Про новий проект закону України «Про мови в Україні»
Автор: Кононенко Петро
доктор філологічних наук, професор, академік Української академії наук, Академії наук Вищої школи України, Української Вільної Академії наук у США, Міжнародної Слов`янської академії, Української академії політичних наук, Президент Міжнародної асоціації "Україна і світове українство", директор ННДІУВІ.

До Верховної Ради України надійшов проект Закону України «Про мови в Україні», реєстр. № 1015-3 від 07.09.2010 р., внесений депутатами Верховної Ради О. Єфремовим, П. Симоненком, С. Гриневецьким. Перший заступник Голови Комітету Верховної Ради з питань науки і освіти М. Луцький звернувся з пропозицією висловити свої судження щодо змісту проекту і доцільності включення його до порядку денного Верховної Ради України.

Про новий проект закону України «Про мови в Україні»

До Верховної Ради України надійшов проект Закону України «Про мови в Україні», реєстр. № 1015-3 від 07.09.2010 р., внесений депутатами Верховної Ради О. Єфремовим, П. Симоненком, С. Гриневецьким. Перший заступник Голови Комітету Верховної Ради з питань науки і освіти М. Луцький звернувся з пропозицією висловити свої судження щодо змісту проекту і доцільності включення його до порядку денного Верховної Ради України.
Виконуючи його побажання, почнемо із зазначення того, що аналіз та оцінка будь-якого документа (особи, події, явища, процесу…) зобов’язує до здійснення певних обов’язкових умов та на основі наукових критеріїв.
Найперше: всебічного вивчення та аналізу реального стану досліджуваного об’єкта співвідносно з реальною дійсністю, якою зумовлена поява документа.
А в цьому зв’язку: 1) міри актуальності проблеми та відповідності життєвого реального стану питання, зафіксованого в документі; 2) справжньої мети і методів її досягнення функціями документа; 3) характеру (стилю) викладу матеріалу; міри аналізу, синтезу, достовірності посилань і висновків; 4) адекватності змісту і стилю; 5) вагомості, переконливості аргументації в документі; 6) реальної значущості зроблених висновків та оцінок; 7) перспективності зроблених у документі пропозицій та міри відповідності загальносуспільним (державницьким) інтересам; 8) наслідкам реалізації пропонованого проекту.
Отже, міра актуальності поданого проекту.
Такого роду документ мав бути розглянутий ще на початку 90-х років ХХ ст., коли вирішувалось питання Концепції розвитку України як суверенної держави, – а відповідно до неї мала бути інституйована й Концепція розв’язання мовного питання в тепер уже суверенній, правовій, незалежній республіці.
Саме так і тільки так: у зв’язку із Концепцією і Програмою стратегічного розвитку України як самодостатнього суб’єкта історичного поступу та Українського світу – тепер уже єдиного, у всепланетарних масштабах, – мали бути затверджені й Концепція та Програма стратегії мовного будівництва.
Автори Концепції і Програми мали відштовхуватися від усього державного (етно-національного) та мовно-культурного розвитку в Україні в єдності досвіду минулого, сучасного і перспектив (мети) майбутнього та у світлі єдності принципів аналізу, синтезу і оцінки та причин і наслідків певних тенденцій. З урахуванням набутого за роки незалежності досвіду. При цьому критеріальною мала бути мета – формування єдності всіх складових суспільства, що могла здійснювати лише мова. Державна українська мова.
У цьому напрямі були здійснені певні спроби. З’явилися і державницького змісту ґрунтовні розробки, зокрема комплексна державна національна програма («Освіта». Україна ХХІ століття), – але минуле вхопило кістлявою рукою за горло реформаторів, і Верховна Рада і в оновлюваній державі поклала в основу «Закон про мови в Українській РСР».
Віки й покоління кричали проти такої «інновації», бо коли «нове життя нового прагне слова» (М. Рильський), то мали бути прийнятими: окремо спеціальний «Закон про державну мову в Українській республіці», а на його основі – законодавчі акти про статус і функціонування мов етноменшин, бо хоча стовбур дерева і поєднаний із гілками – вони не рівнозначні, як не рівнозначні хребет і окремі члени організму. А прийняли сурогатний варіант закону, в якому запанував коктейль зрівнялівки основи і окремих частин Народу та Держави, – зрозуміло, що й поєднаних, але в сутності своїй і цілком автономних систем, з яких одні – народ, нація – є константами вічними, а етноменшини – змінними. Аналогічно і мови: національна (державна) є структурно-об’єднавчою, деміургом всезагального буття, а мови етноменшин – як гілки на дереві. Вони, до речі, можуть бути, а може їх у природі й не бути. Отож найпершим, як фундамент, і мав бути Закон про Державну мову.
І людський, і національний організми – складні, автономні, неповторні у природі системи, у кожній з яких є і важливі атоми – руки, ноги, тулуб, але життєносними є серце, мозок і хребет. Така природна ієрархічність є визначальною і в усіх сферах суспільного, культурного, мовного, державно-політичного розвитку, як і в системах сім’ї, роду, племені, етносу, нації, держави, – і тому має розглядатися найперше Закон про загальнодержавну, єднальну місію державної мови, а відповідно до її місця та ролі – і мов етноменшин. Мова державна – суверенна, всезагальна система; мови етноменшин у функціональній ролі є підрядними.
Автори проекту мали взяти за основу історичну ретроспективу мовного розвитку в Україні та відповісти на питання: про що свідчить історичний досвід (і український, і загальносвітовий)? Які домінантні тенденції в цій сфері буття оприявлює життєвий процес на межі ХІХ–ХХІ століть?
