Українознавство та трансформація змісту національної освіти і виховання в контексті українського етнонацієдержавотворення
Автор: Фігурний Юрій
кандидат історичних наук, завідуючий відділом української етнології НДІУ МОН України. Автор близько тридцяти публікацій, присвячених козацькій культурі та етнонаціональним державотворчим проблемам, зокрема двох монографій: «Історичні витоки військової культури українського козацтва», Київ, 1997 та «Історичні витоки українського лицарства», Київ, 2004.

У статті досліджено українознавство та трансформацію змісту національної освіти і виховання у контексті українського етнонацієдержавотворення.

Ключові слова: Україна, українознавство, національна освіта і виховання, українське етнонацієдержавотворення.

Украинознавство и трансформация содержания национального образования и воспитания в контексте украинского этнонациодержавосозидания

В статье исследуется украинознавство и трансформация содержания национального образования и воспитания в контексте украинского этнонациодержавосозидания.

Ключевые слова: Украина, украинознавство, национальное образование и воспитание, украинское этнонациодержавосозидание.

Ukrainoznavstvo as Transformation of Content of National Education and Training in Context of Ukrainian Ethno and Nation Creation

Ukrainoznavstvo as transformation of content of national education and training in context of Ukrainian ethno and nation creation is researched in the article.

Key words: Ukraine, Ukrainoznavstvo, national education and training, Ukrainian ethno and nation creation.

Українознавство та трансформація змісту національної освіти і виховання в контексті українського етнонацієдержавотворення

