Про Україну, революцію, масонство головного отамана та інших
Автор: Солдатенко Валерій
провідний науковий співробітник відділу української етнології НДІУ.

В статті рецензується нова книга В.Савченка про С.Петлюру. Рецензент виокремлює суб’єктивні твердження автора про С.Петлюру та інших керманичів Української революції 1917-1920 рр., показує сильні й слабкі сторони характеру Головного Отамана під час військових дій. Подається історіографія наукових праць, присвячених С.Петлюрі.

Ключові слова: історіографія, Армія УНР, громадянська війна, Українська революція, Директорія, політика, повстання, масони.

Про Украину, революцию, масонство, главного атамана и других

В статье рецензируется новая книга В.Савченко о С.Петлюре. Рецензент выделяет субъективные мнения автора о С.Петлюре и других руководителей Украинской революции 1917-1920 гг., показывает сильные и слабые стороны характера Главного Атамана во время военных действий. Представлена историография научных трудов, посвященных С.Петлюре.

Ключевые слова: историография, Армия УНР, гражданская война, Украинская революция, Директория, политика, восстание, масоны.

About Ukraine, Revolution, Freemasonry, Cossack Chieftain and Others

In the article author reviewed a new book of V. Savchenko about Petlyura. The reviewer determined subjective thoughts of author about Petlyura and other leaders of Ukrainian Revolution in 1917-1920 and described weak and strong features of the Cossack Chieftain’s character during military actions. Historiography of scientific works devoted to Petlyura is presented in the article too.

Про Україну, революцію, масонство головного отамана та інших

Ім'я й справи Симона Петлюри дуже неоднозначно сприймалися сучасниками, навіть найближчим оточенням, по-різному, нерідко діаметрально протилежно, оцінювалися по його смерті, далекими від одностайності залишаються й у сьогоднішньому ставленні до непростого, суперечливого історичного феномена. Останнім, досить показовим підтвердженням тому є 125-річчя С.Петлюри, яке минуло у травні 2004р.
На початках незалежної України, та й деякий час пізніше, багато хто прагнув подати постать одного з лідерів українського визвольного руху як найвищий символ непохитного прагнення України, її народу до свободи, власної державності, реалізації права самим обирати долю, порядкувати життям. Почали активно пропагувати спадщину С.Петлюри, вийшло кілька збірок його творів[1], навіть третій том його праць [2], що продовжив заокеанську серію [3]. У Полтаві, на батьківщині політичного діяча, щороку проводилися петлюрівські читання [4], було зініційовано конкурси молодих дослідників [5]. Численні журнальні подачі вінчали перевидання монографічних праць діаспорних авторів [6] і досить великі за обсягом книги вітчизняних істориків, публіцистів [7]. Сумарно найменовані “петлюріаною”, усі ці публікації були спрямовані на спростування стереотипів радянської історіографії, що десятиліттями подавала С.Петлюру в украй непривабливому світлі, як антигероя-контрреволюціонера, злісного ворога народу, нації, будь-якого прогресу.
Здавалося б, достатньо виразні тенденції мали знайти логічне продовження і при відзначенні ювілейної дати. Очікувалися заходи, передусім на загальнодержавному рівні. Однак звичних у таких випадках документів не зявилося, не було влаштовано й жодних урочистостей, а наукова громадськість відреагувала вкрай мляво. Не було проведено бодай традиційних наукових конференцій, засідань, “круглих столів”, семінарів тощо, хоча б таких, які відбулися 5 – 10 років тому [8]. Зявилися, та й то навздогін, дещо трафаретні статті дослідників, які лише останнім часом займалися вивченням життєвого шляху С.Петлюри [9; 55 – 63; 16 – 17].
На цьому тлі дещо несподівано “виринула” книга В.Савченка “Симон Петлюра”, випущена в Харкові видавництвом “Фоліо” в серії “Время и судьбы” російською мовою [10]. До цього автор там же опублікував збірку нарисів “Авантюристы гражданской войны”[11], в якій уже наблизився до постановки питань, які розв’язуються у щойно випущеному творі.
Гадається, нова книга В.Савченка прикметна не лише тим, що виявилася чи не єдиною масштабною реакцією на ювілей непересічної особистості. Вона віддзеркалила непрості процеси пошуку сучасного уявлення про місце й роль України в суспільному житті Росії перших десятиліть ХХ століття, про співвідношення російських і української революцій, про вплив на розвиток подій різних ідей та організацій, про внесок окремих особистостей у реалізацію планів поступу цілих націй, народів, держав.
Незважаючи на цілком очевидні досягнення останнього часу в дослідженні досвіду національного відродження України, проблем і здобутків Української революції, значна частина істориків і публіцистів усе ще дивиться на них крізь призму загальноросійських процесів, у яких Україні відводиться роль радше територіального чинника, аніж сутнісного, осібного, з іманентною власною логікою розвитку. Звичайно, і штучний відрив розгляду історії України перших десятиліть ХХ століття від загальноросійського контексту протиприродний, ненауковий, безперспективний. Та йдеться про дещо інший зріз.
Коли читаєш книгу В.Савченка, нерідко “спіткнешся” вже об терміни – “Велика Україна”, “феномен України”, “українська революція” (так-так – обов'язково в лапках), “незалежність”, “самостійність” (знову в лапках, у російській транскрипції) та ін. (с.246, 252, 293, 314, 413). Виникає враження, що сама постановка питань про національне визволення, українську державність тощо для автора, як і для багатьох сучасних російських істориків, несе в собі щось протиприродне, у чомусь гідне подиву чи недовіри, відтак вимагає певного відмежування, дистанціювання з допомогою згаданих уже “лапок” – так, буцімто, говорили українці, їх можна цитувати (претензія на документальність), та не більше. В усякому разі солідаризуватися варто дуже обережно. Судячи з усього, надто важко подолати психологічно міцно засвоєне, що неросійська, а самостійна, незалежна Україна – то все ж вигадка (австрійська, німецька чи будь-чия інша).
