Проблема походження українського народу (археологічний пошук)
Автор: Баран Володимир
провідний науковий співробітник відділу української етнології НДІУ, член-кореспондент Академії наук України, доктор історичних наук.

У статті досліджується проблема походження українського народу. Автор вважає, що від самого свого зародження українці були частиною слов’янства, як їхні предки – частиною індоєвропейського світу.

Проблема происхождения украинского народа

В статье исследуется проблема происхождения украинского народа. Автор считает, что от самого своего зарождения украинцы были частью славянства, как их предки - частью индоевропейского света.

Problem of Origin of the Ukrainian People

Problem of origin of the Ukrainian people is examined in the article. Author considers that since their origin Ukrainians were a part of the Slavdom and their ancestors were a part of the Indo-European world.

Проблема походження українського народу (археологічний пошук)

Серед дисциплін, що вивчають процес народотворення, все більшого значення набуває археологія. Це повною мірою стосується і вивчення етногенезу слов’ян, слов’янських народів, українського народу.
В минулому столітті, зокрема, після Другої світової війни відбулися значні зрушення в археологічних дослідженнях слов'янських пам'яток, які подвоїли та потроїли джерелознавчу базу. Вдалося значною мірою закрити хронологічні лакуни, що суттєво утруднювали порівняльне вивчення археологічних культур на території лісостепової України. Це, у свою чергу, дозволило побудувати типологічно-хронологічні схеми безперервного етнокультурного розвитку давнього населення України. Застосування природничо-математичних методів у вивченні матеріальної культури значно посилило її інформативні можливості, розширило межі археологічного пошуку. Все це відкрило нові можливості історичних реконструкцій етнокультурного та соціально-економічного розвитку давнього населення України, зокрема предків українського народу.
Етноісторичний процес будь-якого народу, в тому числі європейського, слов'янського, конкретно українського, не можна звести до простого біологічного відтворення поколінь одного етносу. Вже від самого початку свого зародження українці були частиною слов'янства, як їхні предки – частиною індоєвропейського світу. Їхній розвиток проходив у безпосередніх контактах і взаємовпливах із сусідніми такими ж етноісторичними спільнотами. Поряд із процесами диференціації, мали місце процеси інтеграції, коли в результаті змішування різних етнічних племінних груп утворювались нові народи. Ця закономірність притаманна, в першу чергу, тим слов'янським групам, які в процесі розселення осідали на чужих територіях і змішувалися із субстратним населенням.
Усі ці процеси суворо регламентовані, прив'язані до певних природних та географічних зон і визначені часом. Тобто зародження слов'янських народів відбувалося в часі і просторі, у рамках певних географічних регіонів, певного етносоціального та етнографічного середовища і на певному хронологічному етапі. Історична схема, розроблена лінгвістами, істориками-медієвістами, археологами зведена до декількох ієрархічно-історичних етапів: індоєвропейці або староєвропейці, германо-балто-слов'яни, праслов'яни, слов'яни, слов'янські народи. Кожна з цих етноісторичних категорій мала пройти довгий історичний шлях від зародження, через розвиток до утворення нових етносоціальних спільнот, які б усвідомили свою етнокультурну окремішність. Зрозуміло, що це тривало століття й тисячоліття. При цьому формування кожного європейського етносу відбувалося в конкретних історичних умовах, які в різних регіонах Європи мали свої особливості, залежні від багатьох чинників, у тому числі географічного та природного середовища. Наприклад, найбільш сприятливою для етносоціального та культурного розвитку в Європі була Середземноморська зона. Там з'являються перші європейські народи, перші європейські цивілізації.
Звідси випливає, що ми не можемо довільно встановити час виникнення слов'янських народів, наприклад, з палеоліту, неоліту, чи енеоліту. Вони, в тому числі й український народ, не могли утворитися раніше, ніж їхні предки пройшли визначені історичні стадії свого розвитку.
Певна частина українського суспільства дещо болюче сприймає тезу про зародження слов'янських народів та українців, зокрема, у ранньосередньовічний час, хоч тоді народжується переважна більшість європейських народів Їм видається це значним припізненням. Один з учасників українознавчої конференції, на противагу викладеним тезам, назвав палеолітичну стоянку Королеве на Закарпатті, якій близько мільйон років, як пам’ятку наших предків? І справді, ця стоянка, як і аналогічні нижньопалеолітичні стоянки Причорномор'я і Криму та середньо палеолітичні на Середньому Дністрі, відкривають якоюсь мірою історію наших земель, історію краю, історію України, бо вони вказують на появу тут розумної творчої людини в прадавні часи, в дольодовиковий період. Але це ще не етнічна історія українського, слов'янського чи навіть праслов'янського етносу, до якого від Королевого пройшли тисячоліття. За цей час тут безліч разів змінювалося населення. Відомо, що коли в кінці 1-ї половини 1тис. н.е. на південні схили Карпат, де відкрита стоянка Королеве, прийшли слов'яни, вони застали там фракійське населення, германців та рештки кельтів. Так чиїми предками були люди з Королевого? Цього на сьогоднішньому рівні знань просто неможливо встановити. Ті люди ще не усвідомлювали себе якоюсь окремою етнічною групою.
Ми не згадували б цього епізоду, коли б його не підхопила кореспондентка газети "Хрещатик", яка переконувала своїх читачів, що саме з Королевого треба починати український етнос. Таких статей, теле- та радіопередач багато. Їхнім авторам притаманна надмірна емоційність, проповідь винятковості та месіанства українців. Такі публікації не тільки вводять читача в оману. Вони викликають настороженість і навіть вороже ставлення до української науки. Бо хто ж з наших близьких чи далеких європейських сусідів хоче бути нащадком менш вартісних предків. Тим паче, що загальновідомо (або мусить бути відомо), що з найдавніших часів європейські народи знаходились у взаємозв'язку та взаємозалежності, переживаючи ті самі або подібні стадії соціально-економічного, культурного та етнічного розвитку. А може нас навмисне втягують у безплідні дискусії про те, чиї предки давніші та кращі, щоб відвернути нашу увагу від вирішення справді життєво важливих проблем нашого історичного буття.
Інша сторона поставленої проблеми полягає в тому, що нас намагаються прив'язати, буквально прищепити до інших сусідніх народів, переконати нас і світову громадськість в тому, що ми – їх менша чи молодша частина, відмовляючи українському народові в самобутності його етнічного та культурного розвитку.
