Екологічна політика в Україні: проблемні питання та підходи до їхнього розв'язання. 1990 – 2000 роки.
Автор: Ковпак Людмила
кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу новітньої історії та політики Інституту історії України НАНУ.

У статті досліджується така важлива сфера державотворення в незалежній Україні, як формування природоохоронної політики – її головні напрямки та шляхи реалізації у 1991 – 2005 роках. Стаття присвячена висвітленню кроків України як незалежної держави на міжнародному рівні щодо сприяння поліпшенню екологічної ситуації у світі, а також висвітленню природоохоронної роботи з розв'язання найгостріших екологічних проблем у країні на сучасному етапі.

Экологическая политика в Украине: проблемные вопросы и подходы к их решению. 1990-2000 годы

В статье исследуется такая важная сфера создания государства в независимой Украине, как формирование природоохранной политики - ее главные направления и пути реализации в 1991-2005 годах. Статья посвящена освещению шагов Украины как независимого государства на международном уровне относительно содействия улучшению экологической ситуации в мире, а также освещению природоохранной работы по разрешению самых острых экологических проблем в стране на современном этапе.

Ecological Policy in Ukraine: Problem Questions and Methods of Their Decision. 1990-2000-ss

In the article author analyzed such important sphere of Ukrainian state creation as formation of nature protection policy and its main directions and ways of realization in 1991-2005-ss. The article is devoted to examination of assistance of Ukraine at the international level in improvement of ecological situation in the world. Nature protection activity on solving of the hottest ecological problems in the country on the modern stage is discovered in the research too.

Екологічна політика в Україні: проблемні питання та підходи до їхнього розв'язання. 1990 – 2000 роки.

На порозі нового тисячоліття в Україні, як і в усьому світі, проблеми охорони природи були такими ж важливими, як і у ХХ ст. Природа з частими повенями, надзвичайної сили цунамі, посухами, закликала людей не забувати про неї, не послаблювати уваги й ретельної праці з метою її збереження й захисту. Але індустріальний розвиток та зростаюча урбанізація мали й свій зворотній бік: надмірний наступ на природу, нераціональне використання, часто й виснаження природних ресурсів задля потреб людини та виробництва. Наслідками інтенсивної виробничої діяльності людини стають глобальне потепління клімату, зміни фону радіоактивності, танення льодовиків, зміни співвідношення суші та водоймищ в окремих регіонах планети, зникнення цілого ряду рідкісних видів рослин і тварин. У цьому сумному переліку логічно постає питання – що і хто буде наступним? Невже людина? У зв’язку із цим постало за необхідне розробити більш чітку та цілеспрямовану екологічну політику. Екологічну кризу можна подолати, тільки сприймаючи її як питання існування життя на Землі, питання існування людської цивілізації. За даними ООН, на початку 90-х років ХХ ст. в атмосферу щорічно викидалося 150 млн. тонн двоокису сірки, 50 млн. тонн окису азоту, 300 млн. тонн двоокису вуглецю, 700 тис. тонн фреонів, 100 тис. тонн ртуті, 500 тис. тонн свинцю тощо [1].
Предметом дослідження у даній статті є: по-перше, висвітлення зусиль України як незалежної держави на міжнародному рівні, щоб залучитися і сприяти поліпшенню екологічної ситуації на планеті; по-друге, висвітлення напрямків природоохоронної роботи щодо розв'язання екологічних проблем в Україні на національному рівні наприкінці ХХ на початку ХХІ ст.
Відомий український письменник і громадський діяч Олесь Гончар пов’язував проблеми екології із проблемами мови і культури, із питаннями існування й життєдіяльності українського народу: “Проблеми мови, культури – невіддільні від проблем екологічних...” [2].
Екологічна ситуація в Україні є складною, тому на загальнодержавному рівні здійснюються цільові заходи щодо її покращання. Координуючу роль в природоохоронній діяльності державних органів влади в Україні здійснювало відповідне міністерство, створене у 1991 р., яке з січня 2000 р. одержало назву Міністерство екології та природних ресурсів України. Найбільшу джерельну базу дослідження цієї проблематики складають, в першу чергу, архіви – документи природоохоронного відомства – поточного архіву Міністерства охорони природи України, а також ряд опублікованих джерел – дані статистичних звітів, матеріали міжнародних конференцій та симпозіумів з екологічної тематики .
 У 90-ті роки ХХ ст. Україна як незалежна держава була залучена до участі у розв'язанні глобальних екологічних проблем. Передовсім, це здійснюється шляхом визнання Україною міжнародної нормативно-правової бази у природоохоронній сфері; шляхом розроблення законодавства в галузі національної екологічної політики у відповідності з міжнародно-правовими нормативами; а також шляхом активної участі у міжнародних конференціях та форумах з проблем природоохоронної політики.
Здобуття Україною незалежності (1991 р.), демократизація суспільства, вибір ринкової моделі економіки створювали сприятливі передумови для розв’язання екологічних проблем. Час змушував по-новому поставитися до екології – це і розбудовчі потреби, і страхітливий стан навколишнього середовища, і наслідки Чорнобильської трагедії на українській землі. Непоправної шкоди довкіллю було завдано аварією на Чорнобильській АЕС, що трапилася 26 квітня 1986 р., після якої тисячі гектарів колись квітучих українських полів і зеленіючих лісів були перетворені на забруднену радіацією територію. А збереження і відтворення довкілля пов'язане із життям і здоров'ям громадян, збереженням генофонду. Від екологічних чинників значною мірою залежав і успіх інших реформ, започаткованих в Україні, при цьому проблеми екології були тісно переплетені з економічними, політичними та соціальними.
Україна розглядала проблему оздоровлення навколишнього середовища як один з важливих напрямків державотворення. У 1991 р. на основі Акту про державну незалежність було започатковано роботу по забезпеченню повного контролю над здобуттям екологічного суверенітету України. Вже у перших законодавчих актах було визначено основи забезпечення екологічних прав людини, нову стратегію природокористування. Важливими кроками стали прийняті 1991 р. Верховною Радою Закон про охорону навколишнього природного середовища та Закон про утворення Міністерства охорони навколишнього природного середовища (Мінприроди) України (міністр Ю.Щербак). 15 грудня 1994 р на базі Мінприроди України та Державного комітету України з ядерної та радіаційної безпеки було створено Міністерство охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України (міністри Ю.Костенко та В.Шевчук). В січні 2000 р. відповідне міністерство одержало назву – Міністерство екології та природних ресурсів України (міністри – І.Заєць, С.Курикін , В.Шевчук, С.Поляков). 4 лютого 2005 р. при формуванні нового складу Кабінету Міністрів України міністром охорони навколишнього природного середовища було призначено П. Ігнатенка.
 Протягом 1991 – 2005 рр. в Україні була закладена законодавча база екологічної політики, притаманної країнам з ринковою економікою. За роки незалежності створено нове природоохоронне законодавство. Екологічна політика незалежної України законодавчо ґрунтувалася й реалізувалася через розроблені та прийняті Верховною Радою законодавчі акти, зокрема, 4 кодекси: Земельний (1992), Лісовий (1994), Водний (1995) та Кодекс про надра (1994); закони: “Про охорону навколишнього природного середовища ”(1991), “Про природно-заповідний фонд” (1992), “Про охорону атмосферного повітря” (1992), “Про тваринний світ” (1993), “Про екологічну експертизу” (1995), “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку“ (1995), “Про поводження з радіоактивними відходами” (1998) , “Про відходи “ (1998), “Про рослинний світ” (1999), “Про мораторій на проведення суцільних вирубок на гірських схилах у ялицево-букових лісах Карпатського регіону” (2000) та ін. Затверджені й реалізуються "Основні напрями державної політики України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки" (1998 р.). Розроблено Концепцію сталого розвитку України і Концепцію забезпечення реалізації стратегії інтеграції України до Європейського співтовариства у сфері екологічної політики [3]. При створенні власної ефективної системи управління природокористуванням і природоохоронною діяльністю Україна орієнтується на світовий досвід і практику розвинених країн.
