Формування української мовної особистості
Автор: Єрмоленко Світлана
доктор філологічних наук, професор, провідний науковий співробітник відділу мови НДІУ

У статті порушено важливу для сучасної мовної ситуації в Україні проблему формування української мовної особистості. Розкрито неоднаковий зміст цього поняття в методиці викладання мови, лінгвостилістиці і в соціолінгвістиці. Наголошено на зв’язку між універсалізмом мови як засобу пізнання й самовираження та українознавчим світоглядом особистості. Сформульовано психологічні, комунікативні та соціальні передумови формування української мовної особистості. Використано прецедентні тексти І. Котляревського, Т. Шевченка, Б. Олійника для доведення тези про значення мови як засобу національної самоідентифікації, оцінки мовної стійкості.

Ключові слова: українська мовна особистість, мовна стійкість, переборення мовної непевності, українознавчий світогляд, засвоєння прецедентних текстів.

Формирование украинской языковой личности

Статья посвящена феномену украинской языковой личности. Понятие используется в методике преподавания языка, лингвостилистике, социолингвистике. Рассматривается проблема формирования украинской языковой личности в контексте исторически сложившейся языковой ситуации в Украине. Затронут вопрос языковой стойкости, подчеркнута связь между украинским национальным самосознанием и психологическими, коммуникативными и социальными условиями формирования языковой личности. В качестве аргументов для подтверждения тезиса о языке как средстве национальной самоидентификации использованы прецедентные тексты И. Котляревского, Т. Шевченко, Б. Олийныка.

Ключевые слова: украинская языковая личность, языковая стойкость, преодоление языковой неуверенности, национальное самосознание, усвоение прецедентных текстов.

Formation of Ukrainian language personality

Different content of this concept at the methods of teaching the language, linguistics and sociolinguistics is revealed. The problem of formation of Ukrainian language personality which is important for the modern language situation in Ukraine is risen. It is stressed on the connection between the universalism of language as means of perception and world-view of personality in Ukrainoznavstvo. Psychological, communicative and social backgrounds of creation of Ukrainian language personality are formatted. Decisional texts of I. Kotlyarevsk, T.G. Shevchenko, B. Oliynyk are used to prove thesis about importance of language as means of national self identification and valuation of language sturdiness.

Key words: Ukrainian language personality, language sturdiness, overcoming language uncertainty, world-view of Ukrainoznavstvo, understanding of decisional texts.

Формування української мовної особистості

Мова, як інструмент – що більше на ньому
граєш, то краще він звучить.
Олег Чорногуз

