Правда історії – проблема методології
Автор: Кононенко Петро
доктор філологічних наук, професор, академік Української академії наук, Академії наук Вищої школи України, Української Вільної Академії наук у США, Міжнародної Слов`янської академії, Української академії політичних наук, Президент Міжнародної асоціації "Україна і світове українство", директор ННДІУВІ.

Співавтор

Тарас Кононенко - канд. філос. наук, зав. відділу філософ. та психолог, проблем українознавства НДІУ

XXI століття прийшло з численними своїми проблемами, розв'язувати які належить як теорії, так і практиці. Як зазначає філософ В.Лук'янець, «грандіозні прориви в електроніці, інформатиці, синергетиці, генетиці, біотехнології, нанотехнології, космом-ікрофізиці збуджують у нас відчуття занурення в нову історичну епоху. Ми стоїмо на краю ойкумени: над нами небо, під нами все людство з усією зникаючою в тумані минувшиною історії. За нами пролягає пережите і відпале минуле, перед нами - «ніщо», з якого може постати «все» («Практична Філософія», 2002, № 1). Але чи буде те «все» омріяно-гуманістичним, дійсно щасливим? Бо ж ми вже хвалилися тим, що «весь мир насилья мы разрушим до основанья», а потім - збудуємо новий, у якому кожен, хто був нічим, той стане всім. Настане Золотий вік щастя...