Значною мірою штучним феноменом, в усякому разі не таким, на боці якого мають бути беззастережні симпатії, постає у творі В.Савченка й Українська революція (про Лютневу й говорити не варто – то взагалі “карнавал свободи” – с.52). Ну, мовляв, були такі люди (серед них, звісно, С.Петлюра), які щиро вірили в її об'єктивну детермінованість, високе призначення. Однак далі сприйняття цієї рефлексії як історичної даності справа не йде. Ідеться, в основному, про громадянську війну, в якій незрозуміло чому всі проти когось воювали, убивали один одного й т. ін. (с.405). Але без заглиблення в питання, пов'язані з природою революції, механізмами її дії, що, своєю чергою, зумовлювались українською ідеєю, стратегією національного визволення, прагненням до повноцінної національної реалізації важко, якщо взагалі можливо, зрозуміти мотивацію поведінки, учинків таких особистостей, як С.Петлюра, збагнути повністю, або хоча б у найголовнішому, смисл їх життя й боротьби.
Здавалося б, що очевидні вади у висхідних, визначальних підходах В.Савченка до постаті С.Петлюри апріорно здатні визначити й однозначну загальну оцінку його публікації. Проте, мабуть, не варто поспішати цього робити. Рецензована праця по-своєму цікава, навіть приваблива, що зумовлює уважне до неї ставлення.
В.Савченко не бажає беззастережно приставати до будь-чиїх з наявних в історіографії поглядів і понад усе прагне заново, начебто передусім для самого себе, зрозуміти С.Петлюру як людину, зіткану з різних, суперечливих – позитивних і негативних – начал. Він відмовляється штучно героїзувати, абсолютизувати непросту історичну постать і, так само, спеціально перебільшувати її очевидні вади, помилки. Узагалі створюється враження, що автор не стільки оцінює вчинки, дії політика, скільки скрупульозно констатує всі зібрані (частково відомі раніше, частково нововиявлені) факти. Прийом не новий, неодноразово доводив свою ефективність. Особливо придатним, навіть виграшним, він видається у випадку з відтворенням біографії С.Петлюри, надто заплутаної й суперечливої. На основі об'єктивно поданої інформації читач має здебільшого сам робити висновки та оцінювати політичного діяча і його дії. Звісно, обмежитись лише хронологічним нанизуванням фактів публіцист не може. Він застосовує й певний мінімум епітетів, удається до міркувань, які, вочевидь, видаються доречними, обґрунтованими, виваженими. І одержаний інтегральний результат, гадається, виявився цілком прийнятним.
Зі сторінок книги Симон Петлюра постає живою людиною, наділеною від природи чималими здібностями. Однак усім своїм змістом праця доводить, що відносити їх до виняткових, видатних – проблематично. Адже доля, яка винесла С.Петлюру на вершину української політики в критичних обставинах, швидше виявила дефіцит справжніх обдарувань у найнеобхідніших проявах: масштабне державницьке, стратегічне мислення, здатність передбачати й теоретично обґрунтовувати суспільну перспективу, багата ерудиція, різнобічна компетентність, військовий талант, інтуїція та воля, історична відповідальність, ініціативність, уміння обирати оптимальні організаційні й кадрові рішення, тверді моральні принципи.
Ось типовий зразок відтворення діяльності С.Петлюри, що належить до липня 1919 р.: “Детально розбираючи воєнні плани, він в той же час не втручався в оперативну їх частину, оскільки був далеким від “академічної стратегії”. На штабних нарадах Петлюра частіше мовчав, слухав, лише підводив короткі резюме “з цим я погоджуюся” або “це неможливо” (с.295). Що ж стояло за висновками, до яких приходив Головний Отаман, чим він керувався, для читача залишається неясним, незрозумілим.
Втім, більшого автор, мабуть, зробити й не міг. Адже назовні картину відтворено досить реалістично. В усякому разі, змальоване явно збігається зі спогадами значної частини тих, хто перебував у тогочасному оточенні українського лідера й пізніше прагнув об'єктивності. Більше того. За В.Савченком виходить, що й під час прийняття принципових стратегічних ухвал С.Петлюра діяв абсолютно так само. Наприклад, у грудні 1918 р. він приставав на цілком утопічні плани військових командирів (генералів колишньої російської армії та новоспечених отаманів) щодо переможної війни спочатку проти Польщі, а потім радянської Росії (с.217 – 218) і тут же, буквально через кілька днів, під впливом аргументів штабістів (до речі, аргументів часом не просто непереконливих, а й, очевидно, сумнівних, суб'єктивних) кардинально змінював думку, вектор орієнтації чималої держави на ймовірних союзників і визначення головних, першочергових ворогів (с.219 – 220).
Звісно, у період громадянської війни бувають моменти, коли ситуація круто, блискавично змінюється. Однак між військово-оперативними й військово-політичними, державними рішеннями, планами існує величезна різниця. І відповідальний державний діяч мусить чинити відповідно до масштабності того історичного місця, яке йому відвела доля, усвідомлюючи високу відповідальність за кожен крок, кожне слово.
С.Петлюра ж, очевидно (а саме такий контекст виразно прочитується в книзі В.Савченка, можливо, навіть і поза його волею), не маючи військової освіти й не продемонструвавши в цій сфері якихось надособливих природних обдарувань, беззастережно солідаризувався саме з військовими фахівцями (а також тими, кого доля несподівано й не завжди виправдано пов'язала з військовою кар'єрою). І коли “цивільні” політики прагнули довести С.Петлюрі доцільність тих чи інших рішень, дій, він від них відвертався, “продовжував і надалі довіряти військовим і покладатись виключно на їхню думку”(с.295).
