Особистість педагога в українознавчо-філософських дослідженнях
Автор: Бойко Світлана
кандидат філософських наук, молодший науковий співробітник відділу філософії освіти та освітніх технологій ННДІУ

У статті на основі українознавчо-філософських досліджень розглянуто вклад педагогів у загальний контекст історії, розвиток культури, соціальних відносин, виховання молоді. Акцентується увага на тому, що Україна завжди славилася добрими, міцними педагогічними традиціями у вихованні високоосвічених людей, які займали високі посади в Москві, Польщі, інших країнах Європи і світу, особливо відзначаючись науково-педагогічними, дипломатичними, художніми талантами, співучістю, поетичністю натури тощо. Показано, що в працях сучасних учених-українознавців висвітлено невідомі та маловідомі імена українських педагогів, науковців, розкривається педагогічна діяльність сучасних педагогів-українознавців як на території України, так і поза її межами.

Ключові слова: особистість педагога, соціальні типи особистостей, видатні мислителі та педагоги, співвідношення людини і природи, культурні природні символи різних народів, учені-українознавці, українознавчо-філософські дослідження.

Личность педагога в украинознавческо-философских исследованиях

В статье на основе украинознавческо-философских исследований рассмотрен вклад педагогов в общий контекст истории, развития культуры, социальных отношений, воспитания молодежи. Акцентируется внимание на том, что Украина всегда славилась хорошими, крепкими педагогическими традициями в воспитании высокообразованных людей, которые занимали высокие должности в Москве, Польше, других странах Европы и мира, особенно выделяясь научно-педагогическими, дипломатическими, художественными талантами, певучестью, поэтичностью натуры и т.д. Указано, что в работах современных ученых-украинознавцев освещаются неизвестные и малоизвестные имена украинских педагогов, ученых, раскрывается педагогическая деятельность современных педагогов-украинознавцев как на территории Украины, так и за рубежом.

Ключевые слова: личность педагога, социальные типы личностей, выдающиеся мыслители и педагоги, соотношения человека и природы, культурные природные символы разных народов, ученые-украинознавцы, украинознавческо-философские исследования.

Pedagogue identity in Ukrainian studies philosophic researches

Based on Ukrainian studies philosophical researches the pedagogue contribution into general context of history, culture development, social relationships and youth upbringing is viewed in the article. The attention is stressed on the fact that Ukraine has always been famed for kind, strong educational traditions in highly educated people upbringing, which occupied important positions in Moscow, Poland and other European and world countries, specially distinguishing themselves with scientific and pedagogical, diplomatic, art, melodiousness, poetic character etc. It is shown that in works of modern Ukrainian studies scientists unknown and not popular names of Ukrainian pedagogues and scientists are given so as pedagogical activity of modern Ukrainian studies scientists on the territory of Ukraine and abroad is uncovered.

Key words: pedagogue identity, social types of identity, outstanding thinkers and pedagogues, human and nature correspondence, cultural nature symbols of different nations, Ukrainian studies scientists, Ukrainian studies philosophical researches.

Особистість педагога в українознавчо-філософських дослідженнях

Формування особистості педагога – його професіоналізму, світоглядної культури, духовно-морального обличчя – одна з найактуальніших проблем незалежної держави Україна. Адже саме від педагога, його особистісних характеристик залежить виховання молодого покоління. «Особистість виховує особистість» – це азбука виховного процесу. Особистісні якості педагога надають процесу навчання ціннісно-значущу спрямованість і своєрідність впливу через індивідуальну культуру спілкування, поведінку, почуття тощо. У Національній доктрині розвитку освіти України у ХХІ столітті, в Державній програмі «Вчитель» [3] окремо наголошується на необхідності формування особистості вчителя відповідно до потреб сучасної практики, динамічних змін, що відбуваються в країні і світі.
