Українська освіта: стан, проблеми, перспективи в Україні і в світі
Автор: Кононенко Петро
доктор філологічних наук, професор, академік Української академії наук, Академії наук Вищої школи України, Української Вільної Академії наук у США, Міжнародної Слов`янської академії, Української академії політичних наук, Президент Міжнародної асоціації "Україна і світове українство", директор ННДІУВІ.

Віками людина прагнула щастя – і віками намагалася визначити найефективнішу дорогу до нього. Тому завжди хотіла осягнути: а що таке – щастя? І неодмінно приходила до усвідомлення вирішальної ролі пізнання загалом та освіти зокрема. Прагненням знань були заполонені австралійці й шумери, ацтеки та інки, індійці, єгиптяни і греки. З огляду на це, творили заклади приватного й державного, загальноосвітнього й філософсько-релігійного, природничого й суспільно-гуманітарного спрямування. Відомо, що в основу життя свого народу клали процес освіти Володимир Великий і Ярослав Мудрий, митрополит Іларіон і Володимир Мономах. І скрізь освіта ставала могутньою підоймою розквіту особистості, цивілізації і культури, розкриття таємниць землі й неба, створення шедеврів мистецтва. Отже, освіта…

Українська освіта: стан, проблеми, перспективи в Україні і в світі

Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрость би була своя.
Тарас Шевченко

     Віками людина прагнула щастя – і віками намагалася визначити найефективнішу дорогу до нього. Тому завжди хотіла осягнути: а що таке – щастя? І неодмінно приходила до усвідомлення вирішальної ролі пізнання загалом та освіти зокрема.
     Прагненням знань були заполонені австралійці й шумери, ацтеки та інки, індійці, єгиптяни і греки. З огляду на це, творили заклади приватного й державного, загальноосвітнього й філософсько-релігійного, природничого й суспільно-гуманітарного спрямування. Відомо, що в основу життя свого народу клали процес освіти Володимир Великий і Ярослав Мудрий, митрополит Іларіон і Володимир Мономах. І скрізь освіта ставала могутньою підоймою розквіту особистості, цивілізації і культури, розкриття таємниць землі й неба, створення шедеврів мистецтва.
     Отже, освіта…
     Але  що  таке  освіта?
     Володимир Великий в ім’я суспільного прогресу запровадив загальноосвітні школи (тривіуми) для всіх: дітей посполитих і бояр. Батьки останніх, як зазначав літописець, ридали, але діти мали вчитися.
     Ярослав Мудрий сам вчився і вчив своє оточення, вважаючи, що освіта – джерело мудрості і благочестя, права й етики, справедливості і честі.
     Осмисленню  досвіду власного й суспільного, відповіді на питання, що є світ і хто є людина, як і для чого вони створені (отже, слідування шляхом пізнання і самопізнання), тобто ролі освіти відводив значне місце автор «Поучення дітям» Володимир Мономах, а ролі засобу пізнання істини про закон і благодать – великий митрополит Іларіон. Особливою повагою стала користуватися освіта в еліти суспільства, тож закономірно, що Київська держава стала однією з найрозвиненіших і наймогутніших економічно й військово, культурно й духовно, а відтак – авторитетом у міжнародних відносинах.
     Пізнай себе самого! – з такою філософією буття і щастя прийшов у європейський світ Г.Сковорода, не тільки підносячи освіту, а й розвиваючи її особисто та мотивуючи своє кредо: кожна людина народжується обдарованою. Як багатоманітним є світ, так багатоманітними обдаруваннями наділені й люди. Кожен призначений для своєї місії, тому має і своє специфічне обдарування. Пізнай його – і ти пізнаєш шлях до щастя як повної самореалізації та найкращого служіння іншим, Батьківщині. Служіння свідомого, на рівні внутрішньої свободи та віри.
     Отже: освіта – це шлях пізнання й виховання людини, підготовка її до життєвого вибору та принципів життєдіяльності.
     На цих засадах розвивається вся система української освіти. Тому закономірний наслідок: у братських і козацьких школах Острозької, Мазепинсько-Могилянської академіях формуються гуманісти-патріоти, державники сильної волі і дії, які, подібно до Байди-Вишневецького, П.Сагайдачного, Б.Хмельницького, І.Виговського, І.Мазепи, П.Орлика, П.Могили, А.Барановича, П.Дорошенка, П.Полуботка, П.Калнишевського, звершують національно-революційні перетворення, відроджують державу, створюють воістину демократично-гуманістичну Конституцію, підносять на світовий рівень народно-академічну педагогіку й культуру. Беручи усе те до уваги, великий просвітитель  Й.Г. Гердер пророкує Україні майбутнє нової Еллади. Митці Європи оспівують українську людину як істинний тип героя нового часу.
Коли здалося, що агресивні сусіди-колонізатори – Польща, Росія, Австро-Угорщина – знищили дух світового Колоса і «лежить в могилі Україна», приходить Тарас Шевченко – автор не лише «Кобзаря», а й «Букваря», численних поетичних і прозових творів педагогічного спрямування, насиченого філософією освіти щоденника, який визначає освіту запорукою відродження нації і держави. І не менш важливо, що вкладає Великий Кобзар у поняття освіти.
«Якби ви вчились так, як треба, то й мудрость би була своя» – ось визначальна засада його послання «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам…» І вона одразу ж кореспондує нас до традицій ще Київської Русі, світочі якої заповідали: освіта – любомудріє, виховання громадянина мудрого серця і доброго розуму, людини-гуманіста; це окультурення біологічно-родинного індивіда, піднесення його до вершин етногромадянської свідомості й віри. Шлях? «Чого не знаєте – вчіться, а що знаєте – не забувайте», – таким його бачив Мономах. Учитеся, брати мої, думайте, «читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь!» – розвиває Т.Шевченко цю ідею у нових умовах. Надзвичайно важливим є розкриття змісту того «научання». У «Близнецах» – це оволодіння віковими традиціями народу, його світоглядом та ідеалами, рисами національного характеру, психіки, бо інакше продуктом виховання стане «якийсь французик або, не дай Боже, куций німець», адже без національного характеру кожен народ (індивід) – то «кисіль і кисіль дуже несмачний…».
Для перспективного виховання-навчання потрібна мудрість. Але що таке мудрість та ще й своя? Найперше – найглибша, на рівні серця і розуму, спорідненість зі своїм народом, повна етнонаціональна самоідентифікація. І це тим важливіше, що в Україні незрідка панують національний нігілізм та відщепенство, маразматична психіка «кирпогнучкошиєнкових», які, «залазячи на небо», безсоромно декларують:
І ми не ми, і я не я.
І все те бачив, і все знаю,
Нема ні пекла, ані раю,
Немає Бога, тілько я!
Та куций німець узловатий,
А більш нікого…
Особовий і соціальний егоцентризм, як і національний та моральний антипатріотичний нігілізм завжди йшли в супрязі. Вони деформували індивідів. Тож невипадково Т.Шевченко найбільш гротескно зображує тих «революціонерів»-антипатріотів, котрі «вільнодумствують в шинках», але в житті є бездумними і безпринципними, готовими визнавати навіть те, що вони «Моголи! Моголи! Золотого Тамерлана онучата голі». А в підсумку – «славних прадідів великих Правнуки погані!»
Ліки від руйнівної хвороби? Освіта, навчання. Освіта, яка починається з виховання в колисці, коли вчителями-професорами стають мудрі, добрі, свідомі своєї народності батьки. Найперше, чому вони вчать: мудрості – досвіду роду, поваги й любові до сім’ї, природи й культурно-мистецьких традицій, людяності й самоповаги, честі й свободи. І вчать, передусім, власним прикладом. А паралельно – на прикладах славних синів роду й народу, світочів державного будівництва, національно-громадянського суспільства, освіти, науки, культури, лицарської доблесті.
Великим учителем стає історія. Історія не деформована, не перелицьована, не псевдопатріотична, а мудра суворою правдою. Утверджувати правду буття орієнтували Іларіон та Мономах шляхом шукання істини про сутність людини і природи, добра і зла, закону і благодаті. Те шукання істини передбачає вивчення історії і долі народу обов’язково у зіставленні з долями інших народів, бо жоден народ, а особливо український, не розвивався ізольовано, однак через призму інтересів та принципів не чужих земель, а свого народу. Бо інакше досвід буде насичений інформацією, душа залишиться первісно-байдужою, а то й порожньою. Ось чому
Не дуріте самі себе,
 І чужому научайтесь
 Й свого не цурайтесь.
