50-річний ювілей всеукраїнського товариства «Україна – світ»
Автор: Кононенко Петро
доктор філологічних наук, професор, академік Української академії наук, Академії наук Вищої школи України, Української Вільної Академії наук у США, Міжнародної Слов`янської академії, Української академії політичних наук, Президент Міжнародної асоціації "Україна і світове українство", директор ННДІУВІ.

Співавтор

Ангеліна Пономаренко - завідувачем відділу «Мова як українознавство» ННДІУ

Виповнилося 50 років Всеукраїнському товариству «Україна – Світ», що зробило визначний внесок у розвиток співпраці з українцями за кордоном, зміцнення їхніх зв’язків із прабатьківщиною та об’єднало зусилля світового українства в реалізації української національної ідеї. У доробку Товариства – організація і проведення щорічних семінарів для вчителів українського зарубіжжя, конференцій керівників українських закордонних мас-медіа, систематична робота в українських освітніх закладах за кордоном тощо. Товариство створило й постійно наповнює перший універсальний україномовний web-сайт «Україна – Світ», допомагає в забезпеченні українських закордонних громад навчальними посібниками та методичною літературою. За участю Товариства підготовлено й видано інформаційні каталоги «Зарубіжне українство» та інші. А напередодні ювілею славне Товариство в співдружності з Національним науково-дослідним інститутом українознавства працює над реалізацією двох міжнародних проектів: «Українська Земля і люди. Українці в світовій цивілізації та культурі» і «Освітнє середовище закордонних освітніх навчальних закладів».

50-річний ювілей всеукраїнського товариства «Україна – світ»

Виповнилося 50 років Всеукраїнському товариству «Україна – Світ», що зробило визначний внесок у розвиток співпраці з українцями за кордоном, зміцнення їхніх зв’язків із прабатьківщиною та об’єднало зусилля світового українства в реалізації української національної ідеї. У доробку Товариства – організація і проведення щорічних семінарів для вчителів українського зарубіжжя, конференцій керівників українських закордонних мас-медіа, систематична робота в українських освітніх закладах за кордоном тощо. Товариство створило й постійно наповнює перший універсальний україномовний web-сайт «Україна – Світ», допомагає в забезпеченні українських закордонних громад навчальними посібниками та методичною літературою. За участю Товариства підготовлено й видано інформаційні каталоги «Зарубіжне українство» та інші. А напередодні ювілею славне Товариство в співдружності з Національним науково-дослідним інститутом українознавства працює над реалізацією двох міжнародних проектів: «Українська Земля і люди. Українці в світовій цивілізації та культурі» і «Освітнє середовище закордонних освітніх навчальних закладів».
Становлення та розвиток Товариства «Україна – Світ», його авторитет на міжнародній арені тісно пов’язані з невтомною діяльністю всесвітньо відомого поета, письменника, державного й громадського діяча Івана Федоровича ДРАЧА.
У розмові з головним редактором журналу «Українознавство» Петром КОНОНЕНКОМ та завідувачем відділу «Мова як українознавство» ННДІУ Ангеліною ПОНОМАРЕНКО Іван Драч розповів про напрямки діяльності Товариства «Україна – Світ», зокрема про співпрацю з Національним науково-дослідним інститутом українознавства.

П.К.: – Іване Федоровичу, не тільки Україна, а й світове українство, і не тільки українство, готуються відзначити ювілей Товариства «Україна – Світ», яке ви очолюєте. Сьогодні дехто вважає, що це Товариство, створене 50 років тому, виконувало функції сприяння тогочасному режиму і що воно певним чином не постає як славна сторінка в нашій історії. Але я причетний до діяльності цього Товариства, дякуючи йому, я був керівником української групи інтелігенції в Польщі, потім – у Канаді. І були всі підстави переконатися, що це Товариство виконувало величезну позитивну роботу. Воно вводило Україну у світ і наближало світ до України. Останні 20 років Товариство відіграє особливу роль. І не тільки в прямих контактах українців зі світом, у розвитку української освіти, української мови. Якби не школи українознавства, де в основі – українська мова, культура, історія, література, то українці в більшості давно асимілювалися б. Але вони є реальним чинником сучасного світового процесу.
Великий історичний шлях пройшло це Товариство, а з ним і Україна, і український світ. Чи то очолював його Ю. Смолич, чи О. Підсуха, чи В. Бровченко, – то були роки копіткої роботи. Щастя, що сьогодні Товариство асоціюється з ім’ям Івана Драча, бо воно завжди було для України і світу особливим. І те, що Ви очолили це Товариство, – це подія, подія на перспективу.