Особистість педагога, його професійні якості ще з прадавніх часів хвилювали філософів і педагогів. У давньогрецькій літературі можна натрапити на характеристику особистості вчителя (поеми Аполлонія Родоського «Аргонавти», Гомера «Іліада»). Вихователь міфічних героїв Ясона і Ахіла кентавр Хірон наділяється якостями глибинного мислення, непересічного інтелекту, мужності, хоробрості, правдивості, чесності, естетичними засадами [16, 145–146]. Афінська система виховання породила образ ідеальної людини, яка уособлювала гармонію фізичного розвитку та розумове, моральне, естетичне і фізичне виховання.
Заглиблюючись в історію розвитку філософії і педагогіки, можна помітити, що найвидатніші тогочасні філософи виступали одночасно й виразниками педагогічних ідей. Зокрема, етичні погляди античних мислителів Фалеса й Демокрита, Сократа й Платона, Арістотеля й Парменіда – це чиста (теоретична) педагогіка. Різниця лише в тому, що висловлювалася вона на категоріальному рівні, систематизовано, відповідно до загальносвітоглядних установок епохи та історії і претендувала на всезагальність.
Так, можна сказати, що Ж.-Ж. Руссо і Я.-А. Коменський, М. Пирогов і А. Дистервег, Л. Толстой і К. Ушинський, А. Макаренко і В. Сухомлинський були не лише знаменитими педагогами, а й видатними філософами. Бо ж намагалися осмислити всезагальне, наблизити його до людини, опрацювати механізми переведення в площину конкретної навчально-виховної діяльності. Окрім цього, видатні мислителі й педагоги минулого доклали багато зусиль, щоб не тільки адекватно зрозуміти сутність особистості, але й використати свої знання про неї в педагогічній діяльності.
В українській освітянській літературі останніх років до проблеми формування особистості сучасного вчителя зверталися такі вчені, як В. Андрущенко, В. Бех, І. Бех, С. Гончаренко, Л. Губерський, В. Журавський, М. Євтух, І. Зязюн, В. Кремень, В. Мадзигон, С. Максименко, М. Михальченко, В. Кушерець, О. Савченко, С. Сисоєва, O. Сердюк, І. Надольний, В. Огнев’юк та ін. [15]. В їхніх працях ця проблема розглядається в загальному філософському розрізі.
Метою статті є розкриття особистості педагога не лише у філософських, а й в українознавчих дослідженнях. Українознавство як інтегруюча галузь науки прагне використовувати порівняльний аналіз до певних досліджень з етнопсихології, етнопедагогіки, етнографії, загальної біології, біогеографії, ботаніки, археології тощо. Потрібно це для того, наголошує В. Сніжко [31], щоби, простеживши виявлені споріднення й подібності, робити висновки, які повинні бути основою психології етносу та сприяти розумінню державотворчих пріоритетів та формуванню на майбутнє далекоглядних стратегічних геополітичних структур.
Почнемо з того, що кожна людина є частиною природи. Водночас вона робить природу «своєю власною частиною». Корінь співвідношення людини й природи – у праці, у трудовій діяльності, соціальній практиці. Як частині природи, людині притаманні всі природні характеристики (продовжувати свій рід, виховувати дітей тощо). Життя ж людини розгортається як діяльність, завдяки якій вона створює предметні форми свого буття, осмислює навколишній світ, усвідомлює своє місце й роль у ньому, формує суспільні відносини.
З точки зору українознавства, людина не просто «живе в природі», а й перетворює її своєю працею, створює «другу природу», власне сконструйований світ культури. Саме через культурні природні символи певних народів, як стверджує В. Сніжко [31], можна розгледіти ті аспекти історії, які здаються аномальними, а зрозумівши їх, усвідомити, якою ідеологією керується етнос, і тоді виявляться очевидними й прогнозованими ті чи інші кроки відповідної держави.
