадчому – з понять "корисного" та "шкідливого", у судовому – з уявлень про "справедливість" та "несправедливість" [2]. При цьому розрізнялись три джерела красномовства та його три мети. До перших належали обдарованість (natura, ingenium), теоретичне навчання (ars, doctrina) та практичні вправи (exercitatio). Три мети красномовства – переконати, надати втіхи, схвилювати (docere, probare; delectare, conciliare; movere, flectere). Саме до цього була покликана "наука" софістів [1].
Однак, життєва практика розсудила по-іншому. Наприкінці V ст., у вирії подій невдалої Пелопонеської війни, стали очевидними, недосконалість та внутрішня суперечливість рабовласницької демократії. Ставало дедалі зрозуміліше, що навіть найдосконаліша "громадська людина" не в змозі подолати недосконалості буття, в тому числі й суспільного та державного ладу. Реальний вибір був небагатим: або підкоритися у своїх практиках дійсності, полишивши усі ідеальні устремління, або відцуратися від усіх життєвих клопотів та зайнятися самовдосконаленням у колі "справжніх" шукачів істини – "початку всіх початків", або намагатися все-таки якось сприяти вдосконаленню життя суспільства. Для людей мислячих ідеал "суспільного життя" постає в альтернативі: життя споглядальне (θεορετικος βιος) або життя діяльне (πρακτικος βιος).
Ідеалом першої альтернативи став філософ -теоретик, мислитель. Філософія, на його думку, це – теоретичне (тобто споглядальне) знання (!) про "першопочатки" та "першопричини". Саме ж це вчення про гадані "першопричини" й "першопочатки" він називає "першою любомудрістю (філософією)", або "основною любомудрістю (філософією). "Всі науки, – писав Аристотель про філософію, – "більш необхідні, ніж вона, але ліпшої – нема жодної" [4; 22]. Ця любомудрість-філософія, на його переконання, – не що інше, як сама "божественна мудрість": самоцінна й самодостатня "наука": "Як вільна людина, кажемо ми, це – та, яка існує сама для себе, а не заради іншої, так шукаємо ми і цієї науки, оскільки лише вона єдина із усіх наук вільна: вона існує заради самої себе" [4].
У цілковитій відповідності з таким, суто філософським, характерним для епохи рабовласництва, поглядом визначаються роль та значення тих чи інших видів діяльності, зокрема мистецтва: "Мистецтвам надається (!) тим більшого значення, чим далі вони від безпосередніх потреб життя; теоретичні дисципліни вищі від практичних, а найвище місце посідає Пізнання Першо-початків, або Сοφια (Софія), тобто Мудрість".
Цей мотив другорядності всіх інших, тобто нефілософських, занять (наук, а також і мистецтв) проходить через усю історію європейської філософії і продовжує існувати як пережиток, як забобон і досі...
Ідеалом другої альтернативи став ритор – практик, організатор громадського, державний діяч. На вершині цього ідеалу – реальні особистості – Демосфен та Цицерон.
Демосфен (384 – 322 рр. до н.е.) народився у заможній родині. Його батько (мав прізвисько Ножівник, бо був власником великої майстерні з виготовлення ножів та мечів) помер, коли сину було ледве сім років. Він залишив по собі значні кошти, але призначені опікуни почасти присвоїли, почасти розтринькали спадок, так що на повноцінну освіту Демосфену грошей бракувало. Красномовством він зацікавився у досить юному віці. Почувши, що його дядьки та вчителі збираються йти на слухання справи у суді, де мав виступати відомий оратор Калістрат, він умовив їх взяти його з собою. Ця "екскурсія" мала для нього, як тепер сказали б, доленосне значення. Те, що він почув та побачив, уразило і зворушило його. Калістрат блискуче виграв скандальну справу, його промову супроводжували бурхливі оплески слухачів, які після засідання понесли його додому на руках. Та найбільше зачарований був Демосфен силою мовленого слова і відтак вирішив стати оратором, тож і почав посилено навчатись цього мистецтва, а в пошуках учителів, мовляв, сподобився навіть слухати Платона в його академії.