7 серпня 2009 р. відбулася знакова подія – у цей день на офіційному сайті Президента України був оприлюднений Указ «Про надання Науково-дослідному інституту українознавства статусу національного». У ньому зазначено: «Ураховуючи загальнодержавне і міжнародне визнання результатів діяльності Науково-дослідного інституту українознавства, його вагомий внесок у розвиток національної освіти і науки, постановляю: Надати Науково-дослідному інституту українознавства статус національного і надалі іменувати його – Національний науково-дослідний інститут українознавства. Президент України В. Ющенко, м. Київ, 7 серпня 2009 року, № 601/2009».
Поява цього надзвичайно важливого указу була спричинена фаховою, цілеспрямованою, продуктивною державотворчою діяльністю ННДІУ, який протягом 1992–2009 років під керівництвом свого незмінного директора, доктора філологічних наук, професора П. Кононенка творчо розвивав українознавство, впроваджував його в усі сфери українського соціуму й особливо у вітчизняний освітянський парадигмальний простір.
Саме тому предметом нашого дослідження є визначення місця і ролі українознавства у процесі трансформації змісту національної освіти та виховання як складової ланки неперервного українського етнонацієдержавотворення. Фахове опрацювання цього питання повинно посприяти українцям у розбудові високоосвіченої, демократичної, правової і заможної Української Самостійної Соборної Держави.
Актуальність дослідження обумовлена тим, що зазначена проблематика є недостатньо вивченою і тому потребує додаткового опрацювання. Новизна наукового дослідження полягає у тому, щоби професійно надати науково виважену оцінку значенню українознавства та трансформації змісту національної освіти і виховання у контексті українського етнонацієдержавотворення. Отримане під час наукового пошуку нове аналітичне знання допоможе всім, хто цікавиться цією темою, повніше і глибше осягнути її внутрішню і зовнішню сутність.
У своєму українознавчому дослідженні ми використовували принцип історизму: об’єктивно вивчали вплив українознавства на трансформацію змісту національної освіти і виховання у контексті українського етнонацієдержавотворення. Ми також послуговувалися порівняльно-історичним методом, неупереджено аналізуючи стан сучасного наповнення змісту національної системи освіти і виховання та ті інноваційні зміни, яких вона потребує.
Проведений нами фаховий аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких було започатковано розв’язання зазначеної проблеми, засвідчив, що заявлена проблематика потребує подальшого вивчення. Назвемо, на наш погляд,  найважливіші українознавчі праці, в яких прямо чи опосередковано досліджено цю вагому й актуальну тему: Кононенко П.П. Українознавство: Підручник. – К., 1996; Кононенко П.П. «Свою Україну любіть…». – К., 1996; Кононенко П.П., Токар Л.К., Маляренко Л.Л. Українознавство в системі освіти: Довідник джерел з питань змісту, методології та методики викладання. – К., 1996; Крисаченко В.С. Українознавство. Хрестоматія-посібник: У 2-х кн. – К., 1996; Українознавство в системі освіти міста Києва: Збірник. – К., 1998; Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Феномен української мови. – К., 1999; Погрібний А.Г. Роздуми про наболіле, або Коли б ми вчились так, як треба. – К., 1999; Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Освіта ХХІ ст.: Філософія родинності. – К., 2001; Навчально-виховні програми з українознавства. – К., 2001; Сірополко С. Історія освіти в Україні. – К., 2001; Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Український етнос: ґенеза і перспективи. – Обухів, 2003; Історія української школи та педагогіки: Хрестоматія. – К., 2003; Сазоненко Г.С. Педагогіка успіху. – К., 2004; Українознавство в системі освіти: Навчальний посібник. – К., 2004; Українознавство. Навчальна програма нормативної дисципліни для вищих навчальних закладів освіти. – К., 2004; Українознавство. Навчальна програма нормативної дисципліни для середніх навчальних закладів. – К., 2004; Кононенко П.П. Національна ідея, нація, націоналізм. – К., 2006; Кононенко П.П., Пономаренко А.Ю. Українознавство: конспект лекцій. – К., 2005; Кремень В.Г. Освіта і наука в Україні – Інноваційні аспекти. Стратегія. Реалізація. Результати. – К., 2005; Кононенко П.П. Українознавство – наука любові, етики, життєтворчості: Збірник наукових праць. – Львів, 2006; Кононенко П.П. Українознавство: Підручник. – К., 2006; Кононенко П.П., Козлов А.В., Ковпік С.І. Українознавство в старшій школі: Навчально-методичний посібник для вчителів. – Кривий Ріг, 2006; Згуровський М.З. Болонський процес. Головні принципи та шляхи структурного реформування вищої освіти України. – К., 2006; Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Українська освіта у світовому часопросторі. – К., 2007; Українська освіта у світовому часопросторі: Матеріали Другого міжнародного конгресу (м. Київ, 25–27 жовтня 2007 р.). – К., 2007. – Кн. 1; Кн. 2. – К., 2008; Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Концепційні основи програми національно-державницького виховання. – К., 2007; Кононенко П.