Як зазначає В. Сінєльніков, є чотири форми прояву людської природи за видом її праці, за наявністю задуму (тобто мети та сенсу життя), а також за рівнем відповідальності служіння суспільству [28, 89]. До першої форми належать виконавці, трудівники, слуги. У сучасному суспільстві це робітники та службовці, урядовці. До другої форми – «вєсі» (господарі), землероби-фермери, ремісники-майстри, купці. У сучасному суспільстві це здебільшого підприємці, керівники середньої ланки. До третьої форми належить правлячий силовий стан – витязі, воїни. У сучасному суспільстві це правителі, політики, депутати, робітники силових структур, прокурори, судді, бізнесмени. І, нарешті, до четвертої форми – духовний стан, люди, що відають – волхви, відуни, чудесники, жерці. У сучасному суспільстві це духовні вчителі та мудреці, охоронці знань. Це вершителі долі: своєї, свого роду, народу, світу. Вони відають Божий задум і втілюють його через організаторів і творців.
Волхви можуть бачити майбутнє, з усього різноманіття варіантів розвитку вони оберуть правильний, який згодом має утвердитися. Вони визначають стратегію розвитку народу, або, за сучасною термінологією, національну ідею. Вони знають, як ніхто інший, силу Думки Творящої та силу Слова Творящого. Нині до цієї категорії здебільшого належать учителі, психологи, лектори, лікарі, священнослужителі, які навчають здорового способу життя, юристи, соціологи. Ті люди, які схильні навчатися самі, а згодом мають потребу навчати інших. Потяг до істини – головна риса їхнього характеру.
Природні характеристики, діяльність, предметність буття і свідомість (розум) – важливі ознаки кожної людини. Вони різною мірою втілюються в конкретному індивіді. Міра ж цього втілення – реалізація людського в людині – позначається поняттям особистості. Існують такі соціальні типи особистості, як: «рядова особистість», «історична особистість», «видатна особистість» та ін. Належність педагога до певного соціального типу, як зазначає В. Андрущенко [1, 7], визначається вкладом педагога в загальний контекст історії, розвиток культури, соціальних відносин, виховання молоді. Це повною мірою стосується й конкретного вчителя, який є одночасно людиною й особистістю, що реалізує себе через систему діяльності (навчально-виховний процес) і потребує ставлення до себе як до людини з усіма її людськими характеристиками.
Про видатних педагогів у царині українознавства, яке стало світоглядно-філософською основою навчально-виховного процесу в Україні, можна говорити, починаючи з часів Київської Русі, яка явила світові великих князів Володимира Святого, Ярослава Мудрого й Володимира Мономаха, їхнього однодумця митрополита Іларіона. Вони освіту поставили на рівень державної політики, синтезували міжнародний філософсько-релігійний досвід (зокрема, на рівні шкіл трівіуму і квадріуму) та дали й донині нетлінні шедеври державно-педагогічної теорії і практики. Тоді, як стверджує П. Кононенко, й сформувався структурний код нашої освіти, його фундаментальні засади: увага до людини як «вінця Природи», до її прав і можливостей, української філософії серця (кордоцентризм); ідеї всенародної єдності та етнодержавної самосвідомості; гуманізму й не стільки візуальної, як інтелектуально-душевної віри; ідеї вірності Батьківщині [12, 8].
Свій внесок у дослідження проблеми особистості педагога зробили й такі українські мислителі, як Л. Баранович (фундатор гуртка «Чернігівські Афіни») та його соратники й послідовники: І. Галятовський, Д. Туптало, І. Максимович, А. Стаховський та інші [19]. Вони виробили ряд світоглядно-теоретичних принципів навчання й виховання, які плідно втілювали в практиці Чернігівського колегіуму, що поставило на високу сходинку теорію пізнання та самопізнання, а на їхній основі – виховання інтелігенції – свідомих борців за свободу і щастя людини й народу. Педагогічні ідеї Т. Шевченка закладені у фундамент братських і козацьких шкіл.