Як відомо, в історичній літературі, зокрема російській, можна знайти безліч прикладів, коли східнослов'янські народи характеризуються як єдина етномовна цілісність, а Київська держава – як "колиска" давньоруської народності. Провідні російські історики М.Погодін, С.Соловйов, В.Ключевський та інші розглядають історію східних слов'ян і Київської Русі як історію Росії. За М.Погодіним і О.Соболевським, українське Подніпров'я споконвіків було заселена предками росіян, яких прогнали монголо-татари. Лише в XIV ст. їхнє місце ніби зайняли українці з Галичини і Волині. Для В.Ключевського дулібський союз племен на Західному Бузі, Волині і Прикарпатті – це початки "нашої" (російської) державності. Не менш тенденційні і новітні праці. В колективній монографії Інституту слов'янства і балканістики "Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху раннего средневековья" (Москва, 1982) всім південним та західним слов'янським народам присвячені окремі розділи. Лише три східнослов'янські народи ввійшли в один розділ під назвою "Формирование этнического самосознания древнерусской народности..." І вже зовсім недавно, у 1999 р., вийшла монографія В.Сєдова "Древнерусская народность", де за допомогою археологічних матеріалів робиться спроба реанімувати згадану концепцію М.Погодіна.
 Англійський вчений, теоретик історії А. Дж.Тойнбі у своїй фундаментальній багатотомній праці "Дослідження історії" називає Русь "скандинавським царством" і ставить в один ряд з Данією та Норвегією, що також не відповідає дійсності. [17, 165.]
Вивчаючи світові цивілізації та їх роль у всесвітній історії за принципом «виклик – відгук», А. Дж.Тойнбі вважає, що адекватність відповіді на виклик зумовлює і стимул, і сам процес історичного розвитку, слабкість або неможливість адекватної відповіді на виклик, що характерно для «недорозвинених», «недоношених», «загальмованих», «нежиттєздатних» цивілізацій, призводить до їх занепаду. Відсутність виклику і позитивних впливів розвинутих цивілізацій (наприклад античності) на варварські суспільства означає відсутність стимулів, а це зумовлює їх інертність і застій. Саме такими А. Дж.Тойнбі вважає слов'ян. Він знає останніх лише за писемними джерелами. Це, на нашу думку, суттєво знижує результативність його окремих досліджень та об'єктивність оцінок. Обмеженість та невиразність багатьох античних писемних джерел без доповнення їх даними інших наук, в тому числі археології, обмежує можливості історіософічних підходів до вивчення історичних явищ, в нашому випадку давньої історії слов'ян.
А. Дж.Тойнбі уявляє собі слов'ян як невелику групу племен, що "...оселилася на прип'ятських болотах, коли ці землі вивільнилися з-під льодовика, який відступив на північ Європи. Тут вони жили примітивним варварським життям сотні й сотні років, і коли тевтонський рух племен покінчив з тривалою еллінською драмою, яку започаткували племена ахейців, слов'яни ще залишалися там, де вони й були [17, 158.]
Слов’ян, за А. Дж.Тойнбі, вивели з прип'ятських боліт (за його термінологією "випхали") пастухи-авари, яким вони були потрібні як хлібороби для обробітку нив навколо угорської рівнини, яку вони освоїли, взявши участь у "тевтонських (германських) ігрищах зруйнування та грабунку Римської імперії”. Для аварів слов'яни, на думку А. Дж.Тойнбі, були лише стадами робочої худоби із землеробськими навичками, чужими для пастухів-аварів. Під враженням уривчастих повідомлень хроніки VII ст., відомої під ім'ям Фредегара, де змальоване тяжке і принизливе життя слов’ян в умовах аваро-слов'янських війн та аваро-слов'янської неволі, А. Дж.Тойнбі саме таким уявляє собі "...сценарій, за яким почався ...запізнілий і принизливий дебют слов'ян в історії [17, 158].
Коли б А.Дж.Тойнбі звернувся ще й до лінгвістичної та археологічної літератури, то переконався б у тому, що шлях слов’ян на історичну арену дещо складніший, не такий пізній і «принизливий».
По-перше, за дослідженнями лінгвістів, усе прип'ятське Полісся вкрите балтськими гідронімами та топонімами, які передують як слов'янській гідро- і топонімії, так і слов'янським археологічним культурам [18, 158]. Ряд вчених-славістів взагалі виключає верхнє Подніпров'я раннього середньовіччя з історії слов'ян. По-друге, з кінця II по IV ст. включно, Волинь займають поселення і могильники вельбарської культури готів, а носії слов'янської зарубинецької культури, які на межі ер посунули тут балтів, під тиском готів та гепідів відходять на верхній Дністер, Південний Буг і доходять до Буджацького степу в Молдавії. Їхні археологічні пам'ятки представляють слов'янську частину багатоетнічної черняхівської культури, або в Молдавії виділені в окрему етулійську групу. Вони корелюються з найбільш архаїчними слов’янськими гідронімами, які І.Удольф поміщає у верхів'ях Пруту, на середньому і верхньому Подністров'ї та Посянні. Відомий сучасний німецький лінгвіст І.Удольф схильний саме цей регіон визнати прабатьківщиною слов'ян. [26.1 – 23]. Не буде зайвим пригадати, що саме в цьому регіоні відкриті добре датовані найбільші ранні слов'янські пам'ятки празько-корчацької культури кінця IV – V ст.. [2, 193 – 198]. Вони свідчать, що задовго до аварів слов'яни-венеди жили в окремих районах межиріччя Дністра та Дунаю.
У запропонованій статті на новій методологічній основі розкриваються процеси етноісторичного розвитку слов’ян на території Східної Європи й України зокрема. Лінгвістичні, історичні і, зокрема, археологічні матеріали переконують нас у тому, що слов’яни ніколи не були єдиною етнічною спільністю. Вони, як і народи іранського, фракійського, іллірійського, германського, романського кореня виступали як окремі етномовні групи, об’єднані в племена і племінні союзи, що були етносоціальними одиницями. Значна їх частина споконвіків жила у лісостеповій і південній частині лісної зони України.
