Історія воркутинського повстання
Автор: Бондарук Лариса
здобувач Київського національного лінгвістичного університету

У ГУЛАГу після смерті Й. Сталіна відбулося три найпотужніших повстання політичних в’язнів, що змінили систему ув’язнення. У статті на основі маловідомих документів та історичних фактів досліджено історію Воркутинського повстання, яке складалося із низки страйків і бунтів, а також участь українців у його організації та керівництві. Методи придушення цього повстання і приховування його слідів свідчать про значні масштаби того, що відбувалося, а також про страх радянської влади перед поширенням руху Опору в радянських концтаборах. Виступ воркутинських повстанців було придушено, проте діяльність конспіративного націоналістичного центру організації національно-визвольних змагань у радянських концтаборах тривала.

Ключові слова: українці, ГУЛАГ, повстання, Воркута, ОУН, УПА, рух Опору, концтабори.

История Воркутинского восстания

В ГУЛАГе после смерти И. Сталина состоялось три мощнейших восстания политических заключенных, которые изменили систему заключения. В статье на основе малоизвестных документов и исторических фактов исследованы история Воркутинского восстания, которое состояло из ряда забастовок и бунтов, а также участие украинцев в его организации и руководстве. Методы подавления этого восстания и скрытие его следов свидетельствуют о значительных масштабах происходящего, а также о страхе советской власти перед распространением движения Сопротивления в советских концлагерях. Выступление воркутинских повстанцев было подавлено, однако деятельность конспиративного националистического центра организации национально-освободительных движений в советских концлагерях продолжалась.

Ключевые слова: украинцы, ГУЛАГ, восстание, Воркута, ОУН, УПА, движение Сопротивления, концлагеря.

History of Vorkuta uprising

In the GULAG after Stalin’s death, there were three major uprising of political prisoners, which changed the system of detention. The article based on little-known documents and facts to study the history Vorkuta uprising, and the participation of Ukrainians in organization and leadership of the uprising. It consisted of a series of strikes and riots. Methods of suppressing this rebellion, and hiding his tracks suggest a large scale of what is happening, and the fear of Soviet power to the spread of resistance in the Soviet concentration camps. Speech Vorkuta insurgency was quelled, but the activity center secret nationalist organization of the national liberation movements in the Soviet concentration camps continued.

Key words: Ukrainians, GULAG uprising, Vorkuta, OUN, UPA, resistance, concentration camps.

Історія воркутинського повстання

Вершиною руху Опору, що охопив ГУЛАГ у 1953–1954 роках, стали повстання в особливих таборах: «Речлаг» (Воркута), «Горлаг» (Норильськ), «Степлаг» (Карагандинська область Казахської РСР). Найбільшою рушійною силою у цих подіях були українці, тому правомірно вживати й такий термін, як «український рух Опору в радянських концтаборах». Він поєднав у собі три найбільш поширені форми протесту політичних в’язнів ГУЛАГу – страйк, голодування і повстання.
14 травня 1953 р. понад 14000 ув’язнених з різних таборів Норильська оголосили бунт і організували комітети, вибрані різними національними групами, в яких головні ролі належали українцям, а також литовцям, латишам та естонцям. Бунтарі вимагали: скорочення робочого дня до дев’яти годин, скасування реєстраційного номера на одязі, відміна обмежень на листування з рідними, ліквідація системи донощиків, поширення амністії на політичних ув’язнених.
Смерть Й. Сталіна та офіційне оголошення 10 липня 1953 р. про арешт Л. Берії, який був затаврований як «ворог народу», остаточно переконали ув’язнених, що у Москві відбуваються кардинальні зміни. Це й спонукало їх наполягати на висунутих вимогах. Масова відмова від примусових робіт набирала все більших обертів. 14 липня понад 12000 в’язнів воркутинського табору оголосили бунт. У Воркуті, як і в Норильську, з бунтарями вели переговори, а репресивні заходи проти них багаторазово відкладалися.