 Бо хто матір забуває,
 Того Бог карає,
 Того діти цураються…
Ось чому і процес учіння (навіть професіоналізації) – частина виховання. А виховання обіймає сфери серця й розуму, досвіду і мрії, принципів та ідеалів, через призму яких і вибирається життєвий шлях, а синтез породжує мудрість, масштаби справжності та краси людини.
І.Франко, Леся Українка, К.Ушинський, С.Русова, Б.Грінченко сприйняли і розвинули педагогічну шевченкіану. І освіта, передусім людино- та українознавча, стала могутнім резервуаром ідейно-культурного розвитку українства ХХ ст. Настає нове національно-державне та культурно-мистецьке відродження. Створюється наукова концепція системи національної освіти.  Як і царська, більшовицька імперська держава спочатку дискредитувала її, а далі й забороняла. Але хід історії – необоротний синхронно, і з проблемою національної держави на чільну позицію виходить проблема національної системи освіти.
Ще на межі 80-90-х рр. ХХ ст. директором Інституту українознавства (нині Міністерства освіти і науки) були визначені такі її основи:
Проблема національної моделі школи в Україні, як і в усій Європі, набирає особливої актуальності та чітко окресленої мотивації ще із ХVІІ ст., коли і окремі держави, і цілі імперії стають на шлях суверенного національно-державного розвитку, коли створюються три найперші національно-демократичні республіки: Англія, Нідерланди й Україна. Отже, коли націоналізацію школи зумовив об’єктивний історичний процес розвитку: націоналізація господарства, системи управління та на цій основі інтернаціоналізація міждержавних відносин; піднесення універсальної ролі національної ідеї, а на тому ґрунті – формування концепції національної школи як виразника й гаранта цілісної системи світосприйняття і світорозуміння, почуттів, мислення й діяння, інтересів та характеру розвитку кожного індивіда, соціальної верстви, мови й культури, історичної місії кожної нації. Ще тоді було визнано: освіта є фундаментом суспільного поступу.
Національно-визвольна революція відродила великі традиції освіти Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха (його педагогіки, викладеної у «Поученні дітям»), митрополита Іларіона, Кирила Туровського, літописців, надала нової сили братським та козацьким школам, Замойській, Острозькій, Мазепинсько-Могилянській академіям, провідним релігійним центрам, сприяла синтезу наукової та народної педагогіки, на світовий рівень піднесла педагогічні концепції Г.Сковороди, Транквіліона-Ставровецького, Д.Туптала, Л.Барановича, І.Котляревського, чим зумовила визнання України як найосвіченішої держави Європи, що справила на інших славнозвісний другий загальнослов’янський вплив.
Знищення історично-державного феномена України розпочалося із знищення національної школи. У ХVІІІ-ХІХ ст. царизм репресіями й терором перетворив Україну на Руїну: її шкільництво згорталося й денаціоналізувалося, а народ від того деморалізувався.
Переписи 1740 та 1748 рр. засвідчили, що в семи полках Гетьманщини, Чернігівської та Полтавської областей на 1094 села припадало 866 шкіл з навчанням українською мовою. У 1768 р. одна школа припадала вже на 746 мешканців, а через 100 років з вини царизму одна школа обслуговувала 17 143 жителі. У 1897 р. на 100 душ українців було не більше 13 письменних. Українці з найкультурнішого перетворювалися на один із малописьменніших народів.
«Коли б ми вчились так, як треба, то й мудрость би була своя!» – звернувся до нації великий поет, мислитель і педагог Тарас Шевченко. Його філософія національної освіти розбудила народ. І на історичну арену приходять Харківський, Львівський, Київський університети; М.Максимович, О.Потебня, М.Шашкевич, М.Костомаров, І.Нечуй-Левицький, М.Драгоманов, знамениті «Просвіта» та Наукове товариство ім. Т.Шевченка, могутній геній І.Франка, великий педагог К.Ушинський з їхніми ідеями-концепціями національної школи. Україна породжує не лише світового рівня педагогів-новаторів (як Б.Грінченка, С.Русову, В.Яніва, Г.Ващенка, С.Сірополка), а й нову національно-демократичну свідомість, революцію та державу. Інтегральними дисциплінами  в освіті визнаються українська мова та українознавство (за М.Грушевським та В.Вернадським – політика і філософія держави). Національна школа зумовлює історично вікопомний феномен, знаний як українізація, або – національне Відродження 20-х років ХХ ст.
Розгромом нової національної революції, держави, культури розпочався розгромом української національної освіти й науки сталіністами, народної інтелігенції. Замінниками стають спочатку т. зв. «пролетарська», а згодом т. зв. «інтернаціоналістська» школа й педагогіка. Запановує теорія і практика особової, соціальної, національної деперсоналізації. Завершення Другої світової війни руба ставить перед усіма народами планети питання: куди і як іти?!
Японія, Німеччина, а далі й інші (тепер найбільш розвинені) країни відповідають: мета – розквіт кожної людини і нації; шлях – розвиток міжнародного рівня технологій та національної системи освіти. СРСР, а з ним вимушено й Україна, вибирають: військово-промисловий комплекс, інтернаціоналізацію свідомості та уніфікацію національних мов, культур, рівнів свідомості, що має досягатися уніфікацією освіти.
Стандарт і денаціоналізація зумовлюють духовний колапс, розпад цілісності, повноти, гармонії світосприйняття, за якими логічно іде їхній одвічний супутник – деморалізація. Тому невідворотними постали як розпад СРСР, так і відродження національної школи.
Що означає «національна школа»?
Були спроби звести її до системи шкіл з етнонаціональними мовами навчання й виховання. Але світовий досвід засвідчує, що то – спрощений або і звульгаризований підхід до розуміння феномена національної школи.
Нація (від лат. natio – плем'я, народ) – спільнота, що формується історично на ґрунті спільної  території, економічної і держано-політичної системи, культури, мови, біопсихології, історичної долі та місії. Отже, найспорідненішим поняттю «національна» школа є поняття «народно-державна». А це означає: та,  що охоплює всі верстви суспільства, орієнтується на його інтереси, історичні перспективи, мову, культуру, ідеологію, психіку, ментальність, міжнародну роль.
З огляду на це в Концепції національної освіти, розробленій Інститутом українознавства МОН на початку відродження України як суверенної держави (Див.: Кононенко П.П. Концепція національної системи освіти. – Історія української школи і педагогіки. Хрестоматія. – К., «Знання», 2003), зазначалося: 1. До 1990 р. всі школи в Україні мали керуватися ідеологією і методологією імперської системи, що означало: орієнтацію на повну деперсоналізацію, дегуманізацію та денаціоналізацію; 2. Україна як суверенна держава потребує відповідних її статусу основ, зокрема, розвитку демократичної, правової, гуманістичної, національної школи. В Україні всі школи (виховні і навчальні заклади) та ВНЗ мають бути повною мірою (змістом і формами) українськими, отже – національно-державними, що досягається: єдністю державницької ідеології та наукової методології, у відповідності до Конституції, мети, інтересів, стратегії розвитку всього народу; пріоритетом державної мови.
А домогтися цього можна шляхом синтезу народної і академічної педагогіки, вітчизняного і зарубіжного досвіду, великих національно-державних традицій і найпрогресивніших інновацій; особливо – єдністю виховання і навчання за умови, що головною метою школи є формування патріотів-гуманістів, а тому основою системи освіти є виховання. Спеціальні середні й вищі навчальні заклади готують спеціалістів, але це має відбуватися на основі гуманістичної, патріотично-культурної наснаженості. Готують національну інтелігенцію (еліту), спроможну визначати, втілювати в життя і відстоювати істинно загальнонародні інтереси.
Як зазначено в Конституції, всі громадяни та етноменшини мають право на задоволення своїх культурних потреб. Але всі вони є, насамперед, громадянами України, і школа (система освіти) має виховувати в них почуття єдності особистих та загальнонародних інтересів, відповідальності за спільну долю. Бо, як показує досвід Німеччини, Франції, Англії, тільки так можна домогтися єдності і розквіту суспільства.