Територія України входить у той етнокультурний простір, де проходили процеси становлення індоєвропейських, праслов'янських і слов'янських етнічних утворень. Південно-східне крило індоєвропейських груп успадкувало якоюсь мірою досягнення трипільської культури, котра за доби енеоліту (кінець 5 – початок 3 тис. н.е.) на території України визначається високим злетом землеробства, общинних ремесел, особливо гончарства, виникненням протоміст, де нерідко проживало по декілька тисяч жителів (Майданецьке, Тальянки на Черкащині). Однак, треба зауважити, що походження трипільської культури пов'язане з Балканами, Подунав'ям, навіть Передньою Азією, тоді як культури кулястих амфор та шнуркової кераміки, з якими археологи співвідносять частину індоєвропейців, з яких виділились германо-балто-слов'яни, сформувалися північніше цієї зони. Отже, тут мова не може йти про їхню пряму спадкоємність.
Ще менше даних існує або їх немає зовсім для зіставлення степових культур із синхронними культурами Лісостепу. У 3 – 2 тис. н.е. степове іраномовне населення ямної та Катакомбної культур лише контактувало з тими племенами Лісостепу, які мали відношення до зародження праслов'янських старожитностей. Дещо виразніше процеси культурогенезу проявляються у 2 тис. н.е. на території Центральної і Лісостепової зони Східної Європи. Окремі праслов'янські племінні групи цього періоду археологи співвідносять з тшцінецькою та комарівською культурами, що займають велику територію у межиріччі Одри та Дніпра. 6 тис. до н.е. диференційовані групи праслов'ян зв'язують із пам'ятками Лужицької та поморсько-підкльошової культур у Середній Європі та землеробськими культурами лісостепової частини України – білогрудівською та чорноліською.
Ця схема, хоч і доволі реалістична, є надто загальною. Визначити етнічну належність археологічних культур глибокої давнини без ретроспективної їх прив'язки до більш пізніх етнічно визначених старожитностей та порівнянь з даними писемних джерел і результатами досліджень інших наук (лінгвістики, антропології) дуже важко. Тому дослідники слов'янського етногенезу результати своїх розробок викладають у вигляді можливих припущень та гіпотез. Ті навколо-наукові археологічні "розробки", які нібито знаходять слов'ян і навіть предків українців у степових культурах кочових аріїв доби бронзи, а то й раніше, забуваючи при цьому, що степове населення розмовляло індоіранськими, а пізніше тюркськими мовами, ми свідомо опускаємо.
Відзначимо, що лінгвістика, яка у вирішені проблем етногенезу має вирішальне значення, для згаданого періоду обмежується відкриттям на території Середньої і Східної Європи пластів давньоєвропейських гідронімів, що слабо піддаються мовній диференціації.
Кожна із цих дисциплін має свої специфічні джерела, свою методику, а заразом і певні межі можливостей і засобів, якими вона володіє. Так мовні явища важко, а здебільшого неможливо, продатувати; археологічні культури піддаються, зазвичай, хронологічним визначенням, але вони не завжди відповідають чітко визначеним етнічним спільнотам. Відомі поліетнічні культури, які покривають декілька різних етнічних груп (лужицька, пшеворська, черняхівська та інші). Крім того, археологічні матеріали, без зіставлення їх з писемними джерелами або мовними даними, самі по собі не можуть визначати конкретного етносу. Має свої особливості й історична антропологія. Зокрема, всі слов'янські ранньосередньовічні поховання, за окремими винятками, являють собою трупоспалення, що значно звужує їхню інформативність,
Все це якоюсь мірою обмежує дослідників кожної окремої науки у вивченні етногенетичних процесів та етногенезу слов'ян і слов'янських народів та вимагає комплексного підходу до їх вирішення із використанням результатів усіх суміжних дисциплін.
Внесок археології у вивчення складних проблем етногенезу і ранньої історії слов'ян загальновизнаний. Він, в міру нагромадження все нових джерел, що фактично залишаються невичерпними, постійно зростає. Проте, звичайне нагромадження артефактів не завжди збільшує можливості вирішення проблем. Якісні зміни здебільшого залежать від нових відкриттів на місці відсутніх ланок в історичному розвитку народів, що є предметом вивчення.
Загальновизнано, що відкриття й широке дослідження слов'янських ранньосередньовічних пам'яток VI – VII ст. після Другої світової війни, а в останні десятиліття виділення слов'янських пам'яток V ст. на території України не тільки заповнило хронологічну лакуну в історичному розвитку матеріальної культури слов'ян у середині 1 тис. н.е., але й поставило проблему становлення слов'янських етнічних груп на нову наукову основу. Нововідкриті слов'янські культури раннього середньовіччя вдалося достовірно зіставити з писемними джерелами й чисто археологічними методами показати, з одного боку, їх переростання в культури доби Києво-Руської та інших – південнослов'янських і західнослов'янських державних утворень; з іншого, шляхом ретроспекції зв'язати з більш ранніми старожитностями Східної і Середньої Європи. Виявилось, що вже у VІ – VІІ ст. н.е. слов'янські старожитності поділялися на чотири різні культурні групи (колочинську, пеньківську, празько-корчацьку і дзєдзіцьку культури). Перші три виникають уже у V ст. н.е. на території України і заходять в деякі пограничні області Білорусії та Росії, а дзєдзіцька група виникає в Середній і Північній Польщі, але не раніше VI ст. Нещодавно стала відомою ще одна група – іменьківська – у Верхньому Поволжі, де присутні елементи слов'янських культур V – VІІ ст. Кожна з перелічених слов'янських ранньосередньовічних культур має свої підоснови, які необхідно шукати у більш ранніх культурах. До виявлення слов'янських пам'яток V – VІІ ст. такі пошуки, зазвичай, закінчувались безрезультатно. Вони породжували багато суперечливих концепцій, оскільки етнічну належність археологічних культур 1-ї половини 1 тис. н.е. і більш ранніх без типологічної прив'язки їх до етнічно визначених культур раннього середньовіччя неможливо було встановити. Ще більш складними виявились спроби виділити певні етнічні групи в багатоетнічних культурних ареалах. Деякі археологи навіть вважали, що жодну з культур І – ІV ст. н.е. і більш ранніх неможливо визначити як слов'янську. Єдиний вихід з цього становища німецький вчений К.-В.Штруве вбачав у припущенні, що "...слов'яни адаптовані або подавлені в культурному відношенні своїми сусідами, скриваються під личиною однієї з декількох поліетнічних культурних провінцій" [25, 8 – 18]. Уся ця безнадійність і зневіра у можливості використання археологічних джерел для вирішення проблем слов'янського етногенезу в міру виявлення все нових етнічно беззаперечних слов'янських пам'яток V – VІІ ст., заповнення реальними матеріалами хронологічних лакун і порівняльного вивчення з більш ранніми культурами стали поступово набувати оптимістичних обрисів.