Причиною повстання у Воркуті 19 липня – 1 серпня 1953 р. в таборі під назвою «Речлаг» (Річковий табір. – Л.Б.) став Указ Президії Верховної Ради СРСР про амністію, дія якої на в’язнів цього табору не поширювалася. «Речлаг» (в архівних документах табір зазначений як особливо режимний табір №6 МВС (Комі АРСР)) складався із сімнадцяти табірних відділень, де перебувало 38589 ув’язнених [2, 3], у тому числі 16812 націоналістів: 10495 українських, 2935 литовських, 1521 естонських, 1075 латвійських, 510 польських [2, 188]. Усі в’язні цього табору були засуджені за статтями, які можна охарактеризувати як «політичні», тому звільняти їх не поспішали. Це спричинило різке незадоволення серед ув’язнених у червні 1953 р. Почастішали випадки масових відмов від роботи, непокори наглядачам, керівництву табору і шахт. Водночас з’явилися листівки із закликами до саботажу. В ніч на 30 червня у шахті «Капітальна» було знайдено дві прибиті до стійок дерев’яні кришки від ящиків із написами-закликами не давати вугілля. Подібні написи з’явилися й на вагонетках, що виходили на поверхню шахт «Капітальна» і № 40 [2, 60].
Переміщення ув’язнених із однієї зони в іншу з метою ізоляції лідерів в’язнів та найактивніших страйкарів, як метод придушення опору в концтаборі, очікуваних результатів не дало. Після привезення у «Речлаг» політв’язнів із таборів «Камышлаг» і «Песчанлаг» у Воркуті поширилися відомості про вияви непокори у цих таборах: відмову виходити на роботу, страйки, сутички із табірною адміністрацією і кримінальними злочинцями [2, 5–6]. В’язні «Речлагу» вирішили підтримати цю ініціативу й розпочали підготовку до масових акцій протесту. Невдовзі тут відбувся масштабний страйк, який переріс у повстання. Воно виникло поступово із ряду бунтів, що майже кожного дня спалахували у різних табірних відділеннях. Одним із перших лозунгів повстання було: «Вугілля – Батьківщині, нам – свободу!» [4, 206].
17 липня на шахті «Капітальна» під час чергової відмови виходити на роботу страйкарі побили в’язня Єдинобика, який закликав припинити саботаж. Решта політв’язнів відмовилися спускатися у шахту [2, 6]. 19 липня 350 ув’язнених, яких привезли зі «Степлагу» й розмістили у табірному відділенні №2, не вийшли на роботу. Вони заявили адміністрації про своє бажання провести переговори із прокурором і начальником управління концтаборів. Прибулим у табірне відділення заступнику начальника «Речлагу» та начальникові відділу режиму й оперативної роботи в’язні повідомили, що із загальними питаннями хочуть звернутися до представника ЦК КПРС і вимагають його приїзду до концтабору.
Учасники страйку, представники різних націй, зорганізували свої штаби, завданням яких було стежити за діями агентури, оперативного складу і адміністрації табору, не виходячи на роботу. Зокрема, штаб у палатці №30 очолював ув’язнений Алієв та інші націоналісти. У бараку №42 розміщувався керівний орган бандерівців. Литовці, латвійці й естонці теж мали свій штаб [2, 15]. За свідченням члена УПА, колишнього політв’язня М. Бугери, осередок членів ОУН і УПА у таборі №1 очолював П. Михайлик. До нього входили також М. Бугера, М. Воргас, І. Ульмир, М. Мосієвич, М. Полтава, О. Мартинюк, Н. Дедерчук, П. Сом, В. Шмайко [1].