Епоха царизму й радянський період теж подарували світові видатних українських педагогів світового рівня, теоретиків і практиків національної освіти – M. Максимовича й П. Куліша, професуру Львівського, Київського та Харківського університетів, а згодом «Просвіти» і НТШ, M. Шашкевича й І. Франка, Лесю Українку і Б. Грінченка, K. Ушинського, В. Сухомлинського й С. Русову, В. Вернадського і С. Єфремова. На їхній теорії й практиці, як зазначає П. Кононенко, розцвітає ціла епоха українознавства, науки й освіти про Україну і світове українство, а це – про харизматичний світовий український етнос від Австралії до Японії [12]. У цьому контексті слід звернути увагу й на особливості поглядів інших видатних українських мислителів ХІХ ст., зокрема Г. Сковороди, П. Юркевича, М. Драгоманова та ін.
Україна завжди славилася добрими, міцними педагогічними традиціями у вихованні високоосвічених людей, які займали високі посади в Москві, Польщі, інших країнах Європи і світу, особливо відзначаючись співучістю, поетичністю натури, науково-педагогічними, дипломатичними, художніми талантами тощо. М. Костомаров, І. Огієнко та інші дослідники історії та культури України описують у своїх працях вплив української культури на московську, зокрема і в освітньому плані [13].
Освіченість українських педагогів, філософську, риторичну підготовленість, потяг до знань, мудрості можна проілюструвати тим фактом, що українці заклали в Москві Слов’яно-греко-латинську академію «на зразок своєї в Києві і вчителів в цю московську академію набирали за ввесь XVIII вік сливе з самих тільки українців» [23]. Про це Синод висловлювався так: «вь славено-латинскихъ Московскихъ школахъ мало учителей, а ко ученію философіи веска никого неть; а слышно де, что в Кіеве обретаются ко ученію философіи, риторики и пиитики способный мужи...» [26].
У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. для заохочення професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів до плідної діяльності російський уряд практикував зведення в чин, нагороджував орденами. Так, Н. Левицька виявила, що «у 1905 р. в Київському університеті Св. Володимира було нагороджено орденами Російської імперії 32 викладачі. За вислугу років викладачам надавалися чини, досить високий рівень матеріального забезпечення, гарантії пенсій і т.д. Необхідною умовою успішної наукової та викладацької діяльності були відрядження за кордон професорів, їх помічників та приват-доцентів» [17]. Крім того, поширеною була практика відряджень у межах Російської імперії. Якщо ж педагоги відхилялися від офіційної ідеології, порушували міністерські настанови та інструкції, то їх одразу звільняли з викладацьких посад. Такі професори ставали «неугодными» й відтак – маловідомими. Серед них – О. Лазаревський, І. Лашнюков, А. Маркевич, І. Новицький, І. Мечніков, O. Постніков, В. Преображенський та ін. Кількість таких викладачів у кожному університеті на кінець XIX ст. постійно зростала.
У роки Визвольних змагань (1917–1920) українські освітні діячі намагалися змінити існуючу систему шкіл і навчання. Тривали пошуки нової школи як у східних, так і в західних землях України. З приходом до влади Центральної Ради (17–20 березня 1917 р.) найбільш свідоме громадянство й насамперед інтелігенція (І. Стешенко, Г. Шерстюк, В. Науменко, C. Черкасенко, Ю. Сірий, C. Русова, Я. Чепіга (Зеленевич), T. Лубенець, І. Огієнко, П. Холодний та ін.) активно включилися в процес творення національного шкільництва. У розробці концептуальних засад національної школи враховували стан освіти і першочергові завдання. У резолюціях з’їздів учителів, представників церкви, громадськості, про що свідчить Т. Усатенко, «йшлося про негайну українізацію освіти, про створення, особливо в селах, народних українських шкіл усіх типів, про якнайшвидше впровадження обов’язкового загального навчання, про звільнення від військової служби учителів-українців. У ці роки була розгорнута робота по складанню нових навчальних планів, підготовці підручників, вихованню національно свідомих вчителів» [33].