Можна тільки дивуватися, але автори проекту Закону «Про мови в Україні» пішли старим, випробуваним колишніми режимами, шляхом: реанімації змісту й шляхів реалізації закону в Українській РСР – тобто в колишній не суверенній, а підлеглій частині зовсім іншого типу держави.
На початку 90-х років ХХ ст. це мотивувалось складом сов’єтизованої й комунізованої Верховної Ради. А згодом було подано понад 10 новочасних проектів. Але вони були заблоковані за «браком часу», а на цей проект час… одразу знайшовся.
Чому? Оприлюднений мотив: бо Президент у ході виборних перегонів пообіцяв визначити новий статус російській мові… Статус другої державної.
Здавалося б – дивно: держава йде шляхом підвищення суверенізації, суспільство потребує розв’язання насправді невідкладних проблем всенародного значення, а тут на гребінь суспільних протистоянь виноситься питання мови меншин, що обертається аномалією: передусім, а то й лише про інтереси російськомовних, отже – лише частини суспільства. І так само мов меншин, та й то – лише з ідеологічної, партійної точки зору. І це за умови, що в 2010 р. у Каневі Президент заявив достатньо чітко: в Україні буде єдина державна мова – українська! То ж де – істина? Чи партійні інтереси визнають дві правди – загальнодержавну й протиставлену їй групово-партійну?
Читаючи «Пояснювальну записку» до поданого проекту, спочатку можна подумати, що в дусі та руслі державницькому думають і автори проекту, бо ж пишуть: «Необхідність прийняття Закону України «Про мови в Україні» обумовлена потребою реалізації статей 3, 10, 11, 21, 22, 24 та 53 Конституції України, згідно з якими права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Державною мовою встановлюється українська мова…». Але раптом – специфічний додаток: при цьому гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови, інших регіональних (?) мов.
А у зв’язку з цим доводиться постійно спотикатися і об інші дивні акценти: 1) упродовж усього тексту проекту державність української мови лише декларується, мови кримськотатарська, угорська, румунська, польська, єврейська, гагаузька та ін. практично залишені «поза кадром», – зате кожним абзацом вивищується мова однієї з етноменшин, до того ж – державна мова іншої держави – російська: їй гарантується «вільний розвиток, використання і захист…». З’являються якісь позаюридичні «регіональні мови»…
Мотиви? І політичні: в Україні мовбито ущімлюють інтереси російської мови. Невже це здійснює державна – українська мова? І методологічного плану: мало б говоритися про мови й інтереси всього суспільства, але автори кладуть в основу Закону: «права і свободи людини», – і найперше або й тільки як людей, так і однієї частини суспільства – «русскоязычных» груп, практично не говорячи про інтереси усього народу й держави, хоча мало б ітися найперше про їхні інтереси – інтереси цілого; бо без цього інтереси частин apriori задоволеними бути не можуть. До того ж, оскільки про права українців не говориться, то виникає курйозне питання: чи вважають автори проекту українців «людьми»? І повний нонсенс: кладеться в основу арифметичний баланс, а інтереси тієї однієї сумарно «рівної» частини вивищуються над інтересами всього суспільства, – що визначає й мотив диктату тієї «меншини» (на рівні прав!) у питаннях мови. І права представників груп тих меншин, повністю залишаючи поза увагою права громадян всієї української спільноти. Мовби їх і не існує. Мовби етнічний підхід має переважати над громадянським.
Подібний підхід кладеться, наголошують автори, в метод застосування «стандартів міжнародного світового (на рівні ООН) та європейського (на рівні Ради Європи та ОБСЄ)», особливо – «щодо імплементації Європейської хартії регіональних мов». І все те невідворотно ставить мовну проблему з ніг на голову: оскільки на місце єдності висувається принцип диференціації, а на місце критерію громадянства ставиться етнічний, то й інтереси «меншин та їх мов» – над інтересами загальнонародної державної спільноти та мови… Мовби саме на те орієнтує і міжнародний досвід! Не може не дивувати й заява про те, що ідеалом в Україні має бути двомовність (чому не багатомовність?) та, що необхідність диктату російської мови «склалася історично» та в інтересах… української нації й держави: немовби тільки через російську мову українці можуть об’єднатися та прилучатися до світової культури…
Тим більше, що, як твердять «бузиністи», до речі, атестуючи себе «професійними філологами», російська мова старша (?!) за українську мінімум на 400 років. Щоправда, тут вони виявляються недостатньо «професійними»: свого часу М.Погодін доводив, що мовою «великоросів» говорили у Києві ще за часів… до монгольської навали, отже, що великоруська мова, виходило б, старша за українську принаймні на 700–800 років… І була вона ще коли великоросів, носіїв тієї мови, навіть… не існувало. Хоча відомо: Києву світ відзначив 1500 років, а Москві – 800, а ще видатний вчений М. Максимович науково-аналітично довів абсурдність погодінщини.
Отже, автори претендують на новаторство не лише в законодавчій сфері, а й в історичній та культурно-лінгвістичній, і тим визначають «цілі (по цілях стріляють, а ставлять – мету. – П.К.) і завдання законопроекту»: визначити порядок застосування мов України, принципи мовної політики держави…
При цьому «у порівняння з чинним Законом України «Про мови в Українській РСР», говорять автори, запропонований проект ґрунтується на принципово інших засадах. Передусім, він виходить (звідки, куди? – П.К.), нагадаємо, «з пріоритету прав людини…».