У другому табірному відділенні діяв потужний повстанський штаб поляків на чолі із колишнім капітаном польської армії Кендзерським. Зокрема, в архівних документах повідомляється, що натхненником, організатором і керівником страйку нового етапу і всього особового складу ОЛП-2 був колишній полковник польської армії. Його характеризують як людину з великою силою волі, енергійну, повністю віддану загальній справі. На волю він мав вийти через 5 місяців, але свідомо організував страйк, щоб добитися звільнення невинно постраждалих шляхом перегляду всіх справ, припинення катувань під час слідства, скасування режиму для ув’язнених, засуджених до ВТТ [2, 21]. Найактивнішими організаторами страйку в другому табірному відділенні «Речлагу» були: Айцаров-Шабакаєв, Д. Шамшутдинов, Б. Коркла, А. Князєв, Л. Дейкін, І. Смоляков, Коркін, Ю. Левандо, Огонян, Бекіров, В. Соколов, Муртацов, Кока, Горобець, Шаланда, Г. Яшкунас, И. Урвиг [2, 11–15].
У третьому табірному відділенні, згідно з документами, ініціатива з організації комітету для керівництва страйком і проведення голосування з метою обрання його членів (по одному представнику від кожного барака) належала каторжанину В-600 (імені та прізвища не вказано), який особисто ходив по бараках і агітував. Зокрема, від барака №18 до страйкому обрали ув’язненого Протопопова. До того часу тут не було жодного організатора, і в’язні діяли стихійно [2, 46–47].
Телеграмою від 19 липня про обстановку в таборі «Речлаг» повідомили міністра внутрішніх справ С. Круглова, а секретар обкому КПРС Г. Осипов, який перебував у Воркуті, сповістив про ситуацію Г. Маленкова. Г. Осипов запропонував урядові переглянути вимоги страйкуючих і ввести ув’язненим особливого табору заліки робочих днів за добросовісну працю, зняти номери з одягу, дозволити відправляти один лист на місяць замість двох на рік [2, 129].
21 липня у листівках, які були знайдені у табельній Шахтоуправління №1 (табірне відділення №6), в’язні висунули адміністрації такі вимоги: ліквідувати режимні особливі табори МВС, відмінити каторгу, максимально зменшити терміни покарання за статтею 58, а також висловили прохання до приїзду представника ЦК КПРС не переводити їх у інші місця та не змушувати працювати. Цю заяву підтримали близько 150 в’язнів. Їх відмова від роботи позначилася на настроях табірного відділення №7, у результаті чого 21 липня застрайкувала вся зміна [2, 6–7]. 22 липня у табірному відділенні №2 1500 в’язнів першої і другої зміни відмовилися виходити на роботу в шахту №7, доки не прибуде представник ЦК КПРС до Воркути. Наступного дня кількість страйкуючих у цій зоні сягнула трьох тисяч осіб [2, 129–130].
Дізнавшись про стан справ у Воркуті, С. Круглов підписав рішення МВС СРСР про встановлення для ув’язнених «Речлагу» дев’ятигодинного робочого дня, зняття з їхнього одягу номерів (тобто повернення звернення до в’язнів за ім’ям і прізвищем), дозвіл писати один лист на місяць замість двох на рік, переводити зароблені гроші сім’ям, а також знімати з рахунку до 300 рублів щомісяця та бачитися з рідними.
Про це було негайно повідомлено 24 липня в усіх табірних відділеннях з метою зупинити страйк. Адміністрація «Речлагу» сподівалася на припинення бунту, однак українські націоналісти розгорнули широку пропаганду проти виходу на роботу, заявивши, що треба боротися за звільнення і виконання усіх вимог страйкуючих, а не задовольнятися лише дещицею. Збереглися свідчення агента «Воробйова»: «Ув’язнені Запаранюк, Левицький, Слюсар та інші (авторитети бандерівського угрупування) ведуть розмови, де йдеться, що вони добилися мало і потрібно активніше добиватися скорочення термінів або звільнення, які треба вимагати шляхом масової відмови від роботи» [2, 47]. Другий агент – «Георгієв» – повідомляв: «Ув’язнені українці-західняки, із колишніх оунівців, відносяться до наказу негативно і заявляють, що потрібно шляхом масової відмови від роботи добиватися суттєвіших пільг, тобто зниження терміну покарання, введення заліків, не закривання бараків. … Західники українці-бандерівці виразно незадоволені. Пільги називають короткими подачками, розрахованими на приспання непокори серед ув’язнених» [2, 102].