П. Українська національна ідея: проблема методології. – К., 2008; Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Українознавство ХХІ століття: проблеми методології і шляхи їх розв’язання. – К., 2008; Українці у світовій цивілізації і культурі: колективна українознавча монографія. – К., 2008; Кононенко П.П., Касян Л.Г., Семенюченко О.В. Програма виховання дітей дошкільного віку «Українотворець». – К., 2008; Кононенко П.П., Присяжна Т.М. Програма для загальноосвітніх навчальних закладів. Українознавство 1–4 класи. – К., 2008; Кононенко П.П., Касян Л.Г., Семенюченко О.В. Програма для загальноосвітніх закладів. Українознавство 5–12 класи. – К., 2008; Українська освіта у світовому часопросторі: Матеріали Третього міжнародного конгресу (м. Київ, 21–22 жовтня 2009 р.). – Кн. 1.  – К., 2009.
Розпочинаючи фаховий аналіз заявленої проблематики, дамо визначення таким поняттям, як «українознавство», «трансформація», «зміст національної освіти і виховання», «українське етнонацієдержавотворення», що будуть активно використовуватися у  науковому дослідженні. Під терміном «українознавство» ми розуміємо цілісну, комплексну та інтегративну систему наукових знань про Україну, українців і світове українство у просторі та часі. Українознавство також є навчальною дисципліною і, на наше тверде переконання, має стати національною ідеологією, світоглядно-ідеологічним стрижнем Української Самостійної Соборної Держави, української політичної нації та кожного свідомого українця. Трансформація – це процес кількісних і якісних перетворень, зміни істотних властивостей, що призводять до появи нового знання, новітнього інтелектуального продукту, еволюційних і революційних змін у змісті освіти й виховання. Зміст національної освіти і виховання ми розуміємо як глибинну історичну сутність, внутрішню етнічну особливість, розумну національну основу, мету, наповнення, призначення української освіти і виховання. Українське етнонацієдержавотворення ми трактуємо як неперервний у часі й просторі поступальний розвиток українців від етносу (бездержавного народу) до нації (державницький народ), здобуття ним власної національної держави та перетворення українського народу у світову самодостатню ідентичність і всепланетарно-культурний феномен людської цивілізації.
Переходячи до розгляду засадних положень нашого дослідження,  наголосимо: «На нашу думку, одним із головних каталізаторів завершення тривалого історичного процесу перетворення українців у модерну європейську і світову політичну націю виступало і виступає українознавство. Саме українознавство як цілісна, комплексна та інтегративно-стабілізуюча система наукових знань про Україну, українців і світове українство у просторі і часі завжди ставила в центр своїх професійних досліджень аналітично-концептуальні проблеми зародження, формування, становлення і безперервного поступального розвитку українського народу. Нагадуємо, що українознавство складається з таких головних концентрів: Україна–етнос; Україна–природа; Україна–мова, Україна–нація, держава; Україна–культура; Україна–освіта; Україна–художня словесність; Україна–міжнародні відносини; Україна–ментальність, доля; Україна–досвід та уроки буття українського народу та Україна–історична місія. Як ми бачимо, світовий феномен українського народу, найважливіші закономірності, цивілізаційний досвід й уроки його етнотворення, матеріального й духовного життя, зародження, формування, становлення етнічної території України є пріоритетними й нагальними у дослідженнях і працях сучасних учених-українознавців» [1, 92].
Також гостро постала проблема впровадження українознавства у вітчизняний освітянський парадигмальний простір та його позитивний вплив на трансформацію змісту національної освіти і виховання у контексті українського етнонацієдержавотворення.
Еволюційний розвиток підтверджує, що в безкомпромісній боротьбі за виживання мають перевагу ті живі істоти, які вміють не лише накопичувати корисну інформацію, але й передавати її з покоління в покоління, спочатку на генному, а з часом і на міжособистісному рівнях. Людина розумна, змагаючись не на життя, а на смерть з оточуючими її хижими істотами й складними природними умовами, зуміла протиставити цим жорстоким викликам колективну згуртованість, організованість і цілеспрямованість. Ми переконані, що саме освіта стала одним із головних наріжних каменів, на якому через досить суттєвий історичний проміжок часу постала людська цивілізація. Близько 5 тис. років тому всебічний розвиток як окремої людини, так і переконливий поступ кожного етносу, а з часом і нації та загалом усієї людської цивілізації, всебічно і нерозривно поєдналися з освітою.
П. Кононенко зазначає: «Віками людина прагнула щастя – і віками намагалася визначити найефективнішу дорогу до нього. Тому завжди хотіла осягнути: а що таке – щастя? І неодмінно приходила до усвідомлення вирішальної ролі пізнання загалом та освіти зокрема. Прагненням знань були заполонені австралійці й шумери, ацтеки та інки, індійці, єгиптяни і греки. З огляду на це, творили заклади приватного й державного, загальноосвітнього й філософсько-релігійного, природничого й суспільно-гуманітарного спрямування. Відомо, що в основу життя свого народу клали процес освіти Володимир Великий і Ярослав Мудрий, митрополит Іларіон і Володимир Мономах. І скрізь освіта ставала могутньою підоймою розквіту особистості, цивілізації і культури, розкриття таємниць землі й неба, створення шедеврів мистецтва» [2, 6].