І.Д.: – Дякую, Петре Петровичу, за ваші слова, такі високі і значні, такі питомі й вагомі. Я пам’ятаю 60-ий… Діяльність Товариства починалася недалеко від Лаври, там було кілька кімнаток. А потім очолив його Юрій Корнійович Смолич, наш відомий письменник. Звичайно, є дослідження про те, що він співпрацював зі службою, з органами безпеки. Не про це будемо вести мову. А про те, що Товариство народилося як на хвилі піднесення українства загалом, так і на хвилі піднесення зарубіжного українства зокрема.
1967 рік теж був дуже важливим. Започаткований Перший світовий конгрес вільних українців. У 1966 році ми з Д. Павличком, перебуваючи в Сполучених Штатах Америки, уже впритул контактували там із різними людьми – від товариств об’єднаних українців Америки й Канади до лідерів націоналістичного руху. Ми бачили, яке це українство широке, об’ємне. Воно має свої плюси й мінуси. Одні звалися антирадянськими, інші – прорадянськими, ще були так звані «двійкарі». А націоналістичні ділилися на бандерівців і мельниківців, гетьманців і петлюрівців. З того часу й донині я маю контакти з Євгеном Стахівим. Про Є. Стахіва ми видали цілу книжку – її назва «Останній молодогвардієць», де він в основному розповідає про свої зв’язки з антифашистським підпіллям, яке було дуже активне саме на Донбасі. Воно великою мірою відрізняєтся від тої версії, яку подав відомий російський письменник О. Фадєєв у своєму уславленому романі «Молодая гвардия».
Я розповідаю про надзвичайно широке коло українства, більшість його за своєю суттю була спрямована проти радянської системи, проти радянської держави як такої. І загальнозрозуміло, що інакше не могло й бути, бо Україна тоді перебувала у складі Союзу РСР, вона виконувала політику партії при всіх секретарях ЦК, може, лише за винятком Петра Шелеста, який намагався проводити більш-менш самостійну лінію, за що був знятий. Все це було взаємопов’язано.
П.К.: – Тому б хотіли на сторінках журналу розповісти про те, що було пов’язано з Товариством. Ми з вами проводили конгрес «Українська мова вчора, сьогодні, завтра» (2005 р.); три конгреси «Українська освіта: стан, проблеми, перспективи»; розробили проект «Освітнє середовище закордонних українських навчальних закладів». Цей проект розроблявся в Інституті українознавства. Керівник проекту – Тарас Кононенко. Було проведено нараду директорів зарубіжних шкіл. І постало питання не тільки, скажімо, громадянства, можливостей спілкування українців за кордоном із нами. Йдеться про фундаментальні речі – українців за кордоном близько 30-ти мільйонів. Яке їхнє становище? Особливо про те, що втримало мільйони українців по всьому світу, – це мова, освіта, культура і прямі зв’язки сотень, тисяч українців, які проживають десь і знають, що є Україна, є Т. Шевченко, І. Франко, є еліта українська, яка хоче світ наблизити до України, а Україну піднести до світу. І в цьому плані наша співпраця дуже перспективна, і ми можемо тільки дякувати, що є ваше Товариство, і Ви особисто. У цьому ключі ми й ставимо питання: Україна і світ на рівні і державному, і політичному, і економічному, і соціальному.
І.Д.: – Єднанням з українцями світу займається не тільки Товариство «Україна – Світ». Займаються різні організації: це й Українська всесвітня координаційна рада, яку очолює Дмитро Павличко, і ННДІУ під керівництвом Петра Кононенка має свої структури, і Павло Мовчан через «Просвіту».