Створені типологічні схеми безперервного розвитку слов'янської матеріальної культури на території Південно-Східної Європи, зокрема в Україні, дозволяють у ретроспективному плані, з одного боку, простежити розвиток місцевого слов'янського населення принаймні від рубежу нашої ери, з іншого боку, розкрити його у взаємодії з іншими неслов'янськими племенами. Шляхом ретроспекції слов'янські етнографічні елементи виявлені в ряді поліетнічних культур Південно-Східної та Середньої Європи. При цьому встановлено, що в 1-й половині 1 тис. н.е. поряд із слов’янами – корінним населенням суміжності лісу і лісостепу – на території України в різний час жили й інші етнічні групи – германського, балтського, іраномовного, фракійського населення, що знайшло своє відображення в археологічних матеріалах. [3, 6 – 17].
Аналіз археологічних і лінгвістичних даних дозволяє вважати, що слов'яни, та навіть праслов'яни, уже в найвіддаленіші епохи являли собою, хоч і споріднені, але окремі етнокультурні та етномовні групи. О.М. Трубачов –автор багатьох лінгвістичних досліджень, присвячених давнім слов'янам, – пише, що його не може задовольнити ні постулат "...изначально бездиалектного язика”, ні суто слов'янська гідро- і топонімічна область без домішок чужих неслов'янських елементів [20, 4]. Це підтверджує археологія давніх слов'ян, представлена значною кількістю культур, згаданих вище та їхніх локальних груп.
Значне місце в історії слов’ян посідають проблеми Великого слов'янського розселення, коли слов'янські племена, які до середини 1тис. н.е. займали лісові та лісостепові області Південно-Східної Європи, з’являються в Подунав'ї, у глибинних районах Балканського півострова – на півдні; а на заході доходять до Ельби та балтійського узбережжя; на північному сході заселяють верхів'я Дону і Волги. У 2-й половині 1 тис. н.е. розселення слов'ян досягло таких розмірів, що вони стали однією з основних груп, які формували етнічну карту ранньосередньовічної Європи. Водночас велике розселення слов'ян започаткувало процеси слов'янського народотворення, тобто формування тих слов'янських, в тому числі східнослов'янських груп, що започаткували сучасні слов'янські народи.
За археологічними даними, чітко простежуються основні напрямки розселення слов'ян:
1. Шляхи верхньодніпровських слов'янських груп – носіїв київської (ІІІ – перша половина V ст. н.е.) та її наступниці колочинської (друга половина V – VІІ ст. н.е.) культур вели на північ і північний схід, в ареали балтських та угро-фінських культур.
2. Склавіни – носії слов'янської частини черняхівської культури (ІІІ – 1-а половина V ст. н.е.) та їхні нащадки – творці празько-корчацької культури (друга половина V – VІІ ст.. н.е.) зайняли середній та верхній Дунай і межиріччя Ельби та Заале.
3. Анти – носії пеньківської культури прийшли в Нижнє Подунав'я та на Балкани. Не можна виключати, що якась незначна частина склавінів разом з антами відійшла на Балкани, а частину антів захопили з собою племена склавінів, що рухалися вверх по Дунаю. Північна порубіжна частина антів відійшла разом з носіями колочинської культури на північний схід, де сиділи балти та угро-фіни.
Історичне значення Великого переселення народів, яке охопило і слов'янський світ, в першу чергу полягає в тому, що воно започаткувало етнополітичну карту середньовічної Європи. На ній свої усталені місця зайняли слов'яни. В їхньому середовищі відбувся поділ на ті етнічні утворення, які залежно від історичних обставин, заклали основи процесів формування сучасних слов'янських народів. Ця історична закономірність однаковою мірою стосується всіх слов'ян-південних, західних і східних. Інтеграція слов'янських переселенців з місцевим населенням на нових освоєних землях, поступове поглинення субстратів приводить до етнокультурних змін і зародження нових слов'янських етносів як на Балканах і Подунав'ї, так і на Двині і на Волзі. Ті групи слов'янського населення, що залишилися на своїй корінній території, а це Український Лісостеп, Лівобережне Повіслення, отримали по відношенню до тих слов'янських груп, що переселилися в нові регіони, свої культурно-мовні статуси і також стали окремими етномовними одиницями. Виходячи з археологічних джерел, склавіни, представлені празько-корчацькою культурою по обох боках Карпат, стали предками не тільки правобережних українців, але склали основний компонент предків словаків, морав'ян і чехів та українського і польського населення у Верхньому Повісленні. Крім того, склавини, в інтеграції із слов’янами-антами Дніпровського Лівобережжя, стали вагомою частиною лівобережних предків українського народу.
Поляки Середньої та Північної Польщі мають свої історичні витоки, що сягають дзєедзіцької та пшеворської культур. Та частина антів, що понесла з собою пеньківську культуру на Балкани, стала важливим компонентом болгарської, сербської та інших етнічних груп південних слов'ян. Предками білорусів та росіян було населення представлене верхньодніпровськими ранньосередньовічними культурами типу Колочина-Тушемлі-Банцерівщини, яке поступово займало області із балтським та угро-фінським субстратами. Про інфільтрацію верхньодніпровських слов'ян у Верхнє Поволжжя свідчать пам'ятки іменьківської культури V – VІІ ст. н.е. [4, .71 – 73].
Отже, генетичні корені сучасних слов'янських народів, як і переважної більшості "варварських" народів Європи сягають епохи Великого переселення. Це, безперечно, стосується і східних слов'ян. Ми впевнені в тому, що вирішення проблеми походження східнослов'янських народів лежить у площині загальноєвропейських історичних закономірностей. Їх початок відкриває велике розселення слов'ян. Державотворчі процеси, які набирають розмаху в наступні століття, дещо уточнюють політичну карту Європи, але їхній вплив на етнічний розвиток європейських народів, в тому числі слов'янства, не приводить до корінних етнокультурних змін. Навіть такі могутні державні утворення, як імперія Карла Великого, Великоморавська держава чи Київська Русь, розпадаються на менші етнополітичні утворення, зародження яких спостерігаємо у ранньому середньовіччі.