Психологічне підґрунтя поведінки Головного Отамана полягало в тому, що найвищого свого злету він зазнав на чолі республіканського війська під час антигетьманського повстання наприкінці 1918 р. То справді була його зоряна година. Саме тоді він на власному досвіді переконався, які неперевершені можливості надає під час громадянської війни військова влада, влада “людини з гвинтівкою”. Ця влада стає верховною, непідконтрольною. “Петлюра, – констатує автор рецензованої праці, – будучи Головним Отаманом з функціями “генералісимуса”, підім'яв “під себе” військового міністра, керуючи не лише стройовими частинами на фронтах, але й усією адміністративною частиною армії. Через військових комендантів і отаманів Петлюра контролював місцеву адміністрацію сіл і міст (як у випадку з Києвом у грудні 1918 – січні 1919-го). Він активно виступав проти політичного контролю Директорії в армії, вважаючи, що такий контроль послабить його вплив і вплив відданих йому командирів і солдатів і знову призведе до солдатських бунтів” (с.217).
Наведене спостереження дуже точне. Однак В.Савченко згадує про нього начебто принагідно, мабуть, не розуміючи, що саме тут був корінь розходжень між такими державними діячами, як В.Винниченко, М.Шаповал, П.Христюк, Н.Григоріїв, В.Чеховський, Б.Мартос, І.Мазепа, що мали концептуальне бачення перспектив розбудови Української Народної Республіки на засадах народоправства, сповідували “трудовий принцип”, і С.Петлюрою, який не володів даром теоретичного прогнозування, а отже, на різних форумах (засіданнях ЦК УСДРП і УПСР, державних нарадах, Трудовому конгресі) мовчки погоджувався з чужими концепціями, а на практиці чинив спротив виробленій, погодженій лінії й запроваджував режим отаманщини (отаманії). Останній у найголовнішому означав формування такої державницької моделі, у якій військове начало є домінуючим над політичною, адміністративною, судовою владою, політичними й громадськими організаціями тощо. Саме це й стало одним із вирішальних чинників внутрішньої нестабільності УНР, усієї системи її влади – зверху донизу.
Залишаючи осторонь розгляд важливих складових концепції Української революції, теоретичних аспектів національного державотворення, В.Савченко бачить більше “верхівку айсберга” – суперечки й конфлікти в самій Директорії. “Узагалі, – вважає автор, – “внутрішню” історію Директорії можна розглядати як детектив – суцільних шерег змов, заколотів і їх придушень” (с.275). І ось саме тут його герой і виявлявся “на висоті” – “переграв” усіх суперників, ворогів. “Слід віддати належне витримці, волі Петлюри, – читаємо в книзі, – за владу він боротися вмів і хотів. Він блискуче розбиває інтриги недругів, виходить із критичних ситуацій, заколотів, однак вище себе він стрибнути просто не може. Він був вправним політиком, але не “блискучим полководцем”, не Олександром Македонським... До того у жертву ж успіхам політичним частенько приносились успіхи воєнні” (с.253).
Важко збагнути, як сприймати написане – як хвалу чи, навпаки, хулу політикові такого рангу, як С.Петлюра. Не зупиняючись на сумнівності й суперечливості наведеного твердження, варто звернути увагу на те, що в підтримку більш-менш цілісного образу С.Петлюри – державного діяча, національного провідника з книги В.Савченка винести непросто, навряд чи взагалі можливо. Він безперестанно (з весни 1917 р.) виключно у військових справах, уперто прагне довести всім, а понад усе М.Грушевському, В.Винниченку, В.Голубовичу, Є.Петрушевичу, колишнім царським генералам російської армії та австрійським генералам УГА, що розуміється на військовому керівництві. Однак, по-суті, він виявився найбільш причетним до провалу процесу українізації армії в 1917 р., нездатним перетворити повстанське військо на регулярні збройні сили УНР наприкінці 1918 – на початку 1919 р. керована Головним Отаманом Дієва армія не мала гучних перемог, не здійснила якихось солідних воєнних операцій.
Коли читаєш книгу В.Савченка, повсюди натрапляєш на слова “Петлюра розраховував”, “Петлюра вірив”, “Петлюра вважав”, “Петлюра думав” тощо. Однак усе це в основі ніколи або майже ніколи не мало істинного раціонального знання, ретельного аналізу розстановки сил, застосування військового мистецтва, науки. А тому втрати й переважали здобутки.
Книга В.Савченка підводить до ще невтішніших висновків: під керівництвом С.Петлюри армія УНР могла зазнати повного краху значно раніше, ніж це настало насправді, але на заваді цьому ставали ажніяк не військове керівництво, навіть не героїзм вояків Дієвої армії, а, в одному випадку, непередбачувані, незрозумілі, ба навіть дивні паузи, які допускали на фронтах то червоні, то білі, або несподівана підмога УГА, яку вибили з теренів ЗУНР, чи стихійні повстання в тилу ворога. Але частіше за все “подарунком долі” ставали суперечки й протиборство в середовищі тих же ворогів, коли їм було просто не до петлюрівців. Отож стратегії взагалі не існувало, а порятунок зумовлювався чинниками, непідвладними С.Петлюрі, тими, яких він урахувати не міг, та часто про них навіть не знав. Про яку військову науку, військове мистецтво взагалі за таких обставин може йтися?!
Без тіні співчуття, із ледь прихованим глумом передає В.Савченко зміст промови свого героя після непоправної “листопадової катастрофи”. 26 листопада 1919 р. на екстреній нараді уряду й командування у Старокостянтинові С.Петлюра “сміявся над слабкими, говорячи, що просто сором – бігти від ворога, чисельність якого в 6 – 7 разів менша від чисельності петлюрівців. “Умовляння” Петлюри зводились до одного: треба тижнів два “потерпіти”, а там нас визнає Антанта, поляки підпишуть союзний договір, Денікін буде розгромлений червоними. Він ще погрожував розстрілами за невиконання наказів і залишення позицій, однак уже ніхто не боявся його погроз” (с.335).
