Спогади про вчителя
Автор: Рудяков Павло

До 75-річчя з дня народження Олекси Мусієнка

Спогади про вчителя

Коли щось подобалось Олексі Григоровичу, той підводив праву брову - і його прискіпливе око визирало з-під золотавих окулярів. Спливала мить, і вчитель втрачав цікавість до друкованого тексту, який тримав у руці. Тоді на обличчі досвідченого прозаїка читалося: нудно, друже, який нуднопис... Багатостраждальний нарис про перше вересня на шкільному подвір'ї, останній варіант якого я вичавив із себе три години тому, врешті решт опинився у метра на дачі. Улітку Олекса Мусієнко жив у мальовничому селищі Круглики, розташованому під Києвом.
– Ось вона! Нарешті! Є деталь! – клацнув чотирма нігтями по аркушу майстер. І його ліва рука підвелася угору, аби ще раз підхвалити початківця, але...
– Ну, і де? Де продовження? - відклавши машинопис, насуплено засопів він. – Що за розкішна деталь! Букет півників... Свіжих півників, які школярик приніс учительці!
– І що з того?
– Як що? – не вгавався Олекса. – Коли цвітуть півники?
– Не знаю.
– Як "незнаю"!?!
– Щиро зізнаюся: не знаю... – позичив я у сірка очі.
– Тоді нащо взагалі пишеш? Яке ПРАВО маєш писати? Коли не знаєш, – розпалювався Олекса Мусієнко. – Це злочин. Проти правди...Ти підписуєшся під кожним видрукуваним словом. Одного разу схибиш - і тебе на кпини піднімуть! Довіри більше не матимеш. Аби ти знав, півники з’являються наприкінці травня, а в другій половині червня вони – вже велика рідкість... Це так звані сезонні квіти! На цій деталі все оповідання треба будувати! – мрійливо мовив митець. – Тільки уяви: малий сам, без порад дорослих, власноручно, на городі виростив півники.
– Аби подарувати їх першій вчительці?–- висловив я здогад.
– Це, між: іншим, по-справжньому перший дорослий вчинок; через подібні речі майстри слова всю долю героя показують. Затям, юначе,: якщо виявив спостережливість – мусиш, відповідати за деталь!
Він мав гарне прізвище: Мусієнко. Похідне, второпав я тоді, від дієслова "мусиш ".

* * *
Зненацька Олекса Григорович укляк. Очі виказували – його відвідала страшна здогадка:
– Так ти, невігласе, все це вигадав!?! Ледащо!
– Невже помітно?
– Шахрай! Крутій!
Я ладен був провалитися крізь землю. Паленіючи від пекельного сорому, я переймався, щоправда, й іншою турботою: піді мною спочатку спалахне старенький диван, що, пригадую, стояв у кабінеті прозаїка, чи я напрямки шубовсну в розпечений казанок до дідька?
– Письменник, а тим паче – поет, мусить знати життя, а не висмоктувати з пальця, – підсумував Олекса Григорович. – Ніколи, чуєш, ніколи не шукай натхнення за письмовим столом. Нехай навколишній світ перетвориться на твій кабінет... Мерщій за мною!
Він ухопив початківця за руку, витяг зі світу ілюзій та силоміць потягнув у реальність. Ніколи не забути, як Олекса Мусієнко перевів мене через Дорогу. Впевнено штовхаючи мене до лісу, стежкою вивів на легендарний Зміїний вал, що із сивої давнини ритуально та фортифікаційно підперезував Київ і який митець не раз обходив пішки у творчих роздумах про історію України... Там він провів зі мною не тільки вікопомний урок історії, але й ботаніки. Це трапилось у четвер, 12 липня 1979 року.
Саме того дня померла шара: прагнення робити щось поверхово, легковажно, похапцем, себто абияк.