Воістину: «виходить» ! Бо, по-перше, права людини не можуть братися і бути реалізованими ізольовано від правових засад держави (отже, інтересів і прав усього суспільства), від Законів Конституції; а по-друге – кожен громадянин (як і кожна меншина) невіддільний не тільки від прав, а й від обов’язків та інтересів суспільства. Чи ті меншини свідомо протиставляють себе українству?! Отже, без усвідомлення: розглядати й розв’язувати мовне питання в Україні абсолютно неприпустимо ізольовано від історичної ретроспективи (учора, сьогодні, завтра, в причинах і наслідках) розгляду всього обсягу українського питання.
І тут не може не вражати ефект чорної блискавки: в проекті не йдеться про Україну! Україну як історичний феномен: і як самодостатній суб’єкт історичного процесу (зі своїм буттям, природою, етносом, його свідомістю, інтересами й шляхами та перспективами розвитку, із своєю історичною місією, визначеною як трансцендентно, так і реальною діяльністю); і як всепланетарний Український Світ; і як частину вселюдства і зі своїми всезагальними компонентами, і зі своїми особливостями ролі та долі в цивілізаційно-культурному поступі.
Закономірно, що Україна не постає і як реальність, мета, доля та місія, і як критерій істинності, масштабності, дієвої ефективності й цього проекту.
Щодо нашої критеріальності.
Мовне питання поставало інтегральним для всіх поколінь і народів упродовж усіх віків.
Доказ – ще біблійна версія розв’язки: Слово – це Бог, а Бог – це Слово. І Боже – для всіх, а в народів – у кожного своє. Не випадково, що спочатку для священних текстів визнавалася лише одна мова, потім – три, а після зруйнування Вавилонської Башти – 72… А також було визнано: Бог приймає молитву лише рідною мовою, бо виголошена з чужого тексту не йде від серця, вона є лише фізичним явищем. А сокровенне людини (народу) має бути духовним.
З цього й Слово Т. Шевченка:
Ну що б, здавалося, слова?
Слова та голос, більш нічого.
А серце б’ється, ожива,
Як їх почує. Знать, од Бога
І голос той, і ті слова
Ідуть меж люде!..
Тобто: Природа породжує Мову, Мова – людину (народ); Людину, сповнену Духу й Культури, – бо мова є витвором і багатогранної суспільної життєдіяльності, але первісно – сутність її трансцендентна. Звідси універсально багата й могутня енергія Слова: воно виражає найтонші порухи душі, океанну глибину серця, надзвичайну проникливість інтелекту, безмежність фантазії та уяви, таємничість природи й пророчу сутність людських видінь, універсальну здатність виражати багатогранність понять (як писав славетний мовознавець О.Потебня, кожне слово має зміст і форму, до того ж – зовнішній і внутрішній зміст і зовнішню й внутрішню форму; воно не плоске й не однозначне, а сферичне і багатомірне). Слово є сильнішим за всі винаходи влади, тому, до речі, різні зайди забороняли українську мову щонайменше 174 рази, виживали її із сім’ї (роду) й освіти, науки, культури, державно-політичної сфери життя, – а Тарас Шевченко за умов, коли вороги вже хоронили націю, проголосив:
Возвеличу малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло них поставлю Слово!
І Слово захистило не лише український народ, а й цілісність, честь і безсмертя вселюдства.
І нині захистити б харизматичні Націю й Слово, бо воно захистило єдність, однодумність, спільність інтересів та ідеалів усього суспільства. Але тут бачимо, як постають абстрактно бачені «права людини», за якими – міраж планів задоволення прав начебто всіх сущих на нашій землі людей, – але… без громадян кореневої нації. Вони не бачаться і в абстрактній площині. Бо центром інтересів та турбот постає «меншина», а відтак і  мова однієї меншини – російська: як феномен об’єднання українського суспільства і запорука його розвитку… Суспільства – нації – держави також як абстракцій, що мають зникнути, як міф.
Автори проекту свідомо уникають уроків багатотисячолітньої історії та хочуть долучити до цього й ефект, як не прикро, але не просвітлення, а  затемнення свідомості всіх сучасників. Розрахунок на інстинкти та звички.
А коли б поставили за мету шукати істинний шлях розв’язання мовної формули, то побачили б: мовна проблема як інтегральна поставала віками для всіх народів і завжди як частина цілісної проблеми – культурно-духовної, соціальної та етно-національної. А тому розв’язання проблеми мови, її стану і долі невідривно й безпосередньо впливало на стан розвитку (чи занепаду) й на долю народу. Бо інтегрально деміургічною завжди була і сутність, і місія мови. Всякої мови. У тому числі й української. Але кожна мова – на своєму Терені. З осмислення цієї парадигми і мав би починатися Закон. А також із врахування фундаменту проблеми – Стандарту державної мови (та стандартів інших мов), бо інакше неможлива категоріальність підходу, трактування та розв’язання проблеми. Бо на сьогодні якими «мовами» ми послуговуємося? Тобто що називаємо «мовою»?
Думається, що О. Єфремов, П. Симоненко, С. Гриневецький не випадково у проекті Закону питання про сутність, статус та Стандарт української (а водночас і інших) мови навіть не ставлять. Так легше форму ізолювати від змісту. Позначився й рівень лінгвістичної підготовки авторів у осмисленні й трактуванні феномену мови в розвитку людини, сім’ї, роду, етносу, нації, держави. Європа в ХVІІ ст. визнала мову «душею нації». Тут Мова позбавляється універсальної сутності й ролі. Тому історичний  суспільно-філософський та прогностичний зрізи проблеми й постають підміненими… арифметичним та адміністративним: скільки в Україні різнорідного населення та кому і скільки виділити мовних прав. І найперше – мові російській; та як ті права реалізувати.
Відповідно конструюються розділи та параграфи.