Важливою подією для молодої Української держави стала участь у роботі Конференції ООН “Навколишнє середовище і розвиток /КОСР-92/”, яка проходила в червні 1992 р. у Ріо-де-Жанейро (Бразилія). Вперше Україна презентувалася на такому авторитетному міжнародному форумі як нова суверенна держава в центрі Європи. Україна підписала всі основні прийняті там документи і брала активну участь в їх обговоренні. На Конференції були розповсюджені дані стану навколишнього середовища України, узагальнені в Національній доповіді. Виступаючи з трибуни всесвітньої конференції, міністр екології Ю.Щербак звернув увагу світової громадськості на екологічні проблеми України, зокрема на страхіття Чорнобильської катастрофи та пошук шляхів їх подолання. Він підкреслив: “Досвід Чорнобиля показує, в якому ламкому і взаємозалежному світі ми живемо, бо для катастроф такого типу не існує державних кордонів”[4]. Один з найголовніших підсумків участі української держави в Конференції ООН “КОСР – 92” влучно відображають такі рядки з Національної доповіді: “... Стратегією України є інтеграція її в європейське і світове співтовариство”, “зелений”, екологічний канал зближення країн є один з найбільш гуманних і ефективних” [5]. У 1997 р. Україна була стороною 17 міжнародних конвенцій у галузі охорони довкілля та 15 протоколів до них. Станом на 2000 р. Україна уклала 20 природоохоронних конвенцій глобального та регіонального характеру, а також ще понад 20 міжнародних конвенцій, протоколів та угод готувалися до підписання, ратифікації або приєднання [6].
 У Нью-Йорку 26 червня 1997 р. роботі 19-ї спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН, де розглядалося питання “Порядок денний на XXI століття”, брала участь й українська делегація, представники якої відзначали: “...Екологічна безпека – це наша концепція і стратегія виживання. Відповідно до цього спрямовуємо свої зусилля на реальну інтеграцію природоохоронної політики до стратегії соціально-економічного розвитку. Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території країни є одним з пріоритетів державної політики, визначених Конституцією” [7]. Отже, екологічна безпека розглядається як одна з невід'ємних складових національної безпеки.
У червні 1998 р. представники України брали участь у розробці Конвенції ООН “Про доступ до інформації, участь громадськості у прийнятті рішень і доступ до правосуддя у питаннях, які стосуються охорони оточуючого середовища”. У м.Орхус (Данія) на Пан-Європейській Конференції міністрів охорони довкілля 25 липня 1998 р. Конвенція була підписана 35 державами, в тому числі й Україною. Цей документ зобов’язує країни, що його підписали, забезпечити безперешкодний доступ громадськості до екологічної інформації, приймати екологічно значущі рішення органами влади та іншими установами лише за погодженням із громадськістю, сприяти відстоюванню громадянами своїх екологічних прав у суді, навіть якщо відповідачем виступає сама держава.
20 жовтня 2000 р. на 55-й сесії Генеральної асамблеї ООН у Нью-Йорку виступив міністр екології та природних ресурсів України І.Заєць. У своїй доповіді міністр ознайомив представників світової громадськості з основними напрямками природоохоронної діяльності в Україні, про участь України в загальнолюдській справі збереження природи на планеті. Він підтвердив намір України закрити Чорнобильську АЕС 15 грудня 2000 року, тим самим здійснити історичний крок по шляху поліпшення екологічної безпеки в усьому світі.
 Щоб діяти разом із світовим співтовариством у справі захисту атмосфери, Україна підписала Рамкову конвенцію ООН про зміну клімату. "Глобальне потепління клімату на планеті відбувається більш швидкими темпами, ніж передбачалося”, — такий висновок міститься у звіті ООН з навколишнього середовища за 2000 рік. Експерти ООН з питань клімату у світі відзначили, що останнє десятиліття стало найспекотнішим у ХХ ст. [8]. Результати наукових досліджень свідчать, що глобальне потепління спричинене, передовсім, господарською діяльністю людини. Всі країни світу мають здійснити конкретні кроки з обмеження викидів в атмосферу так званих парникових газів. Робота в цьому напрямку розпочалася ще у грудні 1997 р. на Всесвітній конференції з клімату в японському місті Кіото. Надмірні промислові викиди в атмосферу створюють “парниковий ефект”, що загрожує зміною клімату на Землі. 182 країни-учасниці Конвенції закликали розвинені країни до 2008 – 2012 років знизити ще на 5% промислові викиди, передовсім, загальні викиди шести газів, що спричиняють парниковий ефект. В Україні була створена Міжвідомча комісія із забезпечення виконання Рамкової конвенції ООН про зміну клімату. Спостереження за загальним вмістом озону над територією України провадилися на 5 озонометричних станціях, розташованих у Карадазькому заповіднику в Криму, у Києві, Борисполі, Одесі, Львові, що засвідчували про деяке поліпшення стану озонового шару над Україною [9]. Позитивне значення мало здійснення Національної програми вилучення з використання озоноруйнуючих речовин, Цей проект розпочато у 1998 р., та його запровадження відбувалося у співпраці із США, Чеською Республікою, рядом інших країн. Україна бере участь у цьому міжнародному проекті, активно співпрацюючи з Нідерландами, США, Канадою [10].
26 серпня – 4 вересня 2002 р. в Йоганнесбурзі (столиці ПАР) відбувався Всесвітній форум сталого розвитку (“Самміт Землі”) – зустріч на рівні глав держав та урядів країн – членів ООН. Участь у Форумі брала й Україна. До Йоганнесбурга прибули лідери майже 100 держав, загальна ж кількість делегатів Форуму перевищила 40 тис. Це був найбільший в історії ООН самміт, у порядку денному якого найважливіше місце зайняли питання поліпшення екології на Землі. Українська делегація проінформувала учасників самміту про кроки нашої держави щодо захисту довкілля (зокрема, закриття ЧАЕС, відмова від ядерної зброї, та ін.). Серед головних питань Форуму – збільшення частки в енергетиці відновлювальних джерел енергії (енергії сонця, води, повітря), питання розвитку систем водопостачання і каналізації в бідних країнах [11]. У підсумковому документі – Йоганнесбурзькій декларації – серед головних містився заклик до країн ООН ратифікувати Кіотський протокол, що визначає зобов'язання країн щодо термінів та обсягів зменшення викидів в атмосферу парникових газів.
4 лютого 2004 р. Верховна Рада України ратифікувала Кіотський протокол. Вона має шосту у світі квоту щодо гранично допустимих меж на викиди вуглецю. Вона має можливість продавати іншим країнам частини своїх невикористаних квот. 16 лютого 2005 р. Кіотський протокол вступив у силу. Необхідною умовою введення його в дію була ратифікація його не менш ніж 55 країнами, на долю яких припадає понад 55 % викидів озоноруйнуючих речовин. Серед країн, які не поставили свої підписи під Кіотським протоколом – США, Китай, Індія, Австралія, Монако. Відмова США, на долю яких припадає близько третини викидів парникових газів у атмосферу планети, пояснюється невідповідністю економічним інтересам країни. Загальна кількість країн, котрі ратифікували Кіотський протокол до 2005 р., становить 141. Україна може отримати додаткові фінансові ресурси від продажу своїх невикористаних квот іншим країнам, але отримані значні кошти мають бути спрямовані лише на екологічні проекти й заходи.