Між рядками явно прочитується: хіба відповідальний політик міг таке говорити й обіцяти? Тож знову слід було покластися на диво. Однак дива у великій політиці чергуються із закономірностями, і тоді трагедії не уникнути.
А тут іще й неврівноважений характер С.Петлюри, перепади у настроях. Варто було отаманові О.Волоху виступити з черговими нападками на Голову Директорії й Головного Отамана за нездатність управляти державними й військовими справами, як С.Петлюра миттєво знітився. “27 листопада всі присутні на новій нараді в Любарі побачили вже зовсім іншого Петлюру. Замість енергійного, бадьорого, повного надій і планів вождя вони побачили розбиту, пригнічену, байдужу людину. Надлам, величезна втома, внутрішня криза, нежить вибили Симона з колії. Він уже погано сприймав те, що відбувалося. Хотілося лише спати й ні про що не думати. Йому здавалося, що не лише політичний, а й життєвий шлях дійшли до невтішного фіналу. Та й не можна було розділити життя Симона й політику. Він відмовився від сімї, нормального життя, друзів, мінімальних зручностей заради...України? Народу? Революції? Масонської ідеї? Слави? Амбіцій? Особистої влади?
Тепер Симон постійно задавав собі це питання: “Заради чого вся ця боротьба?” (с.336).
Довершують картину незграбні роз’яснення прийнятого С.Петлюрою рішення про відїзд за кордон, розмови про можливі замахи та самогубство (с.336 – 337). Сама-собою напрошується думка: за такого керівництва Українська революція мала дуже примарні шанси на успіх, а державність просто була приречена на поразку. І загалом серйозно заперечити такій логіці непросто. За нею ж бо реальні факти! Та й багато в чому вона прямо кореспондується з оцінками тих, хто добре знав С.Петлюру, боровся з ним пліч-о-пліч, а потім написав серйозні історичні праці – В.Винниченко, М.Шаповал, І.Мазепа, П.Христюк, М.Лозинський, К.Левицький.
Однак зовсім неправомірно ототожнювати Українську революцію з однією особистістю, з режимом, який в історіографії досить широко іменується петлюрівщиною. Проти останнього виступали й активно боролись інші члени Директорії, урядів УНР, партій українських есерів, соціал-демократів, федералістів.
Проте, коли В.Савченко порівнює головного героя своєї книги з іншими персонажами тогочасного історичного дійства, він в окремих випадках дещо “перегинає палицю”. Найнаочніше це видно на прикладі В.Винниченка. Яких тільки характеристик не добирає автор, щоб довести: дещо заземлений політик-реаліст С.Петлюра все ж незрівнянно перевершував мало не “за всіма статтями” свого антипода – В.Винниченка. Ну що взяти з “позера”, “письменника”, “партійного аматора”, “фантаста”, легковажного драматурга й “вітії”? (С.76, 216, 256 та ін.).
Здається, досить порівняти інтелектуальний потенціал обох діячів, матеріалізований у їхній творчості, теоретичний рівень, утілений у підготовлених документах, публічних виступах, моральні риси, зрештою, щоб поставити під серйозний сумнів старанно нав’язуванні тези про те, що, поступаючись у конкурентному політичному житті С.Петлюрі, В.Винниченко заздрив останньому, злісно інтригував проти нього, а потім ще й у “Відродженні нації”, “Заповіті борцям за визволення” та інших публіцистичних творах до непристойного спотворив образ Головного Отамана. І зовсім уже без оцінки залишаються факти (а їх обходити ні В.Савченкові, ані будь-кому іншому не можна), що обидва рази (навесні – влітку 1917 р. і восени 1918 р.) “втягнув” С.Петлюру у “велику політику” не хто інший, як той же таки В.Винниченко (с.69 – 70), однак двічі наражався на “невдячність” – ініціатором чвар, непорозумінь, суперечностей, був переважно С.Петлюра (с.76, 77, 116,117, 124, 210, 225,226, 235, 240 та ін.). Більше того, коли державна нарада в січні 1919р. пропонувала В.Винниченкові диктаторські повноваження, він від них відмовлявся на користь С.Петлюри (с.229.). Але останній, за наведеними В.Савченком фактами, та й за досить поширеними чутками (а диму без вогню, як відомо, не буває ...), перманентно так чи інакше був у центрі змов проти В.Винниченка, підготовки заколотів, переворотів (с. 210, 212 – 214, 226, 235 та ін.). Тож виходить, що С.Петлюра не мав іншої “зброї” в суперництві з В.Винниченком. Це, мабуть, добре відчуває автор аналізованого твору, і тому “перегинає палицю” вже в інший бік: без будь-яких серйозних доказів він, наприклад, стверджує, що в десятих числах листопада 1918 р., “ в ці тривожні дні кризи влади, ім’я “в’язня № 1” Симона Петлюри набуло величезної популярності в Україні” (с.196). А далі – й поготів. Як відомо, коли на таємному засіданні 14 листопада 1918 р. обирали Директорію, було вирішено ввести до її складу лише тих, хто був присутній на зібранні особисто. Виняток зробили лише для С.Петлюри, який через загрозу нового арешту (він тільки-но вийшов на волю після 4-місячного ув’язнення) виїхав під захист січових стрільців Є.Коновальця до Білої Церкви. І наполіг на цьому саме голова Українського національного союзу В.Винниченко, який в особистій розмові заручився згодою С.Петлюри на входження до керівного органу підготовленого з його ініціативи та під його орудою повстання. То ж лише здивування можуть викликати наступні рядки публіциста: “Винниченко і Шаповал, “давні” недоброзичливці” Петлюри, тільки зраділи його відсутності – зайвий конкурент… Вони подумували взагалі не включати Петлюру “до влади”, як те зробили з “президентом” Грушевським… Петлюра був небезпечним, сильним суперником, який заважав “соціалістичним експериментам” лідерів національного союзу … і до того ж його особливо не любили можливі союзники в Радянській Росії. Присутність Петлюри на таємному зібранні могла змінити весь хід подій. Ані Винниченко, ані Шаповал, а саме він – Петлюра – восени 1918-го був найпопулярнішим діячем у колах “свідомих українців”, прапором усіх незадоволених гетьманом і німцями. За ним була слава захисника Києва від червоних, противника закликання німців, військового міністра й земця, прихильника активної боротьби проти гетьмана, а головне – потерпілого від диктатури, “сидільця”, який  майже весь період гетьманщини просидів за ґратами “за правду”. За жодним із учасників наради за останній рік не було подібних подвигів. Петлюра цілком міг претендувати на становище голови Директорії, і його кандидатура могла зібрати більшість голосів… Але Петлюра не з’явився на Бібіківському…” (с.200 – 201).