Ідея єдності виховання й навчання, гуманістично-патріотичних начал та провідної ролі національно-державницької філософії життєдіяльності зумовила і концепцію сучасної педагогіки та системи освіти. Основою виховання-навчання є школа-родина. Це означає:
Першими вчителями кожного є батьки, котрі вчать на своєму життєвому досвіді й особистим прикладом. Тут зливаються почуття й роздуми, мораль і етика, слово і діло, соціальні й патріотичні принципи, ідеали, орієнтації, воля і дія. Адже саме в родині дитина вперше прилучається до національної історії, культури і її ядра – мови. «Кров землі» і високість помислів неба, барви, кольори, запахи і мелодії довкілля, пісні, спогади, перекази, легенди, мрії батьків, зафіксовані у житті і в мистецтві, – все зливається в образ Батьківщини, що стає образом душі, найперше, в родині та з часом набирає вимірів та масштабів загальнонаціональних, а відтак – і загальнолюдських.
Філософія родинності всіх представників громадянського суспільства як ідеал, як мета зумовлює особливу роль у системі освіти школи-родини, а в діяльності педколективів спонукає приділяти особливу увагу співпраці з батьками, залучаючи до виховання та навчання, передусім, батьків, а також – до виховання педагогів не лише в особі батьків, а і в учнів.
Наукою доведено: генотип людини кристалізується до 5-7 років. Тому відкрити, сформувати та спрямувати біопсихіку дитини можна лише в органічній співпраці батьків і педагогів, при реальному забезпеченні цього процесу з боку держави та органів управління освітою. Тільки спільними зусиллями батьків, школи, держави, громадськості можна створити гуманістично-патріотичну атмосферу у довкіллі: там діти практично реалізують принципи та життєві уроки, набуті у світі дорослих, там формують критерії і звички, риси характеру, якості волі, поняття честі й краси, прав і обов’язків, які пронесуть через усе життя, в єдності нерозривного часопростору. Як мислили Г.Сковорода, Й.Гете, Т.Шевченко, де б не бувала і що б не бачила людина, – скрізь вона пронесе передусім образ своєї Батьківщини.
Чи не найскладнішим стає етап переходу від родинно-індивідуального до колективно-громадянського способу життя, коли душа та інтелект дитини зазнають найбільших корекцій і випробувань, потребують особливо ефективних форм уваги, всебічного пізнання, індивідуального підходу, таланту у вихованні єдності спільного й індивідуального, типового й специфічного, до цільності характеру, неповторності обдарування, коли відбувається усвідомлення єдності з рідною землею, з батьками, поколіннями, з інтересами та правами співвітчизників. На цьому етапі особливо гостро постає проблема змісту роботи педколективу, проблема вибору предметів і форм, поєднання технологій і гуманістично-культурної спрямованості виховання і навчання; проблема наукової системи аналізу та спрямування внутрішнього зростання кожної дитини – як людини і громадянина-патріота, засвоєння, що найголовнішим в освіті є патріотично-гуманістичне виховання, принципи й ідеали, не так набуття, як здобування знань.
Логічно, що безперервність життєвого руху дитини в національній системі взаємовідносин вимагає й цілісної педагогічної системи в державному стандарті, єдиних навчальних планів, а також програм, підручників і, зрештою, єдиної системи підготовки педагогічних кадрів.
Досвід педагогів-реформаторів зумовив те, що в затвердженому Кабінетом Міністрів 1998 р. Державному стандарті на чільні позиції було винесено українську (державну) мову, історію України та українознавство. Такий підхід підніс українську освіту на якісно вищий, суголосний системам освіти розвиненіших країн планети рівень: у сотнях ВНЗ і тисячах середніх шкіл, та виховних закладів запанували ідеї, ідеали та педагогічні принципи національної освіти. Почала зростати й глибшати  національно-державницька самосвідомість та патріотична зрілість поколінь, їх життєва позиція.
За умов, коли Україну силкуються членувати за етнічними, мовними, партійними, конфесійними, регіональними підходами та коли знову виявляються спроби реанімації фальшивого інтернаціоналізму або спорідненого з ним інтерглобалізму, розвиток освіти (а тим самим і культури, науки, державотворення) на засадах професійно-патріотичного спрямування став потужним засобом дійсного поступу. Особливо  корисним виявився в цьому процесі приклад Києва.
Відкривалися обнадійливі перспективи. Та несподівано спрацювала інерція реанімації старого, а то й  активна протидія новому. З вини частини функціонерів МОН, Державний стандарт 1988 р., без жодних причин та пояснень, було відкинуто на позиції 80-х років, система української освіти опинилася в лещатах кризи: без науково вмотивованої ідеології і методології; перевантаженою масою предметів часткового плану; перенасиченою предметами спекулятивної атрибутики (як от: «світова географія», «світова історія», «світова культура», «світова література») при скороченні годин на гуманітарно-патріотичні курси; не забезпеченою ні технологіями, ні такими професійно-українознавчими феноменами виховання й навчання гуманітарних, суспільних, природничо-технічних предметів, як державна (українська) мова й українознавство. У ВНЗ до мінімуму зведено предмети суспільно-політичного та гуманітарного циклів, мовби ми маємо готувати не національно-державницьку інтелігенцію, а вузькоспеціалізованих прагматиків, що й освіту та душі без жалю кинуть у котел ринкової економіки. Наслідок очевидний: господарями життя стануть не гуманісти, а технократи-торгаші.
Первинно людина приходить у світ як індивід біологічний; сім'я, рід, шліфуючи його як коштовний камінь, збагачують до рівня індивіда родового, соціального, культурного, державно-політичного, біо-психічного і, як вивершення, до індивідуальності  національної. Національний тип (як образ англійця, іспанця, француза, німця, японця, індійця) є, як бачимо, особистістю багатогранною, вивершеною у своїй і неповторній, і загальнонародній сутності. Такі особистості формуються всіма чинниками природи й суспільства впродовж усього життя, а тому й спроможні збагачувати себе, свій народ, вселюдство і тим зберігати сутність вселюдства і всесвіту.
З огляду на все те, національна система освіти базується на ідеї природовідповідності та безперервності, єдності всіх ланок виховання й розуміння мети освіти як гуманізації та окультурення людей, розвитку в них гармонійної єдності індивідуальних особливостей та загальнонародних рис. Людина – це її характер; характер – це мета і воля, принципи досягнення мети. Тому першою академією формування характерів і постає школа-родина: батько і мати, сім'я, рід, довкілля, виховні заклади. Там універсальною формою пізнання світу (на всіх етапах розвитку народу) та самопізнання, творення й самотворення постає мова: як пам’ять віків, образ «мудрого серця і доброго розуму», досвіду, ідеалів, мрій поколінь, споріднених з матір’ю-природою.
Перші чотири класи мають вводити у світ пізнання генеалогії сім’ї і роду, історії села і міста, пам’яток фольклору, писемної літератури, культури й мистецтва, таємниць рідної природи. Знання тут генеруються, передусім, чуттєвою сферою, мірою глибини серця – його любов’ю чи ненавистю.
П’ятий клас – це етап, коли українознавство  набирає системного характеру, коли починається (як те апробовано в Києві) знайомством із столицею –матір’ю всіх міст і сіл, символом єдності народу в усьому часопросторі його розвитку. А паралельно – з містами всієї України та місцями життєтворення українських діаспор у Європі й Азії, Америці й Австралії, у країнах всієї планети.
Засліплені «інтернаціоналісти» досі схиляють вивчати все українське як щось периферійне й часткове від «основного» – «загальнолюдського». Навіть намагаються історію поділили на «українську» і «світову», мовби «світова» існує без української і, навпаки, ніби «світову» історію ХХ ст. можна (як те рекомендується програмами) хоч би уявити, не те що осмислити, без Першої і Другої світових воєн, котрі відбувалися на терені України; без історії створення й розпаду більшовицької імперії – СРСР; або без голодоморів і Чорнобиля, без відродження суверенної України…
Людина завжди бачить світ або з виробленої власним досвідом позиції, або чужими очима. Українцям століттями прищеплювали чуже бачення, а тому – ігнорування і своєї сутності, і своїх інтересів. Навіть церква настирливо накладала на українську душу і свідомість перфокарту чужинського життя.