Свідченням вагомого значення екологічних чинників для розвитку українського суспільства, свідченням розширення участі України у міжнародній співпраці в галузі поліпшення стану довкілля стало й те, що 21 травня 2003 р. до Києва прибули міністри природоохоронних відомств європейських країн, де проходила V Всеєвропейська екологічна конференція під гаслом “Довкілля для Європи”. Делегації з 49 країн брали участь у конференції, 4,5 тис. делегатів були присутні на урочистому відкритті форуму. Але найважливіше – це розробка шляхів збереження довкілля , внесок України до загальноєвропейського процесу гарантування екобезпечного розвитку континенту й усієї планети.
Які ж існують найгостріші екологічні проблеми в Україні, які напрями національної екологічної політики, які найпріоритетніші напрямки природоохоронної діяльності на національному рівні в Україні ? Ю.Щербак – відомий письменник, громадський діяч, перший міністр охорони природи в незалежній Україні неодноразово у своїх виступах з особливою тривогою наголошував на існуванні трьох найголовніших екологічних проблем для України:
1. Чорнобиль;
2. Проблема питної води, зокрема, проблема Дніпра;
3. Екологічна криза в Донецько-Придніпровському промисловому регіоні [12]. Названі проблеми особливо загрозливі через те, що зумовлюють еколого-демографічну кризу, небезпечну для самих основ існування народу, його Передовсім, розглянемо питання про мінімізацію наслідків Чорнобильської катастрофи. Назва маленького українського міста Чорнобиль стала відомою усій планеті, на жаль, сумною славою... Україна успадкувала від колишнього Союзу РСР п’ять атомних станцій і жахливі наслідки найбільшої в історії технологічної аварії. Чорнобильська катастрофа стала найстрашнішою екологічною трагедією, для всього світу і водночас дала міцний поштовх для екологічного та суспільно-політичного руху в Україні. На місцях колись квітучих полів та зеленіючих лісів Полісся на десятки кілометрів простяглася мертва зона... Вона охопила не тільки значну територію України, а й Білорусії та Росії. Внаслідок сформованої під час аварії хмари утворився радіаційний слід на місцевості у відповідності з метеорологічними умовами переносу повітряних мас. У наступні 10 діб інтенсивний викид радіоактивних газів, аерозолів зумовив забруднення місцевості у різних напрямах та на значних віддалях від атомної станції. Практично відразу після катастрофи на забруднених територіях було організовано контроль радіаційного стану, а згодом – наукові спостереження за місцевими біоценозами (лісами, озерами, тощо). Регулярний контроль вмісту радіонуклідів та інших забруднювачів у ґрунтах, повітрі та воді проводили кілька організацій: Управління дозиметричного контролю /УДК/ НВО “Прип’ять”, ДМП “Радіаційний моніторинг”, лабораторія навколишнього середовища ЧАЕС. Пости автоматичної системи контролю радіаційного стану (АСКРС) в 30-кілометровій зоні ЧАЕС, де відбиралися проби ґрунту, були розташовані у Чорнобилі, Прип’яті, Дитятках, Машеві, Усові, Красному, Бенівці, Ст. Шепеличі, Буряківці, Зимовищі, Кривій Горі, Страхоліссі, Чистогалівці, Копачах, Стечанці, Корогоді, Іловниці.(13) Про смертельну небезпеку аварії на ЧАЕС для життя людини засвідчують чисельні документи, датовані першими місяцями після катастрофи, інформацію з яких офіційні кола намагалися всіляко “утаємничити” від населення. Загальна кількість евакуйованого населення із зони радіаційного забруднення у 1986 р. досягла 115 тисяч осіб. У 1987 р. за межі 30-кілометрової зони від ЧАЕС було відселено мешканців декількох десятків населених пунктів, проживання в яких було визнано небезпечним для людей. Таким чином утворилася зона відчуження. Однак, дуже скоро деякі евакуйовані мешканці почали повертатися до рідних осель. Кількість сіл, де у 1993 р. мешкали люди на території зони відчуження, становила 13 із загальною чисельністю близько 500 осіб – “самоселів”[14]. Радіація забруднила в Україні територію 12 областей, 74 адміністративних районів, 2294 населених пункти. Загальна площа, забруднена цезієм 137, в Україні становить понад 50 тис. кв. км. [15]. Найбільш складна ситуація склалася на території Іванківського, Поліського районів Київської області, Народицького, частково Овруцького та Лугинського районів Житомирської області. На середину 90-х років переселення жителів найбільш забруднених сіл Київщини та 12 сіл Житомирщини було завершено. Місцевість, яка постраждала від Чорнобильської катастрофи, складає 1/12 території України. До зони обов'язкового відселення потрапили 92, а до зони гарантованого державою добровільного відселення 835 населених пунктів. Загалом зона відчуження становить 340 тисяч гектарів – (територія у чотири рази більша, ніж Київ). Під постійним радіологічним контролем перебувають 1288 населених пунктів [16].
Кабінет міністрів та Верховна Рада України розробили “Державну довготермінову програму ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи на період 1993 – 2000 рр”. Для її реалізації потрібні були колосальні кошти та ресурси з української економіки, що й без того була виснажена. В окремі роки вони досягали 10 – 12% її річного бюджету. Адже тільки в Україні від наслідків Чорнобиля постраждало близько 3,2 млн. громадян, у тому числі 942 тис. дітей [17].
Відома українська поетеса Ліна Костенко, розглядаючи Чорнобиль не лише як екологічну проблему, але й як зону загальнонаціональної трагедії, виступаючи із доповіддю “Чорнобиль в дозах історичної свідомості” на II Міжнародному конгресі україністів (Львів, серпень 1993), відзначила: “Ми вже звично сприймаємо Чорнобиль лише в його атомно – енергетичному контексті. А у нього ж є інший, свій питомий контекст: історичний, звичаєвий, культурний, природничий, мистецький. З наслідками аварії там фактично ліквідуються рештки Поліської України з її матеріальною і духовною культурою” [18].
За 13 років (1986 – 1999 рр.), як відзначено в аналітичних матеріалах Уряду, прямі збитки та витрати України на подолання наслідків Чорнобильської катастрофи перевищили 11 млрд. доларів [19].
Однією з умов мінімізації наслідків катастрофи на ЧАЕС було міжнародне співробітництво. Аналіз громадської думки в Україні також свідчив, що переважна більшість населення виступала проти подальшого функціонування ЧАЕС і розвитку ядерної енергетики, тому що значна кількість мешканців України безпосередньо постраждала від наслідків аварії. До того ж суспільство відчувало на собі економічний тягар, пов’язаний з ліквідацією наслідків катастрофи, на що витрачалося до 15% національного бюджету України. Однак через тяжку економічну ситуацію, в яку потрапила Україна, швидке розв’язання проблеми закриття станції було можливе лише за умови фінансової й технічної допомоги з боку країн “великої сімки”.