Тут буквально після кожного словосполучення з епітетом можна ставити знак питання зі знаком оклику, можна спростувати, практично, кожне твердження-оцінку, висловити цілком слушні й обґрунтовані докори авторові за підтасовку фактів чи занадто довільне маніпулювання ними. Обмежимось одним – В.Савченко явно й істотно змістив у часі пік популярності С.Петлюри на момент, коли про нього як про діяча загальнонаціонального масштабу та ще й з претензією на першу роль взагалі мало хто міг подумати. Можливо, він дивиться на свого героя через його ж амбіції, для яких об’єктивних підстав загалом не було.
А відтак не дивно, що коли публіцист переходить до бодай лапідарної оцінки ролі Головного Отамана в подіях, він дійсно опинився в ключовій, провідній ролі в національно-визвольній боротьбі й державотворенні, В.Савченко, здається, зовсім втрачає почуття міри. С.Петлюра постає зі сторінок книги як одинокий рятівник української справи, справжній національний месія. Він, доводить автор, “практично не виходив зі свого розкішного штабного вагону (с.55), який раніше належав міністрові шляхів сполучення. У цьому вагоні, що став з лютого 1919-го для нього “рідним домом”, він метався між фронтом і тилом, сподіваючись зупинити відступ військ.
У найважчі для республіки дні в геометричній прогресії зростали лави “незадоволених” Директорією, “незалежністю”, політичним курсом. То тут, то там спалахували бунти солдат, городян, селян, зріли змови “правих” і “лівих”. Знову здавалося, що все – “українська ідея не спрацювала”, виявилася нікому не потрібною, республіка загинула, а тим, хто “завинив” перед більшовиками, залишилося лише рятувати свої шкури. Можливо, що якби Петлюра з його гучним ім’ям і харизмом не опинився на чолі держави й армії, республіка б припинила своє існування ще в лютому 1919 р. й розпалася б на сотню анархічних отаманій, які ворогують зі всім світом і одна з одною. ХХ століття зберегло нам масу прикладів капітуляції влади при перших поразках у війні… Але Петлюра й петлюрівці в 1919 р. боролися до останнього: у повному оточенні, без тилу, набоїв, іноді зберігаючи за собою лише кілька десятків квадратних кілометрів. Такою стійкістю не можна не захоплюватись!” (с.253).
Звісно, кожен має право бачити й оцінювати події по-своєму, а дослідник, публіцист може пропонувати власні, індивідуальні тлумачення історичного досвіду, кваліфікувати внесок у нього тих чи інших дійових осіб. Однак особливої довіри навіть поданий з пафосом висновок В.Савченка не викликає, оскільки входить в істотну суперечність як із відомими фактами (сам С.Петлюра своїми анархічними діями – демонстративним ігноруванням голови Директорії, саботуванням урядових рішень і навіть ухвал Трудового конгресу, блокуванням переговорів з Москвою – місія С.Мазуренка, таємничими сепаратними зносинами з інтервентами Антанти тощо, можливо, якнайбільше й сприяв тому паралічу влади, кризи республіки, від яких він потім безуспішно їх “рятував”), так і тими прикладами, які у величезній кількості наводить автор книги на інших сторінках (про них ішлося вище), і які вимальовують, м’яко кажучи, дещо інше уявлення й висновки щодо діяльності Головного Отамана.
Отож, як видається, цілісного образу С.Петлюри, його справжнього місця в історичному процесі В.Савченку відтворити не вдалося. Не вдалося, передусім, через брак концептуального бачення сутності революційної епохи на українських теренах, тобто концепції Української революції, її реального змісту, здобутків і втрат.
Що викликає справжній інтерес і навіть певну довіру у творі В.Савченка, так це сюжети, пов’язані з масонськими сторінками долі українського політичного діяча, роллю масонів в українській політиці революційної доби взагалі. Це саме та родзинка, яка робить книгу В.Савченка дійсно цікавою, не дасть їй загубитися серед інших праць, однак – можна ризикнути передбачити – буде неоднозначно сприйнята широким загалом.
Те, що С.Петлюра в 1917 – 1919 рр. належав до масонських організацій і дотримувався відповідних зобов’язань і дисципліни, було відомо давно. Однак палкі адепти Головного Отамана воліють обходити, замовчувати цей факт як щось надто другорядне, малозначуще, таке, що може кинути тінь на його “світлий образ”. Поза їх реакцією залишаються й спроби вивести з фактів належності С.Петлюри до масонського руху деякі його політичні кроки та вчинки, поведінку [12].
В.Савченко пішов далі.