Майбутнє українців залежатиме від нашої держави, якою буде держава, наскільки вона відбиватиме сутність нашого історичного процесу. А вона не може не думати й не зважати на те, що різноманітні державні структури, які існують на території Європи, мусять розвиватися навколо свого національного стрижня. Це ми бачимо навіть на прикладі з Німеччиною. А. Меркель думала, що така велика й потужна нація, якою є німецька, сама дасть собі раду й іноетнічні (ті самі серби, хорвати і, особливо, турки) германізуються. Ми бачимо, що так не виходить. Тому одна з найбільш демократичних країн, якою є Швейцарія, приймає постанову про те, що не можна будувати мінаретів. Чого це все йдеться? Це одна з взірцевих європейських демократичних країн. Тому що є вал, який суне на Європу, і він може залити цю Європу, у той чи інший спосіб не дати їй розвиватися. Ми поставлені в особливі, специфічні умови. Україна як держава, розуміють наші керівники чи не розуміють, усе одно буде йти тим шляхом, на який ми стали вже тоді, коли виборювали нашу незалежність. І ми будемо стояти на позиції відчуття контакту взаємозалежності, як двох сполучних посудин – якою є держава Україна, такою буде діаспора, якою є діаспора, такою буде держава Україна. Звичайно, є якась особлива специфіка, ми можемо говорити про четверту хвилю, яка вже мільйонна, від Португалії то Туреччини, звідки я щойно повернувся. Це велика маса українського люду всюди і скрізь. І це впливає на долю країн, де вони живуть, і на нашу долю. І безперечно, що демонстрації через новий податковий кодекс теж свідчать про те, що коли держава не зрозуміє запитів такої значної частини бізнесменів малої і середньої ланки, то вона буде приречена на ще один великий вал еміграції з України. І це, з одного боку, підсилить нашу діаспорну ланку, а з іншого – ослабить українство тут.
П.К.: – Так уже було тисячоліттями, що лідером у збереженні українства й у визначенні напрямів було художнє слово, література, фольклорна й писемна.
Чому треба було С. Єфремова засудити як ворога, як резидента іноземного, як головного націоналіста? Та тому, що він своєю книжкою «Історія української писемності» показав словесність як домінанту збереження українського духу, ментальності. А потім що було? Коли Полторацький міг написати: я забив останнього цвяха в домовину українського націоналістичного штабс-капітана Остапа Вишні. А інших як трактували? А знищення не тільки С. Єфремова, а головне М. Грушевського і його школи, інститутів історії, мови, літератури і останнім – Інституту права. Кожні 2–3 роки, як зазначає О. Довженко, нищили українську інтелігенцію. Яке вже там було право?
І.Д.: – Якось мені один кагебіст казав, що ми так живемо: трава росте, але й коса діє. Коли трава виростає, коса косить. Потім вона відходить, виростає нова трава.
П.К.: – 20-ті роки… П. Тичина, М. Хвильовий, П. Куліш. Та й інші дуже важливі, талановиті. Але в літературознавстві й поезії Зеров – унікальний. А потім доба О. Довженка, а потім доба О. Гончара. Приходить покоління, з яким уже як не воювали, але звоювати не змогли. Згодом прийшли у світ І. Драч, Д. Павличко, В. Вінграновський, Л. Костенко, В. Симоненко. Були й інші. То почався новий етап у суспільній свідомості. Особливе місце завжди посідав Іван Драч своєю неймовірною оригінальністю, художньою сміливістю і своїм громадянським непоступливим характером. Бо одні вважали, що коли класиків скинув із п’єдесталу, то можна самому на нього стати. То було ганебно, примітивно, воно ніколи не виправдовувалося. А можна було йти на вершину, вершину слова. А це найбільша вершина. Трапилося так, що коли відзначали 60 років Івану Федоровичу Драчу, то він сказав: нарешті і я став шістдесятником. Шістдесятники – це був великий рух. І ми сьогодні маємо тішитися, що Іван Драч із тих шістдесятих років, від тих шістдесятників і до сьогодні – це нерозривний ланцюг поколінь і епох.
І.Д.: – Кілька днів тому я зайшов у книжковий магазин на Грушевського, 4. Там, де гуманітарні інститути. І зустрів Брюховецького. Він мене питає: де це ти згадав про Віктора Петрова, Бера, Домонтовича? Я кажу: це в статті про Соломію Павличко. І ми дійшли до Голушка, голови КГБ. Був такий Михайло Васильович Голушко в час, коли ми творили Рух. І така була історія. Він, щоб збивати якось кожного по-своєму, інтригував Брюховецького тим, що дасть йому щоденник Єфремова. Щоденник Єфремова зараз вийшов, а тоді це була така річ, яку ми всі довго чекали. А потім виявилося, що Брюховецький – один із активних діячів творення Руху, бо він займався конкретними роботами: він усіх членів, активістів Руху персонально фіксував. Я знав про все це. Моя справа була розуміти цю ситуацію від і до. Виявляється, що коли приходили до нього різні люди, навпроти вже сиділи кагебісти, вони дивилися, хто ходив, що робили і т.д. Але відбувається з’їзд Руху. До мене підходить Брюховецький і каже: мені Михайло Васильович сказав, якщо будуть якісь проблеми, то ти нагадай Іванові Федоровичу, що я є, мовляв, я тут існую. З другого боку до мене підходить керівник київської міліції, підполковник Шапошник, який каже мені: Іване Федоровичу, у залі півтори тисячі рухівців-делегатів, а півтори тисячі навколо Київського політехнічного. Ви ж самі розумієте, 3 тисячі вас. А нас сюди нагнали, міліції і військових, 15 тисяч. От порахуйте. Тобто в такий спосіб гальмувалося все це…
П.К.: – Тобто зупиніться.
