Науково-технічний рівень часів Київської Русі та українського козацтва. Постаті (Початок у №№ 1, 4 – 2008, №№ 2, 3 – 2009.)
Автор: Кононенко Михайло
ст. науковий співробітник відділу природи та екології етносу НДІУ

У статті досліджено українознавчу біографієлогію часів Київської Русі та Козаччини.

Ключові слова: флотоводці, Самійло Кішка, Фока Покотило, Іван Сулима, визвольна функція, моральна місія.

Научно-технический уровень времен Киевской Руси и украинского казачества. Личности

В статье исследована украинознавческая биографиелогия времён Киевской Руси и Казатчины.

Ключевые слова: флотоводцы, Самойло Кишка, Фока Покaтило, Иван Сулима, освободительная функция, моральная миссия.

Level of Scientific and Technical Development in the Period of Kyiv Rus and Cossack State. Personalities

In the article an author examined bibliographical science of Ukrainian studies character in the period of Kyiv Rus and Cossack State.

Key words: naval commanders, Samiylo Kishkja, Foka Pokatylo, Ivan Sulyma, rebel function, moral mission.

Науково-технічний рівень часів Київської Русі та українського козацтва. Постаті (Початок у №№ 1, 4 – 2008, №№ 2, 3 – 2009.)

«...подводные набеги славян на турецкие берега»
Запорожцям у морських війнах з турками необхідно було швидко маневрувати, залишатись непомітними в морі, ховатись в прибережних очеретах, перетягати судна волоком, а в разі потреби і притоплювати на деякий час цілі флотилії. Кмітливі мореплавці-запорожці могли довго знаходитися під водою, дихаючи через очеретину, вони впритул підходили до ідеї створення підводного корабля. Єзуїт Фурньє в кінці ХVІ ст., перебуваючи у Константинополі, описав із слів турків саме про наявність цілого підводного флоту в козаків. Читаємо в російському виданні за 1827 р.: «Здесь мне рассказывали совершенно необыкновенные истории о нападении северных славян (запорожцев) на турецкие города и крепости. Они являлись неожиданно, они поднимались прямо со дна моря и повергали в ужас всех береговых жителей и воинов. Мне и раньше рассказывали, будто славянские воины переплывают море под водой, но я почитал рассказы выдумкой. А теперь я лично говорил с теми людьми, которые были свидетелями подводных набегов славян на турецкие берега» [33, 426].
Маємо й незаперечний приклад: «Відносно ж того, що запорожці 1643 р. на Чорному морі в кількості 40 чоловік в підводних човнах із шкури вола напали на турецькі кораблі, – це вже реальний факт» [19, 23].
Запорозьке козацтво допомагало виживати народам Європи: сербам, грузинам, румунам, хорватам, болгарам, молдаванам, росіянам. Це було особливо помітним, коли козаки утримували ініціативу на Чорному морі. Козаки-мореплавці систематично руйнували турецькі фортеці у завойованих причорноморських форпостах, але утримувати їх не могли через далеку відірваність від своєї Січі, свого Дому. «Визвольна функція морських походів козаків була однією з конструктивних орієнтацій боротьби козацького флоту. Саме моральна місія надавала їм підтримку у багатьох слов’янських регіонах. Про це розповідають «летючі листки» і брошури, які поширювались в європейських країнах. Такі своєрідні «агітки» документально засвідчували різні епізоди козацьких воєн з турками, повідомлення про сухопутні баталії і важкі морські битви, про захоплення кораблів і звільнення невільників» [19, 76].
Дипломатія Запорозької Січі. У 1-ій половині ХVІІ ст. Австрія, Італія, Персія, Франція, Швеція, Польща, Молдавія намагалися залучити козацький флот для спільних дій на Чорному морі: «Козак Степан, – пише італійський дипломат П’єро делла Валле («Подорожі»), – був у складі численної делегації запорожців, яка намагалася встановити дипломатичні контакти з Грузинським князівством й Персією з метою укласти союз для спільної боротьби з Туреччиною». Історик Д. Наливайко визнає, що листування італійського дипломата з Варшавою велось за участю козацького полковника з оточення гетьмана П.Сагайдачного Оліфера Голуба [20, 124].  Ці та багато інших проявів козацької дипломатії свідчать, що вона була досить розвинена, а наявність дипломатії є однією з ознак державності.