По-перше, він висловив цілком імовірне припущення, що залучив С.Петлюру до масонського товариства, здійснював “братній” нагляд за його “масонським учнівством” професор Московського університету, відомий українофіл, філолог Ф.Корш (с.49). По-друге, дослідивши всі доступні джерела, публіцист достатньо логічно довів, що масоном С.Петлюра став задовго до революції (найбільш ранньою датою могла бути друга половина 1906 р., коли він співпрацював у газеті “Рада” з Є.Чикаленком, М.Грушевським, С.Єфремовим, які на той час уже були “вільними каменярами”). Однак його масонська ініціація могла відбутися і дещо пізніше – у 1909 – 1910 рр. в Петербурзі. В усякому разі на 1910 р. він був приписаний до київської ложі Андрія Первозванного, а в 1911 р. в Москві він став “майстром” (третій градус масонства, на 1919 р. він досяг вісімнадцятого градуса) (с.60 – 61).
По-третє, В.Савченко зовсім небезпідставно вважає, що від самого початку масонська ідеологія “справила величезний вплив на формування світогляду Петлюри, змусивши його пом’якшити свої непримиренні революційні позиції”(с.61). Саме належністю до таємної організації автор схильний пояснювати позицію свого героя щодо імперіалістичної війни (підтримка Росії, Антанти взагалі), орієнтації “Украинской жизни”, яку співредагував С.Петлюра (с.48 – 49, 64).
По-четверте, В.Савченко на конкретних фактах доводить, що принаймні до половини 1919 р. керівники масонства “вели” С.Петлюру життєвими шляхами, брали активну участь у його кар’єрних переміщеннях, особливо в скрутних обставинах. Так, саме завдяки зусиллям “братів” у 1915 р. він обійняв поважну посаду помічника головного інтенданта фронтових постачань від “Земгора” на Західному фронті, яка добре оплачувалася (с.51). Значною мірою їхніми клопотаннями вдалося звільнити С.Петлюру з гетьманської в’язниці в листопаді 1918 р. (с.196, 250). Вони ж лобіювали його кандидатуру на керівні ролі в українському військовому будівництві з початками українізації армії в 1917 р. (с.52 – 53). Звісно, усе це робилося не так просто. “Своя людина” в Києві стане в пригоді й під час переговорів з військовим міністром Тимчасового уряду масоном О.Керенським, який був рішучим противником створення збройних сил за національною ознакою (с.67, 72, 78, 79), і для практичної співпраці з командуючим Київським військовим округом масоном К.Оберучевим (с.72), і в ході контактів з представниками французьких військових місій, які поспішили в Україну восени 1917 р. і зовсім не випадково мали у своєму складі все тих же “вільних каменярів” (с.108, 249), і тоді, коли на посаді генерального секретаря військових справ УНР С.Петлюра призначав на відповідальні армійські посади знову таки масонів (с.98). Масонські знайомства навіть полегшать спілкування між С.Петлюрою й П.Скоропадським (с.187, 251).
Тими ж налагодженими каналами здійснюватиметься пошук порозуміння між інтервенційними військами Антанти й табором С.Петлюри на початку 1918 р. і в першій половині 1919 р. (с.238, 240, 248, 249 та ін.). Зокрема щодо останніх подій В.Савченко пише: “Важливим моментом у стосунках із Францією Петлюра вважав своє масонство, яке, на його особисту думку, повинно було відчинити йому двері до всіх дипломатичних представництв держав Антанти й США та вивести з політичної кризи невизнану Українську республіку”(с.244). Заходу обіцялося, що Україна Петлюри буде проводити активну антибільшовицьку політику й установить союзницькі відносини з Польщею – і це буде фундаментом стабільності в Східній Європі (с.251).
Автор книги про Головного Отамана взагалі надає великої уваги масонським впливам на лідерів українського національно-визвольного руху. Він, зокрема, не раз повертається до масонства М.Грушевського, С.Єфремова, Є.Чикаленка, Ф.Штейнгеля, О.Шульгіна, М.Шумицького, І.Мазепи, А.Вязлова, Д.Дорошенка, М.Василенка, В.Чехівського, А.Ніковського, В.Прокоповича, А.Лівицького. З інтересом сприймаються сторінки про заплутану, суперечливу (за браком достовірної інформації) “генеалогію” лож “великих каменярів” в Україні, Росії, їх взаємозв’язки, стосунки з англо-французьким масонським рухом (с.244 – 251). Тут особливо детально описується діяльність С.Моркотуна, з яким у С.Петлюри початкові дружні стосунки згодом змінилися конкуренцію, а потім і ворогуванням.
Чи не найсенсаційнішим у праці, що розглядається, є підхід до тлумачення ролі П.Скоропадського в міжнародних стосунках України, поданий знову ж таки під кутом зору належності гетьмана до масонського руху. Причому, як і в багатьох інших випадках, цей мотив постає як визначальний, домінантний. Скоропадський аж ніяк не був “німецькою маріонеткою на українському троні”, як про це ось уже 83 роки пишуть публіцисти, політики, історики. Навпаки, – наполягає автор книги, – Скоропадський був таємним, неймовірно засекреченим агентом Антанти” (с.246). Нагадуючи про більш-менш регулярні контакти генерала з французьким генералом, емісаром Ж.Табуї, неможливість в умовах окупації України відверто виступати проти німців, В.Савченко зауважує: “А ось таємно шкодити німцям та інформувати про їх становище Францію він (П.Скоропадський – В.С.) міг з великим успіхом”.
Доводячи висловлене припущення, автор переконує читача: “Перший аргумент на користь такої версії – масонство Скоропадського, і, вочевидь, він перебував не в останніх масонських ступенях. Ложі, до яких він належав, завжди орієнтувались на Францію, Англію й не були пов’язані з німецькими масонами. С.Моркотун (особистий секретар гетьмана – В.С.) як головний провідник французького впливу, невідступно перебував при гетьмані, повідомляючи у Францію про всі зміни німецької політики в Україні” (там само).