Наприкінці ХХ ст. в науковій, науково-методичній літературі набуло поширення словосполучення мовна особистість. Його термінологічний зміст дослідники пояснюють, по-перше, через синонімічні й дотичні поняття мовна компетенція, мовне чуття, по-друге, через проекцію на мовну систему – словник, граматику, стилістику, знання яких передбачено вивченням мови з різними рівнями володіння нею. Науковці-методисти послуговуються поняттям мовної компетенції, основи якої закладено в лінгвістичному змісті стандартних програм для загальноосвітньої школи.
Застосування набутих лінгвістичних знань у комунікативній практиці, в писемному й усному спілкуванні мовців спонукає до осмислення феномену  мовної особистості. Зауважимо, що цей феномен не може бути обмежений  рівнем мовної компетенції, тобто набутими лінгвістичними знаннями, оскільки, як наголошує П.Кононенко, «рівень знань – чи не найменш стабільний критерій, бо він залежить від умов його набуття, є постійно змінним, до того ж – зовнішнім щодо внутрішніх якостей людини. Він порівняно легко змінюється під впливом нових потоків інформації або ж способу життя, не сприяючого саморозвитку та зростанню. Є людина зовнішня (як полова в колоску жита), зазначав Григорій Сковорода, а є людина внутрішня (зерно колоска). Справжня людина – внутрішня, бо вона несе в собі найтривкіші внутрішньо-духовні, морально-етичні, гуманістично-естетичні, соціальні, національні і загальнолюдські цінності» [1, 37]. Саме про такі цінності як ознаки справжньої внутрішньої людини маємо говорити в контексті формування української мовної особистості, якій властивий найтривкіший українознавчий світогляд, національно-культурна самоідентифікація і мовна стійкість. 
Труднощі державотворення й пов’язані з ними потреби розширення функцій української мови як консолідуючого чинника нації зумовлюють посилення уваги до мовної освіти. В умовах сучасних глобалізаційних процесів, що відбуваються в світі, кожен народ у державній діяльності намагається зберегти свою самобутність, відстояти право своєї мови бути державотворчим чинником.
У постійних дискусіях про дві державні, чи державну(українську) і офіційну(російську), мови часто озвучують твердження про демократичні цінності, за якими перевага має надаватися праву людини, а не праву нації. Але поставмо риторичне питання: яке право на збереження своєї мови мали україномовні українці, частка яких за останні 30 років зменшилася на 30–40% в результаті економічної політики, «розселянювання» українського села і відповідно руйнування українського мовного середовища?
Коли говоримо сьогодні про мовні обов’язки громадян, маємо нагадувати декларацію французького Конвенту 1789 р.: «Моя свобода закінчується там, де починається свобода ближнього», іншими словами –«там, де починається інтерес нації», інтерес держави. Саме в інтересах кожного громадянина і в інтересах Української держави маємо цілеспрямовано формувати українське мовне середовище  в освіті, науці, культурі, на виробництві, виховувати в такому середовищі українську мовну особистість.
У зв’язку із завданнями сучасної української мовної освіти Л.Мацько визначає найважливіші складники мовної особистості:
«– мовнокомунікативні суспільні запити, мотиваційні потреби і досконалі компетенції;
– ґрунтовні мовні знання і мобільність їх використання;
– мовна свідомість і усвідомлення себе мовними українськими особистостями; мова є для кожної особистості справою національно-культурного самоозначення;
– національна культуровідповідність мовної особистості; знання концептів і мовних знаків національної культури;
– мовна здатність і мовна здібність; мовне чуття, мовний смак;
– усвідомлена естетична мовна поведінка; мовна стійкість.
Безсумнівно, що мовна особистість – це узагальнений образ носія мовної свідомості, національної мовної картини світу, мовних знань, умінь і навичок, мовних здатностей і здібностей, мовної культури і смаку, мовних традицій і мовної моди» [3, 27].