* * *
Перепрошую, добродії. Але я, здається, потрібен цій історії.
Звуть мене Олесь Повітря. На той час мав 23 роки. Студент четвертого курсу філологічного факультету. Навчався у Київському державному університеті імені Т. Г. Шевченка. Студіював українську філологію. Тоді доля звела мене із родиною відомого українського письменника Олекси Григоровича Мусієнка. Подарований із присвятою роман «Чорне сонце» я взявся читати, але тема київського підпілля, відверто кажучи, дитину асфальту майже не зачепила.
Яка війна? Які німці? На філологічному факультеті моє найближче оточення зачитувалося Германом Гессе («Степовий вовк»), Хуліо Кортасаром («Переслідувач») та Даніїлом Хармсом (усе підряд). Дехто з нас складав вірші, дехто писав оповідання, а дехто навіть створював п’єси.
Окремі з нас, наближені до Спілки письменників України, вряди-годи навіть виступали перед однолітками, читаючи в студентських аудиторіях власні твори, та друкували творчий доробок у різних республіканських журналах. Утім, попри різницю у літах – понад 20 років – статус, особистий досвід та життєві погляди, наші зустрічі з Олексою Григоровичем Мусієнком частішали. Тепер я розумію: мене приваблювала його освіченість, категоричність, енергійність, жорсткість у судженнях, навіть солоне слівце, за яким метр ніколи в кишеню не ліз.
Олекса мав характер і гонор. Це – з одного боку. А з іншого – він, як справжній Майстер, мав право в усьому залишатися собою. Переконаний, він був янголом-хранителем правди. Це я збагнув трохи згодом, коли уважно, із олівцем прочитав його відомі історико-документальні романи про долю України в роки Другої світової війни: «Золоті ворота» (1962), «Чорне сонце» (1966), «Білий морок» (1970), «Голубий берег» (1978).

* * *
Під час однієї з наших зустрічей, коли я бовкнув, мовляв, граючись, лівою ногою, друкованими літерами напишу для будь-якого журналу нарис на будь-яку тему, – майстер ухопив пихатого нахабу за довгий язик. При свідках ми заклалися на пляшку коньяку. Насуплений Олекса назвав, видавалося, легку тему: «Перше вересня у київській школі». Наче головний редактор, він визначив обсяг і термін подання рукопису, перш ніж відпустити мене з Богом.
Забігаючи наперед, скажу: злощасний нарис я переписував разів п’ятнадцять. Щонайменше. Мордування чванька тривало півроку. Я справді зненавидів Всесоюзний день знань, білі фартушки та мелодійний дзвоник, що теленькав, здавалося, від моєї язикатої пихи і безпорадної люті. Але Ви навіть не уявляєте, Олексо Григоровичу, наскільки я Вам вдячний! Бо це саме Ви навчили базіку важливій істині: мистецтво – це праця. Найкорисніше в письменстві – досвід, який отримує власне «Я»; в українському алфавіті 33 букви – нічого складного; проте лише янголам відома їх належна послідовність.

* * *
Просто біля хвіртки, на вулиці, ми зустріли відомого поета Миколу Данилович Сома, котрий приїхав у справах на дачу до Олекси Мусієнка. Колеги приязно привіталися та рушили вперед, жваво спілкуючись і не звертаючи жодної уваги на їжакуватого і відстороненого юнака.
...  Несподівано за Зміїним валом дзвінко зойкнула пухнаста галявина, вкрита духмяними польовими квітами, – у серце увірвався нестримний водограй літа. Раптом Олекса Григорович звернувся до мене:
– Скажи, що ти бачиш?
– Галявину, рясно вкриту польовими квітами.
– Якими?
– Дідько його знає!
– Поет задрипаний! Давай знайомитись, оце – Природа, а кожна з польових квітів має своє власне ім’я!