Подальші міркування вже не такі переконливі: відтягування з Західного фронту німецьких дивізій у критичний момент оборони Парижа; можливе сприяння зволіканням поставок продовольства в Німеччину; ймовірне “інсценування” “якимись невідомими для нас шляхами” повстань “проти свого режиму, відволікаючи австро-німецькі гарнізони в Україні”; кадрова політика – гетьман оточив себе міністрами-масонами (Д.Дорошенко, А.Вязлов, М.Василенко, направив до Берліна послом Ф.Штейнгеля); напрочуд швидка переорієнтація гетьмана на Антанту після листопадової революції в Німеччині й подальші дипломатичні інтриги; проголошення в листопаді 1918 р. вигідної для Франції федерації України з Росією (с.246 – 248).
Буквально щодо кожної з перелічених тез можна висловити істотні зауваження, значною мірою спростувати написане. Однак до загальної логіки, гадається, прислухатися все ж варто. Вона в чомусь, іноді дуже важливому, принциповому узгоджується з положеннями публікацій найбільшого знавця творчої спадщини гетьмана – Я.Пеленського. Останній небезпідставно твердить, що генерал П.Скоропадський – людина честі, залишався вірним присязі й союзницьким зобов’язанням у війні, а відтак його “германофільство” 1918 р. мало тактичне забарвлення, було розраховане на порятунок України в щонайскрутніших обставинах [13; 24 – 27].Ось тут міркування В.Савченка й можуть мати досить додаткове, вагоме значення. Цілком можна погодитися з думкою публіциста, що “аналіз” “таємної політики гетьмана – тема для копіткого архівного дослідження, можливо дисертації” (с.247). Справді, після дослідження О.Крижановської, що хронологічно доводиться до 1917 р. [14]. українські історики не виявляють інтересу до непростої, однак безумовно перспективної наукової проблеми.
На сьогодні без спеціальних досліджень непросто цілком визначено зреагувати на запропонований В.Савченком нарис розвалу масонства в Україні, в центрі якого опинився С.Петлюра. Останній, буцімто, зрозумів, що після оголошення гетьманською грамотою федерації з нерадянською Росією масонський контроль над Україною у попередньому вигляді неможливий і невідворотне повстання, яке може призвести до перемоги більшовиків. Тому С.Петлюра самостійно вирішив стати “прапором” повстання, “відтерти” від його керівництва всіх лівих. За твердженнями публіциста, “Петлюра щиро вважав, що Україна повинна була розвиватися самостійно й навіть подати приклад першої “масонської республіки”. Реалізації цієї мети підпорядковувалася Велика ложа України (7 місцевих лож, 83 гуртки, 800 “братів”), великим майстром якої з весни 1919 р. став С.Петлюра (с.248). Однак керівні кола міжнародного масонства у Франції підтримали не петлюрівську організацію “вільних каменярів”, а конкурентів – тих, хто групувався навколо С.Моркотуна.
Якщо це насправді так, а відтворена картина, слід визнати, досить правдоподібна, історична наука одержує хай не абсолютні, але хоч якісь пояснення в питанні, яке порушує чимало дослідників і на яке вони не знаходять відповідей: чому в найвирішальніший момент – 1919 р. – країни Антанти відмовилися підтримати українську державність (природно – у петлюрівському варіанті). В усякому разі – це міркування доповнює тезу про те, що Антанта робила ставку на сили, які боролись за відновлення єдиної й неподільної Росії.
Згадане міркування досі не бралося в розрахунок тими, хто вивчав питання про причини поразки Української революції, хоча тепер, здається, воно може органічно вписатися в комплексне пояснення результатів боротьби за відродження нації у 1917 – 1920 рр.
Порівняно з іншими, не справляють особливого враження глави книги (19 – 21), в яких ідеться про Варшавський договір і польсько-радянську війну 1920 р., про роки еміграції й загибель С.Петлюри. Матеріал тут схематичний, фрагментарний, загалом відомий.
Не відзначається оригінальністю й заключна глава. Дещо примітивно виглядає спроба автора виправдати свого героя тим, що в період громадянської війни хтось когось все одно мусив убивати й усі були, так би мовити, “грішні” – то чим же С.Петлюра, мовляв, гірший від інших? Утім, основне завдання, яке виконує цей структурний підрозділ – довести, що С.Петлюра не був ані антисемітом, ані погромником, намагався, правда, безуспішно, боротися з антиєврейськими ексцесами, які анархічно вибухали на підконтрольних Директорії територіях. Однак В.Савченко нічого нового тут не наводить, принаймні порівняно з працями Т.Гунчака й В.Сергійчука [15; 105 – 140]. І вже вкотре доводиться говорити про те, що С.Петлюру в даному разі не варто міряти “загальним аршином”, як пересічного політика. Адже він був офіційним главою держави й до кого ж, як не до нього, висувати претензії за все, що діялося на території, підвладній урядові УНР, у тому числі й за єврейські погроми. І як не прикро, однак саме на теренах Української Народної Республіки їх сталося більше, ніж у регіонах України, де панувала інша влада. Це красномовно підтверджують наведені в книзі дані (с.407). Однак автор прагне й тут вивести свого героя з-під критичних стріл тезою про те, що погроми здійснювали свавільні отамани. Тоді постає питання, а хто ж якнайбільше творив і плекав режим отаманщини, випустив “джина з пляшки”, як не Головний Отаман? Так що всіляка еквілібристика тут просто несерйозна, фальшива.
Аналізуючи книгу В.Савченка, можна зробити ще низку закидів-міркувань і, зокрема, щодо відтворення в ній масштабних, складних, неоднозначних аспектів, таких, як стосунки Української Народної Республіки з радянською Росією. У багатьох моментах автор, на жаль, довірився кон’юнктурним публікаціям, в яких у жертву принесено об’єктивність, науковість.