Розвиток флоту Запорозької Січі припадає на кінець ХV – першу половину ХVІ ст. Вже тоді козацький флот був і великим, і, що головне, маневреним та організованим. На початку ХVІІ ст. флотоводці-козаки громили могутній турецький флот вздовж усього турецького узбережжя.
Козацький флот витримав увесь тягар двох тяжких російсько-турецьких воєн 1736–1739 та 1769–1774 років. У першій війні він протистояв турецькому на Чорному морі, бо російських кораблів там фактично не було. Битви під Очаковом і Кінбурном доводять, що саме від ролі козацького флоту залежав пристойний вихід Росії з бездарно підготовленої війни. Регулярну російську армію необхідно було рятувати від повного розгрому. Вперше з’явились на Чорному морі кораблі російського військового флоту тільки у 1772 р. «Російські генерали не могли не визнати заслуг козацького флоту. За їхнім поданням (востаннє!) було нагороджено групу козацької старшини. 20 з них отримали урядові державні нагороди, а Петро Калнишевський, якого згодом вишлють на Соловки, де він проведе довгі роки в неволі і помре там, був удостоєний золотої медалі із зображенням цариці у оздобленні діамантів» [19, 91].
Але Січ стояла на перешкоді Московії в поневоленні України. 5 червня 1775 р. за наказом цариці Катерини російські регулярні війська оточили і знищили Січ. Частина козаків (близько 10000) вийшли з оточення і переселилися за Дунай, заснувавши військове поселення – Задунайську Січ, але мусили жити під протекторатом іншого гнобителя – Туреччини.
Після колонізації Запорожжя на нашу землю прийшло кріпацтво. Історія повторилась в кінці ХVІІІ століття, коли всі землі між Дністром і Бугом, займані козаками Задунайської Січі, поділили російські поміщики й вельможі, а самих козаків у 1792 р. було посаджено на 51 козацьку чайку і переселено на Кубань. Разом з кубанським козацтвом тепер вони мали охороняти кордони Російської імперії від гірських народів Кавказу.
Розвиток козацького флоту припинився, проіснувавши близько 300 років.
Об’єднання козаків. Біографія козацького гетьмана Самійла Кішки є славною сторінкою боротьби українського народу проти чужоземного поневолення. Самійло Кішка – один з найвеличніших козацьких героїв, що з юних літ присвятив своє життя обороні України. На жаль, історія не залишила нам портрета цього гетьмана. З народних дум та переказів знаємо, що Самійло Кішка народився в шляхетній родині у Каневі, був фізично розвинутою людиною – високим і кремезним. Отримав достойну освіту. Козакувати почав ще змолоду: з 1550 р. брав участь у походах Д.Байди-Вишневецького, в яких здобув достатньо високий авторитет серед козацтва, і не випадково після загибелі Вишневецького його обирають гетьманом на Січі.
Отримавши булаву гетьмана, вiн одразу ж розпочав будiвництво цiлої флотилiї чайок. Його попередник жодного разу не вийшов у море на чолi козацького загону. Кiшка ж мав намiр не тiльки перетворити козакiв на морських пiхотинцiв, але й закрiпитися на узбережжi Чорного моря, забезпечити Українi вихiд до моря. Перший такий похiд вiн здiйснив 1567 р. До цього походу Туреччина панувала на Чорному та Азовському морях, не маючи тут нiяких суперникiв. Козацькi чайки досягли кримського берега й здiйснили висадку десанту, який пiсля бою повернувся на кораблi з чималими трофеями. А коли навздогiн вирушила турецька ескадра, запорожцi окремі кораблi потопили чи пошкодили, iншi захопили, визволивши веслярiв-галерникiв. Козаки радо підтримали свого гетьмана, бо саме з моря, з турецьких галер-каторг, з приморських турецьких міст їм чувся стогін їхніх братів-невільників, які сподівалися на визволення лише від запорожців.
