Українознавство: проблеми методології
Автор: Кононенко Петро
доктор філологічних наук, професор, академік Української академії наук, Академії наук Вищої школи України, Української Вільної Академії наук у США, Міжнародної Слов`янської академії, Української академії політичних наук, Президент Міжнародної асоціації "Україна і світове українство", директор ННДІУВІ.

Освіта - стратегічний напрям державного розвитку! Це визначення Президента було зустрінуте не тільки із розумінням, а й з глибоким задоволенням, бо освіта - то й справді не просто стратегічний, а найголовніший чинник поступу людини, суспільства, держави. Навіть до благодійної медицини на щастя звертаються не всі. Освіта охоплює всіх - від дитини в колисці до Президента, а її найвища функція - не просто навчання, а - окультурення поколінь...

Українознавство: проблеми методології

Освіта - стратегічний напрям державного розвитку! Це визначення Президента було зустрінуте не тільки із розумінням, а й з глибоким задоволенням, бо освіта - то й справді не просто стратегічний, а найголовніший чинник поступу людини, суспільства, держави. Навіть до благодійної медицини на щастя звертаються не всі. Освіта охоплює всіх - від дитини в колисці до Президента, а її найвища функція - не просто навчання, а - окультурення поколінь.
Природно, що саме освіта в 90-х роках притягувала найпильнішу увагу та досі викликає щонайгостріші дискусії: що є метою і місією освіти? Яким у цьому зв'язку має бути її зміст? А відповідно до цього - і які шляхи, методи, засоби досягнення мети?
На жаль, і в новому - XXI столітті - для декого панівними є «аксіоми»: освіта має дати найсучасніший рівень знань; вона зобов'язана підготувати дітей до життя за умов ринкової економіки та викликів глобалізації.
Глобалісти - ті стали мовби жерцями та оракулами нової ери, а їхні апологети в Україні - то мовби втілення справжніх уже й не європейців, а ідеалів людини всесвіту, які сором'язливо закривають очі на своє родство з «інтернаціоналістами», але як лише можна гучно афішують остаточний розрив з «хуторянами», котрі відстоюють пріоритети національних традицій, інтересів та цінностей.
«Кричали женщини «ура» и в воздух чепчики бросали...»
Потрясають повітря і ті, що захлинаються від проповіді культу знань та інтерглобалізму, - а тим часом минулого року в Україні кілька тисяч дошкільних закладів припинили існування; тисячі дітей не навчалися в школі; є навчально-виховні заклади, в яких не лише учні, а й вчителі не бачили не те що системи Інтернет, а й комп'ютера; а водночас усвідомлюється: і Чорнобиль, і інші екологічні катастрофи спричинили не малоосвічені, а технократичні й політичні «академіки»; аналогічно: політичні, соціально-економічні кризи в Україні провокують поборники ринку та глобалізації, котрі не усвідомлюють навіть абсурдності їхнього мислення типу: «ось піднімемо економіку - тоді візьмемося й за культуру...»; досі є мастодонти, що знавісніло і люто воюють з національною ідеєю, системою національної освіти, а відповідно до цього - і з українознавством: і як методологією, і як навчально-виховним предметом, і як «філософією і політикою держави». Навіть - із Державним стандартом, затвердженим Кабінетом Міністрів 1998 року та схваленим Світовим Форумом Українців... Зате із задоволенням спостерігають, як у Донецьку нищаться навіть мізерні острівки української школи; у Криму, як пишуть з відчаєм освітяни, для українських дітей створено умови резервації; у вищій школі більшості областей України порушується 10 стаття Конституції: мова народу не може пробитися до своєї інтелігенції; ми маємо перейти на 12-річний термін навчання, отже, збільшуються параметри оволодіння знаннями, але - зменшуються години на ... українознавчі предмети.
Та й то ще не все: у підручнику для 7 класу В. Крижанівського та ін. «Історія середніх віків» у вступі даються загальні відомості про Середньовіччя як формацію, далі розповідається про Середньовіччя в усіх країнах планети, повідомляється про зародження першої східнослов'янської держави - Росії і... жодного абзаца не присвячено Україні!
Раніше вже рекомендувалося учням 10-х класів вивчати практикум «Історія XX століття», в якому йшлося про всі країни від Австралії до Японії, характеризувалося всіх президентів, прем'єрів, диктаторів, полководців і 1-ї й 2-ї світових воєн, але й там жодного параграфа Україні відведено не було. Мотив: історія ж України вивчається ... окремо.