Документи свідчать, що такої думки дотримувалися українці й в інших табірних відділеннях [2, 25]. Згодом до проведення агітації приєдналися німці та представники народів Прибалтики [2, 47–48]. Зокрема, 22 липня в’язень І. Іон, румун за національністю, зібрав групу в’язнів-німців на нараду і закликав їх відмовитися від виходу на роботу та взяти участь у страйку [2, 14].
У результаті агітації націоналістів ув’язнені зон №2, 3, 16 відреагували на пільги негативно, 8700 осіб застрайкували, припинивши роботу на шахтах №7, 12, 14, 16 і ТЕЦ-2 [3, 580]. 23 липня у бараках і їдальнях в’язні проводили мітинги, під час яких лунали заклики не виконувати наказ табірної адміністрації про періодичний вихід на роботу (за списками та наказами), оскільки це викликає незадоволення у страйкуючих і в разі аварії на шахті винними будуть ув’язнені; не виходити на роботу до приїзду представника ЦК КПРС із Москви; не чинити репресій щодо тих в’язнів, які виходять на роботу, та щодо виявлених донощиків; не довіряти адміністрації, оскільки невідомо, хто з її представників беріївці, а також те, що переговори із адміністрацією вестиме лише уповноважена група людей; ставитися із повагою до військових і членів адміністрації [2, 21].
24 липня у 16 табірному відділенні в’язні відмовилися вийти на роботу, не працювала й нічна зміна. Український націоналіст  Б. Вишиваний «на вимогу нарядника Альошина і старшого нарядника Габриляна виходити на роботу через лікаря-в’язня Спалека дістав довідку про хворобу, а до праці так і не став» [2, 55–56]. Наступного дня табірна адміністрація зачинила ув’язнених у бараках і розпочала обхід з метою примусити їх припинити страйк. Незважаючи на всі зусилля, домовленості із страйкарями досягнуто не було, і керівники табору разом з оперативним складом повернулися у свій штаб у житловій зоні. Через деякий час до кабінету оперуповноваженого МВС увірвалася група в’язнів (до 50 осіб) на чолі з Федосовим і Дмитрієвим із вимогою звільнити страйкарів із БУРу (барак усиленного режиму). Офіцерський склад був змушений залишити зону і розташуватися на прохідній у приміщенні наглядслужби. Після тривалих переговорів бунтарі відступили, проте на роботу не вийшли [2, 57].
25 липня до страйкуючих приєдналася перша зміна шахти №29 табірного відділення №10 (400 осіб), в якому українські націоналісти готували масштабне повстання. Найактивнішими були Різванюк, Дрючків, Куцуляк, вони у всіх табірних приміщеннях проводили організовану націоналістичну діяльність [2, 50]. Зокрема, внаслідок агентурних донесень про підготовку повстання стало відомо, що у шахті №4 масово виготовляються ножі, частина яких зберігається в бараку №13 [2, 96–97].
26 липня у таборі №10 було ізольовано в’язнів, що проходили по справах як активні учасники повстанських організацій з антирадянськими настроями, а також тих, що користувалися авторитетом серед ув’язнених і відмовлялися від роботи. Усі колючо-ріжучі предмети та бензин до вечора були вивезені за межі зони [2, 54]. Всього ізолювали 52 особи, яких етапували в ОЛП № 62 [2, 51]. Того ж дня ізолювали 16 лідерів українських націоналістів у 15 табірному відділенні, яких етапували у другий табірний підрозділ «Речлагу» [2, 96]. У відповідь на ці каральні заходи ув’язнені третьої зони напали на штрафний ізолятор і звільнили 77 активних учасників повстання. Під час цієї операції охорона застосувала зброю, в результаті чого двоє в’язнів загинуло, ще двоє було поранено [3, 580].