У розділі про загальну характеристику і основні положення законопроекту виділено три моменти: 1) що українська мова є державною, бо «є найпоширенішою в державі»; 2) що кожен громадянин «має право вільно користуватися будь-якою мовою»; 3) що «державі допускається лише регулятивна функція в реалізації цих прав». Які обов’язки громадянина щодо української мови й інтересів її та суспільства – не говориться. Як не говориться й про Конституційні права та повноваження регуляторів, і що буде, коли кожен із них вирішуватиме питання з точки зору інтересів не всього суспільства, а лише підконтрольної йому території та групи людей. Як не йдеться й про сутність державності української мови; постає мова як абстракція – і все. А головне – це інша мова – як інструмент досягнення певної мети. А регулятивність трактується як узаконювана обов’язковість. Обов’язковість ігнорування, а то й торпедування української мови як державної…
Важливо, що в проекті один раз зазначено: українська мова «є найпоширенішою в державі». Але далі настійливо впроваджується думка про всезагальні масштаби функціонування іншої мови та про немовбито світову роль у житті українства (світового) мови сусідньої держави й зовсім не говориться про те, що дійсно загальносвітовими феноменами є як український етнос, так і його мова, культура, освіта, наука, мистецтво, історичний досвід.
В розділі «Стан нормативно-правової бази у сфері правового регулювання» знову аналогічний підхід: перераховано десятки державних юридичних документів (од Конституції України до положення про Паспорт громадянина для виїзду за кордон), але без належної дотичності до сутності мовної проблеми. І не в концепційній, а лише в 5 статті декларуються «Цілі і принципи державної мовної політики».
І хай би й так, але привертає увагу вже перший пункт цієї статті: «Державна мовна політика України базується на визнанні і всебічному розвитку української мови як державної», і це дає надію на принциповий підхід до проблеми.
Проте радіємо не довго, бо коли цей акцент лише повторюється в кожному розділі проекту і залишається на рівні декларації, то суттєвим скрізь є мотив наступний: «і гарантуванні вільного розвитку російської мови, інших регіональних (?) мов або мов меншин» (яких, окрім російської, практично так і не показано), що набирає тотальної генералізації.
Мимоволі пригадується історія 20-х років ХХ ст. Історик Й. Гермайзе, ставши перед студентами університету, сказав їм: «Неоціненною є думка великого Карла Маркса про роль капіталу. Вона натхнула на піднесення ідей Дарвіна друга Маркса Енгельса. І вже зовсім геніальною стала думка Леніна про роль класової боротьби… Зазначили? Прекрасно. А тепер перейдемо до справи – до критеріальних свідчень історії».
Автори проекту після ритуальної фрази про нічим не підкріплювану й не гарантовану державність української мови також переходять до їхньої «справи», тобто – до справжньої мети: спочатку задекларувати  плакатно правові та демократичні положення («кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої мовні права і свободи»; «Кожному гарантується право на захист у відповідних державних органах і суді своїх мовних прав і законних інтересів… інтересів своїх дітей»), а потім головне: перенести суттєве в підтекст всіх статей. З підтексту й постане реальний інтерес авторів проекту: спочатку – ніби головна теза другого розділу: «…мова роботи органів державної влади…» звучить обнадійливо: «Засідання Верховної ради України, її комітетів і комісій ведеться державною мовою». Але тут же антитезний «підтекст»: «Промовець може виступати іншою мовою…». Іншою – це якою, щоб була зрозумілою всім депутатам? У нас же «море» етноменшин. І – чому?! В чиїх інтересах? І: чи можливе таке у Франції, Німеччині, Росії?
Відповідь-мету розкриває другий параграф статті 11: «…акти місцевих органів державної влади і місцевого самоврядування приймаються державною мовою або цією регіональною мовою та офіційно публікуються обома мовами, причому обидва тексти мають рівну юридичну силу…». Рівну для всієї України?
Цікаво: якщо мова всього суспільства (державна) і мова меншини («групи осіб, що проживає в Україні») мають «рівну юридичну силу», то навіщо державна мова? І що й хто об’єднуватиме громадян держави?
І які гарантії дії державної мови, коли визначену Конституцією українську мову як державну численні промовці практично ігнорують і матимуть право ігнорувати у Верховній Раді України, в Кабінеті Міністрів, а в усій системі владних структур Криму її вже поставили поза законом? Тоді вважається нормальним таке мовне формулювання нового проекту: «про розподіл повноважень між Україною і Кримом». Виходить, між двома рівними і різними суб’єктами міждержавних взаємовідносин.
Чи не є це доказом того, що автори дійсно піклуються мовами білоруською, болгарською, вірменською, гагаузькою, ідиш, кримськотатарською, молдавською, німецькою, новогрецькою, польською, ромською, румунською, словацькою та угорською? Та дійсно хочуть бачити їх ефективне функціонування в системах освіти і виховання, науки і культури, театру й кіно, Інтернету і бізнесу, міжнародних відносин? Як абсолютно рівних (рівноправних), – і на яких підставах? З якими реальними можливостями?
Відповідь знову в підтекстах: 1. «Акти вищих органів державної влади приймаються державною мовою і  офіційно  публікуються українською і російською (?) мовами. Тексти обома мовами мають рівну юридичну силу»; 2. А підставою є Європейська хартія регіональних мов або мов меншин про застосування та захист мов етноменшин, і найперше – утискуваних обставинами та вимираючих.