Можна звернути увагу й на деякі нюанси, які видаються небездоганними. Ідеться про недостатню вмотивованість запропонованої періодизації, точніше – визначення деяких періодів, у рамках яких “викладаються” ті чи інші сюжети життєвого шляху героя. Це й похибки в датуванні деяких подій (с.220), а часом і невиправдані порушення хронології викладу. Автор припускається неточності, коли говорить то про півтора мільйони австро-німецького війська, яке окупувало 1918 р. Україну (с.246), то про 150 – 200 тис. (с.247), хоча найближчою до істини є цифра півмільйона. Георгій (Юрій) Пятаков чомусь іменується Григорієм (с.93, 221), хоча автор знає правильне ім’я (с.402). Однак, на цьому не варто акцентувати, таке є і в інших працях, і не це визначає загальний рівень і вагу книги В.Савченка.
Хоч загалом нову книгу про С.Петлюру не можна оцінити однозначно, вона, разом із тим, не є рядовим історіографічним явищем. Віддзеркаливши та всотавши очевидні вади в дослідженні важливих сторінок української історії, праця В.Савченка об’єктивно привернула увагу до низки дуже цікавих, важливих питань, що торкаються не лише особистості одного з непересічних, провідних політиків часів Української революції, а й переламної доби вітчизняної історії взагалі, пропонує оригінальні варіанти розв’язання складних, суперечливих проблем. Отже, вона викличе зрозумілий читацький резонанс і, швидше за все, різнобій в оцінках.

Література:
1. Петлюра Симон . Народе український: вибрані статті, листи, документи. – Харків, 1992. – 149 с.; його ж. Статті. – К.,1993. – 341 с.; його ж. Вибрані твори та документи. – К., 1994, – 271 с.; Симон Петлюра та його родина. До 70-річчя його трагічної загибелі. Документи і матеріали. – К.,1996. – 319 с.; Симон Петлюра. Невідомі листи з Парижа як політичний заповіт борцям за самостійну Україну. – К., 2001. – 92 с.
2. Петлюра Симон. Статті. Листи. Документи. – Т.3. – К.,1999. – 616 с.
3. Петлюра С. Статті. Листи. Документи. – Т.1 – Нью-Йорк, 1956. – 480 с.; Т.2. – Нью-Йорк, 1979. – 627 с.
4. Полтавська Петлюріана: Матеріали других петлюрівських читань у Полтаві 15 серпня 1993 року. – Полтава. 1993. – 91 с.; Полтавська Петлюріана: Матеріали третіх петлюрівських читань у Полтаві 5 листопада 1994 року. – Полтава, 1996. – 208 с.; Полтавська Петлюріана: Матеріали четвертих петлюрівських читань. – Полтава, 1999. – 160 с.
5. Він – з когорти вождів. Збірник конкурсних праць про дореволюційну діяльність Симона Петлюри. – К., 1994. – 151 с.; Симон Петлюра та українська національна революція. Збірник праць другого конкурсу петлюрознавців України. – К., 1995. – 368 с.
6. Державний центр Української Народної Республіки в екзилі. Статті і матеріали. – Філадельфія – Київ-Вашингтон, 1993. – 494 с.; Іванис В. Симон Петлюра – президент України, 1879 – 1926. – Дрогобич, 1991. – 265 с.; 1993. – 272 с.; Удовиченко О. Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил. 1917 – 1921. – К., 1995. – 206 с.
7. Литвин С.Х Петлюра у 1917 – 1926 роках. Історіографія і джерела. – К., 2000. – 464 с. ; його ж. Суд історії. Симон Петлюра і петлюріана. – К., 2001. – 640 с.
8. Збірник пам’яті Симона Петлюри (1879 – 1926). – К., 1992. – 260 с.; Симон Петлюра у контексті українських національно-визвольних змагань. Збірник наукових праць. – Фастів, 1999. – 280 с.
9. Литвин С. Симон Петлюра: штрихи політичної біографії (до 125-річчя з дня народження) // Історичний журнал. – 2004. – №5. – С.55 – 63; Верстюк В. Національний герой чи опудало. Цього року відзначалось 125-річчя Симона Петлюри // Політика. Україна плюс. – 2004. – № 2 (3). – С.16 – 17; Його ж. Симон Петлюра: політичний портрет (до 125-річчя від дня народження) // Український історичний журнал. – 2004. – № 3. – С. 112 – 126.
10. Савченко В.А. Симон Петлюра. – Харьков, 2004. – 415 с.
11. Савченко В.А. Авантюристы гражданской войны. Историческое исследование. – Харьков, 2000. – 368 с.
12. Див.: Солдатенко В.Ф. Українська революція. Історичний нарис. – К., 1999. – С. 559 – 624; Солдатенко В., Веденєєв Д. Українські масони в добу революції // Історія України. – 2001. – № 15; те ж саме // Діалог. Історія, політика, економіка. – 2002. – № 2. – С.98 – 102.
13. Пеленський Я. Передмова: Спогади гетьмана Павла Скоропадського (кінець 1917 – грудень 1918) // Павло Скоропадський. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. – Київ – Філадельфія, 1995. – С.24 – 27.
14. Крижановська О.О. Таємні організації в громадсько-політичному житті України (масонський рух у XVIII – на початку ХХ ст.): Навч. посібник. – К., 1958. – 134 с.
15. Гунчак Т. Симон Петлюра та євреї. – К.,1993. – 48 с.; Сергійчук В. Погроми в Україні, 1914 – 1920: від штучних стереотипів до гіркої правди в радянських архівах. – К., 1998. – 543 с.; його ж. Симон Петлюра і єврейство // Дніпро. – 1999. – № 5 – 6. – С.105 – 140.