Самійло Кішка модернізував козацькі байди і відтоді вони увійшли в історію та український фольклор як чайки. Козацькі чайки Самійла Кішки робилися довжиною до 25 м і шириною до 2 м. Днище чайки видовбували зі стовбура дерева, до якого прикріпляли опруги, тобто шпангоути, на які нашивали дерев’яні борти. Днище забивалося дошками, і під такою палубою зберігалися харчі і зброя. На чайці встановлювали до 15–20 пар весел, вітрило та 4 малі гармати – фальконети, які могли стріляти у різних напрямках. Вздовж бортів чайку обв’язували очеретом, що надавало їй впевненої плавучості та охороняло від куль і стріл. Така чайка брала в похід 40–70 козаків екіпажу.
Зібравши ескадру чайок, Самійло Кішка протягом двох років штурмував кримське місто Козлов та придунайські міста Ізмаїл, Кілію, Білгород та Очаків, громив турецькі галери в морі. Поголос про ці походи та втрати турків були такими, що вже в 1568 р. турецький султан грозився Польщі великою війною, а для припинення козацьких походів направив до Очакова регулярний флот. Боротьба козацьких чайок з важкоозброєними турецькими галерами була нерівною і надзвичайно тяжкою. Турки мали великий досвід морських походів і перемог. Тактика ж морського бою козацького флоту народжувалася в кривавих боях, в перемогах і поразках.
В одному з походів 1573 р. ескадра Самійла Кішки зазнала поразки від турецького флоту, а сам гетьман потрапив у полон до турків і був прикутий ланцюгом до весла на галері. «Хотів плавати в Чорнім морі – плавай досхочу», – глузували з гетьмана яничари. Пробувши багато років на галері, ставши «ветераном-галерником», увійшов, мабуть, Самійло в довіру до ключника Бутурлака, який:
До Кішки Самійла прибуває,
Поруч себе саджає,
Дорогого напитка метає,
По два, по три кубки в руки наливає...
Бутурлак ...то так напився,
Що з ніг звалився.
То Кішка Самійло...
Сам вісімдесят чотири ключі
З-під голів виймав.
На п’ять чоловік по ключу давав:
«Козаки-панове, добре майте,
Один другого одмикайте,
Кайдани із ніг, із рук не кидайте,
Полуночної години ожидайте!».
...Кішка Самійло полуночної години дождав,
Сам між козаків устав.
Кайдани із рук, із ніг у Чорне море пороняв;
У галеру входжає, козаків побуджає.
Саблі булатнії на вибір вибирає,
До козаків промовляє...   
...Тільки діда Бутурлака не займали,
Коло себе для порядку оставляли,
Що той дід потурчинився і побусурманився,
І жив він у турецькій землі на світі
Сорок чотири літі... [24, 83–84, 96].
За козацькими думами, які не знаходять свого вiдбиття в документах, можемо припустити, що турки захопили Самійла Кішку 1570 р., тодi слiд визнати, що в полонi – веслярем на кораблях – вiн пробув 29 рокiв. Бо достеменно вiдомо, що тiльки 1599 р. йому нарештi вдалося пiдняти бунт на галерi, звiльнити себе i товаришiв, напасти на передмiстя Євпаторiї, а потiм, захопивши корабель, дiйти до Днiпра...
Із семип’ядних пищалей гримали,
Кішку Самійла поздоровляли...
«Здоров, – кажуть, – здоров, Кішка Самійло,
Гетьмане запорозький!
Не загинув єси у неволі,
Не загинеш і з нами, козаками, по волі».
(«Дума про Самійла Кішку»)
Коли коронний гетьман король польський С. Жолкевський звернувся за допомогою до козакiв, Самійло Кiшка погодився допомогти, але тiльки за умови, що король i сейм вiдмiнять своє рiшення щодо обмеження кiлькостi реєстрових козакiв, знову дозволять їм володiти землею та нерухомiстю, виплатять платню, яку поляки заборгували козацтву. Тобто, скориставшись з ситуацiї, гетьман зумiв значно полiпшити становище реєстрових козакiв у Речi Посполитiй, примусив польський уряд вiдмовитися вiд ставлення до козакiв як до ворогiв держави.