Першим випробуванням ораторських здібностей для Демосфена став судовий процес, який він порушив проти своїх опікунів-здирників, досягнувши повноліття. Оскільки останні всіляко викручувалися, Демосфен змушений був "писати проти них одну промову за іншою до тих пір, поки, загартувавшись, як висловився Фукидід, серед трудів та небезпек, не виграв процесу" [6, 283 – 284]. Зазнавши слави переможця публічних виступів, він твердо вирішив виступити у Народних зборах і зайнятись державною діяльністю.
Через невдачі, помилки та спотикання, долаючи природжені вади (слабкий голос, невиразна дикція, хвороблива хирлявість тощо) і недоліки освіти, він наполегливою працею, навчанням та тренуванням досяг необхідної майстерності. Але й у пору зрілості Демосфен продовжував ретельно готуватися до кожного свого виступу, навіть дещо занотовував. Він ніколи не наважувався виступати з промовами без попередньої підготовки, навіть коли народ закликав його. За це з нього кепкували колеги, а особливо ті, що мали талант експромту та імпровізації. На це Демосфен спокійно відповідав, що "той, хто готує промови завчасно, по-справжньому відданий народові, що в цьому й полягає служіння йому, а виявляти байдужість до того, як сприйме промову більшість, – означає співчувати олігархії і розраховувати більше на насильство, ніж на переконання" [6, 283]. Не був Демосфен і надто винахідливим як оратор: викрики слухачів під час його промови спантеличували його, так що "Демад нерідко брав слово, аби виручити його, а ось він Демаду не допоміг жодного разу" [6, 284].
Незважаючи на це, саме Демосфен зажив слави мужнього громадянина. Навіть ті, хто кепкував з нього, згодом називали його (як, наприклад, ритор Есхін) "на рідкість відважним оратором". Бо саме Демосфен був єдиним, хто підвівся на Зборах, аби дати відсіч Піфону Візантійському, коли той "виливав на афінян потоки погроз та образ". Саме він в Олімпії, коли софіст Ламах Міринейський вихваляв царів Олександра та Філіпа "на всі боки", гудив громадян Фів та Олінфа, був тим єдиним, хто взяв слово і з місця, детально, на численних фактах показав, скільки доброго для Еллади зробили фіванці та халкедяни і, навпаки, скільки зла завдали їй "македонські прихвосні". При цьому він так розпалив присутніх, що софіст, злякавшись, непомітно зник.
З народом Демосфен, як ніхто інший, говорив сміливо й відверто, "опираючись примхам юрби і просто таки мертвою хваткою вчіплюючись у її промахи та помилки". Якось афіняни зажадали, аби він виступив обвинувачем на якомусь процесі. Він відмовився. А коли вони обурено загомоніли, підвівся і сказав: "Радником для вас, афінські громадяни, я буду завжди, навіть якщо ви цього не захочете, але донощиком – ніколи, навіть якщо ви цього забажаєте!" Подібним чином він повів себе і у "справі Антифонта": хоча Збори виправдали останнього, Демосфен, незважаючи на те, що завдає народові Афін болю, взяв його під сторожу, притягнув до суду Ареопагу, довів там, що звинувачений обіцяв Філіпу спалити афінські корабельні верфі, після чого Антифонт рішенням Ареопагу був страчений. Демосфен проявив себе прихильником аристократії і у справі жриці Феоріди, звинувативши її, окрім інших численних "нечестивих діянь", у тому, що вона навчає рабів "мистецтву обманювати господарів", зажадав смертної кари для неї і домігся свого.
Патріотизм Демосфена виразно проявився ще під час миру, до нападу Македонії на Афіни: жодний вчинок, жодну дію царя Філіпа, так чи інакше спрямовану проти Афін, він не залишав поза увагою, але використовував для того, щоб викрити наміри македонців, піднести бойовий дух співвітчизників ( саме ці промови дістали в історії назву "філіпік"). Напередодні воєнних подій, у передчутті неминучого зіткнення, Демосфен робив усе можливе для згуртування анти-македонських сил: інспірував висадку війська на Евбею, захоплену Філіпом, – і острів був очищений від македонців. Коли Філіп розпочав війну проти міст Візантії та Перінф, Демосфен переконав народ забути про їхні провини часів Союзницької війни і вислати війська на підмогу містам, у результаті чого вони були врятовані. Потім, роз'їжджаючи по грецьких містах як посол, він своїми полум'яними промовами схилив майже всіх еллінів до союзу проти Македонії, тож, окрім ополчення, навербували ще 15 тисяч піхотинців та 2 тисячі вершників.