Окремо... Держава не розробила своєї ідеології, мотивуючи це тим, що новій Україні не потрібно мати державну ідеологію. Потрясаюче і абсурдно: бо замість того, щоб оголосити неприпустимим ототожнення державної ідеології з ідеологією якоїсь однієї партії, - оголошено непотрібність державної ідеології. Отже: науково виваженої концепції минулого (його уроків), сучасного (його проблем) і майбутнього (його реальних програм перспективного розвитку; визначення головних пріоритетів, сил і ресурсів, векторів внутрішньої і зовнішньої політики, стратегії й тактики).
Закономірно, що коли відсутня ідеологія (концепція) правової, демократичної, суверенної, соборної національної держави, то неминуче створиться вакуум і в розробці та реалізації ідеології національно-державної, демократичної, правової, гуманістичної освіти.
Це позначиться і на стані, інтересах, характері розвитку науки, зокрема педагогічної. На доказ візьмемо бодай один приклад: у № 6 за 2001 рік «Філософської думки» проф. С. Кримський (у статті «Філософія вимагає зробити своє життя складником світової біографії добра») ставить вагому проблему «Філософія - авантюра духу чи смислотворчість життя?», а філософи А.Толстоухов та І.Парапан у статті «Науковий розум і гуманістичні цінності: глобалістський контекст» зупиняються на вже згадуваних сакраментальних проблемах: духовність і матеріальна культура, національні пріоритети та цінності і глобалізм. Беручи за основу і теорію й практику світового розвитку, як певні тенденції, так і їхні наслідки, названі автори підводять до думки про необхідність системного аналізу та синтезу, а тому й до неоднозначних підходів, висновків та рекомендацій.
Це, зауважимо, наукововиважена тенденція й німецьких, французьких, англійських, японських дослідників, політиків, футурологів: бо вони бачать вічно існуючу діалектику традицій і новизни, національного й загальнопланетарного, технологічного й гуманістично-культуротворчого. Тому й ставляться до всього і неодномірно, і неоднозначно. Зокрема, навіть у тих країнах, як і в Росії, все настійливіше лунають застереження вчених від необгрунтованої ідеологізації глобалізму, а урядові структури вживають політично-організаційних заходів по захисту своїх пріоритетів, і щонайперше - національних умов, освітніх систем та культур.
Але що до того українським «реформаторам-глобалістам»?
Деякі з них договорюються навіть до «інновацій» (див.: Кононенко П., Кононенко Т. «Феномен української мови»), згідно з якими в Україні необхідно не реформувати мовну, культурну, конфесійну політику в інтересах усього народу, а декретувати ... двомовність, двокультурність, а тим самим, логічно, - і дводержавність, яку на засадах ідеології регіоналізму можна трансформувати і в багатодержавність...
Не випадково, що такого роду глобалізм насичує й теоретично-методичні розробки нашої освіти: О. Алєксандрова в «підручнику» 2002 р. «Філософія середніх віків та доби Відродження» вже законодавчо закріплює ту «всесвітньо-глобалістську» філософію: рекомендуючи матеріали тих двох освітньо-філософських та культурологічних формацій, вона дає зразки творів «апостольських отців», «отців апологетів», «філософію християнської патристики», «грецької патристики», від «ранньої» до «пізньої» схоластики цілої низки країн Європи, окрім... України! України, яку знала вся Європа...
І не може не виникнути запитання: це тому, що авторка не любить або не шанує свого народу, чи тому, що не знає і не хоче знати його культури? Чи не хоче осмислити й визнати, що метод автономізації окремих явищ не узгоджується ні з філософською теорією, ні з історичною практикою: наша Вітчизна розвивалася в органічній взаємодії з країнами Близького та Далекого Сходу, Південної, Північної, Центральної, Західної Європи ще в до Києво-руський період і особливо інтенсивно та органічно - з XIV століття. Ігноруючи або роз'єднуючи й деформуючи той процес, як же можна і дати реальні знання, і виховати наші покоління професіоналами, гуманістами, патріотами? Як, зрозуміло, й інтелектуалами-глобалістами?..
Найвища мета освіти - формувати людські особистості. Але як можна стати особистістю, не пізнавши себе та світ через призму і власного буття, і буття Батьківщини, що починається з батьківського порога й веде в усі сторони Світу, засвідчуючи: ще з часу Шумерської цивілізації та культури Кукутені - Трипільської доби прапраукраїнці були серед найактивніших творців світової цивілізації і культури, а нині творять матеріальні й духовні цінності ще в 64 країнах світу, розвиваючи там аграрну й промислово-технологічну сфери, космонавтику, мистецтво щонайвищого гуманістичного рівня та змісту.