Перебуваючи в Києві, на честь свого визволення з турецької неволі Самійло Кішка збудував церкву Миколи Доброго, яка збереглася до сьогодні.
Самійло Кiшка прагнув знову вiдновити морськi походи проти туркiв. Вiн уже почав вiдбудовувати свою козацьку флотилiю. Зусиллями гетьмана запорозьке козацтво було поставлене на міцний матеріальний і юридичний ґрунт. Без козацької сили вже не міг обходитись і польський король, особливо у війні зі шведами. Після неодноразових звернень польського уряду і короля до Січі Самійло Кішка в 1601 р. все ж таки вирушив з військом на Лівонську війну допомагати полякам. Там гетьман особисто водив у бій своїх козаків. В одному з боїв під містом Феліним взимку 1602 р. він загинув зі зброєю в руках. Оплакавши тяжку втрату, козаки з великою шаною перевезли тіло гетьмана до його рідного Канева і поховали за козацьким звичаєм – під залпи гарматного салюту на горі Старий клад, яка пізніше дістала назву Чернеча гора, де з часом був похований Тарас Шевченко.
Правда, панове, полягла
Кішки Самійла голова
В Києво-Каневі монастирі...
Слава не вмре, не поляже!
Буде слава славна
Поміж козаками,
Поміж друзями, поміж лицарями,
Поміж добрими молодцями.
 («Дума про Самійла Кішку»)
Гетьману Самійлу Кішці належить видатна сторінка в історії вітчизняного флоту: 1) він перший флотоводець, який відкрив козацькому флоту шлях у Чорне море і опанував чорноморський район плавання; 2) Самійло Кішка вдосконалив і пристосував козацьку чайку до морських походів; 3) створив тактику бою козацької ескадри з турецьким флотом та 4) тактику штурму морських фортець. «Йому випала важка доля і велика слава ще за життя. Він дав козацтву такий потяг до моря, який потім протягом віків не змогли знищити ні турецький султан, ні польський король, ні російські царі. У великого вчителя були й гідні учні. Серед найвидатніших – Фока Покотило, Григорій Лобода, Петро Сагайдачний...» [3].
Кошовий отаман – Фока Покотило
Невдача морської експедиції та поразка ескадри Самійла Кішки і його полон лише переконали запорожців у необхідності інтенсивних морських походів і зміцненні своїх позицій у Чорному морі. До того ж, за козацьким лицарським законом, їм належало визволяти своїх побратимів з бусурманської неволі. У 1574 р. похід у Чорне море очолив кошовий отаман Війська Запорозького Фока Покотило. Одночасно з сухопутним військом на допомогу господарю Молдови Івоні скинути турецьке ярмо вирушив гетьман Іван Свірговський. Тож перед козацькою ескадрою Покотила стояло ще одне завдання – не допустити турецький флот до участі в молдовській кампанії. Фока Покотило здійснив рейд турецькими придунайськими містами – Ізмаїлом, Кілією і Білгородом. Спільними діями з суші та моря козаки разом з молдованами успішно розгромили турецькі й татарські війська.
Одночасний виступ козаків морем і сушею, за єдиним задумом досягти єдиної мети, є історичним у процесі розвитку козацького військового мистецтва. Він свідчить про значний ріст козацької тактики. І не випадково, що ця блискуча перемога козаків у Молдові водночас лишила Осяйну Порту цілої підневільної країни. Таким розвитком подій був надзвичайно збентежений сам султан Селім. Тож для порятунку престижу Порти він вимушений був направити в Молдову величезну 200-тисячну армію, а в Чорне море – турецький флот. Такої сили козаки з молдованами витримати не могли. Польща і Литва зі страхом спостерігали за подіями в Молдові і ціпеніли від жаху великого турецького походу. Але козаки вважали за велику ганьбу покинути молдован у лиху годину.