Що ж маємо насправді? Найперше – цілком очевидну хибну інтерпретацію Хартії, у якій чи не головна теза – про неприпустимість вивищення мов етноменшин за рахунок державних мов. Спроби трактувати її в протилежному сенсі зумовили те, що більшість країн Європи прийняли з неї лише пункти вигідні для їх інтересів, а частина – у тому числі Франція, Німеччина і Росія – так і не ратифікували, – а Україна виставила хибно трактовану Хартію як обов’язковий Закон.
Чому ж вдалися аж до підтасовок змісту Хартії в Україні?
Спочатку тому, що був прийнятий переклад Хартії, абсолютно не адекватний її реальному змісту та духу. А згодом, аж дотепер, тому, що його було визнано придатним для фальсифікації мовної політики загалом. А саме: в ім’я «законного» (бо міжнародні норми й закони, мовляв, вищі за національні) вивищення мов (точніше, як ми бачили, однієї мови) етноменшин задля пониження, а то й фактичного ігнорування мов державних.
Так окреслився абсурдний казус: до начебто упосліджуваних, а також, виходить, вимираючих (?!) мов в Україні віднесли й мову великої Держави – російську!
Навряд, щоб була потреба зазначати вже добре висвітлене: російська мова переважає в Україні в системі преси (60:40), книговидання (70:30), журнальної продукції (90:10), а також в кіно, на телебаченні, в інформативному просторі, навіть в освіті, науці, рекламі, промислово-бізнесовій сфері, у спорті, в системі правосуддя (де, виходить, повністю ігноруються «права людини» на користь прав працівників суду, прокуратури, міліції і т. ін.).
Мало! – волають ультрапатріоти російської мови. Яку, бачите, в Україні переслідують, – «сором’язливо» не торкаючись питання: а як виглядає проблема насправді та державної мови в інших країнах, зокрема українська справа у «братнього народу» з «однією історією» – в Росії? Бо тоді їм довелося б визнати: в стані гострої кризи. Якщо у Польщі, Франції, США, Бразилії, Канаді існують українські школи, ВНЗ (інститути українознавства у Гарварді і Тбілісі), кафедри й науково-освітні центри (в Бразилії, Великій Британії вивчення української мови та культури розпочато в університеті), як і в Італії та Іспанії, Азербайджані, Молдові…, – то в Росії не існують державні українські садки і школи, газети й журнали, наукові інститути, теле- і радіопрограми… Для мільйонів українців тема мови, як і їхніх прав, практично закрита.
Один із наслідків: у 70–80-ті роки ХХ ст. російські соціологи зазначали, що в Росії проживає 12–16 млн. українців. А тепер називається цифра 3,5 млн. Уявимо собі, що було не 12–16 млн., а 8–10, – однак і тоді постане питання: куди поділися інші 5–7 млн.? І чому українські ультрапатріоти, невтомні «борці» за права навіть не росіян, а російськомовних маргіналів і груп та російської мови, не тільки не захищають прав своїх – українських людей, а й не заїкаються про їхні розтоптані права? Зате знавісніло картають «українських націоналістів» за спроби захистити інтереси не тільки мовні, а й конституційно-державницькі громадян України. До того ж – і 3,5 млн. – це ціла держава!
Почнемо з того, що автори не випадково розглядають питання  мови ізьольвано від питання розвитку суспільства й держави; міждержавних відносин, від реальної світової ситуації та історичного досвіду: інакше вони зробили б висновки та окреслили перспективи й завдання, які виявили учасники Міжнародного конгресу 2005 р. «Українська мова вчора, сьогодні, завтра» (яких було понад 400 з усіх областей республіки, АР Крим та 26 зарубіжних країн – від Австралії до Японії).
Найперше: віками доля мови була і є адекватною долі кожного народу; українська мова переживає стан гострої кризи; головна причина – в неефективності державної політики та нехтуванні навіть офіційними органами управління реальними інтересами громадян та важелями контролю і впливу на хід виконання статей Конституції та ухвал Конституційного Суду про право й обов’язок, необхідність впровадження у життя української мови на всій території держави та в усіх сферах життєдіяльності суспільства.
А що ми маємо?
Не станемо говорити про зміст, якість і рівень застосування державної мови у виховному й навчальному процесі – він незадовільний. Адже цілі області держави, АР Крим на культурно-освітянському рівні русифікуються відкрито й цілком свідомо. Окрім АР Крим, в усіх областях України переважає українське населення. Але керівні органи там – різного рівня рад, держадміністрацій, освіти, науки, культури, ЗМІ, системи інформатики, бізнесу, навіть медицини і юрисдикції – орієнтують на інтереси й права не цієї частини народу, а зрусифікованих насельників. Нерідко органи місцевого самоврядування, навіть на рівні міст (а то й містечок), перевищують свої повноваження, кидають виклик Конституційним нормам і ухвалюють рішення на користь політичної кон’юнктури. Мова, особливо під час виборів, стає предметом спекуляцій – купівлі-продажу голосів виборців. Так, ухвали деякими прокурорами оскаржуються, але ні їх дія практично не зупиняється, ні порушники Закону не притягаються до відповідальності. Тож природно, що «кот слушает да ест».
Так доторкаємось до казуїстичного твердження: практично узаконювана русифікація склалася, мовляв, історично спонтанно… Свідомо обходячи питання: чому? Зокрема: свого часу в усіх державах Європи послуговувалися латиною (а ще раніше – есперанто). Однак суверенізація частин імперій, кристалізація етнос- відомості логічно завершилася і мовним національним відродженням: французи стали французами, чехи – чехами, росіяни – росіянами. Особливо повчальний тут досвід російський: спочатку там запанувала мова церковна, книжна руська та болгарська, а згодом – німецька й французька. Бо еліта вважала говорити мовою свого народу – ознакою «низькородності» й ганьби.