Як і мова, українознавство не є просто одним з предметів. Мова як «душа народу» сповнює своєю універсальністю усі предмети. Філософією буття українства, політикою держави, наймогутнішим інтегратором почуттів, досвіду, інтелекту, аналізу, передбачення і пророцтва, архітектором держави як вічного, прекрасного, священного Храму виступає українознавство.
Людина – цілісний і універсальний організм; цілісний універсальністю організмом є і народ, найвищою формою єдності та зрілості якого є нація.
З огляду на це, Українознавство як феномен структурної єдності національної системи освіти постає взаємопов’язаною та взаємозалежною системою концентрів: Україна – етнос;  Україна – природа; Україна – мова; Україна – етнос, нація і держава; Україна – культура; Україна у міжнародних відносинах; Україна – ментальність, доля; Україна – історична місія. Українознавство спирається на здобутки всіх гуманітарних, суспільних, природничо-технологічних наук, але не є ні замінником, ні сумою освітніх концентрів; українознавство – це цілісна система знання  про Україну та світове українство, і тому це наука самопізнання, самотворення і любові. Не є воно аналогом і суми елементів крає-, країно-, суспільство-, народознавства, бо то – лише частини історичної цілісності України – світового феномена, що був, є і має бути впливовим суб’єктом загальноцивілізаційного процесу, органічною частиною багатогранної сутності вічної Природи.
Українознавство має викладатися і окремим предметом у всіх класах, і повинно бути ферментом почуттів та мислення під час вивчення кожного предмета. Маємо бачити світ і його вершини, проблеми й перспективи всебічно, і з точки зору нашої історії, нашої ментальності, наших інтересів, нашої філософії буття і поступу, бо це і природно, і зумовлено історичною реальністю: тисячоліттями ми були в епіцентрі розвитку вселюдства як самодостатній, впливовий суб’єкт історії. Маємо стати на рівень історичної місії і тепер.
Здавалося б, справедливість торжествує. Та насправді все виявляється далеким не лише від ідеалу, а й від можливих за умов суверенного розвитку України здобутків. Реальним доказом стали матеріали Міжнародного конгресу «Українська мова учора, сьогодні, завтра в Україні і в світі» (жовтень 2005р.), які засвідчили:
Українська мова є частиною не лише загальної проблеми внутрішнього розвитку України як нації і держави, культури, а й загальносвітовою проблемою. І тому, що на планеті майже у 100 країнах творить матеріальну і духовну культуру понад 20 мільйонів етнічних українців, котрі ідентифікують себе з українською нацією, і тому, що доля, проблеми та перспективи української мови є багато в чому ідентичними до мов інших народів світу.
Увагу до проблеми ролі і долі національних мов засвідчили президенти Франції і Росії, королева Великобританії в указах про захист мов їхніх держав  у своїх країнах і зарубіжжі.
В Україні грубо порушується Конституція як на рівні урядових структур, так і в освіті, науці, культурі, навіть у міжнародних відносинах. Давно не розглядалося на урядовому рівні становище української мови в іноземних середовищах. Належним чином не аналізувалось становище й української освіти.
І це за умови, що проблема української освіти за рубежами Батьківщини як дуже давня, так і надто актуальна та гостра.
І це визнається не лише в Україні. У Резолюції всеамериканської української вчительської конференції (Рочестер, Нью-Йорк, 17-19 червня 2005 р.) зазначалося: належить – «надалі розвивати сітку українських шкіл на теренах США; постійно вдосконалювати навчальні програми і підручники з українознавчих предметів відповідно до нових вимог сучасного життя з урахуванням та поєднанням методів і форм навчання як у США, так і в Україні; налагодити співпрацю з Міністерством освіти України в справі визнання дипломів шкіл українознавства в США при вступі їх випускників до вищих навчальних закладів України…»
Суголосні резолюції приймаються і педагогами, громадськими організаціями, науковими інституціями Канади та Австралії, Росії і Польщі, Франції, Бельгії, Грузії, Казахстану, Латвії, Молдови, Придністров’я, Башкортостану та багатьох інших країн.
І це закономірно: освіта в Київській державі Х-ХІІ ст. була на міжнародному рівні; ще у ХVІІ ст. Україна визнавалася найосвіченішою країною Європи; не лише вона засвоювала іноземний досвід, а і її здобутки на ниві педагогіки (братських і козацьких шкіл, академій) щедро засвоювалися Росією та всім слов’янським і неслов’янським культурним світом.
У ХVІІІ-ХІХ ст. ще поглибилася та поширилася інтеграція в Європу: йшов інтенсивний обмін гуманістично-демократичними традиціями та інноваційними надбаннями народної і академічної педагогіки, серцевиною якої в період народно-визвольних революцій стала національна ідея, а відтак і філософія національної школи як мети та суспільно-державної практики. Українські педагоги виховували навіть таких світил, як Копернік, а в українських університетах вважали за честь працювати найавторитетніші європейські вчені такі, як Фіхте, Шад. О.Потебня оволодівав глибинами наук у німецьких мовознавців та філософів, а на підручниках та ідеології М.Максимовича, М.Драгоманова вчилися в Росії, Болгарії, Польщі, Німеччині, Франції.
ХІХ ст. дало світові цілу плеяду високоталановитих українських педагогів: продовжувача виховних ідей Г.Сковороди та І.Котляревського, великого не лише поета, художника, мислителя, а й педагога – автора «Букваря» та повістей («Близнята») Тараса Шевченка; його послідовників – М.Максимовича, М.Костомарова, М.Гулака, М.Драгоманова, М.Шашкевича, О.-Ю. Федьковича, І.Франка, Б.Грінченка, О.Потебню, П.Юркевича, П.Житецького, Лесю Українку, К.Ушинського, В.Антоновича, М.Грушевського…
Возвеличу малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло них поставлю слово, –
ось маніфест і поіменованих, і багатьох інших педагогів, котрі вважали: освіта – очі, почуття, розум, етика, естетика і мораль, совість і честь, дороговказ у житті людини, а наймогутнішим, бо найуніверсальнішим феноменом освіти є «рідне слово». Те слово, що, за переконанням Володимира Мономаха і Г.Сковороди, І.Котляревського і Т.Шевченка, є «од Бога» та від усіх глибин життя народного, є його історією і образом, волею і деміургом, гарантом незнищенності, бо поки живе мова в устах народу – живе і народ (К.Ушинський).
Переслідувана царизмом, урядами Польщі й Угорщини, Румунії й інших сусідів-колонізаторів народно-національна освіта готувала не лише Україну, а й світове українство до нової національно-визвольної революції. І її ідеї та гуманістично-демократичні принципи поширилися по всій планеті. Тільки за перші кілька десятиліть українська трудова еміграція Європи, Азії, Америки побудувала понад 14 тис. шкіл, бібліотек, хат-читалень, музеїв, храмів, науково-культурних центрів, здійснюючи тим самим традиційно високу культурно-гуманістичну місію за межами України.
Спільними зусиллями вітчизняної і зарубіжної інтелігенції, товариств «Просвіти», Літературно-наукового вісника, Наукового товариства ім.Т.Шевченка (керованих М.Грушевським та І.Франком) було підготовано суспільно-політичну думку до звершення нової національно-демократичної революції, наслідком якої стали не лише держава нового типу (УНР, ЗУНР, Гетьманат, Директорія), а й національно-демократична система освіти.
На суспільно-політичну арену виходить ціла плеяда поборників тієї системи: П.Куліш, М.Грушевський, О.Кониський, С.Єфремов, М.Старицький, Б.Грінченко, С.Васильченко, С.Русова, М.Лисенко, М.Коцюбинський, О.Кобилянська, В.Гнатюк, А.Свидницький, І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М.Заньковецька, І.Карпенко-Карий (Тобілевич), М.Пулюй, А.Кримський, І.Огієнко, Я.Чепіга, Д.Дорошенко, С.Сірополко, І.Стешенко, В.Вернадський, В.Винниченко, С.Петлюра. Найголовнішим для них стає втілення ідей народної педагогіки з її орієнтацією на основоположну роль сім’ї, національних традицій та інтересів, української мови, історії, культури.