27 липня адміністрація зробила спробу вивезти з десятої зони усі продукти, але 300–400 в’язнів перешкодили цьому. Згодом біля штабу управління табірного керівництва зібралося близько 1000–1500 ув’язнених, від імені яких українець Е. Буц висунув такі вимоги: «1. Звільнити і повернути у табірне відділення вивезених на етап 52 ув’язнених або їх трупи; 2. Повернути в’язнів, залишених адміністрацією шахти на шахті; 3. Не вивозити із табору продукти і годувати в’язнів згідно встановленої норми; 4. Не допускати приходу в зону оперативного складу; 5. Викликати на переговори представника ЦК КПРС» [2, 55].
У ніч із 28 на 29 липня знову ізолювали 21 в’язня-повстанця із сімнадцятої зони, їх етапували у другу зону. Під час цієї акції ув’язнені відверто висловлювали свої політичні погляди. Зокрема, один із найактивніших українських страйкарів, в’язень барака №7 зони №10, В. Малюшенко у присутності капітана Вітязєва та молодшого сержанта Бондаренка заявив: «Ми сьогодні боремося за самостійну Україну, за пшеницю, яку кровопивці пожирають. Ми не визнаємо ніякого Радянського уряду і не виходимо на роботу тому, що нам потрібне самостійне життя, а не робота на паразитів-кровопивців. Ми тут не одні, нас 20 мільйонів. Усіх не переб’єте, бо раз ми зібралися всіма силами, то будемо боротися один за всіх і всі за одного до кінця» [2, 52].
Страйк переріс у повстання. Вранці 28 липня, дізнавшись, що сусідні шахти не працюють, до протесту приєдналися в’язні тринадцятої зони (шахта №30). Отже, 29 липня не вийшли на роботу близько 12000 в’язнів табірних відділень №2, 3, 10, 13 і 16 [2, 131]. Керував повстанням конспіративний центр, до складу якого входили переважно українські та прибалтійські націоналісти. У кожній зоні був свій керівник бунтарів. З числа українців до найактивніших учасників повстання належали такі особи, як Ю. Левандо, Ф. Волков, Е. Буц, члени ОУН і УПА – С. Колесников (табірне відділення №3), В. Григорчук, Й. Ріпецький, В. Заяць,                          П. Собчишин, В. Малюшенко.
Адміністрація «Речлагу» змушена була визнати, що ізоляція повстанців-активістів жодних результатів не дала, а відтак погодилася із вимогою про приїзд представника ЦК КПРС. 29 липня прибула комісія із МВС СРСР на чолі із заступником міністра, генералом армії І. Масленніковим. На переговори з нею прийшов багатонаціональний комітет в’язнів у складі: від українців ? Ю. Левади, від прибалтійців ? Г. Яскунаса, від Кавказу та Азії ? чеченця А.Мусаєва, від поляків і осіб без громадянства ? поляка Ф. Кіндзерського і німця Й. Урвіха [5, 306].
Члени комісії під час зустрічі з ув’язненими закликали їх вийти на роботу й нагадали про пільги, оголошені 24 липня, проте ті відповіли відмовою. Вивчивши ситуацію в таборі «Речлаг», комісія розробила план придушення повстання у найактивніших табірних відділеннях: у другому відділенні проведення операції було призначено на 31 липня, у десятому – на 1 серпня 1953 р. План ліквідації повстання у десятому табірному відділенні, де страйкувало 2860 в’язнів і було найбільше бандерівців, розроблявся у трьох варіантах на випадок різних ситуацій.
31 липня 1953 р. через трансляційну мережу місцевого радіо у другому табірному відділенні прозвучала вимога негайно припинити повстання та вийти із зони через центральний вихід. Із метою запобігання нападу на конвой у зоні ввели посилену охорону зі зброєю. В’язнів оточила військова охорона, тому вони припинили опір і групами по 100 осіб були виведені за зону. Керівників повстання заарештували, а найактивніших його учасників ізолювали від решти в’язнів.