Людина пізнає світ за допомогою освіти і виховання. Саме тому П. Кононенко наголошує: «Пізнай себе самого! – з такою філософією буття і щастя прийшов у європейський світ Г. Сковорода, не тільки підносячи освіту, а й розвиваючи її особисто та мотивуючи своє кредо: кожна людина народжується обдарованою. Як багатоманітним є світ, так багатоманітними обдаруваннями наділені і люди. Кожен призначений для своєї місії, тому має і своє специфічне обдарування. Пізнай його – і ти пізнаєш шлях до щастя як повної самореалізації та найкращого служіння іншим, Батьківщині. Служіння свідомого, на рівні внутрішньої свободи та віри. Отже: освіта – це шлях пізнання й виховання людини, підготовка її до життєвого вибору та принципів життєдіяльності» [2, 6].
Вченими ННДІУ під керівництвом директора П. Кононенка була створена власна концепція трансформації змісту національної філософії освіти і виховання. Її головні положення такі: система освіти – це нероздільна єдність виховання й навчання; генеруючою основою освіти є виховання, базова й опорна частина якого – навчання; важливою основою освіти є народна й академічна (вітчизняна і зарубіжна) педагогіка; освіта – це цілісний і нерозривний процес від колиски новонародженого немовля і до кінця життя; першими педагогами людини є її батьки, а першою школою – родина («материнська» і «батьківська»); в освітньому процесі особливе значення відіграє синтез теорії і практики, традиції і новизни; найголовніша та найвідповідальніша мета освіти – це всебічно розвинена дитина, а основа української школи – це, передусім, фаховий педагог; успішною та конкурентоспроможною може і повинна бути лише та школа, в якій постійно співпрацюють батьки, діти і педагоги, коли спочатку вчителі навчають дітей, а згодом і самі вчаться у них, коли національна освіта стає справою всього українського суспільства та послідовно-цілеспрямованої політики держави; в Україні на початку Третього тисячоліття є освітні заклади і педагоги світового рівня, однак в цілому українська система освіти перебуває у стані глибокої кризи: методологічної, фінансової, технологічної, структурно-управлінської, кадрової та підручникової, а перебороти таке становище можливо лише мобілізувавши освітянсько-науковий потенціал з метою створення і нормального функціонування комплексної системи демократичної, гуманістичної, правової і національної освіти; мету і зміст освіти визначає Державний стандарт, затверджений МОН України; криза української освіти має системний характер і може бути подолана лише швидкими, рішучими і кардинальними заходами, відповідними викликами часу та пріоритетами української держави; надати інноваційної сутності українській освіті може лише цілісна система виховання й навчання усіх ланок системи – від родинної до вищої школи, а її основою стануть інтегративні феномени – українська мова й українознавство як міждисциплінарна система комплексних наукових знань про Україну, українців і світове українство у просторі і часі [2, 16].
Після появи на європейській політичній мапі Української Самостійної Соборної Держави гостро постала проблема формування нової патріотично налаштованої політичної, економічної, наукової та інтелектуальної вітчизняної еліти. Саме тому створення у січні 1992 р. Інституту українознавства при Київському державному університеті імені Т.Г. Шевченка було зумовлено нагальними потребами розбудови України як незалежної демократичної держави, а отже, розвитку українознавства як цілісної інтегративної системи наукових знань про Україну, українців і світове українство у просторі та часі, як політики та філософії держави в підготовці українознавців найвищої кваліфікації, а також потужної національної ідеології, міцного і надійного стрижня Української Самостійної Соборної Держави.
Уся вісімнадцятирічна професійна праця спочатку Інституту українознавства КНУ імені Т.Г. Шевченка, потім, з 21 червня 2000 р., НДІУ МОН України, а з 7 серпня 2009 р. – ННДІУ стала вагомим внеском його співробітників у розбудову як Української держави загалом, так і в реформування системи вітчизняної освіти і виховання зокрема, а також  знайшла відображення на сторінках багатьох програм і концепцій щодо трансформації змісту національної освіти і виховання у контексті українського етнонацієдержавотворення.
З цього приводу П. Кононенко зазначає: «Розвиток України як суверенної держави поставив вимогу створення та розвитку і відповідної їй духом системи освіти. Зокрема, у нашій Концепції зазначалося, що вона має утверджуватися як правова, демократична, гуманістична і – національна! Отже, розвиватися на ґрунті української національної ідеї, в інтересах, найперше, своєї Батьківщини. Вирішальну роль у цьому мають відіграти науково-педагогічні кадри: високопатріотичні, високопрофесійні, висококультурні гуманісти. Мети можна досягти лише на шляху принципової реформи і змістовного наповнення, й системи освіти. І найперше – на шляху органічного з’єднання виховання й навчання, а також і при постійному врахуванні зарубіжного досвіду, однак – на ґрунті вітчизняної народної і академічної педагогіки» [3, 1].