Перемога української національно-демократичної революції утверджує виношений століттями стандарт, генеруючими принципами та ідеалами якого стають українська мова та українознавство. Декому досі здається, що прихильниками останнього були лише люди суспільно-гуманітарних професій. Та довести хибність такого уявлення достатньо прикладами В.Вернадського і М.Кравчука. Перший був геологом-кристалографом, другий – математиком, але то – за професіями. За складом мислення і почуттів обидва були людьми універсальних інтересів і обдарувань, а тому перший став Президентом національної академії наук, а другий – видатним вченим і педагогом. Обидва – поборниками українознавства. І саме за їх ініціативою та за теоретичними розробки М.Грушевського і С.Єфремова українознавство було визнане «філософією і політикою держави», а в системі освіти починалося з української мови, географії, історії, культури й літератури, органічно поєднаних з соціальними та природничими предметами, що й стало ядром державного стандарту.
Логічно, що українська мова та українознавство стали динамічною силою українського державно-політичного й національно-культурного відродження 20-х років. А нищитися вони почали водночас із нищенням української державності, культури, науки і її репрезентанта – Національної академії наук у всіх її напрямках: гуманітарному, соціально-економічному, природничо-технічному, правовому.
Могла статися катастрофа, та на історичну арену вийшло світове українство: освітньо-педагогічні заклади й центри виникають в Японії і Китаї, Польщі, Чехії, Франції, Англії, Іспанії, Бельгії, Німеччині, Індії, Австрії, Канаді, Австралії, Бразилії, США…
Захисниками національної школи в Україні стають П.Тичини, М.Зерова, О.Довженка, М.Скрипника, В.Шумського, А.Кримського долучаються вимушені вигнанці М.Грушевський, В.Винниченко, С.Петлюра, П.Скоропадський, Д.Донцов, Я.Чепіга, І.Огієнко, Д.Чижевський, Є.Маланюк, І.Багряний, Ю.Шевельов, Ю.Бойко (Блохин), Г.Ващенко, Ю.Лавріненко. І знову деміургом української системи виховання та освіти стають українська мова та українознавство. А творцями останнього – керівники закордонних центрів і філій УВАН та наукового Товариства ім. Т.Шевченка, УВУ (Українського Вільного університету) у Мюнхені, ВНЗ у Чехії та Франції, тисячі їх послідовників з-посеред педагогів-творців шкіл українознавства, невтомні подвижники «Енциклопедії українознавства», з яких і В.Кубійович та З.Кузеля, були представниками природничих наук. Ученими і педагогами, які бачили Україну і як народ та державу, природу, мову, науку, культуру, мистецтво, і як феномен міжнародного розвитку, а тому українознавство не зводили до крає- чи народознавства, а бачили його саме як науку про Україну та світове українство в їх цілісності та еволюції у всій часопросторовій ґенезі.
Злилися, як бачимо, три потоки: один – багатовікових вітчизняних традицій, які йшли іще від часу Київської великокняжої держави та Мазепинсько-Могилянської академії і ширили по Україні здобутки епох Реформації, Гуманізму, Просвітительства; другий – новочасних українських відкриттів у системі педагогіки; третій – освітніх тенденцій зарубіжних українських інституцій, що органічно поєднували дійсно новаторські іноземні здобутки (школи Я.Коменського, Монтессорі) з теорією і практикою українських емігрантських шкіл. При цьому добре знання чужого, утверджуваного в найрозвиненіших країнах Заходу, не тільки не витісняло на маргінеси свого, а ще й актуалізувало та увиразнювало його.
Аналогічне спостерігається і в взаємодії педагогічних шкіл: величезною популярністю користуються освітянські концепції педагогів Львова і Харкова, Чернігівщини і Галичини, Буковини й Полтавщини та Черкащини, Закарпаття, Волині. Але і по всій Україні, і по всьому зарубіжжю незаперечною домінантною залишається роль Києва: тут перехрещуються всі потоки шукань та відкриттів, тут генеруються ідеї і концепції, звідси шириться синтезований всеукраїнський досвід, бо саме тут, у Києві, найактивніше діє педагогічна еліта, тут поєднуються зусилля держави «новочасної Еллади», суспільства, батьків та освітян, культурницьких сил. Київ і є, і визнається історичною українською столицею.
20-ті роки ХХ ст. нагадують часи Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха; часи перемоги національно-визвольної революції ХVІІ ст., коли освітою піклувалися гетьмани (від П.Конашевича-Сагайдачного до І.Мазепи) і полковники, митрополити і меценати, патріотичні громади, часи великого громадсько-політичного піднесення на межі ХІХ-ХХ ст., коли саме в Києві концентрувалися найактивніші і найпатріотичніші партії та рухи.
Особливо вагомим для зарубіжжя стає етап по завершенню Другої Світової війни, коли з України найпотужнішою хвилею виплескується українська інтелігенція, переслідувана, тероризована, нищена совітською імперією. Тоді українській національній школі в Україні завдається термоядерного удару: вона стає жалюгідним підголоском імперської політики та ідеології, а місію рятівника народних інтересів перебирає на себе українознавча освіта (в теорії і практиці) на зарубіжжі.
Спочатку особливу роль відіграють емігрантські освітні заклади в Польщі. Надзвичайно  потужного розвитку набувають українська освіта й наука у Чехії, Франції, Німеччині, Бельгії. Завдяки урядовій підтримці там створюються школи, училища, навіть академії (як у Подєбрадах). Це зберігає інтелектуальний потенціал раніше сформованих професіоналів і, що особливо важливо, дає змогу готувати молоду генерацію української інтелігенції.
Надзвичайно  корисною стала практика залучення української професури до викладання і загальноєвропейських освітньо-наукових предметів, і українознавчих у вищих навчальних закладах Австрії і Німеччини, Бельгії, Іспанії та інших країн у релігійних центрах Італії. Українська еліта виявляється гідним спаринг партнером педагогів і вчених європейських країн. Це сприяє тому, що творяться авторитетні кафедри, наукові центри в Австралії (в Мельбурні і Сіднеї) та Бразилії (в Ріо-де-Жанейро), Аргентині й Канаді (в університетах Саскатуна, Вінніпега, Торонто, Монреаля, Альберти), США (в Нью-Йорку, Нью-Джерсі, Іллінойсі), Великій Британії (в Лондоні – Український католицький університет), Бельгії (Брюссель), у Франції, Італії, Німеччині.
Надзвичайно важливу роль відіграє Український Вільний Університет у Баварії (Мюнхен), Українська Вільна Академія Наук ( у Нью-Йорку) та відділення Наукового товариства імені Т.Шевченка в Канаді (Едмонтон), США (в Нью-Йорку) та Франції (Париж, Сарсель), також Інститут українських студій у Гарвардському університеті (США), Інститут східних мов у Парижі та кафедри українознавства в університетах Італії, Польщі, Угорщини, Словаччини.
Дуже важливо, що українські заклади діють і автономно, і в системі провідних центрів зарубіжних країн, у ВНЗ та Національних бібліотеках США (Вашингтон) і Англії (Центральний університет Лондона нараховує понад 100 тисяч українознавчих книжок), Італії, Швеції, Данії, Латвії, Грузії, Росії, – тим самим доводячи, беззаперечно, світовий рівень українських фахівців.
Закономірно, що на фундаментальній науковій базі найширшого розвитку набувають  школи українознавства. Достатньо нагадати, що Шкільна Рада Сполучених Штатів (голова – академік Євген Федоренко) відзначила 50-річчя існування у США українських освітніх закладів різного типу, і  ці школи ефективно діють у співвіднесенні з досвідом державних шкіл США й Канади; ефективно діє і щорічний семінар педагогів шкіл українознавства у Союзівці (керівник – Є.Федоренко).