Історичні школи, особливо в Росії, які ставлять знак рівності між державотворчими і народотворчими процесами, керуються більше політичними інтересами, ніж реальними фактами. Розпад східнослов’янської імперії Рюриковичів – Київської Русі, на нашу думку, – це не вихідна точка зародження трьох східнослов’янських народів, а логічний наслідок несумісності економічних та політичних інтересів тих етнічно різних племінних груп східного слов’янства, що входили до неї. Роз’єднана і ослаблена внутрішніми суперечностями Русь потерпіла поразку від полчищ монголо-татарських ханів. Етнічний розвиток трьох східнослов’янських груп, започаткований процесами великого розселення слов’ян, тепер уже в іншому історичному вимірі, продовжується, досягаючи свого логічного завершення.
Велике розселення слов’ян не тільки значно розширило їх етнокультурний простір і поглибило їх диференціацію. Воно викликало помітні зміни та перегрупування племінних груп на їхній корінній території. У лісостеповій частині України утворюються нові археологічні культури, що відображають процеси подальшого етнокультурного й соціального розвитку південної групи східнослов’янських племен – предків українців.
Літопис у тому часі вже не згадує ні венедів, ні антів. Він називає низку конкретних племен на Дунаї, Віслі, Дніпрі і Прикарпатті. Білоруському Поліссі, на Двіні на Волзі. Тепер їх об'єднує лише первісна самоназва "слов'яни". Вона фіксує їх приналежність до сім'ї слов'янських народів, незалежно від місця проживання, мови та характеру взаємних стосунків.
У багатьох археологічних працях радянського часу, присвячених вивченню етнокультурних процесів у Східній Європі VІІІ – Х ст.ст., були спроби зіставити з археологічними культурами літописні племена. Для племен північно-східної групи, що сіла на чужі різноплемінні субстрати, це вдається, але для південно-західної, що має місцеві підоснови – ні. У кожній пробі співставлення проглядаються достатньо чіткі етнографічні відмінності між південно-західною і північно-східною групами слов’ян, закладені ще в попередні періоди. Це відповідає і їхнім діалектно-мовним особливостям, у чому, крім археологів, переконана і більшість лінгвістів.
Вже О.Шахматов вважав, що після того, як східні слов'яни в VІІ – ІХ ст. з дніпровсько-волинського регіону розселилися на великих просторах від Чорного моря до Ільменського озера від Карпат до Дону, їхня мова розчленувалася на три великі діалектно-територіальні групи. "Распадение восточнославянских племенъ, ихь языка относится (в своемъ постепенном ходе) к VII и VIII веку; въроятно, к IX в. восходитъ (как завершение процесса) распадение единого русскаго племени на три племенные группы: южную, северную и восточную" [22, 25 – 36]. "Спільноруська прамова (мається на увазі східнослов'янська –В.Б.)розпалася на три окремі говори ще в добу доісторичну в кінці VIII чи на початку IX ст., і об'єднання всіх племен в одній державі не могло привести до утворення однієї спільної народної мови" [22, 68].
Аналізуючи історичний розвиток польської мови, Розвадовський розглядає її як одну з небагатьох, що належать до сім'ї слов'янських мов, які своїм походженням сягають праслов'янської епохи. "Польська мова, тобто збір діалектів, що разом творять польську мову, успадковує разом з іншими слов'янськими мовами те, що створили праслов'яни... Процес її виділення почався і тривав століттями, ще в часи спільнослов'янські, коли всі пізніші слов'янські мови існували як більш-менш різні говори і діалекти..." [24, 36]. Ця закономірність стосується кожної із слов'янських мов.
Науково обґрунтовану позицію щодо зародження сьогоднішніх слов'янських мов у праслов'янському мовному середовищі зайняв С.Смаль-Стоцький. Він вважає, що "...українська мова являє собою тільки добуток дальшого розвитку праслов'янської, колись дійсно говореної мови... Переформування її діалекту (говору) на спеціальний український лад, як усі інші слов'янські мови, являють собою перетворення праслов'янської мови (її говорів) на їхній питомий лад ... Зафіксовані вже в цій добі діалекти і відтінки розробили опісля поодинокі слов'янські мови. Розвиток північно-староруського і південностароруського вже у своєму праслов'янському зародку пішов іншими шляхами... На перепоні правильному розумінню і поясненню цих явищ стоїть фікція праруської мови" [15, 98 – 110].
Сьогодні існують різні точки зору лінгвістів та археологів на проблеми східнослов'янської мовної і культурної єдності. Одні йдуть від єдності до розподілу на діалектно-культурні групи, що пов'язані із процесами розселення слов'ян, інші вже від самого початку заперечують діалектно-племінну спільність у праслов'янському чи слов'янському середовищі [23, с. 193].
Складність проблеми єдності чи дезінтеграції східнослов'янських племінних утворень в 1 тис. н.е., як їх розуміли різні дослідники, можна проілюструвати й іншими прикладами. Так П.Третьяков вважав, що слов'янську спільність створили ще племена зарубинецької культури на рубежі ер, асимілювавши балтомовне населення Верхнього Подніпров'я, і саме з Верхнього Подніпров'я в середині 1 тис. н.е. вони розселяються на всі сторони світу, в тому числі і на Середнє Подніпров’я, завершуючи відому за Літописом етнокультурну карту [19, 153],
Ф.Філін то приєднується до гіпотези П.Третякова про загальнослов'янську спільність часів зарубинецької культури в II ст. до н.е. – II ст. н.е., то декларує формування загальнослов'янської мови у VIIІ – ІХ ст. на великій території Східної Європи, то говорить, що розселення слов'ян на великій території Східної і Середньої Європи привело до роз'єднання загальнослов'янських мовних явищ. В результаті на сході слов'янського світу утворилася особлива зона, де й виникла східнослов'янська, або давньоруська мова [21,. 29]. Слід додати, що і П.Третьяков не раз міняв свою точку зору на проблеми етнічного розвитку східних слов'ян.