Прагнучи позбавити людство від екологічної загрози Україна ухвалила рішення про виведення ЧАЕС з експлуатації до 2000 р. У грудні 1995 р. був підписаний Меморандум про взаєморозуміння з країнами “великої сімки”, про надання фінансової допомоги для закриття ЧАЕС. У 1996 р. був закритий перший енергоблок ЧАЕС. У липні 2000 р. у Берліні відбулася конференція країн-донорів, де були оголошені конкретні внески країн “великої сімки” , адже для повного виведення ЧАЕС з експлуатації – потрібно було біля 700 млн. доларів [20]. 27 вересня 2000 р. вийшов указ Президента України “Про заходи, пов’язані із актом закриття Чорнобильської атомної електростанції” було створено спеціальний організаційний комітет з підготовки й проведення зазначених заходів.
15 грудня 2000р. Україна здійснила акцію величезного природоохоронного й загально історичного-значення: відбулося офіційне закриття Чорнобильської атомної станції – історичний крок нашої держави на шляху поліпшення екологічної безпеки в усьому світі, Проте, залишається іще розв’язання усіх супутніх цьому складному процесу проблем, яке потребуватиме ще кількох років та величезного обсягу фінансових і матеріально-технічних ресурсів.
В надрах об’єкту "Укриття" знаходиться близько 200 тонн залишків ядерного палива, і через недоступність багатьох приміщень і високі радіаційні поля неможливо остаточно визначити місцезнаходження всього палива. В об'єкті постійно відбуваються руйнівні процеси, старіють його будівельні конструкції, зростає ймовірність їх локального обвалення. Отже, "саркофаг" потребує термінової заміни. 18 квітня 1997 р. було затверджено міжнародний проект перетворення об’єкта “Укриття” на екологічно безпечну систему – “Shelter Implementation Plan”(так званий проект SIP), розроблений спільними зусиллями урядів та спеціалістів України і держав “великої сімки”. Реалізація проекту SIP при оціночній вартості у 2 – 2,5 млрд. доларів розраховане на 35 – 50 років. У травні 2004 р. Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) оголосив тендер на будівництво нового безпечного укриття над зруйнованим четвертим енергоблоком ЧАЕС. Нове укриття у формі арки заплановано зібрати у безпечній зоні біля 4-го енергоблоку і потім спорудити над старим “Укриттям”. Планується, що нове укриття забезпечить герметичність реактора, як мінімум, на 100 років. План “Укриття” фінансується через однойменний чорнобильський фонд , котрим керує ЄБРР [21].
Окрім Чорнобильської, в Україні існують й інші екологічні проблеми, що чекають на своє розв’язання. Екологічна реформа здійснювалась у складній економічній ситуації. Звернення до Президента, Верховної Ради й Уряду України під назвою “Відвернути екологічну катастрофу” надіслали у лютому 1993 р. учасники наради працівників державних природоохоронних органів. В ньому пропонувалося сконцентрувати асигнування, що виділяються на природоохоронну діяльність, в окремому розділі бюджету, і надати Мінприроди України можливість регулювати їх використання. Та в бюджеті на 1993 р. зберігся давній відомчий підхід, який себе дискредитував. Бюджетних асигнувань в Україні на 1993 р. було виділено всього 3 млрд. 275 млн. грн. (для порівняння: в Англії на екологічні цілі було закладено 7,8 млрд. фунтів стерлінгів – третина бюджету на оборону) [22].
В Україні все частіше ставиться питання еколого-економічної кризи, вихід з якої не можна знайти традиційними методами управління через адміністративно-правові важелі. Нове екологічне мислення включає екологізацію економіки. Природні ресурси слід розглядати як національні економічні ресурси, що використовуються у виробництві і мають відповідну вартість, яку необхідно компенсувати. Виходячи з цього, доцільно: створити механізм визначення вартості природних ресурсів і платити за їх використання; впровадити пільгове оподаткування ресурсозберігаючих і екологічно чистих технологій; ввести економічні санкції за забруднення природних ресурсів.
Слід підкреслити, що наша країна володіє дивовижною скарбницею природних ресурсів. Це – важливий фактор та передумова економічного розвитку. Не всі країни Заходу, навіть найбільш індустріально розвинені, могли б похвалитися наявністю такої кількості та розмаїття природних копалин, які існують в Україні (величезні запаси залізної руди, родовища марганцевої руди, поклади вугілля, сірки, запаси озокериту, торфу, граніту, лабрадориту, тощо). Так, одна з країн “великої сімки” – Японія під час здійснення “економічного дива” не мала такого багатства природних ресурсів і переважну більшість змушена була імпортувати з-за кордону. Сьогодні для України надзвичайно важливо зуміти розумно розпорядитися дарами природи, вміло використати цей сприятливий та надзвичайно вагомий чинник в ході проведення реформ економічного розвитку. Міністерство охорони природи України виступало за розробку цілісного пакету екологічних законів України. Зокрема, Уряду було представлено проект плану першочергових заходів покращання екологічної обстановки в Україні на 1992 – 1995 рр. У 90-і роки ХХ ст. розпочався й здійснювався перехід від адміністративних до ринкових методів управління природоохоронною діяльністю. Запроваджувалася спеціальна плата за використання природних ресурсів і забруднення довкілля, нова система фінансування й кредитування природоохоронних заходів. Впровадження еколого-економічних заходів створювало стимули до раціонального використання природних ресурсів, а також реальні джерела фінансування природоохоронної діяльності:
• запроваджено систему платежів за використання природних ресурсів (надра, лісові, водні ресурси, диких тварин);
• удосконалено механізм формування і стягнення платежів за забруднення навколишнього середовища;
• з 1994 р. у складі Державного бюджету України введено окремий розділ “Охорона навколишнього природного середовища та ядерна безпека”, чим передбачено видатки на охорону і раціональне використання водних, мінеральних, земельних ресурсів, створення лісових насаджень і полезахисних смуг, збереження природно-заповідного фонду, утримання місцевих природоохоронних органів;
• починаючи з 1992 р., в Україні побудовано систему державних цільових фондів охорони навколишнього природного середовища на загальнодержавному та місцевому рівнях, які з 1998 р. ввійшли до складу відповідних бюджетів [23].
Створений еколого-економічний механізм, що передбачає плату за природні ресурси й плату за забруднення, забезпечує такий рівень економічного впливу на підприємства, коли забруднення довкілля стає невигідним. Здійснюється реформаційний перехід від адміністративно-командних на нові економічні методи регулювання природокористування, тим самим природні ресурси вводяться до повноцінного економічного обігу, створюються стимули до їх збереження, охорони і відтворення. Економічні важелі дають можливість перейти від принципів плати за фактом забруднення до використання принципів “запобігання забрудненню”, до критеріїв екологічної безпеки, побудованих на оцінці екологічних ризиків.
Важливим здобутком є створення ефективної системи державного управління природокористуванням і природоохоронною діяльністю, що відповідає досвіду розвинених країн з ринковою економікою. Створено Державну екологічну інспекцію, службу екологічного контролю на державному кордоні – разом з інспекціями охорони Чорного і Азовського морів, Головну державну інспекцію з нагляду за ядерною безпекою та інспекцію з радіаційної безпеки, які забезпечують контролюючу функцію. Створено Головне управління національних природних парків і заповідної справи разом із мережею відповідних об’єктів. Так, лише протягом 1998 р. органи Державної екологічної інспекції здійснили перевірки природоохоронної діяльності 76300 господарських об'єктів, провели комплексні перевірки підприємств, які включені до “Переліку екологічно небезпечних об'єктів України”. У 1998 р. за порушення, пов'язані із використанням надр, органи Держекоінспекції призупинили діяльність 132 підприємств, на розгляд органів прокуратури передано 84 справи, сума штрафів, накладених на порушників, становила більше 2,3 млн. грн. [24].