* * *
– Вони – наче вірші: у всьому первозданні! – підтримав приятеля Микола Сом.
– Розумію, – вичавив я з себе.
– Маю сумнів. Дивись! – продовжував уставляти мені клепки Олекса Григорович. – Оце лугова материнка.
– А ось це як називається? – перепитав я.
– То зозулька. Поряд – козелець, зірочки смілки... Онде – пахуча кашка. Обережно: польові дзвіночки. А це – чебрець. Милуйся, дрібні мальви. Далі – дика дрібна ромашка. Озирнись; та сюди поглянь – на польові сокирки.
– Як цікаво... А жовті, то що?
– Нагідки. Або: календула. Чи: крокіс. Цвіте у червні-жовтні. Навіть власну легенду має... –- продовжив Олекса Мусієнко.
– Звичайна аптекарська календула – легенду? – не йняв я віри.
– Так, – сказав вчитель і розповів легенду про бідного, слабкого і хворобливого хлопчика Замориша, який зцілював людей не ворожбою, а лікарськими травами.
– Загула громада –- пішла слава. Почула при цілителя і ворожбита, капосна така баба Абракадабра. І не могла вона змиритися, що люди до Замориша тягнуться, а її шанувати полишили. Тож: вирішила отруїти молодого цілителя! Взяла та нишком піднесла кухоль вина із зачарованим зіллям. Нічого лихого не відчув, тож: і випив зле вино Замориш. А як збагнув, що помирає, гукнув людей та заповів закопати після смерті нагідок зі своєї лівої руки під вікном баби Абракадабри.
– Так і вчинили люди?
– Звичайно. І виросла на тому місці золотава квітка, яку люди назвали нагідкою, – витримавши паузу, завершив історію Олекса Григорович. – І стали нею лікуватись люди від багатьох захворювань. Ось чому народ пам’ятає доброго Замориша...
Казка казкою, та мораль її повчальна.. – думав я.

* * *
– А про годинник Карла Ліннея чув? – розчищав мене під горіх Олекса.
– Ні, – щиро зізнався я.
– У вісімнадцятому столітті жив собі такий шведський природознавець – ботанік, зоолог і лікар. У віці двадцяти восьми років Карл Лінней став доктором медицини й опублікував фундаментальну працю під назвою «Система природи», що уславила його ім’я.
– Чим саме?
– Ботанік винайшов квітковий годинник – «годинник флор».
– Як це?
– Склав список приблизно із півсотні рослин, які точно вказували години дня. Карл Лінней зібрав відповідні рослини і висадив їх у садку на спеціальну клумбу, розташувавши у такий спосіб, щоб, лише зиркнувши, можна було визначити час. А квітки й справді поводилися, як годинник.
– Жартуєте?
– Ні, у козельця квіти розкривались о третій-четвертій годині ранку, а закривались о дев’ятій-десятій ранку; у цикорію відповідно о четвертій-п’ятій і десятій; у парасолькового нечуйвітру – о шостій ранку і о п’ятій дня; в городнього осоту – о шостій-сьомій і дванадцятій; у безсмертника – о сьомій-восьмій і о другій дня; у мак у– о п’ятій дня та о сьомій вечора; у білої лілеї – о п’ятій і о восьмій вечора.
– Вражаюче!–- спромігся вимовити я.
– Не те слово, – погодився Олекса Мусієнко. – Я так тобі скажу, голубе: аби пізнати,   а значить,  зрозуміти польові квіти,  одного людського життя замало... Уторопав?
Олекса Григорович зітхнув і замріяно подивився вдалину... Здавалося, що його думки, його поетична душа полинули на рідну Полтавську землю, яку він щиро любив...
А мене не полишала думка: як же багато треба знати, щоб так розуміти і глибоко відчувати красу...