Співробітники ННДІУ під керівництвом П. Кононенка організували і провели 17 представницьких українознавчих конференцій і конгресів, які набули широкого розголосу як в Україні, так і за її межами. Головним завданням цих високопрофесійних наукових зібрань було проаналізувати стан, проблеми, перспективи розвитку українознавства та його впровадження в усі сфери українського суспільства. З цією метою у Києві 21–22 жовтня 2009 р. відбувся ІІІ Міжнародний конгрес «Українська освіта у світовому часопросторі» та робота секції № 1 «Українознавство і трансформація змісту національної освіти та виховання. Українознавча спрямованість державних стандартів», завданням якої було вироблення концептуально-парадигмальної стратегії розвитку української освіти та шляхів її реалізації.
Про важливе значення українознавства у трансформації змісту національної освіти і виховання щодо українського етнонацієдержавотворення переконливо свідчить викладач-практик, кандидат історичних наук, доцент, заступник декана з виховної роботи енергетичного факультету Національного університету харчових технологій Н. Левицька: «Головним завданням вищих навчальних закладів є підготовка висококваліфікованих фахівців, що володіють глибокими теоретичними знаннями і практичними навичками. ВНЗ покликані забезпечувати кадрами різних профілів науково-дослідні, політичні, культурні та правові інститути, товариства, адміністративні, директивні органи держави, промисловість, сільське господарство, медицину, заклади освіти. Вища школа постійно вдосконалює якість підготовки спеціалістів з урахуванням вимог сучасного виробництва, науки й техніки. Але досягти поставлених завдань ВНЗ не можуть без соціогуманітарних, зокрема українознавчих, дисциплін. Адже сучасний рівень освіти вимагає не лише фахових знань, а й гуманітарного мислення. Саме українознавчі дисципліни покликані допомогти сформувати висококваліфікованого культурного фахівця, патріота, національно свідому особистість, яка розуміє, що ми всі генетично, морально й за своїм світоглядом пов’язані з нашими предками, що наше сьогодення є результатом величезної праці дідів і прадідів, а майбутнє наших дітей і онуків залежить від наших дій сьогодні… Сьогодні, коли Україна ввійшла до Болонського освітнього простору, формується власна державна політика в галузі вищої освіти. Вона орієнтована на досягнення сучасного світового рівня, відродження самобутнього національного характеру, корінне відновлення форм і методів навчання, збільшення інтелектуального потенціалу країни. Звичайно, досягнути світового рівня ми не плануємо без викладання українознавчих дисциплін. Але з урахуванням кредитно-модульної системи організації навчального процесу, яка передбачає збільшення годин на самостійну роботу студентів, загальний обсяг годин на викладання соціогуманітарних дисциплін значно скоротився, особливо в технічних вищих навчальних закладах. Звертаючись до досвіду минулого, навіть у гірші часи, коли Україна входила до складу інших країн, а не була вільною, суверенною державою, соціогуманітарна складова дисциплін серед загального обсягу навантаження у ВНЗ становила 25%, сьогодні ж – 12–15% залежно від типу ВНЗ. То хіба ми можемо дозволяти собі на початку ХХІ століття, коли стоїть гостра потреба в орієнтації молоді на відновлення і піднесення української державності, національно-культурного життя з переорієнтацією на пересічні цінності сучасного громадянського суспільства, власними необґрунтованими діями слугувати прикладом байдужості до власної історії, культури, мови, самобутності?» [4, 216–217].
На це риторичне запитання дає відповідь фундатор сучасного українознавства П. Кононенко: «Як наголошував В. Чорновіл, «Україна починається з кожного з нас». Так і ми повинні усвідомлювати: українська освіта починається із кожного з нас, з наших батьків; з кожного навчально-виховного закладу; мусимо стати її не техроботами, а творцями! Маємо стати Апостолами Бога, яким є для нас українська освіта. Щоб покоління натхненно співали: «Вчителько моя! Зоре світова». А Україна – наша єдина рідна Мати, знала, що ми її вірні діти!» [3, 3].
Підґрунтям, методологічно-філософською основою і найважливішим базисом та джерелом формування характерів громадян України є саме українська система національного виховання й освіти. Тому вченим-українознавцям треба обов’язково визначити міру науковості різноманітних концепцій та методологій щодо трансформації змісту національної освіти і виховання у контексті українського етнонацієдержавотворення. З відновленням Української Самостійної Соборної Держави у серпні 1991 р. перед усім вітчизняним суспільством взагалі, а також перед учителями, викладачами, науковцями зокрема постала нагальна потреба не тільки визначити необхідність нового етапу як у житті соціуму, так і у поступально-неперервному розвитку всієї системи національного виховання та освіти як гуманістичної, духовної, національно-патріотичної, заснованої на здобутках української та зарубіжної педагогіки, інтелектуально-інноваційної та демократичної, а й визначити й обґрунтувати роль українознавства у процесі трансформації змісту української системи національного виховання й освіти як складової ланки неперервного українського етнонацієдержавотворення.