Флотилія Фоки Покотила зійшлася в бою з турецьким флотом у гирлі Дунаю, а козацько-молдовські сухопутні війська – з турецьким військом під стінами Кілії. Бій був жорстокий, ніхто не хотів поступатися. Всі козаки загинули лицарською смертю, виявивши відчайдушну хоробрість, показали Європі союзну вірність і зневагу до ворогів. Про ту битву в Україні складена народна пісня, в ній розповідається, як бусурмани відтяли Свірговському голову, як за козаками «вся Україна сумувала».
Героїчною смертю в морському бою загинув і відважний флотоводець Фока Покотило. Його прах хорониться десь у гирлі Дунаю. Два роки він самостійно проводив блискучі морські походи і покрив запорозькі хоругви великою славою, зміцнив силу і авторитет козацького флоту України. Для боротьби з козацькою ескадрою Фоки Покотила турки вперше в своїй історії спорядили цілий флот.
Історія залишила мало біографічних свідчень про життя цього відважного українського моряка. Ми не знаємо, коли і де він народився, з якого роду походить. Але безумовним фактом є те, що бойова діяльність кошового отамана Фоки Покотила – яскрава сторінка історії вітчизняного флоту.
Легенда українського флоту – «Іван Сулима – один із тих легендарних ватажків, слава і безсмертя яких стають славою і безсмертям нації», – таку характеристику дав Сулимі академік Б. Сушинський. Слава гетьмана Сулими є вічною славою національного флоту України, і надзвичайно прикро, що наша держава за роки незалежності так і не спромоглася назвати іменем свого легендарного морського лицаря хоча б один бойовий корабель чи цивільне судно.
На Чернігівщині знаходиться село Сулимівка, яке М.Грушевський вважає рідним селом гетьмана і подає в «Ілюстрованій історії України» фотографію церкви, збудованої на кошти їхнього знаменитого земляка.
У 1629 р., після трирічної неволі в турецькому полоні та за сім років до страшної загибелі, Іван Сулима в рідному селі збудував православний храм Покрови Богородиці. Велика мурована однокупольна тричасна церква височіла посеред села. Варто зауважити, що цей трьохсотлітній храм є одним із перших зразків української архітектури ХVІІ ст. За просторовою композицією він подібний до традиційних тричасних храмів. Церква упродовж століть служила родовою усипальницею – під нею був склеп, але в 30-ті роки його було пограбовано, а церкву перетворено на сховище.
За твердженням відомого українського історика О. Лазаревського, родовід Сулим простежується від часів Київської Русі. Очевидно, в ХV або ж ХVІ ст. Сулими здобули шляхетство, а з ним і володіння в Кременецькому повіті на Волині. Згодом Михайла Сулиму бачимо серед засновників нових поселень на Подніпров’ї, де він виконував адміністративні обов’язки як служилий шляхтич. У 2-ій половині ХVІ ст. в його сім’ї в селі Рогощі Любецького староства народився син Іван, якому в майбутньому судилося здобути гетьманську булаву.
Досить швидко талановитий козак вибився в чільні старшини, став в рівень майже з П. Сагайдачним. Але в одному бою з турецькою ескадрою, десь близько 1605 р., у чайку Сулими вцілили турецькі гармати. Опинившись з побратимами у воді, вони нічого вдіяти проти турків не змогли. Турецькі моряки повитягали козаків з води і тут же прикували до весел своєї військової галери. Будучи галерним бранцем, Сулима постійно думав про визволення з 26-річної неволі-каторги Самійла Кішки, тож духу не втрачав, чекав нагоди, яка трапилася йому лише через 15 років. Саме тоді турецький флот воював з Венецією, тож Сулима з галерою був на війні. За однією з найпоширеніших версій, йому якимось дивом вдалося звільнитися та звільнити з кайданів своїх побратимів. Чутка про надзвичайну подію дійшла і до Папи Римського Павла V Боргеза, який побажав особисто подивитися на відважного козака, що Божою ласкою вирвався з бусурманської неволі. На той час Папа Римський був головною постаттю в Європі з організації опору османській експансії. Він прийняв Івана Сулиму дуже привітно й щиро і під кінець аудієнції за видатні заслуги в боротьбі з турецькою агресією нагородив золотою медаллю зі своїм портретом. А ще дав грошей на повернення козаків в Україну.