Могутній поклик О.Грибоєдова:
Позбудемся ли чужестранья мод?
Чтоб добрый, умный наш народ
Хотя б по зыку нас не считал
за немцев?! –
почула російська мисляча патріотична інтелігенція й почала повертатися душею до свого цинічно зраджуваного народу. Імперський режим підкріпив ту тенденцію ідеологією месіанізму.
І тоді на карті вселюдської спільноти з’явилась Росія.
Правлячі режими не гальмували процесу російської самоідентифікації, а посилювали його. Угро-фінське, татарське, слов’янське населення почало формуватися в народ. Цей народ у його націоналізації та одержавленні підтримували навіть такі громадяни Росії, як О. Пушкін і М. Лєрмонтов, І. Тургенєв і М. Некрасов, а також А. Чехов, М. Гоголь, інші численні вихідці з України…
Паралельно йшов інший процес – денаціоналізації й насильної русифікації неросійських етно-націй. Особливо трагічною склалася українська доля: всі сусіди (окрім безправних білорусів) – Польща, Румунія, Угорщина, Австрія, Чехія і Словаччина, Росія – почали привласнювати українські землі, а для того, щоб закріпити загарбане, нищили українську самосвідомість шляхом нищення української мови, освіти, культури, історичної пам’яті, насадження імперської ідеології.
Енциклопедисти підрахували, що українську мову упродовж століть забороняли… 174 рази!
У Росії (як і в Польщі) її перестали вважати мовою, а лише наріччям, – бо перестали вважати українців народом, а лише плем’ям.
І все ж Мова Тараса Шевченка врятувала Народ, а Народ відстояв Мову. Не вмирав Фенікс!
Відома цинічна політика імперського більшовизму: він десятки разів забороняв українське Слово, нищив в 30-ті роки не лише патріотичних носіїв національної мови, а й Інститут мовознавства (як й історії та філософії, соціології і права…).
Було замордовано й залякано сотні тисяч поборників народного слова, і найперше – мільйони селянства – носія тисячолітніх традицій культури.
А коли й це не дало бажаних результатів, – для того, щоб «історично склалися» повна денаціоналізація й русифікація, було запроваджено політику й ідеологію «нової історичної спільності людей – радянського народу»: без націй і мов! Точніше – з однією нацією і мовою – російською (бо «мы же не Иваны, не помнящие своего родства»). А також механізм тотальної русифікації: як і за царизму, доплати педагогам-русистам 15% до зарплати (лише їм!) та вивчення мови «братнього народу» як… іноземної… Тобто в особливо сприятливих умовах. На це кидались величезні фінансові й матеріально-технічні, особливо – кадрові ресурси.
Дивовижно, як ревно ішли слідами губителів українства апологети чужої партії і держави з українців («здрібнілих, – як писав Є. Маланюк, – мікромалоросів»), а тепер ідуть (традиційно) П. Симоненко та співавтори проекту.
Читаємо ще раз: «Засідання Верховної Ради України, її комітетів і комісій ведуться державною українською мовою». Ігноруючи, що українцям, як і кожній культурній нації, дуже корисною може бути російська мова; але не лише російська, а й англійська, німецька, італійська, китайська, бо світ великий, треба бачити його в усіх різновидах, і тому кожна мова може бути корисною в культурному розвитку українців, яким (її інтелігенції) необхідно володіти усіма світовими мовами, оскільки мова – це код культури і ментальності, а головне – досвіду кожного народу. І тому іншонародна мова не може виступати головним засобом консолідації суспільства, бо є виразом іншодержавної, у даному разі – російської, ментальності, культури, світоглядної системи розуміння основ розвитку світу. А також тому, що народ, який зациклюється на якійсь (будь-якій) іноземній мові, – тим самим відсікає себе від власної сутності, долі, ролі та місії, від досвіду різнорідного світу, стає підсліпуватим лошам, що біжить за чужим возом. Кожен народ мусить учитись і на чужому досвіді, але найперше – мати як основне щось своє, отже – уміти і брати, й ділитись надбаннями нарівні з іншими. А головне – бути вільним у виборі найважливішого для себе.
Зрештою – ще одне з головних питань: що буде при реалізації проекту. Коли коротко, то «історично сконструйований хаос». Але «хаос» добре спрямований. Українофоби грізно лякають світ «насильною українізацією». А що узаконюють автори проекту? Цілком очевидно, що на місце природного самовідродження українців таки насильну (законодавчу) русифікацію. Бо двомовність, як ми бачили, – це шлях до антинаціональної та антидержавної одномовності. Тільки тепер уже одномовності чужонародної.
Чому самовідродження – природного? Бо й кожна рослина бореться за виживання. Усіма силами. Чому ж можуть боротися за своє «Я», за відчужені від них сутності всі народи, крім українців?!
Треба, кажуть деякі «політологи», змагатися, але – «толерантно». А це означає погоджуватися на існуючий стан. Отже, на повільну агонію. Ігноруючи істину: коли виявлено, що людина (тварина, рослина) тяжко хвора, то лікувати її необхідно й хірургічними методами. А українство свідомо робили калічним. Отже, «толерантно» (а не «насильно») чекати летального наслідку?.. Чи застосовувати й «хірургічні» методи боротьби з «каліцтвом» – наслідками винародовленості?
До таких «хірургічних» засобів колись і в Росії, а тепер в Україні, належали цивілізаційно-державницькі (Конституційні!) по відродженню в українстві національної самосвідомості та громадянської самоідентифікації. З усвідомленням: мова – душа не просто нації, а й її універсальної культури, деміург людини й суспільства.
На жаль, автори проекту не вийшли за межі марксистського тлумачення мови як засобу лише функціонального спілкування.