Найгострішою, окрім ЧАЕС загальнонаціональною проблемою є екологічний стан басейну ріки Дніпро та якість питної води в Україні.
Водні ресурси Дніпра становлять близько 80% їх обсягів в країні. Дніпро забезпечує водою 2/3 всієї території України, 32 млн. жителів України та 2/3 її господарського потенціалу. Головна водна артерія країни опинилася у справжній біді. Тільки з території України в басейн Дніпра щороку скидалося понад 12 млрд. куб. м стічних вод, більшість з яких були забруднені сполуками азоту, нафтопродуктами, солями важких металів, пестицидами та іншими шкідливими речовинами. Великої шкоди завдало забруднення його радіонуклідами в результаті аварії на Чорнобильській АЕС. Більш як 1,2 тис. км дніпровських берегів розмиваються, внаслідок чого втрачено майже 8 тис. га земель [25]. Довгі роки нехтування екологічними проблемами призвело до перенасичення басейну Дніпра промисловими гігантами з недосконалими технологіями та обладнанням. Серйозне занепокоєння викликає і стан малих річок, в басейні яких формується 60% водних ресурсів. Так, щороку у водоймища України скидалося і потрапляло разом зі стоками приблизно 8 млн. т різних забруднюючих речовин. Приблизно 17% населення України отримувало воду, що не відповідала санітарним нормам. На початку 1992 р. Мінприроди України надіслало Звернення до Верховної Ради України та Кабінету Міністрів про невідкладні заходи по оздоровленню екологічного становища в басейні Дніпра по забезпеченню населення якісною питною водою. Президент України Л.Кравчук Указом від 14 квітня 1992 р. утворив Надзвичайну комісію з проблем екологічного стану ріки Дніпро та якості питної води. До складу комісії увійшли працівники Академії наук, керівники ряду міністерств, народні депутати, представники громадських організацій. Комісія провела велику роботу з моніторингу стану водних ресурсів, а також з розробки комплексу заходів екологічного оздоровлення [26].
27 лютого 1997 р. Верховна Рада розглянула і затвердила Національну програму екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води. Програма запланована на 13 років: її перший етап розрахований до 2000 р., другий – до 2010 р. Щорічно на її втілення необхідно близько 200 млн. грн... [27]. Вперше в Україні розроблено та реалізується загальнодержавна екологічна програма, в основу якої покладено басейновий принцип, з урахуванням світового досвіду розв'язання екологічних проблем значних водних об'єктів: (Великих озер, басейнів річок Рейн, Темза, Сена тощо.) Виконання її здійснювалося шляхом реалізації комплексу заходів організаційного, законодавчого, нормативно-методичного та інформаційного забезпечення, також проведення науково-дослідних робіт з екологічного відродження басейну Дніпра. Значною була кількість нових об'єктів, де велося природоохоронне будівництво, а також таких, де впорядковувалося існуюче водовідведення на об'єктах житлово-комунального господарства та інших галузей. Відповідно до Програми у водосховища дніпровського каскаду, природні та технічні водойми, а також в Азовське море і лимани Чорного моря в 1998 р. вселено 63,5 млн. особин різновікової молоді цінних видів риб (товстолобика, осетрових, форелі, та ін.) На жаль, реалізація екологічної програми оздоровлення Дніпра, як і багатьох інших річок, натикалася на чисельні труднощі, передусім фінансові. Незважаючи на значний спад виробництва, забруднення навколишнього середовища в басейні Дніпра в 1998 р. було досить високим, навіть з урахуванням зменшення за останні роки валових об'ємів скидів стічних вод. Великого антропогенного впливу зазнають майже всі річки і водосховища України. У 1998 р. на 32 водних об'єктах відмічено 430 випадків значного забруднення поверхневих вод по десятьох інгредієнтах (у 1997 р. – 411 випадків) [28].
У 2000 р. відновилися роботи за програмами поліпшення екологічного стану басейну р. Сіверський Донець та екологічного оздоровлення басейну р. Дністра. Міжнародна фінансова й технічна допомога мали позитивне значення для реалізації міжнародних проектів в галузі контролю й поліпшення стану гідросфери. Важлива роль належить Програмі технічної допомоги Канади “Розвиток управління навколишнім середовищем в Україні (район басейну Дніпра)” у розмірі понад 5 млн. доларів. Оскільки 75% річок України транскордонні, вони є важливою сферою регіонального співробітництва. З 1998 р. Україна отримує допомогу від Європейського Союзу за програмою ТАСІS для басейну Дунаю. У 1998 р. розпочався міжнародний проект з налагодження транскордонного моніторингу Західного Бугу та річок Лоториця і Уж, учасниками якого є Україна, Білорусь, Польща та Словаччина.
Одним з пріоритетних напрямків природоохоронної роботи є реалізація комплексу заходів щодо поліпшення якості питної води. В системі централізованого водопостачання в 1998 р. за санітарно-гігієнічними показниками не відповідало державним нормативам “Питна вода” 12,5% досліджених проб. Найбільший відсоток відхилень у системах централізованого водопостачання за санітарно-хімічними показниками відмічається в Дніпропетровській, Донецькій, Луганській та Запорізькій областях; за бактеріологічними показниками – у Тернопільській, Миколаївській, Донецькій, Закарпатській та Запорізькій областях. Внаслідок незадовільного забезпечення населення України питною водою мали місце випадки загострення епідемічної ситуації по деяких інфекційних хворобах [29]. Другим напрямком є будівництво нових та реконструкція діючих потужностей комунальних очисних водопровідних і каналізаційних споруд. За даними Держкомітету по будівництву й архітектурі близько 20% водопровідних мереж в Україні знаходяться в аварійному стані. У 2000 р. 356 млн. грн. бюджетних коштів було спрямовано на ремонт системи водопостачання і каналізації в регіонах. Однак цього ще недостатньо для розв'язання всіх завдань. Європейський банк реконструкції і розвитку прийняв рішення про надання кредиту на оновлення водопровідної та каналізаційної мережі у Запоріжжі, Львові та Севастополі [30].
У 2000 р. на розгляд Кабінету міністрів України були подані документи, в яких містилися розроблені фахівцями-екологами пропозиції щодо запобігання забрудненню басейнів Азовського та Чорного морів та поліпшення їх екологічного стану. У жовтні 2004 р. в Києві, за ініціативою ряду громадських екологічних організацій (зокрема, "Мама-86"), були проведені громадські слухання "Питна вода в Україні", спрямовані на посилення уваги до цієї гострої проблеми не лише населення, але й відповідних міністерств і відомств, органів влади на місцях. На межі екологічної кризи склалася ситуація в одному з найбільших промислових регіонів України – в Донецько-Придніпровському. В регіоні що складає 18% території України, де проживає 28% населення, вироблялося 40% загальних обсягів продукції української індустрії. Велика кількість підприємств металургії, вугільної та інших галузей були збудовані ще в 30-ті роки та оснащені застарілим устаткуванням, яке функціонувало за матеріало- та енергомісткими технологіями і не враховувало екологічних чинників. Тільки в одному Кривому Розі від стаціонарних джерел щорічно викидалося в повітря 1,2 млн. т шкідливих речовин – десята частина викидів в Україні. Основними джерелами забруднення були підприємства енергетики, металургії, вугільної, хімічної та нафтохімічної промисловості, а також автотранспорт. Цей сумний перелік міст із збільшеними обсягами викидів в атмосферу включав (у порядку зменшення концентрації шкідливих речовин): Кривий Ріг, Маріуполь, Запоріжжя, Макіївку, Дніпропетровськ, Донецьк, Дебальцеве, Комунарськ, Лисичанськ [31].