І.Д.: – Це дійсно була велика правда, бо десь о пів на другу ночі, коли ми відходили від пам’ятника Шевченку, де виступав Адам Міхнік, Станкевич із Москви та інші діячі, з репродуктора гучно пролунав голос секретаря райкому партії Ленінського: може, вже пора вам розходитися? Скільки ще тут будете говорити? І ми з Марією (моєю дружиною), вертаючись додому вулицею Горького, бачимо, що вся вона напакована машинами. Сидять там солдати…
П.К.: – Ждуть команди.
І.Д.: – Ждуть команди, що робити. Треба було мати витримку, треба було, так би мовити, зробити все, знаючи, що вони готові в будь-який момент спустити це військо з ланцюгів. Це було 20 років тому…
Коли дехто думає, що може собі за взірець взяти Росію і робити так, як у Росії, то це неможливо по суті своїй. Бо Путін спершу дав раду з олігархами: він одного вигнав у Лондон, кажу про Березовського, другого – за Байкал (Ходорковського), а решта дерипасків і абрамовичів сказали: кажи, що робити, будемо слухати тебе. У нас же навпаки: міліардери керують і ставлять президентів. І ми стоїмо перед тим, що всі моляться цьому золотому долару, золотому тільцю. Є прекрасна поема Івана Франка «Мойсей». За цією поемою Скорик поставив прекрасний балет, де йдеться про те, як усі падають на коліна перед тим золотим тільцем, золотим биком чи золотою подобою того всього. Так і ми всі замотані в цю погоню за страшним доларом чи євро, ми не маємо цінностей, у нас моральні критерії вже давно збиті, ми не відчуваємо їх. Я дякую Інституту українознавства, який намагається втримувати компас у таких складних умовах, не звертати нікуди, бо Україна є Україна.
П.К.: – Іване Федоровичу, був ланцюг од Львова до Києва і до Донецька. Усі трималися за руки.
І.Д.: – На жаль, до Донецька не було, тільки від Львова до Києва. Від Івано-Франківська до Львова і від Львова до Києва. Якби ми могли протягнути тоді до Донецька, а потім на північ до Чернігова й на південь до Одеси – то був би такий хрест дивовижний. На жаль, то тув тільки ланцюг. Олесь Терентійович назвав це злукою.
П.К.: – Що б там не говорилося, але та подія відіграла особливу роль.
І.Д.: – Вона збудила людей і показала силу Руху. Л. Кравчук, який тоді не вірив усьому цьому, він тоді представляв Політбюро, ходив до нас на всі збори, і коли ми сказали, що відбудеться акт Злуки від Софії Київської до Львова, повільно їхав від Києва. Він не вірив своїм очам. Я вже казав, що він їхав завідувачем агітаційного відділу, а повертався майбутнім президентом України. Він побачив силу народу. Що люди виходять, коли треба. Ми це бачимо й тепер, коли підприємці відчули загрозу своєму бізнесу. Тут начебто немає якоїсь особливої політики, а разом із тим це є те, що люди відчули свою єдність, що вони – народ, який хоче жити.
П.К.: – У багатьох країнах ціниться не стільки здійснення чогось, скільки ідея: ідея села, ідея міста, ідея літака, ідея збройної потуги, винаходу якогось, бо це треба породити. Це й було породжено шістдесятниками, учасниками Гельсінської групи, а далі він розходився і вже навіть могутнє КДБ переконувалося, що не може оволодіти цим рухом. Українські люди, їхній характер, ментальність були такі, що вони не могли змиритися, що з цього справді застійного, болотного не можна не зійти. Чому я кажу про характер? Бо скільки загрожували Драчу чим завгодно? Вони й досі його переслідують. Ті, що тоді були, вони є й сьогодні.
І.Д.: – А сина мені хто вбив?