Тим часом мова – деміург універсальної дії: спочатку вона твориться всім змістом та Духом Природи й життя Суспільства, а паралельно – вона творить дитину – людиною, а групи населення – народами, що усвідомлюють і сутність життя та світу, правди, культури, свободи і рабства, краси і потворності, людяності й справедливості. Бо лише мова розкриває людині (народу) дорогу життя, досвід віків і поколінь, історичну парадигму перемог і поразок, їх причин і наслідків, органічність зв’язків з Вітчизною і Природою, у тому числі й те, що спочатку вони породили мову (її лад), а згодом мова творила людину й Країну (за Г.Сковородою – Терен: образ і матеріальної, й духової та духовної Батьківщини), її інтегральну культурну єдність. Єдність віків і поколінь. Тільки мови породжують феномени патріотизму, гуманізму, глибин етнопсихіки, моралі та етики, чуття причетності кожної людини і нації як до свого терену, так і до вселюдської спільноти. Отож право на свою мову – п р и р о д н е  право кожної людини, нації, держави. Як природним є право кожної нації-держави на свою державну мову.
Без мови – людина «немовля», котре не розвинуло системи почуттів, думання, мислення, світовідчування, світорозуміння, душевно-інтелектуальної співдії зі світом.
Без мови, своєї мови, – «немовлята» (ті, що не мовлять) і нації: вони тільки механічні зборища біологічних індивідів – виробників і споживачів. Мігрантів без високих культурно-гуманістичних ідеалів.
Тому максима Григорія Сковороди: коли хочете створити нове суспільство – виховайте «внутрішню людину»; тобто – людину душі, серця та інтелекту, самопізнання й самотворення та творення світу в дусі найвищих ідеалів.
Цього неможливо досягти без засвоєння історичної пам’яті, досвіду епох і поколінь. Ретроспективу їх єдності дає тільки мова – продукт титанічної творчості людей, але й феномен трансцендентності, деміург, що свідчить: «знать, од Бога і голос той, і ті слова ідуть меж люде» (Т. Шевченко). І тому реально, що народ, який втрачає свою державність, може відновити її, але «вимерла мова в устах народу – вимер і сам народ» (К. Ушинський).
Мова – наймогутніша сила – енергія єднання суспільства (сім’ї, роду, етносу, нації, держави). Тому-то завжди ідентичними були долі мови й народу, а дбали про розквіт народу чи його асиміляцію і погибель – в реальному ставленні до народу і його мови. Не випадково вже маємо відлуння проекту в підступних чиновницьких діях: з одного боку – ліквідувати іспит з державної – української –при вступі до аспірантури і водночас планувати вступні іспити до ВНЗ з мови… російської. Майбутні вчені й педагоги не розвиватимуть української мови, бо на рівні фахівців (інтелігенції) не вивчатимуть і не знатимуть її. Аналогічне: у всіх ВНЗ при вивченні іноземних мов вивчають і відповідне мовам «народознавство». Не вивчається українська мова – не вивчається й «українознавство». Як же будуть формуватися патріоти-гуманісти?! Абсурдно, але в новому проекті Закону про вищу школу не стало існуючих раніше положень: навчання здійснюється на засадах українознавства та українською мовою. Бо так велить новий проект (ще тільки проект!) Закону про мови… А в цьому проекті про мову, про роль мови у вихованні, освіті, науці, культурі не йдеться зовсім. Зокрема, про те, що в навчальних закладах державна мова має бути не одним із предметів (як іноземні мови), а феноменом генералізації всіх предметів, мірою знань, культури, патріотизму.
Тож бентежать й «технічні» мовні конструкції в проекті: і як виявить мову державну, російську й регіональну, і як законодавчо надати їм прав на основі… «прав людини». І вивищення певних мов над державною. Тим самим – творення стихії багатомовності, – що означає – «хору глухонімих», бо за цих умов, як мільйони людей будуть спілкуватися і відчувати дух єдності?..
Уявімо: людина прийшла до лікаря, а він вчився в іншій мовній системі. Коли це люди однієї «резервації» (кримської, донецької, закарпатської…), то, може, вони й порозуміються, а якщо лікар опинився в новому середовищі?
Аналогічно: українець, росіянин, єврей, татарин прийшов до юриста, який опановував професію в системі угорського, румунського чи російського (як у Криму) виховання й освіти (або навпаки)?
Нерозуміння або неточне сприйняття Слова може породити хибні трактовки ситуацій, а далі й долі…
Реально: мільйони дітей виховуються в різних етнічних родинах, а то й середовищах. Не сприяє взаєморозумінню та зближенню й вуличне середовище, а згодом  – настійлива диференціація за етнічною належністю і в школі та ВНЗ…
Об’єднати цих людей (і школярів, студентів та вчителів і професорів) могли б лише свідомість громадянська, мовна, культурна.
Але в проекті домінантою стає етнічна належність.
Люди, які не оволодівають єдиною мовою, – як оволодіють культурою, освітою, наукою, принципами державного управління?! Люди, відчужені від найголовніших чинників Природи, Буття і Свідомості, Бога?..
Вже бачимо наслідки діяльності «кормчих» Верховної Ради, Кабміну, держадміністрацій, які, можливо, від природи й толкові, але не соромляться братися керувати людьми, нацією, не володіючи їхньою мовою (отже – душею, свідомістю, ідеалами). Раніше це засуджувалося, тепер законом виправдується й легітимізується…
А щоб реалізувати процес освіти, науки, культури, державного управління на основі «прав людини», автори проекту пропонують, скажімо, в навчальних закладах створювати «етнічні» підрозділи. А батькам вибирати мову навчання за дітей.