1 серпня почалася операція з ліквідації повстання у найстійкішому – десятому – табірному відділенні. Генеральний прокурор СРСР Р. Руденко, приїхавши у табір, щоб ознайомитися із подіями на місці, перед строєм ув’язнених шахти №29 особисто застрелив одного із організаторів – поляка Ігнатовича, після чого охорона відкрила вогонь по людях [6, 26–27]. В’язні чинили рішучий опір. Політв’язень М. Захарія згадує: «Із гучномовців прозвучало лише одне слово: «Вогонь!» Це був страшний, шквальний вогонь із всіх кулеметів й автоматів по людям і баракам. Пізніше звучали одинокі вистріли, вогонь вівся прицільний» [7].
У цьому відділенні організаторами і керівниками повстання були такі в’язні: Малюшенко, Буц (керівник місцевого комітету непокори), Виноградов, Григорчук, Кожуховський, Камишов, Черкасов, Ріпецький, Заєць, Гук, Галер, Нерестян, Ігнатович, Фіногенов і Розенберг [2, 174]. Попередньо із табору було ізольовано багато українців, що дало підставу агенту «Гусєву» стверджувати: «Завдяки своєчасному вилученню керівників українських націоналістів, в таборі захопили владу поляки. Вони не мали такої кількості земляків у табірному відділенні, як українці. При наявності попереднього складу українців справа пішла б більш інтенсивно і з більшими жертвами всередині табору» [2, 168а]. Під час опору в’язні спочатку організували на відстані 50 метрів від вхідних воріт суцільний заслон із 350–400 осіб. У зону було введено 50 наглядачів. Між ними і повсталими сталася збройна сутичка, під час якої ув’язнені намагалися пробитися за зону. Однак біля прохідних воріт стояв офіцерський склад і озброєна охорона, які вступили в бій з в’язнями.
У результаті цих подій загинули 53 особи (з них 30 українців, які були членами ОУН і УПА) та 138 осіб дістали поранення [2, 134–135]. Після закінчення операції у десятому табірному відділенні 11 осіб було заарештовано, 40 – засуджено на ув’язнення у каторжному режимі, 206 – вивезено в ОЛП-43 на загальний режим [2, 190]. Як свідчать очевидці, кількість жертв у архівних документах МВС занижена. Зокрема, колишній політв’язень табору №10, фельдшер за професією, Б. Митарчук, який працював тоді у лікарні табірного відділення №10, розповідає: «Швидко ховали кати сліди кривавого злочину. Вже увечері 1 серпня табірна зона змінилася. Трупи вбитих ув’язнених забрали. Поранених помістили у табірну лікарню. Кров в’язнів була всюди змита двома пожежними машинами. Трупи, зібрані з дороги і всієї території табору, звалили у приміщенні столярної майстерні, яка розташована за зоною. Було дуже багато важкохворих. Всім їм була потрібна термінова медична допомога. Багато поранених помирали прямо на операційному столі через велику втрату крові» [7]. Табірні медики, серед яких були фельдшери-в’язні Митарчук, Ковшар, Біллайтіс та інші, цілодобово рятували поранених. Їх було багато, тому на допомогу викликали лікарів з інших таборів.
Щоб замаскувати сліди злочину, медикам було наказано розтинати трупи в’язнів, діставати з них кулі, які обов’язково потрібно було здавати оперуповноваженому. Майже половина розстріляних були у віці від 20 до 30 років, дев’ятеро – від 20 до 23 років, найстаршому – 54. Жертв поховали таємно, закопавши при дорозі в районі терикона шахти № 29. Напередодні кілька днів водили ув’язнених на упізнавання трупів. Лише 1 серпня 1995 р. на Юршорському меморіальному цвинтарі було відкрито пам’ятний знак на місці поховання [7].