Правда історії – проблема методології

XXI століття прийшло з численними своїми проблемами, розв'язувати які належить як теорії, так і практиці. Як зазначає філософ В.Лук'янець, «грандіозні прориви в електроніці, інформатиці, синергетиці, генетиці, біотехнології, нанотехнології, космом-ікрофізиці збуджують у нас відчуття занурення в нову історичну епоху. Ми стоїмо на краю ойкумени: над нами небо, під нами все людство з усією зникаючою в тумані минувшиною історії. За нами пролягає пережите і відпале минуле, перед нами - «ніщо», з якого може постати «все» («Практична Філософія», 2002, № 1). Але чи буде те «все» омріяно-гуманістичним, дійсно щасливим? Бо ж ми вже хвалилися тим, що «весь мир насилья мы разрушим до основанья», а потім - збудуємо новий, у якому кожен, хто був нічим, той стане всім. Настане Золотий вік щастя.
Бо епоха НТР панувала ще кілька сот років тому, - але й тоді виявилось, що грандіозні науково-технічні інновації - це ще не абсолютна гарантія поступу. Потрібні відповідного рівня відкриття в сфері поступу соціуму в сферах цивілізації і культури. І тут, думаючи про майбутнє, необхідно не менш пильно вглядатися в надра минулого. А водночас думати: в що і як вглядатися? Минуле - це не тільки бездонна скарбівня досвіду та уроків істини й правди, а й безмежний океан таємниць та незчисленних суперечностей. А до всього - то ще й свідомо вигаданих химер, абсурдних «аксіом», не розкривши справжньої суті яких, можна піддатися на оманливу «правду» й збитися на манівці. Особливо деформованою постає історія України, оскільки вона конструювалася на ґрунті антиісторичної методології, - її рецидиви не витравлені й досі.
Тож закономірно, що XXI століття і розгорнулося XXI століття розгорнулося  природою історичної місії світового українства - а тим самим на чільну позицію вийшла проблема наукової методології. Щодо розвитку суспільства в системі правової, демократичної, суверенної держави, то закономірно, що однією з найактуальніших постала проблема конституційна: і тому, що вона є завжди актуальною; і тому, що останнім часом предметом полемік стала не тільки сучасна Конституція, а й історія конституційного процесу, пов'язана з найголовнішими напрямками і пріоритетами розвитку нашої нації та держави. По-своєму інспіратором проблеми став ще президент США Б.Клінтон, коли заявив: ми знаємо український народ як давню націю, але молоду демократію, - отже, коли засвідчив помилку щодо української конституційної демократії, зафіксовану чи не всіми... українськими політиками та офіціозними документами часу СРСР. Загострили події останніх років, персоніфіковані найвищими посадовими особами, зокрема тими, що торкалися роковин Переяславської Ради, річниць І.Мазепи та П.Орлика.
У зв'язку з ними є необхідність нагадати: після величного періоду Київської Русі та Галицько-Волинської держави український народ сягнув вершини розвитку, коли створив Хмельниччину і відновив статус державного. Тоді він, подолавши найсильнішу на той час у Європі польську армію, ще раз возвістив світові: він - самосвідомий, нездоланний і вічний, свідомий і своєї історичної ролі та місії, і того, що досягти історичного покликання без власної держави, а це означає: політичної еліти, влади, соціальної і правової системи, мови, віри, культури, освіти, -неможливо. Цим він довів, що перейшов у нову якість - національну. Тому паралельно з англійцями та нідерландцями і створив нового типу - національно-демократичну державу та вершину тогочасної європейської думки - Конституцію. Відкривалася перспектива, яку пророкував великий німецький мислитель Й.Г.Гердер: еволюції України в новочасну Елладу. Та наступила ще одна орда - Московська. І знову постало питання про саме існування українського етносу. У світлі подій останнього часу, зокрема - видання Указу Президента «Про відзначення Переяславської Козацької ради 1654 р.» - на тогочасному процесі причин, намірів і можливих наслідків взаємодії українського і московського етносів, необхідно зупинитись детальніше.
Нагадаємо, паралельно з Указом відбулося кілька подій: з одного боку - відзначення 370-річчя з дня народження Гетьмана І.Мазепи та ювілею Гетьмана П. Орлика і його Конституції, але - відзначення не державно-офіційного, як те мало бути, а на рівні інтелігентських патріотичних сил, бо, - з другого боку, офіційні кола заходилися пропагувати Переяславську Раду 1654 р., а віце-прем'єр з гуманітарної політики примудрився заявити: досі була доба Мазепи - тепер переходимо до епохи Б.Хмельницького... Отже, як за царату та більшовиків зважився, по-перше, протиставити дві ланки єдиного процесу історії національно-визвольної боротьби українців: переможної та обнадійливої за Б. Хмельницього і затьмареної поразкою за І.Мазепи; а по-друге, свідомо чи ні, але спрямовувати громадську думку на ревізію національно-державницької орієнтації доби відродження суверенітету на грані ХХ-ХХІ століть. Надзвичайно неординарний крок, можливий, думається, тільки в Україні! А якщо при цьому зважити ще й на активний тиск з боку політикуму РФ з вимогою піддати перегляду абсолютно неминучі в Україні зміни в поглядах на історію, зокрема - в системі освітніх підручників (при цьому - змін у системі не російської, а новочасної української методології та історіософії), стане цілком зрозумілою різка реакція державотворчих сил на зазначеного роду політичні зигзаги. Один з прикладів - «круглий стіл», заініційований товариством «Просвіта» й Інститутом історії НАН у зв'язку з історичними датами - обранням 5 квітня 1710 р. Гетьманом України Пилипа Орлика та прийняттям створеної ним Конституції.