Польський хроніст О.Радивил, який особисто знав Сулиму, залишив цікаві архівні дані про його численні походи «в Азію» і засвідчив, що 300 турецьких бранців, подарованих Папі в Римі, були захоплені Сулимою в морському бою з турецьким флотом у Середземному морі. Це мало відбутися до 1620 р., бо Папа Павло V помер 18 січня 1621 р., а звільнення Сулими з полону – ще раніше.
Ця подія мала б бути записана в історію українського флоту як перша звитяжна перемога козацького флоту в Середземному морі. Враховуючи, що турецькому флоту доводилося вести боротьбу не лише з козаками в Чорному морі, а й з італійцями та французами – в Середземному, то зі значною вірогідністю можна припустити прорив козацької ескадри з Чорного моря в Середземне.
Прибувши на Січ, Іван Сулима організовує численні морські походи в Чорне море. Інколи запорожці під проводом Івана Сулими здійснювали спільні походи з донськими козаками. Влітку 1621 р. посланець московського царя Семен Опухтін, повернувшись з Дону до столиці, розповідав у Посольському приказі: «Ходили де з Дону на море на добичу атаманы и казаки, атаман Василий Малыгин, а с ним 1300 человек да с ними ж запорожских черкас 400 человек. Атаманы были у всех черкас и казаков большие: черкашаня Сулим, да Шило, да Ятцкой... А ходили за Черное море и приступали к городу к Ризе и к паншину двору». Тоді в Московії козаків-русів називали черкасами.
Восени 1628 р., після загибелі гетьмана Г. Чорного, Сулима обирається гетьманом реєстрових козаків. Гетьманував недовго, всього близько року, бо в травні 1629 р. виступає вже як управитель маєтку коронного гетьмана С. Жолкевського в Переяславі. Та ця сторінка біографії Сулими тривала теж не більше року. За турецькими джерелами, в травні 1630 р. Сулима спустошив Чорноморське узбережжя біля Ізмаїла, Кілії, Мідії, Варни і Сазополя. Назустріч ескадрі Сулими, яка складалася з 300 чайок, вийшов сам візир Оттоманської Порти Кенан-баша. Біля острова Монастир (Зміїний) відбулася битва двох флотилій, де козаки втратили бранцями 150 чоловік, яких з великим тріумфом було перевезено до Стамбула. Про втрати турецькі ці джерела не розповідають, але видно, що втрати козацькі були незначні, і битву візир не виграв. Того ж року, певно, перед походом, Іван Сулима обирається гетьманом низового (нереєстрового) козацтва і стає, по суті, морським гетьманом України. Походи козацького флоту відбуваються кілька разів на рік. Наприклад, Львівський літопис свідчить, що 1635 р. «козаки п’ять разів ходили на море». Турки скаржилися польському королю, що «запорозькі розбійники» дійшли до Босфору і зла багато там поробили: потопили галери, забрали гармати.
У 1632 р. гетьман Сулима здійснив знаменитий похід в Азовське море, де взяв штурмом турецьку фортецю Азов в гирлі Дону. Нікому з українських флотоводців до нього не вдавалося взяти Азова. Спроба пробитися до міста гетьмана С.Скалозуба закінчилася поразкою і його загибеллю. Іван Сулима подолав усі перешкоди і провів успішну атаку цієї турецької фортеці. Українські козаки знищили порт і всі портові споруди, а турецький гарнізон загнали до фортеці. Сулима добре знав, що місто Азов було головним портом, який забезпечував турецьку столицю в першу чергу продовольством. Тож, вивівши його з дії, Сулима завдав відчутного удару Стамбулу.
Поховавши з великою честю й пальбою з мушкетiв товаришiв, що вiддали життя за братiв своїх, козаки ще три днi гостювали в Азовi, а тим часом Сулима доправив до Азова бiльше як пiвсотнi дубiв, збудував з них човни i озброїв турецькою зброєю всiх невольникiв, здатних до бою. Облагодивши все до походу, Сулима з козаками і невольниками рушив в Азовське море й через три днi прибув до рiчки Кальмiуса, яка належала до запорозьких вольностей, але була далеко вiд Сiчi, i через те тут часто ходили татари, випасаючи свої табуни й отари. Тут, на березi рiчки, він зiбрав усiх невольникiв.