У 1930-х pоках, коли радянська тоталітарна система активно винищувала український народ шляхом масового терору, з педагогами розправлялися особливо ретельно, що добре демонструє один із архівних документів, який оприлюднила П.Я. Слободянюк. Наприклад, О.І Кільчевського, вчителя початкових класів, було заарештовано Кам’янець-Подільським відділом HKBC 27 квітня 1944 року та звинувачено за статтями 54-3 і 54-10 ч. ІІ KK УРСР за те, що «… виступав на зборах з доповіддю націоналістичного характеру, пліткував на Радянську владу, заявляючи, що Радянська влада притискувала українську мову і нав’язувала русифікацію українському народу» [30]. В обвинувачувальному висновку констатується, що Кільчевський О.І у вищеперерахованих звинуваченнях визнав себе винним. Слідство завершилося 30 липня 1944 року з обвинуваченням у скоєнні злочинів за статтями 54-3 і 54-10 ч. ІІ KK УРСР. Вироком військового трибуналу HKBC 17 серпня 1944 року оголошувалося, що Кільчевський О.І. підлягає ув’язненню у виправно-трудових таборах терміном на 20 років з обмеженням у політичних правах на 5 років та конфіскацією особистого майна. Після арешту доля невідома. Реабілітований 21 листопада 1993 року (Архів УСБУ в Хм. обл. – Справа № П-27254. – Арк. 8-165). Подібні репресії різних категорій громадян відбувалися в усіх регіонах колишнього CPCP аж до початку 1950-х років.
Проте «розсекречування історії» неможливе лише через архівний документ. Потрібні й «живі свідчення», які можуть надати лише очевидці реальних подій.
Так, наведемо деякі факти зі змісту бесіди директора Національного науково-дослідного інституту українознавства П. Кононенка з О. Вишневським, автором Концепції сучасного українського виховання, професором, який є одним з ініціаторів відродження педагогічних товариств у Львові, популяризатором ідей К. Ушинського, Г. Ващенка, галицьких педагогів 30-х років. Розповідаючи про своє життя й згадуючи своїх учителів, О. Вишневський підкреслює: «…вчителі тоді віддано служили своєму селу і своїй справі. Жили з людьми одним життям, жертовно сіяли світло – вчили молодь грамоти, ставили п’єси, влаштовували концерти у сільській читальні, самі брали в них участь, навчали молодих жінок господарювати. Ніхто їм за це не доплачував» [27]. Проте особистий приклад педагога не завжди був позитивним для наслідування молодим поколінням. Так, розкриваючи деякі моменти зі свого дитинства, В. Андрущенко з болем згадує про свого першого вчителя музики, який не міг позбутися шаленого потягу до алкоголю, що домінував над його свідомістю, почуттям обов’язку і волею. Під впливом випитого вчитель музики міг забути про все, кидав музичні інструменти, співав вульгарних пісень, сварив сільську і центральну владу і т. ін. То про яку ж музичну освіту й виховання може йтися після такої поведінки вчителя? Тому й не дивно, що у В. Андрущенка сформувалася глибока відраза до цього вчителя і як наслідок – небажання продовжувати займатися музикою [1, 10].
Характерною рисою нашого часу є переосмислення минулого. Історія стала своєрідним силовим полем громадянської свідомості. Тим важливіше правдиво відтворити історію розвитку культури й науки в Україні, де діяли видатні педагоги, вчені, яскраві особистості, доля яких перепліталася з бурхливими подіями в житті країни. Чимала наукова спадщина багатьох із них чекає свого повернення.
Логічне продовження й розвиток ця ідея знайшла в різних галузях науки, зокрема в працях сучасних учених-українознавців Національного науково-дослідного інституту українознавства, які дають можливість краще пізнати українську особистість педагога й відчути гордість за свій народ та свою історію.