У 90-х роках ХХ ст. і на початку ХХІ ст. відбувалися спроби створення концепції та методології української системи національного виховання й освіти, але, на жаль, жодна з них не була впроваджена у вітчизняний освітянський процес. Провідна концепція та методологія української системи національного виховання й освіти має враховувати місцеві етнічно-культурні, мовні особливості й базуватися на принципі єдності держави, народу, мови, матеріальної і духовної культури, а отже, на єдності кількісних і якісних елементів, принципів, змісту та форм системи освіти. Логічно, що її головна мета і завдання проявляються у формуванні гармонійної і всебічно розвиненої особистості, яка спроможна органічно поєднувати свої права та інтереси з правами та інтересами навколишнього природного середовища, суспільства, нації, держави та орієнтуватися у своєму розвитку на найвищі загальнонародні й загальнолюдські духовні та культурно-естетичні цінності. Якщо підґрунтям української системи національного виховання й освіти є перевірені століттями засадничі принципи вітчизняної педагогіки (як народної, так і створеної визначними діячами нашої освіти), культури, літератури, поезії, науки, то мірилом і мірою науковості різноманітних концепцій та методологій, які сприяють її становленню і розвитку, має стати розвиток людини.
Отже, фахово проаналізувавши роль українознавства в процесі трансформації змісту національної освіти і виховання як надзвичайно важливої складової ланки неперервного українського етнонацієдержавотворення, ми прийшли до таких висновків: 1) головним завданням національної освіти є виховання свідомого громадянина і патріота Української держави; 2) необхідно ліквідувати в українській освіті так звану «радянську спадщину» (невідповідність змісту і форми навчального процесу); 3) здійснювати координацію механізмів реалізації національної освітньої політики, налагодивши задля цього тісний взаємовигідний зв’язок між чиновниками МОН України та освітянами (вихователями, вчителями, викладачами); 4) запровадити вивчення українознавства в усіх закладах національної освіти та виховання як інваріативну (обов’язкову) навчальну дисципліну; 5) позбутися недостатньої інтегрованості українознавчого наповнення у змісті шкільних і вишівських підручників та посібників; 6) покращити освітньо-виховний процес не за рахунок великої кількості навчальних предметів, а їх якісного змістового наповнення і національно-державницького спрямування; 7) центром змісту національної освіти і виховання має бути суб’єкт навчального процесу (дитина, учень, студент та ін.) і той комплекс знань, який він має засвоїти; 8) акцентувати увагу освітян не на вхідних знаннях, а на підсумковому результаті, а саме: не примушувати вчити («зазубрювати») той чи інший предмет, а навчати йому суб’єкта навчального процесу; 9) покращити громадську участь в управлінні освітою і вихованням; 10) впровадити в освітньо-виховний процес українську національну ідеологію (повага до титульної української нації, її історії, мови, культури, традицій тощо, любов до Батьківщини, як малої, так і великої, пошана до Української держави, її атрибутики, законів, органів і представників); 11) наповнити зміст національної освіти і виховання українською національною ідеєю, а саме – аргументованою інформацією щодо реальної спроможності українців бути нацією та мати власну потужну і самодостатню національну державу.
Отже, українознавство як наука, навчальний предмет і світоглядно-ідеологічне підґрунтя Української держави здійснює вагомий вплив на трансформацію змісту національної освіти і виховання у контексті українського етнонацієдержавотворення. Ми переконані, що це активно сприяє реалізації державницької і цивілізаційної місії України, українців і світового українства в сучасному світі на початку Третього тисячоліття та допомагає українському народу в розбудові високоосвіченої, демократичної, правової і заможної Української Самостійної Соборної Держави!

Література

1. Фігурний Ю. Учнівська молодь – майбутнє Української Самостійної Соборної Держави. Аналітичне осмислення підготовки, проведення, підсумків та перспектив ІІІ Міжнародного конкурсу з українознавства (Київ, березень 2009 р.) // Українознавство. – 2009.– № 2. – С. 91–96.
2. Кононенко П. Українська освіта: стан, проблеми, перспективи в Україні і світі // Українознавство. – 2006.– № 1.– С. 6–16.
3. Кононенко П. Жива вода народу // Молодь України. – 2009.– № 120 (19219). – 3 листопада. – С. 1–3.
4. Левицька Н.М. Українознавчі дисципліни і трансформація змісту національної освіти // Українська освіта у світовому часопросторі: Матеріали Третього міжнародного конгресу (м. Київ, 21–22 жовтня 2009 р.). – К., 2009. – Кн. 1.– С. 216–218.