О.Трубачов не хоче "круто покінчити"... із “східнослов'янською давньоруською єдністю". Він дотримується концепції "складної єдності, що не відмовляється від визнання давності діалектних відмінностей..., не відміняючи всеохоплюючої їх єдності" [20, 131 – 132]. Якщо "всеохоплюючу єдність" слов'ян чи праслов'ян розуміти в сенсі – праслов'янські племена, слов'янські племена і народи, мови яких, безперечно, ближчі між собою, ніж до мов неслов'янських сусідів (це спостерігається і в матеріальній культурі), то з цією тезою автора, яка відповідає мовно-історичним реаліям, можна погодитись.
Аналізуючи писемні джерела, Агатангел Кримський дійшов висновку, що, за браком писемних джерел, "...достовірну історію малоруської (української – В.Б.) мови, а так само великоруської, доводиться мимоволі починати аж з XI ст., дарма що чимало малоруських (українських) і великоруських ознак готові були ще в ІХ ст.". "Таким чином, – пише він, –усією сукупністю своїх ознак жива мова Півдня XI ст. стоїть посеред східного слов'янства цілком вже відокремлена. Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі XI ст. – це цілком рельєфна, певно означена, яскраво індивідуальна лінгвістична одиниця; і в ній аж надто легко і виразно можна пізнати прямого предка сьогочасної малоросійської (української) мови, бо ж вона має вже в собі величезну частину сьогочасних малоруських (українських) особливостей" [9, 23, 31].
Г.Півторак вважає, що за "історичними, археологічними і лінгвістичними матеріалами..., спільнослов'янський період тривав приблизно до середини 1 тис. н.е. Після розпаду праслов'янської етномовної спільності у VІ – VІІ ст. почалося формування східнослов'янських племен та їхніх союзів, подальша консолідація яких на різних теренах Східної Європи призвела до формування українського, російського та білоруського народів. З цього часу окреслились і тенденції формування східнослов'янських мов [10, 273]. Північно-східну окраїну слов'янського світу слов'янські племена поступово почали заселяти принаймні з V – VІ. На хронологічному зрізі VIII – ІХ ст. це вже були слов'янські племінні об'єднання і їхні групи з виразними рисами своєї матеріальної культури і мови.
На відміну від південно-західних племен, що у VIII – Х ст. формувалися в межиріччі Дніпра і Дністра на основі місцевого склавіно-антського населення, де домінуючими виявилися спільні риси матеріальної культури і мови, на нових землях культура слов'ян отримувала нове етнічне забарвлення, залежно від складу субстратних груп. В результаті поглинення слов'янами неслов'янських субстратів фактично формувалися нові етнічні групи. За археологічними матеріалами спостерігається виразна закономірність, яка полягає в тому, що етнографія слов'янських племінних об'єднань VІІІ – Х ст. втрачає багато своїх первісних рис, засвоюючи елементи місцевих культур. Довгі кургани кривичів, сопки ільменських словен та ін. – яскрава тому ілюстрація. Все це відповідає і мовним особливостям слов'янського світу.
Рішучу позицію щодо роздільності процесів формування українського та російського народів і їхніх мов зайняв останнім часом О.Стрижак. Він вважає, що виникнення порівняльно-історичного мовознавства призвело до повного визнання самостійності української мови, структурно-фонетично сформованої відповідно до її історико-геополітичної суті, взаємозв'язків і контактів" [16, 55]. У статті "Нова наукова концепція про окремі шляхи походження українського та російського народів і їхніх мов" (1998 р.) О.Стрижак наводить нові дані, які спростовують "теорію" давньоруської чи праруської східнослов'янської спільної прамови. Він приєднується до С.Смаль-Стоцького і Г.Гартнера, які у праці” Grammatik der ruthenischer (ukrainischen) Sprache” бачать підоснови української мови у праслов’янській.
Цікаві і важливі спостереження зробив румунський мовознавець Е.Петровичі. Характеризуючи слов'янські топоніми на території Румунії і Молдови, Е.Петровичі помітив зміну приголосних з “g” та “h”, яка, за даними лінгвістики, відбувалася в середовищі склавіно-антських племен ще в часи їхніх найінтенсивніших контактів з іраномовним населенням. Тоді вони разом входили в одну спільну черняхівську культуру ІІІ – початку V ст. Визначивши характер і області топонімів слов'янського походження в Подунав'ї, румунський вчений дійшов висновку, що слов'янське населення цих областей, до його асиміляції румунами, говорило на одному з українських діалектів.
Сам факт мовної спорідненості слов'янських топонімів у Подунав'ї, де відомі змішані пам'ятки склавінів та антів V – VІІ ст. із діалектами української мови, є одним з важливих та незаперечних підтверджень появи в різноплемінному середовищі слов'янського світу зародків слов'янських народів, у цьому випадку – українського. Наведені археологічні матеріали і короткі висновки ряду лінгвістів незаперечно свідчать, що ніколи не існувало єдиної праслов'янської, чи слов'янської, чи східнослов'янської спільноти, а завжди були праслов'янські, слов'янські, східнослов'янські племена та їх об'єднання, “…живяху каждо со своим родом и на своих местъх, владеющее каждо рядом своїм…”, як про це говорить літопис.
Окремого, хоч би короткого розгляду вимагає питання, чи існувало на території України до приходу норманських князів Рюриковичів слов’янське плем’я русів. Першу спробу “посадити” на правобережжі середнього Дніпра «народотворчих» та «державотворчих» русів, які поглинули всі інші східнослов’янські племена і відкрили шлях до утворення східнослов’янської єдності і давньоруської народності, зробив на початку 50-х років, минулого століття Б.Рибаков [12,. 23 – 104]. Наступні археологічні та лінгвістичні розробки з використанням нових джерел поставили під сумнів і перекреслили схему Б.Рибакова, за якою згаданий Йорданом рід сарматських росомонів перетворюється у слов’янських полян-русів [5, 55 – 69]. Але сама ідея не пропала.
Цю ідею – фікцію підхопив В.Сєдов, який розвиває її на інших джерелах (14). У реконструкції В.Сєдова це виглядає так: частина слов’янського населення черняхівської культури в симбіозі із сарматами під тиском гунів, наприкінці ІV ст. переселилася з Північного Причорномор’я в далеке Самарське Поволжя і створило тут іменьківську культуру. В кінці VІІ – на початку VІІІ ст. носії іменьківської культури вже у зовсім іншій іпостасі повертаються на Лівобережне Подніпров’я і створюють тут, поряд з Хозарським каганатом, Каганат русів.