Екологічне становище у Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій та Луганській областях складалося надзвичайно серйозне. Потрібна була реорганізація виробництв, технічне переоснащення підприємств, запровадження нового екологічно чистого устаткування, запровадження нових технологій, посилення природоохоронних заходів. У 2000 р. Управлінням екології і природних ресурсів у Донецькій області забруднювачам повітря було пред’явлено понад 40 претензій на загальну суму близько 300 тис. грн., а за порушення вимог до експлуатації водного ресурсу накладено штрафи на 166 тисяч гривень. Станом на грудень 2000 р. на Донеччині діяло 12 природоохоронних програм, на які щорічно потрібно 400 – 500 млн. грн., але фінансування цих програм залишалось недостатнім [32].
На жаль, є й інші еколого-небезпечні регіони України, які потребують до себе уваги з метою поліпшення стану довкілля. Одним з таких регіонів є Закарпаття. В листопаді 1998 р. страшне екологічне лихо спіткало Закарпатську область – надзвичайної сили повінь, коли вода затопила десятки населених пунктів, сотні гектарів сільськогосподарських угідь, дороги, житлові будинки, вщент руйнуючи все на своєму шляху. За висновками експертів, паводок у Закарпатті спричинили природні умови, але вони були обтяжені антропогенною діяльністю людини. До природних причин паводку відноситься складна гідрометеорологічна ситуація, особливості гідрогеологічних умов Закарпаття, нестійкість гірських масивів, висока водність річок перед паводком тощо. Антропогенними причинами паводку стало тривале втручання людини, недбале в гірських умовах ведення водного, лісового та сільського господарства, зокрема, вирубування лісів і чагарників, розорювання крутосхилів, відсутність водосховищ, кар’єрне видобування гравію та піску, забудова заплав, неякісне спорудження захисних споруд, недосконале планування розбудови населених пунктів, недостатня готовність до надзвичайних ситуацій, незадовільне виконання протипаводкової програми на 1994 – 2000 рр. тощо [33]. Сума збитків від паводку на Закарпатті 5 листопада 1998 р. досягла 810 млн. грн., від стихії постраждало понад чверть закарпатців. Експерти зазначили, що збіг негативних природних чинників, який призвів до надзвичайної ситуації в листопаді 1998 р, не є максимальним і треба бути готовими до можливих повторень стихії.
У 2001 р. стихія , попри великі обсяги проведених протипаводкових робіт, знову повторилася на Закарпатті: повінь 3 – 5 березня була ще страшнішою, ніж у 1998 р. Рівень води був на цілий метр вищий, ніж 2 роки тому. Танення снігів у горах та інтенсивні дощі, що тривали кілька днів, спричинили шалене підвищення рівнів води у Тисі та її притоках, що на окремих ділянках сягнуло за 8-метрову позначку. Постраждало 12 районів і місто Хуст. Були підтоплені 255 населених пунктів і 33 569 будинків, серед яких 1669 були зруйновані, тимчасово відселено майже 12 тис. чол. [34]. Уряд України здійснив термінові заходи щодо ліквідації наслідків повені . На величезну подяку заслужили урядові та громадські організації ряду іноземних країн (Угорщини, Словаччини, Чехії, Ізраїлю, США та ін.), які організували доставку на Закарпаття гуманітарної допомоги. На часі стояла розробка спільної протипаводкової програми в рамках українсько-угорсько-словацько-румунського прикордонного співробітництва в регіоні Карпат. Однак, актуальність протипаводкових і протизсувних заходів залишалася великою. В Закарпатській області зафіксовано 1250 зсувонебезпечних ділянок. Комплексна програма протизсувних заходів потребує підвищеної уваги і фінансування у повних обсягах.
У січні 2000 р. одна з найкрасивіших річок Західного регіону України річка Тиса зазнала жахливих забруднень окисами свинцю внаслідок аварії на одному з металургійних підприємств сусідньої Румунії. У ніч на 25 липня 2000 р. на трубопроводі станції очищення води шахти Герза поблизу м.Бай-Маре (Румунія) знову сталася аварія, внаслідок якої 600 кубометрів забрудненої марганцем і міддю води потрапило у річку Тису, 27 липня забруднена вода досягла української території. 28 липня 2000 учасники мітингу, організованого Партією зелених України біля посольства Румунії у Києві, вимагали здійснення належного контролю над екологічно небезпечними об’єктами на території держави [35].
Також гостро стояла проблема відходів виробництва та споживання по всій території України. Необхідні інвестиції та нові технології для вдосконалення утилізації, видалення та використання їх як вторинної сировини. 14 вересня 2000 р. Верховна Рада України затвердила Закон “Про загальнодержавну програму поводження з токсичними відходами на 2000 – 2005 роки”, мета якої – запобігання накопиченню токсичних відходів та обмеження їхнього шкідливого впливу на довкілля й здоров’я людини [36].
Одним із напрямків екологічної політики є збереження біологічного та ландшафтного розмаїття. Це частково компенсує негативну дію шкідливих забруднень і важливо для перспектив відтворення і збереження довкілля. До Червоної книги України було занесено 381 вид тварин та 531 вид рослин, яким загрожувало зникнення. Ці рідкісні представники генофонду української флори і фауни потребували особливої уваги. На початку 1993 р. Мінприроди затвердило порядок видачі дозволів на добування чи збирання тварин і рослин, занесених до Червоної книги, у відповідності з яким це допускалося лише у виняткових випадках для наукових та селекційних цілей. Розпочала свою діяльність Національна комісія з питань вимог Червоної книги [40].
Здійснювалися заходи щодо збільшення площ і об'єктів природно-заповідного фонду України та формування й вдосконалення заповідної справи. Поступово площі природно-заповідного фонду щорічно збільшувалися: у 1995 р. вони становили 2,86% території країни, у 1996 р. – 3,2% (наблизившись до середньоєвропейських показників – 3,2%). За 1996 р. кількість природно-заповідних об’єктів загальнодержавного значення збільшено ще на 42. Протягом 1998 р. в цілому мережа ПЗФ збільшилася на 108 територій та об'єктів, загальною площею 145,2 тис. га. Загалом за 1992 – 1999 роки площа ПЗФ зросла на 1037, 4 тис. га, або на 78,8%. Станом на 1 січня 1999 р. природно-заповідний фонд України мав у своєму складі 6728 територій та об'єктів загальною площею 2354,2 тис. га, що становило 3,9% території України.