      Особливо важливо, що чисельні зарубіжні заклади та центри хоч і за умов специфічної конкуренції діють достатньо успішно, і завдяки всебічній співпраці з освітянами України, насамперед Києва. Яскравим доказом є органічний зв’язок УВАН (президент О.Біланюк) та Шкільної Ради США (голова Є.В.Федоренко) з Науково-дослідним інститутом українознавства МОН України (директор П.П. Кононенко) та Українським гуманітарним ліцеєм (директор Г.С. Сазоненко), а разом з ними – із середніми школами Люботина Харківської області (директор М.Г.Вензель), Сімферополя (директор Н.І.Руденко), Львова (директор Г.В.Лопушанська), Черкас, Севастополя, міст Чернігівщини, Тернопільщини, Івано-Франківщини…
При цьому важливо, що американські українознавчі школи зв’язані з канадськими, австралійськими і європейськими, а українські міські школи з сільськими, – отже вони охоплюють цілісний процес української освіти з його досвідом, проблемами, перспективами. При цьому важливо, що Інститут українознавства та УГЛ органічно співпрацюють із школами Латвії і Казахстану, Росії і Польщі, Грузії, Угорщини і Німеччини, Франції, Придністров’я, а для вивчення досвіду інституту й ліцею їхніх директорів та працівників запрошено до школи українознавства у США, в середні і вищі навчальні заклади Лондона й Санкт-Петербурга, Мюнхена й Тбілісі, Перемишля й Риги, Братислави і Будапешта.
НДІУ МОН та Шкільною Радою розроблено і видано Програми з українознавства (І-ХІ класи), хрестоматію «Українська література ХХ століття» (для Х-ХІ класів), проведено Міжнародні конференції з українознавства та Міжнародний конгрес «Українська мова вчора, сьогодні, завтра в Україні і в світі» (2005), готується Міжнародний конгрес «Українська освіта: стан, проблеми, перспективи в Україні і в світі» (жовтень 2006 р.). 
Україна вивчає чужоземний досвід, а зарубіжжя опановує український.
Природно, що  всі лінії і потоки перехрещуються на теренах Києва: тут сконцентрований досвід віків і поколінь. Зокрема, усвідомлення того, що український світ шматувався століттями, однак він залишився цілісним і незнищенним. І це виявляється як у могутній підтримці України зарубіжними українцями, так і в постійній підтримці діаспори з боку нашої держави. Ця підтримка особливо ефективна в системі освіти, науки, культури: з України постійно надходили хвилі педагогів і вчених, які несли на всі континенти планети українське слово, досвід історії, здобутки культури, науки, мистецтва, державотворення. А світове українство, поєднавши той досвід із досвідом зарубіжним, трансформує його у досвід всепланетарний, доводячи як істинним реформаторам української освіти, так і наївним плагіаторам «світової» географії, історії, культури, літератури, що поняття «світового» не географічне й чужоетнічне, не ідеолого-інтернаціоналістське чи інтерглобалістське, а критеріальне, є категорією якісного рівня розвитку, і в цьому розумінні найкраще українське (аналогічно французькому, німецькому, англійському, російському) – і в Україні є світовим. Справжнє породжується не хитросплетіннями абстрактних понять, а реальним буттям народів. Тому енергією, деміургом поступу в усіх народів була і є національна ідея – найвищий гуманістичний ідеал. Синтез патріотизму й професіоналізму, народної й академічної педагогіки.
Логічно, що і за кордонами України українське – як вітчизняне, так і зарубіжне – розуміється й кваліфікується, коли відповідає міжнародним стандартам, як світове.
     Нині за кордоном – сотні українознавчих освітньо-наукових та культурологічних закладів і центрів. Це – Українознавчі кафедри та центри в Сіднеї і Мельбурні – в Австралії; Курси української мови та українознавства «Рідна школа» при українських культурних товариствах «Просвіта» і «Відродження» та Недільна школа при Єпархії Української католицької церкви – в Аргентинській республіці. Українське відділення Білоруського державного університету, Українське відділення Брестського державного університету, українські школи (недільні чи вихідного дня) у Бресті, Мінську та при Центрові української культури «Січ» – у Білорусі; Українська літня школа ім. А.Шептицького в Боснії і Герцеговині; Лінгвістичний центр Паранського федерального університету, коледжі «Імакулада Консейкао», «Альберто де Карвальо», «Жозе Орестен Прейма», «Сао Жозе», «Імакулада Віржем Марія», школи «Антоніо Ветчимишин», «Біспо Дом Жозе Мартинець», «Носса Сеньора ду Патросініо», імені Лесі Українки, недільна школа при Українській католицькій церкві, Курси української мови для членів т-ва «Соборність» та учасників фольклорної групи «Київ» - у Федеративній Республіці Бразилії; Недільна школа при Діаспорній асоціації українців «Журавлиний край» – у Грецькій Республіці; кафедра славістики Державного університету ім. І.Джавахішвілі, Зугдідська філія Державного університету ім. І.Джавахішвілі, кафедра славістики при Тбіліському університеті ім. Ш.Руставелі, Перша українська школа ім. М.Грушевського, Приватний ліцей «Євро-2000» (м. Батумі), Недільні школи при Першій українській школі ім. Грушевського, при Асоціації українців – мешканців Грузії, музей Лесі Українки в Сурамі – в Грузинській Республіці; Недільні школи при Українському земляцтві м. Сілламче «Водограй», при Осередку української культури – в Естонії. При Українському земляцтві м. Нарва, при Українському земляцтві «Вітчизна» (м. Пярну), при Українському товаристві «Просвіта» (м. Таллін) – в Естонській Республіці; Недільна школа при Українській асоціації – в Королівстві Іспанія; Український навчальний комплекс при Акмолінському обласному об’єднанні українців, при Актюбинському українському національно-культурному центрі «Оксана», при Алмаатинському українському національно-культурному центрі, при Карагандинському обласному товаристві української мови «Рідне слово», при Східно-Казахстанському українському центрі культури та обласному об’єднанні української культури «Світанок», міські школи національного відродження при Павлодарському товаристві української культури ім. Т.Г.Шевченка та при Північно-Казахстанському українському культурному центрі – в республіці Казахстан; Кафедра українських студій при Оттавському університеті, Центр Канадських студій в Манітобському університеті, кафедра українських студій в Торонтському університеті, Канадійський інститут українських студій в Альбертському університеті, українські студентські клуби при Конкордійському університеті, Асоціація українських студентів МкГільського університету, клуби українських студентів при Кінгстонському університеті та Університеті Західного Онтаріо, Інститут П.Могили, Св. Володимира та східних слов’янських християнських студій Митрополита Андрія Шептицького, коледжі Св. Володимира та Св. Андрія, українські школи ім. Тараса Шевченка у Ванкувері та Вінстоні, Рідна школа ім. Вільяма Сарсука, Мовна школа української спадщини ім. Св. Ольги у Баррі та Ванкувері, Школа Ральфа Брауна і Р.Ф.Моррісона та у Вінніпезі, дитячий садок і початкова школа у Вінніпезі, школа «Щаслива мрія» у Манітобі, Громадська школа Берні Вольфа, середні й початкові школи в Оакбанті, Даупіні, школи ім. Маккензі та Сміта-Джексона, Кардинала Йосипа, Св. Демитрія, Св. Миколая, Св. Софії, Св. Петра  і Павла, Св. Йосипа, Св. Володимира і Ольги, дитячі садки «Перші кроки», «Свята мудрість», «Веселка», Св. Діви Марії, «Сім дубків», Св. Анни, Західна школа (Торонто), Українська двомовна програма для дошкільнят, Центр українських історичних досліджень Петра Яцюка, Український інформаційний центр, Українська науково-мистецька академія, Український культурно-освітній центр «Осередок», Український центр користувачів комп’ютерів м. Монтреаля, Український католицький релігійно-освітній центр – у Канаді; Ризька українська школа, Недільна школа при культурно-просвітницькому товаристві м. Резекне  «Водограй» – у Латвії; кафедра слов’янських літератур Вільнюського університету, українська недільна школа у м. Вільнюсі, Українське відділення «Рідної школи» у м. Вісагінасі, Українські недільні школи при Клайпедській середній школі «Паюрес» та при Йонавській середній школі «Сантервес» – у Литві; відділ історії, мови і культури українців Молдови Інституту національних меншин АН РМ, кафедра української мови та літератури Університету ім. А.Руссо, школа № 18 (ліцей-гімназія), Республіканський український теоретичний ліцей, Українська середня школа №1, Тираспольські середні школи № 16 та № 1(Тирасполь), середня загальноосвітня школа № 2 ім. О.