Що стосується археологічних джерел, то нами доведена повна відсутність даних, які свідчили б про перехід слов’яно-сарматського населення черняхівської культури з придніпровського Причорномор’я до Самарського Поволжя, як і його повернення на Дніпровське Лівобережжя [2, с.229]. Не дозволяють зробити із сіверян русів, а тим більше посадити на місце сіверян Каганат русів і писемні джерела, зокрема «Баварський Географ» (5, 229–234)
Заслуговує на увагу визнання В.Ключевським некоректності вживання стосовно східних слов'ян додержавного періоду, до IX ст., термінів "руси", "русь" і похідних від них. Не сумніваючись, що руси – це нормани, він слідом за своїми попередниками, зокрема своїм учителем Соловйовим, вживав стосовно східних слов'ян, перед утворенням Київської Русі, терміни типу "русские славяне", "русские купцы, "русская равнина", "Южная Россия", "русская степь" і т.п., "пользуясь (за його словами), привычным словоупотреблением". Разом з тим В.Ключевський визнає, що "... о Руси среди восточных славян в VIII в. совсем не слышно, а в ІХ – Х вв. Русь среди восточных славян еще не славяне, отличаясь от них как пришлый и господствующий класс от туземного й подвластного населення [8, 142]. "Привычные словоупотребления" також не такі вже безневинні. Ці терміни вживалися російськими, а пізніше й радянськими вченими цілком свідомо, з метою формування загальної громадської думки про споконвічність неподільності східного слов'янства – Русі, що в умовах державності переростає в давньоруську народність, а отже – неподільності Російської імперії.
Історики радянського періоду в Росії, Україні, Білорусі, в тому числі Б.Греков, М.Тихомиров, Б.Рибаков, В.Довженок, М.Котляр та інші дотримувалися офіційної антинорманської точки зору на виникнення Києво-Руської держави. Вони, з офіційної подачі, розглядали цю проблему в плані етнічної єдності східного слов'янства, що в умовах державності дало давньоруську народність. Лише в окремих випадках з’являлися статті, де автори, дотримуючись джерельних матеріалів, допускали, що хід історичного розвитку визначали мовні та етнічні відмінності, але вони піддавались організованій нищівній критиці.
Питання існування в києво-руський період давньоруської народності не втрачає своєї актуальності і сьогодні. При цьому воно, як і раніше, несе певне політичне навантаження. В нових працях ми знаходимо і росомонів-русів Б.Рибакова, І спроби знайти слов'янських русів в інших джерелах, поминаючи росомонів (14).
Такі вперті пошуки етнотворчої сили, яку має становити феномен русів задовго до утворення Київської Русі, пояснюються тим, що інакше неможливо довести "етнічну монолітність" всього східного слов'янства в період племінного устрою, після великого розселення. Якщо такого племені чи союзу племен, тим більше Руського каганату, що поглинув би усі інші східнослов'янські племена, не існувало, то всі інші доцентрові об'єднувальні сили, які діяли в Києво-Руській державі менше сотні років, не могли забезпечити утворення єдиної давньоруської народності. Тому прихильники ідеї споконвічної єдності східних слов'ян і давньоруської народності, як правило, підміняють поняття політичного союзу, державної належності, поняттям "етнічної єдності", хоча ці поняття можуть визначати різні, навіть протилежні історичні процеси.
Сьогодні картина побудови східнослов'янської держави – Київської Русі вимальовується досить реально. Історичні, лінгвістичні і, зокрема, археологічні матеріали, які за кількістю, та інформативністю повинні зайняти належне місце в історичних реконструкціях, дозволяють вважати, що в утворенні держави східних слов'ян – Київської Русі, яка виникла у Подніпров'ї як імперія Рюриковичів, брали участь два фактори: внутрішній і зовнішній. Внутрішній – сам народ, його племінна еліта, що досягла розуміння необхідності державної організації суспільного розвитку, і зовнішній – варязькі князі з військовими дружинами, які, поступово підпорядковуючи північно-східні приволзькі, а потім південні дніпро-дністрянські племінні об'єднання слов'ян, підняли державотворчий процес на рівень, який забезпечував існування інституту державності.
Поява варягів-русів на східнослов'янському етнічному просторі не тільки прискорила державотворчі процеси, але й принесла і поширила свою назву, що утвердилась як офіційна назва новоствореної держави. Розказуючи про похід Олега в Київ, літописець пише: "...беша у него (Олега – В.Б.) варязи й словени й прочи, прозвашася Русью" (11, 20)
Безперечно, утворення імперії Рюриковичів під назвою Київська Русь, поки діяло всесильне центральне управління на чолі із сильним, вольовим великим київським князем, сприяло політичній консолідації різних слов'янських племінних союзів-князівств і неслов'янських племінних груп. Цьому сприяло також утворення державного економічного простору, єдиної православної церкви, вживання у писемних творах церковнослов'янської літературної мови, культурного впливу міських центрів та деякі інші фактори. Але ми маємо на увазі державно-політичну спільність і спільність економічних інтересів до періоду роздробленості, що почався після смерті Ярослава Мудрого. Ми не можемо прийняти ці фактори як докази етнічної єдності, а тим більше утворення в межах величезної держави єдиної давньоруської народності. Так висвітлюють ці процеси й інші дослідники. На думку Ж.Бланкофа, ''...концепція іноді перебільшена та ідеалістична щодо єдності Русі, до процесів її роздрібнення у другій половині ХII – ХIII ст. має бути уточнена: не заперечуючи відносної єдності Київської Русі з кінця X ст. до середини XII ст., зазначимо, що з часом дедалі більше даються взнаки щонайменше дві географічні та економічні, коли б не сказати етнічні та політичні зони, що складали Київську Русь часів розквіту. Зона південна та північна, обернена більше до Балтики, до важливих центрів цього моря” [6. 7].