Загалом під час цих двох операцій ізолювали як активних учасників повстання 1122 в’язнів, з них 15 заарештували відразу й 14 – дещо пізніше, 250 осіб оформили для подальшого перебування в тюрмах особливого режиму терміном на один рік [2, 137]. Після розправи із повстанцями у другому і десятому табірних відділеннях у таборах № 3, 4, 13, 16 оперативно-військові дії не проводилися. Там в’язням зачитали наказ № 105 від 30 липня 1953 р., згідно з яким дозволялося цілодобово тримати бараки відкритими та зняти з їх вікон решітки, на ув’язнених «Речлагу» поширювалися заліки робочих днів, крім того, їм пообіцяли переглянути всі їх скарги і заяви в комісії МВС 31 липня і 1 серпня 1953 р.
З огляду на ці обіцянки та гіркий досвід боротьби у таборах № 2 і 10 в’язні вийшли на роботу. До цього спонукала й інформація про масові розстріли повстанців, яка надходила із інших таборів. Зокрема, 3 серпня стало відомо про розстріл за наказом комісії МВС 300 страйкарів на шахті «Капітальна» [2, 117]. На шахті №29 спочатку стратили 40 в’язнів за відмову виходити на роботу, а потім за наказом начальника управління «Речлагу» розстріляли ще 82 особи [2, 119]. Із робітників шахти №7 відібрали 150 в’язнів і вивезли у невідомому напрямку [2, 123]. Організатори повстання, які залишилися живими, були заарештовані й 25 грудня 1953 р. засуджені.
Рух Опору в таборах Воркути через кілька років знову поновився. У березні 1955 р. в день виборів до Верховної Ради СРСР на бараках воркутинських таборів з’явилися простирадла зі словами: «Давай нам свободу». Використовувався такий давній метод боротьби політичних в’язнів, як голодування. У липні 1955 р. відбулося масове голодування у концтаборі № 307 Іркутської області. Ув’язнені знову почали організовувати страйки [5, 306].
Воркутинське повстання 1953 р. було передусім акцією масової непокори в’язнів проти тоталітарно-репресивної системи. Воно складалося із низки страйків і бунтів, що в цілому сформувало те, що нині уже історики трактують як Воркутинське повстання. Його ознаки у документах слідства часто приховані за термінами «бунт» або «страйк». Методи придушення цього повстання і приховування його слідів свідчать про значні масштаби того, що відбувалося, а також про страх радянської влади перед поширенням руху Опору у радянських концтаборах. Виступ воркутинських повстанців було придушено, проте діяльність конспіративного націоналістичного центру організації національно-визвольних змагань у радянських концтаборах тривала. Воркутинське повстання стало ґрунтом для нового повстання, що відбулося у травні-червні 1954 р. в Кенгірі.

Література

1. Бугера М. Спогади, 9 грудня 2002 р. Оригінал, автограф (з приватного архіву Л. Бондарук).
2. Государственный архив Российской Федерации (ГАРФ). – Ф. 9413. Тюремный отдел Министерства внутренних дел СССР. 1938–1959, оп. 1, д. 160. Материалы о ликвидации  массового неповиновения в Речлаге, 30.VII – 20.VIII.1953 г. – 238 с.
3. ГУЛАГ: Главное управление лагерей, 1917–1960 / Под ред. акад. А.Н. Яковлева; сост. А.И.Кокурин, Н.В.Петров. – М.: МФД, 2000. – 888 с.
4.  История политических репрессий и сопротивления несвободе в СССР. Книга для учителя. – М.: Мосгорархив, 2002. – 504 с.
5. Киричук Ю. Український національний рух 40–50-х років ХХ століття: ідеологія та практика / Ю. Киричук. – Львів: Добра справа, 2003. –  464 с.
6. Морозов Н. Сопротивление в особых лагерях Коми АССР (1953–1955 гг.) / Н. Морозов // Карта. – Вып. 12. – Рязань, 1992. – С. 26–27.
7. Романькова Т. Кровавый август 53-го / Т. Романькова // Заполярье. – 1995. – 2 сентября. – С. 4–5.