 Активно послуговується поняттям мовної особистості сучасна лінгвостилістика, яка вивчає мовотворчість письменників, оцінює їхній внесок у розвиток української літературної мови, досліджує, як в індивідуальному художньому мовомисленні, у використаних майстрами слова стилістичних можливостях української мови віддзеркалюється національна мовна картина світу. Мовна практика письменників-мовотворців на кожному історичному зрізі літературної мови засвідчує нові явища в словниковому складі, особливостях словотворення, образній системі, в характерних ознаках художньої оповіді, що репрезентує типові моделі  національних комунікативно-прагматичних ситуацій [4].
Зв’язок поняття мовної особистості з національною культурою, з національно-культурною самоідентифікацією, або самоозначенням, передбачає вихід за межі розуміння мови як звичайного засобу, знаряддя спілкування, якого навчають через засвоєння інформації про словниковий склад (необхідний для спілкування лексичний запас) і граматичні правила побудови висловлювань. Конкретна мета засвоєння мінімального словника, використання мовних стереотипів для порозуміння на будь-якому рівні спілкування відрізняється від мети виховання мовної особистості з українознавчим світоглядом, яка володіє цілісною системою мовотворення усних і писемних українських текстів, вільно почувається в найрізноманітніших комунікативних ситуаціях і здатна забезпечувати виконання стратегічної програми щодо розширення суспільних функцій і досягнення соціальної престижності української мови.
У названій стратегічній програмі чільне місце належить формуванню української мовної особистості в різних сферах суспільного життя – від вихователя дошкільного закладу, працівника соціальної сфери до державного службовця, генерала армії чи дипломата. Розглядаючи мову як візитну картку держави, маємо пам’ятати, що цілісність держави  творять державна мова і армія, яка захищає державу. Про суголосність захисних функцій мови і армії щодо держави влучно сказала поетичним словом Оксана Пахльовська: «Раби – це нація, котра не має мови, тому й не може захистить себе».
Можна мати мову з найдавнішою історією, зафіксовану у багатотомних словниках, граматиках, наукових дослідженнях, але вона не виконуватиме ролі засобу захисту національної держави, якщо не звучатиме в устах її громадян. Адже тільки активні мовні особистості, здійснюючи найрізноманітнішу мовну діяльність, забезпечують різностильове функціонування національної мови, формують реальне й дієве мовне середовище. Водночас варто наголосити, що сформоване на основі багатопланових комунікативних завдань різностильове і різножанрове мовне середовище – неодмінна умова розвитку мовної особистості.
Особливість сучасної інформаційної доби полягає в тому, що не лише  навчально-освітні заклади формують мовну особистість: більшу частину інформації, активну мовну практику отримують учні, студенти поза межами навчальних закладів. Очевидно, найбільше впливають  на формування мовної особистості сучасні засоби масової інформації. Чи ж багато зразків української літературної мови, наповненої інтелектуальним, естетичним змістом, дають нам, слухачам, глядачам, сучасні масові інформаційні джерела? Безсумнівно, що вплив цих «мовних зразків», до того ж на підсвідомість мовця, значно більший, ніж вплив загальноосвітнього навчального закладу. А коли б ці засоби були використані на пропагування української класики, українського театру, то зразки елітарної української літературної мови входили б у свідомість слухача, глядача природно, ненав’язливо,  бо ж це було б таке ефективне навчання, коли не хочуть нікого вчити, а вчать, не хочуть навертати на свій шлях мовної поведінки, але своїм прикладом навертають. Саме такий принцип найбільш дієвий у мовній поведінці вчителя, викладача ВНЗ, офіцера в армії, керівника установи, який дбає про формування мовного середовища й виховання української мовної особистості.
Для утвердження українознавчого світогляду чимало важить історія осмислення самопізнання народу, віддзеркалена в українській літературі. Відомо, що історичні умови, в яких формувалася українська національна культура і українська літературна мова як складова частина національної культури, спричинилися до функціонування національної літературної мови в неповній суспільній парадигмі. Це не сприяло створенню комунікативного середовища, яке б забезпечувало всебічний розвиток української мовної особистості. Згадуючи про діяльність Київської «Старої громади» кінця ХІХ – початку ХХ ст., Євген Чикаленко дає характеристики вроджених, стихійних і розумових українців [2, 77 – 83]. До розуміння української ідеї, українського руху приходили українці, які не володіли українською мовою і спілкувалися на болючі теми національного життя українців російською мовою. Саме розумові українці відстоювали право на пресу, освіту, театр  українською мовою. На кошти Є.