П.К.: – Вони сьогодні нерідко на ключових позиціях. Та чи могли вони зупинити Довженка? Ні. А Гончара, Драча? А Симоненка? А Ліну Костенко? Не могли. Бо в природі має бути гармонія плюса й мінуса, протесту й утвердження, консервації і новизни. Роль кожної особи важлива, бо вершник без голови в романі міг бути, але народ без голови не може. Були в нас могутні князі, була сильна держава, були могутні гетьмани, як би там не було, була Україна. Потім почали приходити очільники середнього, а точніше, посереднього рівня, – вони можуть законсервувати, але ненадовго. «Звинувачують мене, – говорив М. Грушевський, – у тому, що я сказав: Київська Русь була київська держава, і великі князі були великими князями української землі. То мене почали шельмити». Максимович це сказав у тій формі, яка дозволяла йому як державному чиновнику. Але він був мислитель. В усіх сферах були люди, які жили завтрашнім. Це закон природи. Які не були пропозиції чиновно-висхідні чи, навпаки, погрози, але І. Драч – український характер, він не може бути інакшим.
І.Д.: – Увесь час нас у багатьох наших журналах, газетах звинувачують, що демократи довели справу до поразки. І малюють великими портретами М. Грушевського, В. Винниченка, а вже меншими – того самого П. Мовчана, О. Забужко, М. Рябчука, І. Драча. Вони довели до поразки. Це має дуже смішний вигляд. Через відчуття того, коли людину дотискують, що інакше вже не можна й не хотів би цим займатися. Я ж будь-чим можу займатися: літературою, кіно, публіцистикою, але мене мимоволі «викидає» на якісь політичні речі. Хоч-не-хоч щодня хтось тебе смиче, кудись треба йти, щось треба сказати: яка твоя точка зору, що ти робиш. Я мушу на це все відповідати.
П.К.: – І при цьому, Іване Федоровичу, завжди була живою криниця для спраглих. Як і українознавство. Якби не українознавство, українці в значній мірі були б більш асимільовані. Але українська мова, історія, культура, література – воно зберігає.
Міжнародний конгрес «Українська мова вчора, сьогодні, завтра». Усі кажуть: та як це можна провести? І пройшов конгрес. Тоді приїхали на нього представники з 26-ти зарубіжних держав. Проаналізували, підвели підсумок: українська мова і в Україні, і в зарубіжжі в стані кризи. А тепер уже Інститут мови приходить, ми налагоджуємо контакт. Я думаю, Іване Федоровичу, що ми укладемо офіційну угоду й почнемо працювати в аспекті і внутрішньоукраїнському, і в діаспорі. Є близько 300 шкіл українознавства в Сполучених Штатах. От з’їхалися директори шкіл із Португалії, Чехії, Франції. Вони кажуть: ми варимося у власному досвіді. Нам не все розкрито. Треба, щоб наша держава мала державну програму. Треба, щоб ми не тільки про статус думали, а й про те, щоб зберегти українців од Японії до Австралії. Бо в 20-ті роки в Японії були українські школи, видавництва тощо. У Китаї, в Уханській провінції, де було понад 500 тисяч українців, була абсолютно українська сфера: і школи, і видавництва, і газети, і партії. А коли радянський режим з’єднався, то українцям теж почали лапті плести. Але українство було світове, й воно трималося.
Мільйони людей сьогодні в Португалії, в Австралії, в Аргентині, в Бразилії! Треба відновлювати багато чого. Як поєднати зусилля, то можна багато чого зробити. І те, що Товариство робить, – це гігантська робота. Треба видати програми, підручники й посібники, творити словники. Але як? Для Молдови – одні, для Сполучених Штатів – інші, для Росії – одні, для Франції – інші.
Отже, попереду багато роботи, але треба бачити те головне, що зроблене. Товариством проведено величезну міжнародного рівня роботу. І те, що Іван Драч голова, – це надзвичайна подія, бо люди, приїжджаючи, ще не знають Товариства, але вони вже знають голову, вони знають його життя, його позицію, його перспективи, його бажання, і вони включаються в цей процес.
А.П.: – Оскільки я безпосередньо причетна до проблеми зарубіжного українства й освіти зарубіжного українства, то, зі свого боку, готова долучитися до всіх спільних проектів, які ми будемо планувати.
П.К.: – Підготувати проект угоди Товариства «Україна – Світ» і Національного науково-дослідного інституту українознавства. Угоди про співпрацю для вирішення спільних завдань.
На завершення розмови бажаємо Товариству «Україна – Світ» і Вам, Іване Федоровичу, енергії та натхнення, нових творчих звершень на благо України та українців.