Незворотність поділу визначилася, коли з-під влади київських князів виходить Полоцька земля із Псковом і Смоленськом, а дещо пізніше – Суздальська і Ростовська землі, що стали ядром не зародження, а визрівання відповідно білоруської і російської народності. Не татари, плюндруючи й Київ, встановили остаточний рубіж між південною і північно-східною частинами Русі, що в часи стабільності київського центру становили політичну (не етнічну) спільність. Цей рубіж був встановлений у 1169 році, коли суздальський князь Андрій Боголюбський, що почав будівництво на північному сході своєї окремої незалежної держави, руйнував Київ і вбивав його мешканців. У ХІІ – ХІІІ ст. іще одним таким віддаленим від Києва центром був Галич. Галицько-Волинське князівство досягло Києва перед монголо-татарською навалою. Але тут дії князів визначалися не тільки політичними та економічними зв'язками, як це було в попередніх випадках, а й етнічними. Тому галицько-волинські князі дотримувалися в цей тривожний для Русі час об'єднавчих тенденцій стосовно Києва і Київської землі. Воєвода Данила Галицького Дмитро у фатальні дні грудня 1240р. не руйнував Києва, а перебував у лавах його оборонців.
Сам результат розпаду Київської Русі, що остаточно визначився після монголо-татарського завоювання і привів до остаточного відокремлення білоруського, російського та українського народів, вказує на те, що етнічні процеси в середовищі окремих культурно-мовних груп, навіть у період існування однієї держави, були міцнішими і діяли стабільніше, ніж загальніші політико-економічні. Східні слов’яни, розкидані на величезних просторах, роз’єднані природними бар’єрами (непрохідні ліси, болота, брак сухопутних шляхів), ніколи не почували себе однією етнічною спільністю і ніколи її не відстоювали. Прикладом може служити пасивність Південної Русі в часи монголо-татарських завоювань північно-східних земель і повна байдужість північно-східних князівств до факту включення північно-західних і південних земель колишньої Русі до Литовського князівства, а потім – Польсько-Литовського королівства.
Підсумовуючи, перефразуємо справедливий вислів М.Грушевського: «Не було «общеруської» народності – немає «общеруської історії». Кожен із східнослов’янських народів має свої глибокі додержавні витоки і право лише на частину східнослов’янської спадщини і на ту частину східнослов’янських земель, корінних або освоєних у процесі розселення, де жили його безпосередні предки. А жили вони в різних географічних межах, у різних економічно-політичних нішах, у різному етнографічному середовищі. Незважаючи на періоди, коли їхньою долею розпоряджалися київські князі чи московські царі, кожен з них творив свою історію.
З викладеного вище випливає також, що ні в додержаний період, ні в часи державності не було якогось етнічного стовбура, від якого відгалужувалися б предки окремих слов’янських, у тому числі східнослов’янських, народів. Були різні хронологічні стадії етнічного розвитку слов’ян, різні групи яких у різний час і в різних районах Європи формувалися в народи, а потім у нації.
На нашу думку, виникнення етноніма «Україна» також сягає ранньосередньовічного періоду, коли на інтегрованій склавіно-антській основі утворюється єдина дніпро-дністровська етномовна група східнослов’янських племен. Залишаючись назавжди слов’янами в розумінні свого походження від слов’янської сім’ї народів, а з кінця ІХ ст. – слов'янами-русами за приналежністю до Києво-Руської держави, вони з метою самоідентифікації, поступово відновлюють назву дніпровських племен антів («окраїнних»), яка згодом набирає територіального та етнополітичного значення і трансформується в назву «Україна», «український народ». Пройшовши ряд стадій свого становлення та територіального поширення у ХІХ – ХХ ст., назва «Україна» утверджується остаточно як етнонім окремого слов’янського народу, заміняючи старі назви «Русь», «Мала Русь», «Червона Русь», що у пізньому середньовіччі вирізняли його серед інших слов’янських народів, зокрема східнослов’янських з кореневими назвами Русь («Білорусь», «Велика Русь»). Сьогодні ця назва визначає суверенну європейську державу – Україну.

Література:
1. Ауліх В.В. Зимнівське городище. – К., 1972.
2. Баран В.Д. Ранні слов’яни між Дністром і Прип’яттю. – К., 1971.
3. Баран В.Д. Давні слов’яни. – К., 1998.
4. Баран В.Д. Черняхівська культура. – К., 1981.
5. Баран В.Д. Баран Я.В. Походження українського народу. – К., 2002
6. Блакоф Ж. Чернігів – суперник Києва // Чернігівська старовина Чернігів, 1992.
7. Грушевський М. Історія України – Руси. – Львів 1904 р.
8. Ключевський М.А. Курс русской истории. – М., 1987 ч. І.
9. Кримський А. Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася // Історія української мови. – К., 1996.
10. Півторак Г. Коли ж виникла українська мова. – К., 1996.
11. Повесть временных лет. Ч. І – М., 1950.
12. Рыбаков Б.А., Древние русы // Советская археология – М. 1953.
13. Русанова И.П. Славянские древности. – М., 1976.
14. Сєдов В.В. Древнерусская народность – М., 1999.
15. Смаль-Стоцький С. Розвиток поглядів про сім’ю слов’янських мов // Хрестоматія, – К., 1996.
16. Стрижак О. Нова наукова концепція про окремі шляхи походження українського, російського, і бібліографічного народів і їх мов. // Народна творчість та етнографія – К., 1998 № 5 – 6.
17. Тойнбі А.Дж. Дослідження історії (в перекладі В.Шовкуна). – К., 1995.
18. Топоров В.Н., Трубачев О.Н. Лингвистический анализ гидронимов Верхнего Поднепровъя – М., 1962.
19. Третьяков П.Н. У истоков древнерусской народности. Лениград 1970.
20. Трубачев О.Н. Етногенез и культура древнейших славян. – М., 1991.
21. Филин Ф.П. Происхождение русского, украинского и белорусского языков. – Л.,1972.
22. Шахматов А.А. Краткий очерк истории малорусского (украинского) языка // Украинский народ в его прошлом и настоящем.
23. Шевельов Ю. Чому общерусский язык, а не вібчоруська мова. З проблем східнослов’янської глотогонії. // Історія української мови. – К., 1996.
24. Rozwadowski. Z. Ezyk polski. Warschawa 1915.
25. Slruve K-W. Zur Etnohenese der Slawen // Starigard-Oldenburd Neumunster 1991.
25. Udolph I. Zum Stand Diskussion um die Uhrheimat der Slawen // Beilrage zur Namentorschung №7 – 14. 1979.