– Тепер, брати мої, їдьте дубами Кальмiусом за рiчку Серезню, а пiсля того, кому треба в Московщину, – перетягайте човни на Торець, а кому на Україну – перетягайте на Вовчi Води; далi ж легко попливете за водою в Самар-рiчку та в Днiпро. Чи з вас хто бував по цих рiчках? Багато невольникiв одповiло, що вони самi сiчовики й усi запорозькi степи та рiчки добре знають.
Звісно, що бойовий рейд козацького флоту в Азовське море і штурм Азова надзвичайно вразили правителів Стамбула, Варшави і Москви. Всім стало ясно, що Січ висунула нового неординарного полководця, який не поступиться інтересами свого народу.
Хоч i велика була здобич, проте Сулима мав думку наскочити ще й на дунайськi турецькi міста. Щоб забезпечити собi повернення до Днiпра, вiн вирішив напасти на тi турецькi галери, що були бiля Очакова, i попалити їх. Пiсля пiвночi пiд Очаковом зчинився великий бiй козакiв з турками. Не вспiли бусурмани й гармат набити, а вже вогнем взялися їхнi галери. За пiвгодини полум’я обхопило щогли й вiтрила великих кораблiв.
– Добре, дiти! Славно обсмалили туркам пiр’я! – гукав Сулима, дивлячись, як турецькi яничари, рятуючись з обхоплених полум’ям галер, кидались у море, як ворожi кораблi разом зі своїми важкими гарматами пiрнули на дно.
– От тепер i на Дунай безпечно!
– На Дунай! – загукало товариство. – Кара бусурманам!
Запалали вогнем у дунайських гирлах Кiлiя й Смаїлiв, а бiля Днiстровського лиману – Бiлгород. Забрали скрiзь козаки велику здобич i визволили ще кiлька тисяч невольників, серед яких були не тiльки українцi, а ще волохи, угорцi, поляки й нiмцi. Всiх їх Сулима забрав на турецькi рибальськi човни i прилучив до вiйськових чайок. З Дунаю козаки без перешкод вернулися повз Очакiв до Великого лиману, а далi увiйшли у рiдний Днiпро.
Султан знову почав погрожувати Польщі великою війною і вимагав покарати учасників походу. Польща, налякана погрозами османів, а найбільше – зростанням сили козацтва, вирішила відрізати запорожцям шляхи в Україну. Для цього, за планом французького інженера Г. де Боплана, інтенсивно почали будувати фортецю Кодак на Дніпрі, яка розглядалася шляхтою як південний неприступний форпост Речі Посполитої. Гетьман Сулима з козаками дивився на Кодак інакше – як на зловісне гніздо польського режиму, що перетнуло зв’язок Січі з Черкащиною і Київщиною. У липні 1635 р. будівництво Кодака було завершене.
Сулима вирішив знищити польську твердиню. Нічною атакою запорожців з Дніпра і зі степу польська фортеця була взята. Комендант Кодака, французький полковник Маріон, був розстріляний, гарнізон, за Львівським літописом, «вибитий до ноги», а стіни фортеці розкидані й розкопані. За наказом Сулими всі дерев’яні споруди спалили, а вали зруйнували, «щоб біля наших рідних порогів і згадки не лишилося про поляків».