Залишалися поза союзом ще фіванці, які мали потужну бойову силу, що не мала рівних серед греків, але які ставилися до афінян насторожено як через задобрення їх Філіпом, так і через постійні кордонні суперечки з Афінами. Справа видавалась безнадійною. Та коли македонці напали й захопили Елатею і Фокіду, а загроза Афінам стала реальною, коли ніхто серед розпачу і страху не знав, що робити, жоден з мужів не наважувався щось запропонувати, Демосфен був єдиним, хто підвівся і запропонував заручитися підтримкою фіванців. До нього прислухалися, і він у числі інших був відправлений з відповідним посольством до Фів. Довідавшись про це, цар Філіп направив туди з дарами своїх представників. Та "сила Демосфенового красномовства, за словами Феопомна, запалила їх (фіванців – О.Т.) дух, розпалила честолюбство і затьмарила всі інші міркування настільки, що, забувши страх, обережність і вдячність (треба думати, Філіпу – О.Т), у пориві божественної нестями вони ринули до честі та доблесті" [6, 290].
Ці події справили таке враження, що Філіп негайно відправив вісників з проханням миру, і "вся Еллада одностайно піднеслася духом, з надією дивлячись у майбутнє, а Демосфену підкорялись, виконуючи його вказівки, не тільки стратеги, але й беотархи, у Народних же зборах фіванців тоді він верховодив нітрохи не менше, ніжвафінських, і, оточений любов'ю тих та інших, одноосібне керував ними, ні в чому не порушуючи справедливості, незважаючи на своє високе становище, але, навпаки, як свідчить Феопомп, у вищій мірі бездоганно" [6, 290 – 291].
Проте, не у всіх відношеннях був бездоганною особистістю Демосфен, який "вельми красномовно умів вихваляти чесноти предків та наслідував їм значно гірше" [6, 288]. Грішив, щоправда замолоду, він тим, що складав промови для позивачів, які виступали одине проти одного, "ну просто як спритний торговець з однієї зброярної лавки, що продавав кинджали для обох ворожих сторін"(libid). Не виявив Демосфен і військової хоробрості, адекватної своїй громадянській відвазі. Навпаки, під час вирішальної битви з македонцями він боягузливо втік з лав афінян.
Не був Демосфен безгрішним і щодо хабарництва. Щоправда, "для дзвінкої монети" з Македонії, від Філіпа, він був неприступний, але перед потоком східного золота, з Екботан та Суз, не встояв, "дозволивши йому цілком затопити себе" [6, 288].
Коли з Азії, втікаючи від гніву Олександра Македонського, перед яким він завинив, прибув до Афін якийсь Гарпал з численними неправедним шляхом набутими, як з'ясувалося, скарбами і попросив політичного притулку, більшість ораторів, пожадливо поглядаючи на багатства біженця, почали всіляко його підтримувати. Демосфен же, знаючи напевне, що провиною Гар-пала перед Олександром була величезна розтрата, спочатку радив афінянам гнати його подалі, аби не дати приводу для нової війни. Та кілька днів по тому, під час перепису майна Гарпала, останній помітив, що Демосфен зацікавився золотим кубком перської роботи й уважно розглядає вишукану карбівку, що прикрашає його, Гарпал запропонував узяти в руку кубок, аби прикинути, скільки в ньому золота. Оратор взяв річ, вона виявилася важчою, ніж видавалася на перший погляд, і Демосфен зацікавлено запитав, скільки ж кубок важить. "Для тебе, -з усмішкою сказав Гарпал, – двадцять талантів". І того ж вечора надіслав оратору цей кубок та ще й із двадцятьма талантами грошей. Наступного дня, коли Демосфен прийшов на Збори, у нього шия була дбайливо закутана вовняною тканиною, а коли присутні вимагали, щоб він виступив, красномовним жестом показував на горло... Дехто натякав, що простуда тут не звичайна, а золота. Через деякий час про хабар стало відомо всім, і коли Демосфен, прагнучи виправдатися, намагався взяти слово, його зашикали", "затюкали". При цьому хтось знущальне вигукнув: "Невже, громадяни афінські, ви не вислухаєте того, у кого в руках кубок?". Справа закінчилася тим, що Гарпала вигнали з міста і вчинили обшуки в усіх будинках, аби громадян не звинуватили у розкраданні грошей... Тільки один будинок залишили без обшуку "на тій підставі, що господар тільки що відсвяткував весілля і в домі перебувала молода дружина"[6, 296].