* * *
Мій добрий навчитель Олекса Григорович Мусієнко народився 25 лютого 1935 року у селі Велика Павлівка Зінківського району на Полтавщині в сім’ї потомствених українських козаків. За сталінських часів його родину знищили. В дванадцять років він залишився круглою сиротою. Пізніше в архівах Комітету держбезпеки Олекса Григорович розшукав справу репресованого батька, де знайшов фото тата, зроблене чекістами у в'язниці – скалічений чоловік з порваними вухами, понівеченим обличчям. Іншого батька він ніколи не бачив, але добре знав... Знання про батька «ворога народу» він знаходив з поміж простих і розумних книжок, які завжди заповнювали його кабінет, з бесід із сотнями їх дітей, та з численного листування.
Сіромі минуло шість з половиною літ, коли почалася Велика вітчизняна війна. У голові не вкладається, як тисячі зболених дітей зі спецінтернатів – таких, як Олекса, – партійці залишили напризволяще в окупації.
Взимку 1942 року малі самітники вимушено гуртувалися у дикі зграї та шукали бодай якусь можливість вижити. На все подальше життя в Олекси Григоровича від тих часів залишився справжній шрам, незагойний карб. Бо коли зголоднілих до нестями дітей фашисти відганяли від своїх вагонів, малого хлопчину вояки просто проштрикнули. Ледь не наскрізь. Багнетом гвинтівки. Як без медичної допомоги він вижив – невідомо.
Від 1943 року Олекса Мусієнко самотужки заробляв на хліб, випасаючи громадську череду. Разом із тим хлопець наполегливо вчився і, не втративши віри, складав вірші. Звичайні люди отримують у спадок те, що їм на роду написано. Янголів у подальшому житті чекає те, що навіть не закарбоване на скрижалях їхньої долі; бо самі ті вчинки є майбутніми сторінками світової історії. Закінчивши середню школу із золотою медаллю, Олекса Мусієнко вступив на факультет журналістики до Київського університету імені Т. Г. Шевченка. Вчився допитливо, творчо, був персональним стипендіатом.
Його душа медоносила доти, поки 28. 02. 2002 року не пішла у кращі світи. Як потім констатували лікарі, в янгола згоріло серце...
Безперечно, ви маєте рацію, коли питаєте: а хто такі, зрештою янголи, про яких вам тут товкмачать? І я відповім, як і належить оповідачеві. Янгол, звичайна досконала душа, нестримний у тому, аби давати щасливий шанс іншому створінню стати неземним. І вища мудрість, як на мене, полягає в тому, аби розуміти цінність життя, вартість кожної миті, прожитої з ними і без них. Бо ж на те вони і янголи...
Кожному з нас Всевишній подарував той чи інший хист, чим зробив людей настільки заклопотаними власною персоною і самозакоханими, що навіть Сам зник з їхнього оточення. Тільки янголи відають про Батька і розуміють Творця цілодобово. Бо Той поклав на них змалечку, через недитячі поневіряння особливі обов'язки. Встановив для них суворіші, хоча й неписані правила. Бути янголом нелегко, та скімлити вони не здатні. їм також боязко і незатишно, однак жити по іншому вони не бажають, бо не навчені. Одного разу побачити батька з порваними вухами – втратити звичку до страху, до самозбереження. Вони ніколи не носили німби, та були поземному святими. Але і Час хотів все знати про янголів. Спробую тут поглибити думку. Бути янголом справді нелегко. Це видно за долями не лише Олекси Мусієнка, Василя Симоненка, Миколи Лукаша, Івана Дзюби, Максима Рильського, Володимира Сосюри. Бути янголом – не солодко і для їхніх матерів, дітей, дружин, близьких, які оточували сучасних українських неофітів любов’ю з присмаком нерозуміння.
Зрештою, це ніколи не було проблемою. Бо ж для янголів досить і Любові. Адже розуміння, застосоване щодо них, то в принципі велика розкіш. На жаль, ми всі – ніби Олекса Григорович Мусієнко – покарбовані шрамами нищівної найдавнішої війни під назвою Нерозуміння.
Янголам просто слід жити на землі поміж нас, виявляючи подарований хист. Так вони можуть нам допомогти, а самі – не здичавіти. Часом ввижається, що вони лише погіршують ситуацію, осяваючи морок навколо нас. Та навіть знаючи це, їм не сила сидіти склавши крила. І ще, украй важлива увага. Янголи приходять тоді, коли вони потрібні людям.
Спливли десятиліття. Я змінив не одну професію, але янголом не став... Не всім щастить! Старі люди в Україні кажуть, що лише двічі на століття Господь ходить по землі – знаходить найбільш щасливих батьків чи у край допитливих дітей – цьомає їх у маківку та приказує: «Вірю, станеш поетом, письменником, митцем...»
У такий спосіб Батько ніби вкладає у звичайні мушлі досконалі піщинки (Божі іскри?), які згодом стануть коштовними перлами. Справжніх перлин, не штучних – з’являється небагато. їх відразу відрізняє сяйво у натовпі. Так палахкотить Господня надія.
Нині на могилі Олекси Григоровича споруджено пам'ятник, який, на мою думку, вдало символізує зміст його життя: втомлений митець з підрізаними крилами, що не раз було в його житті, пройшовши важкий шлях по землі, схилився на хрест, щоб перепочити.
Він не пішов від нас... Він з нами... Бо янголи не полишають людей.