Стоєва (Григоріополь), Красногорська н.с. школа, Шибська середня школа, Колосівська н.с. школа, Маякська середня школа, глінянська н.с. школа, гімназія та середні школи № 2 та № 4 і № 5 у  Дубосарах, 9-а школа у м.Кам’янці, Українська недільна школа при Культурно-просвітницькому центрі Кишинева, Недільна школа при Товаристві української культури «Червона калина» м. Тирасполя – в Республіці Молдова; «Український вільний університет», Український інститут освітньої політики у Мюнхені, кафедра українських студій Інституту славістики Грайфсвальдського університету ім. Ернеста-Морітца, ін-ту Арндта, кафедра східнослов’янських мов Інституту славістики Лейпцизького університету, Українське товариство «Рідна школа» (Мюнхен) – у Федеративній Республіці Німеччина; кафедра україністики Варшавського університету, Інститут східнослов’янської філології Ягеллонського університету (м. Краків), Інститут слов’янської філології Університету ім. Марії Кюрі-Склодовської (м. Люблін); Інститут українознавства в Перемишлі, кафедра україністики Університету ім. А.Міцкевича (м. Познань), Інститут слов’янської філології Вроцлавського університету, кафедра слов’янських мов Люблінського католицького університету, Інститут східнослов’янської філології Вищої педагогічної школи (м.Ольштин), Інститут східнослов’янської філології Вищої педагогічної школи (м. Зелена Гура), Центр преси та книжки слов’янських народів (м. Варшава), загальноосвітні ліцеї у Легниці та в Гурово Ілавецькому, початкові школи та загальноосвітні ліцеї в Перемишлі і в Білому Борі, початкові школи в Бартошицях, Банях Мазурських – у Республіці Польщі; Башкирське республіканське відділення спілки професійних українських учителів, Уфімський педагогічний коледж № 1, Українська республіканська базова середня школа № 9 м. Уфи, Українська народна школа ім. Т.Г.Шевченка м. Уфи, середні школи № 52, 60, Санжарівська, Золотоніська, Степанівська, Троїцька – у Башкортостані; загальноосвітні заклади у Воркуті, Сиктивкарі, Якутську, Казані, Абакані, Сочі, у Приморському і Хабаровському краях, у Волгограді, на філологічних факультетах Воронезького та Новосибірського університетів, Український гуманітарний університет, Історичний клуб у м. Москві, факультети і школи додаткової освіти в Омську, Оренбурзі, Орлі, Пензі, Самарі, Санкт-Петербурзі, Саратові, Свердловській і Томській областях, в Тюмені, Сургуті – у Російській Федерації; 75 навчальних закладів і українознавчих центрів у Румунії; кафедра української мови та літератури Пряшівського університету, кафедра слов’янських мов Університету ім. М.Бели (Банська-Бистриця), гімназія ім. Т.Шевченка, середня медична школа у м. Гуменному – в Словацькій Республіці. Худжанський державний університет ім. Б.Гафурова – в республіці Таджикистан; 5 освітньо-педагогічних закладів в Угорській Республіці; Українська недільна школа при школі-ліцеї № 100 ім. Т.Шевченка (Ташкент), Курси вивчення української мови при Українському культурному центрі «Батьківщина» – в Республіці Узбекистан; кафедра української мови Празького національного інституту східних мов і цивілізацій, Відділ славістичних студій Університету Париж VІІІ; відділ славістики Сорбонського університету  Париж ІV, Університет м. Бордо, Товариство «Рідна школа» при церкві св. Володимира, щорічні тритижневі курси українознавства (українська мова, історія, література, навчання співу і танцю), Наукове товариство ім. Т.Шевченка (Європейське відділення, Сарсель) – у Франції; українські центри в Хорватії (фінансуються державою), у Королівстві Швеція, в Союзній Республіці Югославії; Карловий університет (Прага), Державний університет ім. Т.Г. Масарика (м. Брно), Державний університет ім. Ф. Палацького (Оломоуц), недільна школа «Рідна школа» (Прага) у Чеській Республіці; українознавчі центри в Центральному і Північному університетах Лондона, Український католицький університет – в Англії. Українська Вільна Академія Наук, Наукове товариство ім. Т.Шевченка, Інститут українознавчих досліджень Гарвардського університету, Центр українознавства в Іллінойському університеті (Урбана Шампейн), Школа українознавства (у Союзівці), «Шкільна рада» при УКК, що поєднує  сотні шкіл, молодіжних організацій і товариств, українське відділення Конгресової бібліотеки у Сполучених Штатах Америки.
      Українська вітчизняна та зарубіжна громадськість мало знає про величезну армію тих, хто поза межами Батьківщини, часом за не дуже сприятливих, а то й зовсім несприятливих умов, відстоює інтереси світового українства, підносить імідж України. Сьогодні, очевидно, що не лише колонізаторські режими в Україні, а й певні зарубіжні держави робили й роблять все, щоб асимілювати українців, позбавити їх власної та національної самоідентифікації, а тим самим – долі та історичної місії. Навіть у неагресивних суспільствах, як у США чи Канаді, Бразилії чи Німеччині, українці (як і представники інших етносів!)  зазнають постійного зовнішнього тиску й навіть зменшуються кількісно. І вже давно міг настати  національно-духовний колапс, коли б не воістину звитяжні працівники освіти, науки, культури, громадсько-політичних організацій і товариств. І в дні революційних перетворень на рубежі ХХ-ХХІ ст. вони боролися за суверенну Україну, як допомагаючи її інтелігенції в середині країни, так і шляхом привернення до українських справ світової громадськості. І закономірно, що імена М.Грушевського, В.Винниченка, С.Петлюри як вигнанців, Є.Маланюка, І. Багряного, Ю.Шевельова, Ю.Бойка-Блохина, І.Огієнка, Г.Ващенка, Д.Чижевського, Ю.Лавріненка, А.Жуковського, В.Кубійовича, З.Кузелі, О.Оглоблина, О.Пріцака, Є.Федоренка, Л.Винара,  Т.Гунчака, А.Гумецької, Д.Штогрина, Я.Розумного, Яра Славутича, М.Павлишина, І.Кошелівця, М.Семчишина та багатьох їхніх соратників вписані золотими літерами в літопис світових здобутків української освіти та педагогіки.
     Тож свідомо наводимо такий широкий перелік зарубіжних освітянських закладів і центрів: їх корисно знати всім українським, і, найперше, – столичним освітянам, бо ж, по-перше, через їх працю і творчість ми долучаємось до світових надбань вітчизняної і зарубіжної педагогіки і, по-друге, усвідомлюємо: досвід мудрих і мужніх освітян зарубіжжя має змусити й адміністрацію столиці України Києва, Президента, Верховну Раду та Уряд внести суттєві корективи у здійснення норм Конституції в Україні. А саме: якщо в Канаді і США, Німеччині і Франції, Румунії і Молдові, Польщі і Башкортостані можуть діяти десятки українських шкіл, інститутів, центрів, то чи допустимо, що в Україні, зокрема в Донецьку й Луганську, в Криму й Одещині… все українське – освітнє, наукове, мовно-культурне, навіть державно-політичне – або занедбане, або переслідується, а державні органи миряться з тим?
     Жити інтересами не вузько-місцевими, а всієї України і світового українства! – ось принципова політика зарубіжного освітянства, що переконливо засвідчують його плани, підручники, кадрові навчання, ухвали, зокрема ухвала американської вчительської конференції, де читаємо:
     Належить: «2. Директорам шкіл українознавства:
-  ширше впроваджувати технічні засоби навчання в школах українознавства (Інтернет і аудіовізуальні засоби);
- у системі виховної роботи на основі духовних вартостей християнської етики і моралі формувати в учнів національну гордість за приналежність до української нації;
- налагодити зв’язок з урядами штатів у справі надання кредитів у вищих навчальних закладах США випускникам шкіл українознавства.
3. З метою збереження ідентичності та генофонду української нації конференція закликає українські родини, широку громадськість, дипломатичний корпус України у США посилати дітей до шкіл українознавства та постійно підтримувати їх.
4. Редакції журналу «Рідна школа» періодично друкувати матеріали методичного характеру для допомоги вчителям, проекти вдосконалених навчальних програм з українознавчих предметів і християнської етики, біографії сучасних українських письменників та уривки з їх творів.
5. Конференція вчителів висловлюється своє занепокоєння новопредставленими законопроектами, якими передбачається надання російській мові статусу другої державної мови в Україні, намаганням перекручувати факти з історії України у шкільних підручниках, вводити у школах обов’язковий предмет етики замість християнської етики.