Завдання освіти - допомогти стати собою кожному й повністю реалізувати себе, але не всупереч інтересам інших, а в гармонізації своїх планів та діянь з планами інших, у згоді з законами, мораллю, етикою суспільства; в перетворенні людини розумної в людину життєтворчу, мудру, мужню, чесну і добру.
Остання редакція Доктрини української освіти і вцілому, й розділом про систему національного виховання та навчання, підсумовуючи досвід справжніх реформаторів-педагогів, відкриває добру перспективу. Але ще не згармонізовані теорія й практика.
Доктрина орієнтує на пріоритет інтересів людини й своєї держави, - і саме це зумовлює основи ідеології сучасної української школи: 1. Це школа тепер уже суверенної держави; 2. Вона діє в ім'я виховання поколінь, але ядром виховного й навчального процесу, найвищою метою є дитина (кожна дитина); 3. Вирішальним чинником досягнення мети є педагог; 4. З огляду на це мають бути створені всі належні умови його життєдіяльності - матеріальні, технологічні, інформаційні, професійно-культурні, досвідні; 5. Педагог, школа (початкова, середня, вища) діють в органічній співдружності з батьками, державними й громадськими організаціями; 6. Первинним у всіх типах закладів освіти є виховання; навчання є складовою виховання; 7. Найефективніша форма виховання - особистий приклад педагога, - тому він має бути специфічно обдарованою, високоерудованою, політично зрілою особистістю, систематично проходити професійно-патріотичні атестації і мати умови для творчого зростання; 8. Кожен предмет має бути людино - й українознавчим, спрямовувати учнів на високі ідеали.
На жаль, реальність є далекою від ідеалу.
Один аспект - мова: тисячі педагогів і управлінців не володіють державною мовою. І не журяться: їх ніхто не спонукає взятись за її вивчення. Зате активно культивується фальшива ідея: треба до всього іти поступово, без примусу... І це - для тих, хто має вчити дітей - не навчаючись сам! Отже, діючи і непрофесіонально, і не морально. А також, як би ми не ховалися за хитромудрі вигадки - антигуманістично й врозріз з державними інтересами. Бо ж прихильники «поступовості» на практиці закріплюють існуючий стан - а він суперечить інтересам людей і держави.
Ось перед нами ще один підручник - «Біологія»: про що в ньому тільки не розповідається, кого тільки не цитується (від Ломоносова до Павлова й Сеченова), - не говориться лише тут про... Україну: про її людей і природу, про те, як визначають біологію сучасники Закарпаття й Чернігівщини, Київщини й Таврії, штучні моря і Чорнобиль...
Чи й ці автори не тільки не шанують, а й не розуміють не тільки свого народу, а й описуваної сфери буття та науки про неї? Зв'язку дитини з Природою?
А якщо так, то на яких позиціях стоять ті, що звели і не надто професійне, й цілком здегуманізоване писання у ранг підручника?
І тут теж є й практичний аспект: так вивчаючи природу й людину, як же доможемося розвитку аграрної культури і медицини, «біології» й «психіки»?
І аналогічно: допоки на рівень «глобально-прогресивних» будуть підноситися підручники типу «Світова історія», «Світова література», «Світова культура», які свідомо позбавлені елементів компаративістики та вітчизняної сфери і методологія яких рішуче суперечить ідеології національної освіти, а тим самим - й інтересам вселюдської культури? Наголосимо: йдеться про заперечення не цих чи подібних курсів у принципі; вони можуть бути корисними. А про те, що вони розраховані більше на фахівців чи аматорів певної сфери пізнання, а не на ординарних школярів (чи й студентів), адже несуть неможливо осяжну для школяра інформацію, до того ж та інформація не пов'язана ні з їхнім досвідом, ні з вітчизняною культурою.
Усі навчально-виховні заклади в Україні незалежно від мови викладання мають бути українськими: змістом і формами, метою, педагогічними колективами, характером життєдіяльності.
Це й має визначати їхню ідеологію: особовості у вихованні; гуманістичних, демократичних, правових, національно-державних пріоритетів; орієнтації на те, що кожен предмет - частка цілої системи і спрямований на інтеграцію з іншими, на формування цілісно-системного світогляду кожного учня, прищеплення йому рис людяності, патріотизму, високої етичності й естетичності, сили свідомого вибору та волі до життя.
У Німеччині панує курс «батьківщинознавство», в Англії - «Ми і світ», у Росії - «Росіє-» і «Москвознавство», у Франції - «Я і моя Франція». В Україні... ідеологія дегуманізації й денаціоналізації. А тим самим не тільки згубної, а й загрозливої багатошарової диференціації в суспільстві.
Чи усвідомлюємо, до чого це може призвести?