Дослідження наукових співробітників Національного науково-дослідного інституту українознавства, матеріали публікацій у журналі «Українознавство» та в «Збірнику наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства» про висвітлення особистості педагога можна розглядати за такими напрямками:
-    дослідження відомих і маловідомих імен українських педагогів, науковців; пошук біографічних даних [6; 7; 8; 14; 17; 30; 32];
-    дослідження педагогічного досвіду відомих педагогів-українознавців, української інтелігенції минулих часів [10; 19; 25; 34];
-    дослідження проблем професіоналізму сучасних педагогів-практиків, які надають навчально-виховному процесу українознавчого спрямування в українських навчальних закладах та навчальних закладах українського зарубіжжя [2; 12];
-    дослідження внеску українських учених у розбудову національної системи освіти [6; 9; 14; 24; 29; 33];
-    дослідження формування особистості педагога та української мовної особистості, осмислення моделі особистості сучасного українця [4; 5; 7; 11; 18; 20; 21; 22];
-    проведення зустрічей із відомими педагогами сучасності [27];
-    проведення Міжнародних конгресів, Міжнародних науково-практичних конференцій, круглих столів, Міжнародних конкурсів українознавства для учнів, студентів та молодих учених [12];
-    проведення курсів підвищення кваліфікації педагогів тощо.
Зі сказаного можна зробити висновок, що особистість педагога досліджувалася і продовжує досліджуватися на основі врахування творчої спадщини класиків зарубіжної та вітчизняної педагогічної думки, синтезу найкращого досвіду педагогів-практиків. Отже, місія сучасних українських педагогів у тому, що вони покликані допомогти молодому поколінню ввійти в нову систему цінностей, виробити в собі якості, які відповідають прагненням нашої нації. Виховувати й розвивати молодь – означає творити нову генерацію народу.

Література

1.    Андрущенко В. Особистість учителя як предмет філософсько-педагогічної рефлексії // Вища освіта України. – 2007. – № 4. – С. 5–12.
2.    Данилова Г. Проблеми професіоналізму педагогів-українознавців у ХХІ столітті, шляхи їх вирішення // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. – К., 2004. – Т. ІІ. – С. 188–195.
3.    Державна програма «Вчитель» (Електронний ресурс) / Постанова Кабінету Міністрів України від 28 березня 2002 р. № 379 «Про затвердження Державної програми «Вчитель». –  http://www.mon.gov.ua/laws/KMU_379.doc
4.    Єрмоленко С. Формування української мовної особистості // Українознавство. – 2010. – № 1 (34). – С. 120–123.
5.    Калакура Я. Особистість українознавця // Наука самопізнання народу. Збірник матеріалів і наукових праць на пошану Петра Кононенка. – К.: Веселка, 2002. – С. 64–69.
6.    Калакура Я. Українознавчий вимір історичних, джерелознавчих та археографічних студій Володимира Сергійчука (До 60-річчя від дня народження) // Українознавство. – 2010. – № 1 (34). – С. 37–40.
7.    Касян Л. Володимир Винниченко – ренесансна особистість на тлі епохи (До 130-річчя з дня народження) // Українознавство. – 2010. – № 3 (36). – С. 37–42.
8.    Кононенко М.П., Сазоненко Г.С. Українські вчені – натуралісти, математики, лікарі, педагоги: Посібник-довідник. – Видання друге, доп. – К.: Укр. Центр дух. культури, 2001. – 312 с.
9.    Кононенко П., Кононенко Т. Книга добра // Українознавство. – 2004. – Число 1–2. – С. 30–34.
10.    Кононенко П.П. Тільки великий народ міг народити стільки велетнів // За вільну Україну. – 2001. – 18 грудня. – С. 7.
11.    Кононенко П.П. Українознавство – шлях пізнання, самопізнання, самотворення особистості й народу // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка: Українознавство. – К., 2000. – Вип. 3. – С. 4 –12.
12.    Кононенко П.П. Освітнє середовище закордонних українських навчальних закладів // Українознавство. – 2010. –№ 3 (36). – С. 8–10.