Після прийняття України до Ради Європи в 1995 р. Мінекобезпеки координувало співробітництво з цією організацією в галузі охорони довкілля, зокрема, впровадження Пан-Європейської Стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття в Європі. У вересні 1998 р. підписано Конвенцію про охорону дикої флори, фауни та природних середовищ існування в Європі (Бернська конвенція). Серед кроків по її впровадженню було проведено аналіз сучасного стану в Україні видів рослин і тварин, занесених до Додатку Конвенції (понад 150). Підготовлено та передано до Бюро Рамсарської конвенції інформаційні описи 22 водно-болотних угідь міжнародного значення, отримано сертифікати (дипломи) про визнання міжнародного значення цих угідь [38]. 21 вересня 2000 р. Верховна Рада України затвердила “Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі на 2000 – 2015 роки”. У 2001 р. в Україні природно-заповідний фонд збільшився до 4 % території (для порівняння у 1996 р. цей показник становив 3,2%). Наприклад, на Донеччині створено чотири ландшафтні парки, орнітологічний заказник поблизу моря, з’явилися ландшафтний заказник “Щуча заплава” і гідрологічний пам’ятник природи “Витоки Кальміусу”. Лише протягом 1998 р було прийнято 6 Указів про створення (оголошення) нових та розширення існуючих територій та об’єктів загальнодержавного значення . Було створено 2 природних заповідники в Криму (Казантипський (450,1га) та Опукський (1592,3 га), а також в Одеській області Дунайський біосферний заповідник (46402,9 га) на базі природного заповідника “Дунайські плавні”, у Львівській області створено Яворівський національний природний парк (7078,6 га), розширено територію Чорноморського біосферного заповідника, оголошено ряд об'єктів заказниками, пам'ятками природи тощо.
Однак, на жаль, мали місце порушення норм законодавства щодо природно-заповідних об'єктів, зокрема у 2004 р. такі порушення мали місце на території Дунайського біосферного заповідника (що було пов'язано з відкриттям судноплавства по глибоководному каналу “Дунай – Чорне море” поблизу м.Вилково, Одеської обл.), відбувалося вирубування рідкісних лісових насаджень у Пущі-Озерній під Києвом.
У 90-ті роки ХХ ст. в Україні зросла роль громадських організацій у справі охорони природи. “Зелені рухи” відіграли чи не визначальну роль в зосередженні уваги суспільства на найболючіших проблемах екології, впливаючи на формування природоохоронної політики держави, підприємств, проводячи конкретні цільові природоохоронні акції. Рух “зелених” в Україні був не лише суто екологічним, до того ж він був вагомою складовою бурхливого суспільно-політичного життя 90-х років.
В Україні діють різні за кількістю і спрямуванням громадські екологічні організації, об'єднання, рухи. Першою національною неурядовою екологічною організацією став “Зелений світ”, зареєстрований 1987 р. завдяки активній підтримці прогресивної інтелігенції – О.Гончара, Ю.Щербака, С.Плачинди та ін. “Зелений світ” організував сотні акцій-демонстрацій, мітингів, пікетів, конференцій, збирання підписів і відіграє значну роль у припиненні роботи ряду екологічно небезпечних об'єктів. Найсильніші організації “Зеленого світу” діють у найбільш забруднених регіонах – на Донеччині, Придніпров'ї, Миколаївщини, Буковині, Тернопільщині, Хмельниччині, в Криму. Зокрема, під впливом акцій "Зеленого світу" було припинено будівництво Чигиринської, Кримської АЕС. У 2000 р. “Зелений світ” мав 97 регіональних осередків в усіх областях України.
У 1991 р. групою відомих вчених був заснований Національний екологічний центр. Впливовими стали неурядові організації “Всеукраїнська спілка врятування від “Чорнобилів”, комітет порятунку Дніпра та малих рік”, Національний екологічний центр “Довкілля”, Кримська асоціація “Екологія і світ”, “Мама-86” (екологічна організація матерів, яка має лабораторію для дослідження здоров'я дітей), “Дитина і довкілля”, “Екоправо” (мережа еколого-правових організацій Львова, Києва, Харкова, що здійснюють діяльність у сфері застосування юридичних норм стосовно довкілля), Українська екологічна ліга “Зелене досьє”(школа юних екологів-журналістів), молодіжна організація “Зелена Україна” тощо. Міністерство охорони навколишнього природного середовища України прагнуло до співробітництва із “зеленими”. У 1991 – 1992 рр. асоціація “Зелений світ” і Мінприроди провели спільні природоохоронні акції, круглий стіл “Енергетика незалежної України і екологічна безпека”. У рамках Всесвітнього форуму українців (1992 р.) було організовано круглий стіл “Урбанізація і навколишнє середовище”. Разом з Національним екоцентром та іншими громадськими об'єднаннями була проведена акція “Дерева” [39].
Однією з найвпливовіших екологічних організацій України є “Грінпіс-Україна”, заснована як національне відділення всесвітньо відомого “Грінпіс-Інтернешенл”, що проводить кампанії із захисту природних ресурсів, за енергозбереження та альтернативну енергетику, проти ввезення на територію України шкідливих речовин. Українська філія Грінпісу звертала увагу громадськості на найгостріші екологічні проблеми, зокрема на небезпеку перетворення України у своєрідний “смітник” для більш розвинених країн Європи, куди звозять для захоронення шкідливі для здоров’я і життя людей речовини. У 1993 р. такі випадки були зареєстровані українськими активістами Грінпісу, коли тисячі діжок із токсичними відходами було завезено з Німеччини у Рівненську область. У жовтні 1994 р. представники українського відділення Грінпісу пікетували будинок Міністерства сільського господарства України із гаслами про заборону використання хімічних добрив та пестицидів при вирощуванні та переробці сільськогосподарської продукції. “Вода – для життя” – таким було гасло екологічної акції по Дніпру, проведеної в липні 1994 р. міжнародною природоохоронною організацією Грінпіс спільно із своїм українським відділенням [40].
Значна кількість громадських природоохоронних організацій виникла після чорнобильського лиха, адже люди з біллю й тривогою сприймали екологічні проблеми України й прагнули докласти зусиль до їх розв'язання. Так, у столиці України у 1992 р. виникла міська екологічна організація “Ініціатива матерів Києва на захист дітей” (скорочено “Мама-86”). Метою цієї організації стало захистити здоров'я дітей від наслідків Чорнобиля, від техногенного навантаження великого індустріального міста, здійснювати екологічне виховання батьків та дітей, надавати допомогу в лікуванні дітей. “Мама-86” здійснює медичну діагностику київських дітей, допомагає медикаментами, сприяє оздоровленню дітей в екологічно чистих регіонах. Згодом міська громадська екологічна організація "Мама-86" здобула статус всеукраїнської, і у 2004 р. вона налічувала 19 регіональних представництв. У 1994 р. в Україні був створений Міжнародний молодіжний фонд “Чорнобиль”, що засвідчувало про намагання молоді допомогти найшвидшій ліквідації наслідків Чорнобильської аварії на українській землі, про усвідомлення відповідальності за долю планети, забезпечення її екологічного здоров'я, про розв'язання існуючих проблем збереження й охорони довкілля.
Ще однією ознакою значного посилення уваги українського суспільства до проблем захисту довкілля стало створення екологічної партії – Партії зелених України (ПЗУ), що була зареєстрована у травні 1991 р. Серед головних положень її партії – формування “екологічно солідарного” суспільства, в якому інтереси людини, груп громадян, кожної нації “гармонійно поєднувались би з вищими біосферними законами природи”. 24 липня 2004 р. в Києві, у приміщенні Будинку вчителя відбувся ХІ з'їзд Партії зелених України, який зібрав делегатів від 27 обласних і 549 міських організацій. Чисельність ПЗУ становила понад 52 тис. членів.