Давайте уявимо: закінчивши угорські, татарські, румунські, єврейські, гагаузькі… школи, їх випускники вирішили вступати до Київського, Донецького чи Харківського, Івано-Франківського університетів. Чи мають право? Мають! Чи мають право ВНЗ не приймати від них заяв? Не мають!
Але хто прийматиме і документи, і іспити? А хто вестиме заняття, проводитиме виховну, наукову діяльність на тих мовах?
Одразу потрібними стануть навчальні програми, посібники і підручники, кадри!
Не станемо говорити про фінансові та матеріально-технічні витрати: їх у бюджеті країни нема! А потрібні десятки мільярдів.
Але спитаємо: що це будуть за випускники шкіл і ВНЗ? І хто буде готувати кадри для освіти? Як формуватимуться покоління патріотів? Чи нам патріоти не потрібні?!
Так мовна проблема і в цьому аспекті переростає в проблему державного устрою, Конституційного ладу, правової системи, ідеалів людини й суспільства, майбутнього держави. І як такі випускники ВНЗ збагачуватимуть та творитимуть мову в руслі сучасного досвіду?!
Судячи з усього, автори проекту покладають надії на те, що саме таким методом доможуться переходу поколінь на… російську мову. Але ж у численних закладах не вивчатимуть і російської! Як же консолідуватиметься суспільство, коли мовним протистоянням ще більше поглиблюватиметься штучно здійснюваний поділ України на Схід і Захід, Південь і Центр. Коли мовний антагонізм усе більше загострюватиме антагонізм між людьми, у тому числі на ґрунті мовних «прав людини»? Як житиме й розвиватиметься закордонне українство?
Аналогічно й у системі управління. А що буде з міжнародними відносинами та іміджем України як суверенної держави та члена ООН?..
Запанує ситуація лебедя, рака і щуки – прав людей і етноменшин, які тягнуть навіть не одного воза, а кожен свого у різні боки. Аж до орієнтації на країни інших держав, як те бачимо в місцях проживання українських поляків і мадяр, румунів і татар, росіян, що все більше віддаляються від громадянської української самоідентифікації, від спільних інтересів. І цим доводячи: кожна людина й етноменшина мають повне право на мовно-культурний розвиток, споріднений із своїми націями, – але кожен має не лише право, а й обов’язок бути громадянином країни проживання та орієнтуватися не на те, що роз’єднує, а на те, що гармонізує й об’єднує. Бо всі повинні дбати про спільну долю. Щасливу долю. І реально дбати про єдність.
Не випадково до вивчення й трактування сутності, генези, долі, покликання-місії кожної, у тому числі й української, мови вдавалися наймудріші не лише мовознавці, а й світочі освіти, науки, державної політики, митці: тим вони аналізували уроки минулого й здійснювали пророцтва грядущого. І найгеніальніші з них, як Данте Алігієрі, творили не лише поезію чи прозу, філософію чи культурологію, а й мовознавчу науку. В трикнижжі «Про мови» Данте зазначив: справжня література твориться лише рідною мовою. І не тільки це написав, а й першим у Римській імперії почав писати італійською мовою! Чим, до речі, врятував не лише італійську літературу, а й націю. Цим шляхом пішли і В. Шекспір та Й. Гете, М. Сервантес, О. Пушкін і Т. Шевченко. А Т. Шевченко, як і О. Грибоєдов, дорікав сонному суспільству й лукавій чи й продажній еліті: не зраджуйте свого народу! «Думайте, читайте, і чужому научайтесь й свого не цурайтесь». Та думайте: «Хто ми? Чиї, яких батьків діти? Нащо нас мати привела?..»
                                    «Що ж ти такеє?»
«Нехай скаже Німець. Ми не знаєм».
Отак-то ви навчаєтесь
У чужому краю!
«Моголи! Моголи!»
Золотого Тамерлана
Онучата голі.
Німець скаже: «Ви слав’яне»
«Слав’яне! Слав’яне!»
Справжніх прадідів великих
Правнуки погані!
І Колара читаєте
З усієї сили,
І Шафарика, і Ганка,
І в слов’янофіли
Так і претесь… І всі мови
Слав’янського люду –
Всі знаєте. А своєї
Дасть бі… Колись будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже…»
Воістину! «Схаменіться, будьте люди,
Бо лихо вам буде…»
З огляду на роль мовної свідомості академіки О. Шахматов та А. Кримський, незалежно один від одного, у «Нарисах з історії української мови…» (1924 р.) показали: українська мова – одна із найдавніших і була структурованою ще в ХІ ст.
А В. Маяковський у «Завещании юношеству» закликав: «Разучите эту мову на знаменах-лексиконах алых: эта мова величава и проста:
«Чуєш, сурми заграли!
Час розплати настав…»
Дуже жаль, але проект закону орієнтує на дух суспільної не консолідації, а дисгармонії та сепаратизації.
З усього і висновки: проект Закону «Про мови в Україні» не має наукового методологічного фундаменту, професійної аналітичної ґрунтовності, лінгвістичної ерудиції, державницької орієнтації, – а тому суперечить українській Конституції і не відповідає ідеалам та інтересам суспільства й української суверенної держави. Він – не в інтересах усіх громадян  суспільства.
Такі документи мають складати (в розумінні творити) визнані професіонали правової та предметної (у даному разі лінгвістичної) систем, патріоти-ерудити, люди щонайвищої громадянської свідомості, для яких і особисті, групові, партійні, конфесійні інтереси повністю сакралізуються з інтересами всього суспільства, нації і держави.
Проект не готовий для розгляду Верховною Радою України.