Знищення польської фортеці населенням Черкащини було розцінене як початок повстання проти польського гніту. Об’єднавши запорожців з повстанськими загонами, Сулима повів усіх на Чигирин, а після – на  Черкаси, слідом здобув сильно укріплений поляками Корсунь. Козацьке військо зростало щодня. Наляканий подіями в Україні польський король Владислав нашвидкуруч замирився зі шведами і кинувся з’ясовувати ситуацію на своїх південних кордонах. В Україну з військом вступив коронний гетьман С.Конецпольський, з яким йшли і полковники реєстрових козаків І.Караїмович та І.Барабаш. Їх Сулима знав особисто і не чекав зради від колишніх побратимів. Підкуплені поляками, Барабаш і Караїмович запросили до свого табору гетьмана, де заарештували його і передали Конецпольському. Коронний гетьман, обіцяючи зберегти Сулимі життя, відіслав його в кайданах до Варшави. Зважаючи на папську золоту медаль, король деякий час вагався стратити Сулиму. Та його смерті вимагав турецький посол, і король таки віддав безстрашного флотоводця України в руки ката. 12 грудня 1635 р. гетьман Іван Сулима був страчений. Страта Сулими не минулася полякам марно: помiж реєстровими козаками почалося велике ремствування на польську неправду та утиски, i через дванадцять рокiв, на початку повстання Б.Хмельницького, усi козаки – i запорозькі, і реєстровi – одностайно стали за права й волю свого народу. Сини славного гетьмана боролися за волю України у війську Б.Хмельницького під час визвольної війни 1648–1654 років.
«Іван Сулима став вічною легендою українського флоту. І віриться, що у скорому часі бороздитиме води Чорного моря бойовий корабель, красень-фрегат, з гордою назвою «Гетьман Іван Сулима» на борту» [3].

Література

1. Сніжко Валерій. Шлях. – Книга 1. – К., 2006.
2. Липа К. Під захистом мурів. – К., 2007.
3. Флотоводці України. – Івано-Франківськ, 2005.
4. Полное собрание летописей. – Т. 2. – С. 843.
5. Кравцевич В.Я. Украинский державный флот. – К., 1992.
6. Українська загальна енциклопедія. – Станіслав-Коломия, 1932.
7. Лебедев Д.М., Шумейко Т.К. Русское мореплавание до 18 в. //Русские мореплаватели. – Москва, 1953.
8. Полное собрание русских летописей. – СПб., 1851. – Т.5.
9. Лапин Н.А. Военное и военно-морское искусство Киевской Руси 9–12 вв. – Москва, 1950.
10. Чайка В.М. Розвиток кораблебудування і морські походи князів Київської Русі (9–10 ст.) // Сторінки історії флоту України. – Севастополь, 1996.
11. Мавродин В.В. Русское мореходство на южных морях... – Симферополь, 1955.
12. Бережинский В.Г. Военно-морское искусство Киевской Руси. – К., 2000.
13. Веселовский Н.И. Комментарии // Архимед. – Москва, 1962.
14. Узбек Костянтин. Витоки і підвалини античної механіки. – К., 2005.
15. Лопарев Х.М. Брак Мстиславны // Византийский временник. – Т. 9. – Москва, 1902. – С. 438.
16. Збірник козацьких літописів. – К., 2006. – 976 с.
17. Видатні вітчизняні географи, мандрівники та мореплавці. – К., 1951. – Вип. 1. – С. 48–51.
18. Новиков Н. Русские кругосветные мореплаватели.
19. Сокульський А. Морські походи запорожців. – Дніпропетровськ, 1995.
20. Наливайко Д.В. Козацька християнська республіка. – К., 1992.
21. Антонович В. Коротка історія Козаччини. – К., 1991.
22. Апанович О. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. – К., 1993.
23. Аркас М. Історія України-Русі. – Одеса, 1994.
24. Думи. – К., 1969.
25. Мицик Юрій. Отаман Іван Сірко. – Запоріжжя, 1999.
26. М.Ф. Котляр. Князь Аскольд // Воєнна історія. – 2002. – №1.
27. Котляр М.Ф. Київські князі Кий і Аскольд // Воєнна історія. – 2002. – №1.
28. Кононенко П. Національна ідея, нація, націоналізм // Українознавство. – 2005. – Ч.2. – С. 7–8.
29. Велесова Книга. Воловник / Літературний переклад, укладання та коментарі Галини Сергіївни Лозко. – Вінниця, 2007. – 516 с.
30. Повість минулих літ. Літописні оповіді. – К., 2005. – 228 с.
31. Січинський Володимир. Чужинці про Україну. – К., 2005. – С. 50.
32. Кононенко М.П. Постаті. – К., 2005.
33. Монжери. О подводном плавании и войне. – Славянин. – 1827. – Ч.3, отд. 1. – № 38. – С. 426.