Затявшись, Демосфен вирішив піти назустріч небезпеці і зажадав, аби Ареопаг провів розслідування і всі, кого він визнає винними, хай будуть покарані... Першим був названий Демосфен. Його взяли під арешт і присудили сплату штрафу у 50 талантів, але він утік із в'язниці , умовивши одних та підкупивши інших сторожів...
Тим часом, поки Демосфен перебував у вигнанні, помер Олександр Македонський, і елліни знову взялися за згуртування проти спільного ворога. Демосфен негайно приєднався до афінського посольства і знову силою свого таланту схиляв на бік тих афінян, хто вагався. Коли вісті про це дійшли до Афін, Народні збори своєю постановою дозволили йому повернутися. "Коли з Пірея він попрямував до міста, за ним ішли представники влади та жерці, а назустріч йому вийшли з радісними вітаннями всі до одного громадяни міста" [6,297]. Оскільки над Демос-феном все ще висів штраф, який відмінити на знак вдячності було неможливо, лукаві афіняни вирішили обійти закон з несподіваного боку. За звичаєм, під час "жертвопринесенні Зевсу Спасителю" тим, хто готував та прикрашав вівтар*, платили гроші, і на цей раз забезпечити всім необхідним доручили Демосфену... за винагороду у 50 талантів.
Однак, Демосфен не довго втішався поверненням на батьківщину, славою та любов'ю співгромадян. Невдовзі справа еллінів виявилася програною остаточно. Щойно війська македонців наблизилися до Афін, Демосфен і його прихильники поспішили зникнути з міста, а тим часом народ, за пропозицією Демада, засудив їх до смертної кари. Втікачів усіх невдовзі половили. Соратників Демосфена відправили до Македонії, де їх і повбивали.
Останнім схопили Демосфена, що переховувався у храмі Посейдона на Калаврії. Аби не осквернити бійкою храм, команда під орудою якогось, Архія на прозвисько "Нишпорка", вивести його із святилища силоміць не наважувалася. На вмовляння ж здатися на милість переможців Демосфен не погоджувався. Перед лицем неминучої смерті він вирішив сам вкоротити собі віку і проковтнув отруту... Через якусь хвилину, відчувши дію зілля, Демосфен підвівся назустріч ворогам. "О, Посейдон – Гостинний, – вигукнув він, – навіть твій храм не залишили не-оскверненим Антипатр та македонці!.. Я ж покидаю святилище ще живим!" Як тільки він ступив за вівтар, то впав і зі стоном випустив дух [6, 299].
...Згодом афінський народ віддав Демосфену належну шану: старшого в його роду було запрошено на дуже почесний обід, а самому Демосфену спорудили бронзовий пам'ятник. На пам'ятнику був висічений напис:

Якби сила твоя, Демосфене,
Була б розуму рівною,
Скорити нас не зміг би
Сам македонський Арей.

ЛІТЕРАТУРА
1. Марк Тули й Цицерон. "Брут", "Оратор" и др. II Марк Тулий Цицерон. Три трактата об ораторском искусстве. – М.,1972.
2. М.Л.Гаспаров. Цицерони античная риторика. // Марк Тулий Цицерон. Три трактата об ораторском искусстве. – М.,1972.
З. Аристотель. Поетика. – М., 1936.
4. Аристотель. Метафізика. – М. – Л.1934.
5. Платон. Диалоги. – М.,1999.
6. Плутарх. Демосфен и Цицерон. Наставления о государственных делах. // Плутарх. Сочинения. – М.,1983.
7. Фукидид. История. – М.,1999.