13.    Костомаровъ H. Русская исторія въ жизнеописанияхъ. – Изд. 3-е. – СПб., 1888. – С. 329; Огієнко І. (Цит. тв. – С. 59).
14.    Краснодемська І.Й. Внесок вчених Українського вільного університету в Празі у розбудову національної системи освіти (Г. Ващенко, А. Волошин, С. Рудницький) // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. – К., 2004. – Т. ІІ. – С. 218–228.
15.    Культура. Ідеологія. Особистість: Методолого-світоглядний аналіз / В. Андрущенко, Л. Губерський, М. Михальченко. – К.: Знання України, 2002. – 578 с.
16.    Кун М.А. Міфи давньої Греції. – К., 1993.
17.    Левицька Н. Відомі і маловідомі імена професорів університетів Наддніпрянської України (2-а половина ХІХ – початок ХХ ст.) // Українознавство. – 2007. – № 3. – С. 97–101.
18.    Лохвицька Л. Українські просвітителі про пізнавальний розвиток особистості (Історичний аспект у питанні підготовки фахівців з дошкільного виховання) // Українознавство. – 2002. – Число 4. – С. 113–114.
19.    Мащенко С. Філософсько-освітні принципи Чернігівського науково-літературного кола кінця XVII – початку XVIII ст. // Українознавство. – 2004. – Число 1–2. – С. 352–355.
20.    Новосад С. Філософія самопізнання та самотворення особистості в системі українознавства // Українознавство. – 2010. – № 2 (35). – С. 89–94.
21.    Новосад С.О. Категорія особистості в контексті українознавчих досліджень // Українознавство. – 2009. – № 3. – С. 103–108.
22.    Новосад С.О. Філософське осмислення моделі особистості сучасного українця // Українознавство. – 2009. – № 4. – С. 124–128.
23.    Огієнко І. Українська культура. – K., 1918. – С. 92.
24.    Панченко О. Про людину говорять її добрі справи (До дня народження Валентини Кирилівни Борисенко) // Українознавство. – 2010. – № 3 (36). – С. 35–36.
25.    Пасемко І. Педагоги на сторожі заповітів Софії Русової // Українознавство. – 2010. – № 1 (34). – С. 243–244.
26.    Петровъ H. Акты. – Т. 1. – Ч. 1. – СПб., 1721. – С. 39.
27.    Погляд у майбутнє // Українознавство. – 2006. – № 1. – С. 37.
28.    Синельников В.В. Формула жизни. Как обрести Личную силу. – М.:  Центрполиграф, 2010. – 254 с.
29.    Скакальська І.Б. Внесок української еліти Волині в розвиток освіти на Кременеччині у міжвоєнний період ХХ ст. // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. – К., 2008. – Т. ХХІ. – С. 117–122.
30.    Слободянюк П.Я. Педагоги Хмельниччини – жертви сталінських репресій / П.Я. Слободянюк, Ю.В. Телячий, Ю.С. Чемерис. – Державний комітет архівів України та ін. – Хмельницький: ПП «Прометей», 2005. – Ч. 1. – 288 с.
31.    Сніжко В., Снєжко Є. До постановки питання «Проблеми природи в системі українознавства» // Українознавство. – 2003. – Число 1 (6). – С. 97–102.
32.    Українці у світовій цивілізації і культурі: Колективна українознавча монографія / Кононенко П.П., Баран В.Д., Борисенко В.К. та ін. / Упоряд. та гол. ред. П.П. Кононенко. – К.: НДІУ, 2008. – 400 с.
33.    Усатенко Т. Розбудова національної освіти в добу визвольних змагань (1917–1920) // Українська Центральна Рада: поступ націєтворення та державобудівництва. – К.: Українська Видавнича спілка, 2002. – С. 306–312.
34.    Фігурний Ю.С., Ярошинський О.Б. Cвіточі українознавства / МОН України. Науково-дослідний інститут українознавства. – К.: НДІУ, 2008. – 146 с.