Чикаленка, який закликав любити Україну не до глибини душі, а до глибини своєї кишені, українці  видавали газету «Рада», готували словник, редагований Борисом Грінченком. Варто наголосити, що в реєстр словника Б. Грінченко не вводив нових запозичених слів, які, безумовно, були поширені в мові тодішньої інтелігенції й однаково властиві як російськомовним, так і україномовним членам суспільства. Його увага була зосереджена на тлумаченні слів і фразеологізмів української мови, які відрізнялися від лексичних номінацій російської мови. З погляду пізнання особовості української мови, специфіки її словника, характерної фразеології, в якій сконденсовано глибинні процеси національного мислення, словник за редакцією Б.Грінченка й сьогодні становить важливе джерело українознавчої інформації. 
У складних суспільно-політичних умовах постійного нагляду, переслідування  формувалося середовище інтелігенції, яка вважала своїм громадянським обов’язком збереження української мови, розширення культурно-інтелектуальних сфер її використання. У процесах самопізнання українців упродовж ХХ ст. були періоди піднесення і спаду, що зумовлено суспільно-політичним  становищем України.
На сучасній мовній ситуації й умовах формування україномовного середовища позначаються наслідки політики денаціоналізації українців як у царській Росії, так і в СРСР, відчуження їх від своєї мови і культури. Зокрема, у спадщину від армії Радянського Союзу нам дісталася армія з російською мовою служби, виховання, тобто з таким мовним середовищем, де українській мовній особистості місця не було. Саме тому з проголошенням України незалежною, суверенною державою постало важливе культурно-освітнє завдання – формування українознавчого світогляду українців, виховання української мовної особистості.
Виховний потенціал, безумовно, мають відомості про мовну особистість Івана Котляревського, славетного полтавця, який міг би, як і багато його земляків, писати твори російською мовою, але знамениту «Енеїду» написав саме українською. Чи тільки як «сміховинку» запропонував читачам І. Котляревський свою поему?
За словесним розмаїттям – описами українських страв, одягу, за міфологічними уявленнями про смерть, потойбічне життя, за всіма пригодами Енея та троянців постійно відчувається наскрізна ідея твору. Це збереження своєї самобутності, мрія відновити зруйновану Трою, Козацьку державу українців. Очевидно, не варто перебільшувати роль усіх лихих і добрих пригод троянців у вирі різноманітного людського життя. Митарство троянців по світу – тоді, власне, коли було спалено Трою (зруйновано Січ), – не лише фізичні поневіряння; це митарство духовне, шукання себе серед багатьох сусідніх народів. Не випадково автор «Енеїди» наголошує слова «імення, мову, віру, вид»:
Нехай Еней сідла рутульця,
Нехай спиха Латина з стульця,
Нехай поселить тут свій рід.
Но тільки щоб латинське плем’я
Удержало на вічне врем’я
Імення, мову, віру, вид.
Що означали для українців ці слова І.Котляревського, можемо побачити на прикладі поетичного тексту, який з’явився через два століття після появи поеми «Енеїда» і в якому простежується саме текстуальний зв’язок із класичним твором. Це уривок із поеми Бориса Олійника «Доля»:
Що на розпутті доріг історичних
Не загубили ми власне обличчя,
Ймення, характер, поставу і звичай,
Землю і долю свою...
Ці слова було написано 1972 р. Понад три десятиліття минуло відтоді, і наскрізна тема національної гідності, самоповаги, мовної стійкості спонукала поета вибухнути болем, іронією, гнівом у новій збірці «У замкненому колі. Із окупаційного зошита» («Оріяна», 2007). Гірко сприймає поет відчуження багатьох сучасних українців  від своєї культури, історії. Його мовна особистість протестує проти продажництва, самознищення українців, мову яких «забороняли щонайменше 174 рази, але не торгували нею і не продавали за владні інтереси» (П. Кононенко). Через різкі інвективи, звернені до українців ХХІ ст., пробивається самобутній  авторський стиль довірчої розмови з читачем, притаманний Б. Олійникові:
І якось ми,
стужившись по домівці,
Повернемось,
і нам розкаже гід,
Що тут жили, пак, українці...
– А є хоч слід?
– Та от...схолов і слід.
Поетові болить сучасне рабство українців, і в його поетичних рядках не можна не помітити Шевченкового болю, не можна не згадати знову-таки Котляревського, бо чи ж не актуальні в цьому контексті слова автора «Енеїди»:
Не будеш тут ходить на парі,
А підеш зараз чотирма.
Пропали! Як сірко в базарі!
Готуйте шиї до ярма!
По нашому хохлацьку строю
Не будеш цапом, ні козою,
А вже запевне що волом:
І будеш в плузі походжати,
До броваря дрова таскати,
А може, підеш бовкуном.
Почуття національної гідності – невіддільна ознака мовної особистості. Така гідність ґрунтується на глибокому знанні історії, культури, літератури рідного народу. До речі, кожен відомий афористичний вислів із творів українських класиків може стати основою для розмови про формування мовної особистості: адже він несе в своєму змісті ту енергію естетичного довершеного слова, яка заряджає мовців на творення власних усних і писемних текстів. Тому так важливо тлумачити зміст афоризмів, пояснювати умови їх появи, як, скажімо, відомих Шевченкових рядків «Ну що б, здавалося, слова», написаних на засланні. Там поет почув рідну пісню, яку співав старий солдат, земляк з України. Почуті в чужомовному оточенні слова рідної мови здатні викликати у людини стан особливого хвилювання, відчуття родинної близькості. Бо ж мова – це  ще й великий емоційний скарб.
Одна з ознак причетності до української культури-розуміння й сприймання Шевченкового слова. Любимо ж те, що добре знаємо. Коли говоримо про тугу поета за рідним краєм, за Дніпром, за Україною, то не можемо не помічати його великої туги за рідним словом. Про це нам нагадують численні поезії, передусім ті, що написані на засланні. Тому й сприймаємо як афористичне і водночас глибоко інтимне поетове зізнання:
Якби з ким сісти хліба з’їсти,
Промовить слово...
Для Шевченка як мовної особистості бажання спілкуватися, говорити, розповідати, питати було настільки природним і сильним, що визначало наскрізну діалогічність його поетичних текстів. Можливо, в цій закономірності виявляється й сприймання поетом  музики усного, живого слова,  в полоні якої він, як талановитий співак,  постійно перебував.
Приклади видатних українських мовотворців, мовних особистостей становлять  надійну основу для практики виховання сучасних мовців.
Конкретні ситуації спілкування, зокрема офіційного й неофіційного, потребують осмислення  психологічних, комунікативних і соціальних передумов  формування української мовної особистості.
Психологічні передумови формування української мовної особистості:
а) переборення комплексу меншовартості, мовної непевності, комплексу людини другого сорту;
б) цілісність,  єдність українознавчого світогляду і мови;
в) особистісна гідність, мовна стійкість.
 Комунікативні передумови формування української мовної особистості:
а) наявність мовного середовища;
б) створення ситуацій, у яких обов’язкова українська мовна практика;
в) досягнення  автоматичного, спонтанного володіння українською мовою; позбування  практики  перекладності.
Соціальні передумови формування української мовної особистості:
а) соціальна й економічна вигода від володіння українською мовою (володіння українською державною мовою – це життєва перспектива);
б) забезпечення зв’язку між поколіннями, збереження традицій;
 в) вільне й рівноправне  спілкування з представниками свого професійного середовища, підвищення кваліфікаційного рівня.

Література

1. Кононенко П. П. Українська освіта у світовому часопросторі // Українознавство. – 2007. – № 4. – С. 37.
2. Мазур Н. В. Структури з оцінною семантикою «характеристика осіб» у мемуарних текстах Євгена Чикаленка «Спогади» (1861–1907)» // Рідний край: Науковий публіцистичний художньо-літературний альманах. – Полтава, 2005. – № 1(12).  – С. 77 – 83.
3. Мацько Л. І. Українська мова в освітньому просторі: Навчальний посібник для студентів-філологів освітньо-кваліфікаційного рівня «магістр». – К.: Видавництво НПУ імені М. П. Драгоманова, 2009. –С. 27.
4. Українські мовознавці та письменники-мовотворці: Довідник. –К.: НДІУ, 2008. – 348 с.