6. Всеамериканська українська вчительська конференція в США звертається з проханням до Міністерства освіти, Уряду і Президента України наполегливо впроваджувати українську мову як державну в усіх сферах суспільного життя, сприяти розвиткові українських засобів масової інформації, українських книг, які формують національну свідомість співтворців української держави».
     Освіта і як форма підготовки поколінь до життєвого вибору, набуття професії, успішної життєдіяльності, і як могутній чинник формування ідеалів, національно-державних орієнтацій, гуманістичних принципів життя в громадянському суспільстві та в міжнародних відносинах, і як боротьба за ідеали миру й свободи, за збереження українства як активного суб’єкта світового розвитку – ось орієнтири українських освітян зарубіжжя. Звідси і настанови на роботу з кожним школярем чи студентом, надання пріоритетів пізнанню й самопізнанню, творенню й самотворенню, єдності гуманістично-професійного і патріотичного у вихованні та навчанні, культ любові до України та загальноукраїнських інтересів.
Усім зазначеним і зумовлено те, що Науково-дослідним інститутом українознавства МОН на жовтень 2006 р. заплановано проведення Міжнародного конгресу на тему: «Українська освіта: стан, проблеми, перспективи в Україні і в світі».
Основою підготовки і проведення Конгресу мають стати наукові принципи збору й аналізу матеріалу, синтезу та прогнозу, а об’єктом дослідження мають стати сім’я, дошкільні, середні й вищі навчальні заклади (всіх форм власності), урядові та громадські інституції.
Вже розіслано по світу документи, де викладено концепційні основи Конгресу та заходи по його підготовці й проведенню, а також анкети такого змісту:
Концепційні основи
і заходи по підготовці та проведенню Міжнародного конгресу «Українська освіта: стан, проблеми, перспективи в Україні і в світі»
     І. Стан і рівень освіти відображає і визначає стан, рівень, характер та перспективи розвитку людини, суспільства, держави, її місця у міжнародних відносинах.
     ІІ. Українська освіта до 1990 р. спрямовувалася на задоволення потреб імперської системи, що орієнтувало її на особову, соціальну, культурну, мовну деперсоналізацію, а тим самим – на денаціоналізацію і деморалізацію суспільства.
     ІІІ.  Розвиток України як суверенної республіки вимагав:
          а) вироблення відповідної до нового статусу держави та до Конституції України державної політики у сфері освіти;
          б) розробки відповідної до державної політики філософії, ідеології, методології освіти;
          в) глибокого, всебічного, об’єктивного вивчення реального стану, проблем, педагогічних основ та перспектив розвитку української освіти;
          г) на основі підсумків вивчення та аналізу-розробки теоретичних концепцій та науково виважених програм втілення їх у сфери виховання й навчання;
          ґ) найпильнішої уваги до проблеми національної школи, отже: до створення системи освіти, яка враховувала б і тенденції сучасного міжнародного розвитку, однак ґрунтувалася на єдності: 1) тисячолітніх (принаймі од Ярослава Мудрого та Володимира Мономаха) вітчизняних традиціях та інноваційних тенденціях; 2) виховання й навчання з пріоритетною роллю виховання; 3) вітчизняного й зарубіжного досвіду; 4) народної та академічної педагогіки; 5) великих здобутків світочів української педагогічної думки та творчої практики педагогів-новаторів і реформаторів; 6) громадянсько-патріотичних, гуманістичних і професійних засад у діяльності як теоретиків, педагогів-практиків, так і освітян-управлінців; 7) досвіду вітчизняних і зарубіжних українознавчих центрів та шкіл.
     IV. Система національної освіти вимагала принципової зміни: 1) структури Державного стандарту; 2) змісту навчально-виховних програм, підручників і посібників.
     V. Мала бути розроблена і втілена в життя відповідна до інтересів України концепція та програма підготовки й підвищення кваліфікації педагогічних кадрів.
     VI. Необхідною була б принципово нова політика щодо управлінських кадрів.
     VII. Українська школа потребувала належного матеріально-технічного, фінансового, технологічного забезпечення.
     VIII. Процес глобальної перебудови потребував: а) державних і суспільних зусиль для піднесення ролі освіти й підвищення статусу і матеріального становища педагогів; б) єдності зусиль з виховання поколінь демократично-правового громадянського суспільства з боку батьків, виховних і навчальних закладів усіх типів (на засадах філософії школи-родини); в) утвердження політики та філософії, згідно з якими всі виховні й навчальні заклади в Україні є українськими як за змістом, так і за формами життєдіяльності. У зв’язку з цим, інтегративними для всіх закладів і предметів виховання й навчання в системі Держстандарту мали стати українська мова (як державна мова, мова єднання всього суспільства) та українознавство (як наука пізнання України в системі всесвіту та самопізнання, творення життя та самотворення у світлі найвищих патріотично-гуманістичних ідеалів, у відповідності до історичної місії України й світового українства).
     ІХ. Представники етно- і нацменшин мають усі права для задоволення своїх культурних потреб, адже вони всі є громадянами однієї країни, підлягають однаковим конституційним правам і обов’язкам, а тому на перший план мають ставити загальнонародні інтереси, закони, освітні орієнтири, бо це найефективніший шлях задоволення їхніх індивідуальних та етнонаціональних інтересів.
З урахуванням усього зазначеного, необхідно всебічно й об’єктивно проаналізувати:
1) реально існуючий стан української освіти співвідносно з вимогами й викликами ХХІ століття та особливостями розвитку й інтересами сучасної України;
2) прийняті державою та освітянськими з’їздами й органами управління концепційні та законодавчі документи, програми, рекомендації;
3) фахово проаналізувати зміст і спрямування Державного Стандарту освіти;
4) проаналізувати рівень професіоналізму, патріотизму, гуманізму, відповідності сучасним технологіям а) виховних і навчальних програм, підручників і посібників; б) системи набору, підготовки і перепідготовки педагогічних кадрів; в) системи управління освітою, її зв’язку з державними, громадськими, культурно-мистецькими органами, закладами виховання й освіти зарубіжних країн; ґ) стану вивчення та пропаганди досвіду педагогів-новаторів та закладів реформаторського типу з боку АПН і керівних органів освіти; д) співпраці педагогічних закладів з батьками; е) міри впровадження в системи виховання й освіти інтегруючих предметів – української мови та українознавства, їх взаємозв’язку з усіма предметами системи освіти; є) міри участі учнів та студентів у виховному та навчальному процесах.
5) Вивчити й оцінити стан взаємозв’язку освіти із телебаченням, книговидавничою сферою, ЗМІ.

АНКЕТА

1. Ваше розуміння змісту поняття освіти.

2. Концепція і структура системи освіти.

3. Які з відомих концепцій освіти Ви вкладаєте в основу своєї роботи?
     Ваше ставлення до концепції філософії освіти Інституту українознавства МОН, згідно з якою:
1) система освіти – це єдність виховання й навчання;
2) генеруючою основою є виховання, навчання є його опорною частиною;
3) основою освіти є народна й академічна (вітчизняна і зарубіжна) педагогіка;
4) освіта – це процес від колиски до кінця життя;
5) першими педагогами людини є батьки, а першою школою є родинна («материнська»);
6) особливе значення відіграє синтез теорії і практики, традиції і новизни;
7) мета освіти – розвинена дитина, основа школи – педагог;
8) успішною може бути лише та школа, в якій співпрацюють батьки, діти і педагоги, коли спочатку педагоги вчать дітей, а згодом і вчаться у них, коли освіта стає справою всього суспільства, політики держави;
9) в Україні є освітні заклади і педагоги світового рівня, однак в цілому українська система освіти в стані глибокої кризи: і методологічної, і фінансової, і технологічної, і стукрутно-управлінської, і кадрової та підручникової. Перебороти кризу можливо лише на шляху творення системи правової, демократичної, гуманістичної, національної освіти;
10) мета і зміст освіти визначають її форми та державний стандарт;
11) криза української освіти має системний характер і може бути переборена лише кардинальними заходами, відповідними викликам часу та пріоритетам української держави;
12) надати інноваційної сутності українській освіті може лише цілісна система виховання й навчання всіх ланок системи – від родинної до вищої школи, а її основою стануть інтегративні феномени – українська мова й українознавство.

4. Як Ви оцінюєте