Станом на 1 січня 2003 р. загальна кількість зареєстрованих громадських організацій в Україні, що спрямовують свої зусилля на захист природи, становила 49 (з них мали статус міжнародних 16, статус всеукраїнських – 33), а також 30 об’єднань захисту населення від наслідків аварії на ЧАЕС (з них мали статус міжнародних 22, статус всеукраїнських – 8). З метою співпраці урядових і неурядових природоохоронних організацій при Міністерстві екології діє Громадська Рада, до складу якої увійшли представники зареєстрованих Мінюстом України громадських екологічних організацій національного рівня. Громадська Рада бере участь у розробці багатьох питань, зокрема, пов'язаних з екологічною експертизою значних проектованих та діючих об'єктів (зокрема, Ташлицької ГАЕС у 1998 р.), у процесі прийняття рішень при розв'язанні екологічних проблем збереження довкілля та відтворення природних ресурсів. За участю громадських організацій і Мінекобезпеки проводилися різні загальнонаціональні акції, спрямовані на привернення уваги громадськості до екологічних проблем, на пропаганду ідей захисту і збереження природи, на екологічне виховання молоді: “Зелена весна”, День довкілля тощо [41]. На сучасному етапі потрібна і важлива активна співпраця , взаємодія з державними органами в природоохоронній галузі, зокрема при розробці альтернативних проектів, екологічної експертизи, цільових природоохоронних програм, у широкій освітянській роботі.
Таким чином, серед національних пріоритетів Української незалежної держави у 1991 – 2005 роки стояла й екологія. Соціальні та економічні труднощі не повинні заступити загрозу екологічної біди, потребу найшвидшого вилікування болісних ран Чорнобиля на українській землі. Україна робила кроки по здійсненню такої важливої функції суверенної держави, як охорона навколишнього природного середовища, регулювання еколого-економічної діяльності, гарантування прав своїх громадян на екологічну безпеку. Ефективне вирішення проблем охорони довкілля в Україні нерозривно пов'язане з реструктуризацією економіки, утвердженням демократичних принципів розвитку суспільства, високою екологічною свідомістю людей.

Література:
1. Екологічні проблеми розбудови громадянського суспільства в сучасній Україні. – К., 2000 – С.53.
2. Феномен незнищеності. Слово О.Гончара на відкритті Установчої конференції “Товариства української мови імені Тараса Шевченка” (11 лютого 1989 року). // Просвіта: історія і сучасність. – К., 1998. – С.175.
3. Поточний архів Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України, / далі – ПА Мінприроди України (1999 рік.) Національна доповідь “Про стан навколишнього природного середовища в Україні у 1998 році” – 161 стор.
4. Поточний архів Міністерства охорони навколишнього природного середовища України. Виступ міністра Ю.Щербака на Конференції ООН “Навколишнє середовище і розвитою) / м.Ріо-де-Жанейро, 1992р./.
5. Поточний архів Міністерства охорони навколишнього природного середовища України. Виступ міністра Ю.Щербака на Конференції ООН “Навколишнє середовище і розвитою)/ м. Ріо-де-Жанейро, 1992р./.
6. Литвин В.М. Україна: досвід та проблеми державотворення (90-ті роки ХХ ст.) – К, 2001. – С. 205.
7. Гарантувати екологічну безпеку планети .Виступ на 19-й сесії Генеральної асамблеї ООН. // Урядовий кур'єр. – 1997, 26 червня. – С.З.
8. Труд-7 . – 2004, 1 октября.
9. Поточний архів Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України. (1999 рік). Національна доповідь “Про стан навколишнього природного середовища в Україні у 1998 році”. – С.61 – 66.
10. Урядовий кур'єр – 2000, 4 листопада.
11. Спроби захистити бідних і клімат. // Голос України – 2002. 3 вересня.
12. ПА Мінприроди України. Виступ міністра Ю.Щербака на Конференції “До нової України – шляхом реформ”. / Київ, 1992 рік / (рукописний варіант виступу).
13. Поточний архів Міністерства України в справах захисту населення від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (далі: ПА Мін чорнобиля України). Адміністрація зони відчуження НВО “Прип’ять”. Бюлетень екологічного стану зони відчуження за період з 1.01.1993 по 30.06.1993 р. / звітний період / для інформування населення. – Випуск 1. – С.5.
14. ПА Мінчорнобиля України. – Там само. – С. 6.
15. Чорнобиль: десять років подолання / За матеріалами Мінчорнобиля України. Під загальною редакцією В.Холоші. – К., Чорнобильінтерінформ,1 – 996. – С.4.
16. Екологічні проблеми розбудови громадянського суспільства в сучасній Україні. – К., 2000. – С.78.
17. Чорнобильська арифметика. // Вечірній Київ. – 1999. – 14 квітня.
18. Літературна Україна. – 1993, – 23 вересня.
19. Чорнобильська арифметика. // Вечірній Київ. – 1999, – 14 квітня.
20. Факты. – 2000. – 28 сентября.
21. Литвин В.М. Україна: досвід та проблеми державотворення (90-ті роки ХХ ст.). – К., 2001. – С.203 – 204.; Труд – 7 – 2004, 18 июня; Екологічні проблеми розбудови громадянського суспільства в сучасній Україні. – К., 2000. – С.78 – 79.
22. Урядовий кур'єр, – 1993. 18 лютого.
23. Поточний архів міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України. Звіт про роботу. 1997 рік.
24. ПА Мінприроди України. Національна доповідь “Про стан навколишнього природного середовища в Україні у 1998 році” – С.116.
25. ПА Мінприроди України. Звіти міністерства про роботу 1991, 1992, 1993 рр.
26. ПА Мінприроди України. Звернення колегії Міністерства до Верховної Ради України, Кабінету міністрів України про невідкладні заходи по оздоровленню екологічного становища в басейні Дніпра / 1992 р. /.
27. Оздоровимо Дніпро за 13 років. – Урядовий кур'єр. – 1997, – 3 – 16 січня.
ПА Мінприроди України. Національна доповідь “Про стан навколишнього природного середовища в Україні у 1998 році”. – С.50.
28. Там само – С.75.
29. Там само – С. 141; С.18 – 19; С.21.
30. ПА Мінприроди України. Національна доповідь “Про стан навколишнього природного середовища в Україні у 1998 році”. – С.61. Водопроводы Украины в критическом состоянии. – Труд-7 – 2000., 31 августа.
31. ПА Мінприроди України. Звіти про роботу міністерства за 1991, 1992, 1993 роки.
32. Там само. Донеччина – лидер по загрязнению окружающей среды. // Сегодня – 2000, 22 декабря.
33. Катастрофа може повторитися. // Урядовий кур’єр. – 1999, 20 січня.
Закарпаття : 2 роки після стихії. // Урядовий кур’єр. – 2000, 4 листопада.
34. Національна доповідь “Про стан навколишнього природного середовища в Україні у 1998 році”. – С.З; Урядовий кур’єр. – 2001 (огляд березень – квітень); Закарпатскую область лихорадит от паводка. – // Труд-7 – 2001, 9 марта.
35. Під захистом держави – Тиса. // Урядовий кур'єр . – 2000. – 16 жовтня.
36. Закон України “Про Загальнодержавну програму поводження з токсичними відходами”. // Урядовий кур'єр. – 2000, 1 листопада.
37. Урядовий кур'єр. – 1993, 11 березня.
38. ПА Мінприроди. Національна доповідь “Про стан навколишнього природного середовища в Україні у 1998 році” – С.52 – 53. Там само. – С. 141, 157.
39. ПА Мінприроди. Звіти 1992, 1993 роки.
40. “Мобі Дік” допомагає Україні // Вісті з України. 1994 №32, серпень 3. – С.12.
41. Україна у цифрах у 2002 році. – К., 2003. – С.19; .ПА Мінприроди України. Національна доповідь “Про стан навколишнього природного середовища в Україні в 1998 році”. – С. 135 – 137.