Розпочинаючи розмову, і народний депутат П. Мовчан, і директор Інституту історії академік В. Смолій цілком слушно провадили знакову паралель між тогочасною (XVIII ст.) ситуацією в Україні і сучасною, а також особливий наголос робили на проблемі не тільки об'єктивного вивчення правди історії минулих віків, а й на особливій актуальності переведення історії з рейок ідеології та політики на позиції наукової методології, філософії досвіду минулого. Для усвідомлення суті проблеми зауважимо: про П. Орлика і його Конституцію писалося наче й не мало (праці Ф.Голійчука, І.Борщака, А.Єнсена, Б.Крупницького, О.Оглоблина, Л. Винара), і у відомих дослідженнях є й вартості неперехідного значення, - одначе:
1)  більшість тих праць опублікована у закордонних виданнях, а тому за умов тоталітарного ідеологічного терору майже невідома «радянському» читачеві;
2)  є низка навіть «академічних» видань, які можуть тільки затьмарити як історичну правду, так і свідомість сучасників. Для глибшого прояснення суті проблеми, зокрема - про роль повноти й об'єктивності, єдності фактографії и методології не лише стосовно постаті П.Орлика (а у зв'язку з ним і Б.Хмельницького, І.Виговського, І.Мазепи) та його Конституції, а й стосовно історико-суспільної науки загалом, філософії уроків пережитого, звернемо увагу не лише на зміст, а й на стиль писань цілих десятиліть та політичних формацій.
 Тривалий час по смерті Пилипа Орлика він (як і гетьмани І. Виговський, І.Мазепа) поставав і для України, і для всієї Європи видатним політичним та державним діячем, героєм, особистістю легендарною. Справжнім патріотом. Письменником-інтелектуалом, що володів 12 мовами і вільно спілкувався з монархами, впливовими колами Європи. За ним полювали імперсько-московські вбивці, але доля, на відміну від Войнаровського (оспіваного К.Рилєєвим і замордованого царизмом), уберегла П.Орлика. Іншими акцентами відзначилися оцінки політиків та літераторів Московщини: спочатку Петро І у відозві до «малороссиян» атестував Мазепу лише як узурпатора влади, гнобителя та тирана навіть по відношенню до українських старшинських кіл, як експлуататора мас, аморального гульвісу, а головне - підступного двоєдушця, котрий планує запродати віру свого народу полякам, - а далі і О.Пушкін, піддавшись психозу царя (як піддавалися і церковники, посилаючи в храмах прокляття на адресу «зрадника Івашки Мазепи»; до речі, в тих храмах, що були збудовані з волі великого Гетьмана), зважився трактувати І.Мазепу як «злодея», гнів якого «неукротим», а головне - що «он не ведает святыни, ...не знает благостыни... кровь готов он лить, как воду... что презирает он свободу и нет отчизны для него...» Логічно, що подібним має бути й П.Орлик, тим більше, що пробував повернути державність спільно з татарським військом. Тож «логічно» й те, що «істини», ширені про Мазепу, множилися і стосовно П.Орлика: він - ворог, і не когось іншого (скажімо, московського режиму), а ... українського народу та світового прогресу. «Світового прогресу» найперше, бо ж його уособлювала... російська імперія. Про творчий доробок П.Орлика, і особливо про Конституцію, мови, зрозуміло, не велося. І не тільки про Конституцію 1710 р., а й, наголосимо, про весь український винятково інтенсивний Конституційний процес XVІІ - XVIII ст., котрий вносить принципові корективи в картину не лише державного життя, а й етно- та націогенезу. Це важливо тим більше, що автори «Малої енциклопедії етнодержавознавства» навіть у середині 90-х років XX ст., коли роль П.Орлика та його попередників - конституціоналістів була кардинально переглянута, пішли ще «далі». Тобто - до меж однозначності бачення та одно-мірності оцінок подій і осіб, а тим самим логічно до історичного нігілізму. І це тим печальніше, що один з авторів МЕЕ слушно (щоправда, в іншому місці) зазначає: «перше місце у визначенні нації належить саме людям, які народилися на даній території і мають право на свій власний суспільний порядок. Нація, маючи своїх людей і свою територію, змагає до того, - зауважував С.Дністрянський, - щоб на своїй питомій культурі відкрити шлях до цивілізації, змагає до того, щоб на своїй території витворити свою питому державну організацію» (с.70). Світ визнав, що в ім'я цього жили і творили П.Сагайдачний і П.Дорошенко, Б.Хмельницький та І.Виговський, І.Мазепа та П.Орлик.
Інакше оцінюють зміст і наслідки історичного процесу деякі автори МЕЕ. Доведеться почати з першої дивини - твердження, згідно з яким «завдяки Роману Мстиславовичу, Данилу Романовичу та їх нащадкам ще протягом майже 150 років Галицько-Волинська держава продовжувала і розвивала державницькі і духовні традиції Київської Русі», що відповідає історичній правді, - «Але й Галицько-Волинська держава не витримала ударів численних зовнішніх ворогів і, починаючи з 1349 р., ця етнічна українська територія на шість століть була відірвана від материної землі і перетворилась на вкрай пригнічену занедбану околицю чи то Польщі, чи Угорщини, чи Австрії, чи Німеччини» (МЕЕ, с.250).
Що держава не витримала ударів, - це так. Але автор чомусь «одним махом семерих побивахом» - століття і покоління, державу ототожнює з народом і його культурою, а тому й робить абсурдний висновок: та «територія на шість століть була відірвана від материнської землі»... Оскільки енциклопедія вийшла в XX ст., то мінус шість - це XIV ст. І одразу ж виникне навіть формальне питання: а де ж були ті землі за часів Гетьманщини? Так, у кінці XVIII ст. ми у вигляді кількох регіонів опиняємося в складі Трансністрії; так, кілька держав анексували українські землі... Але у тім то й справа, що українська держава була знищена та почленована, але український народ - українська етнонація! - ніколи не втрачав почуття єдності. Тому з XVI ст. до Європейських освітньо-наукових центрів іде молодь з усієї України; тоді ж розгортають діяльність українські освітні братства від Львова до Києва; перша всеєвропейського рівня академія починає діяльність 1575 р. в Острозі; Києво-Могилянська академія обслуговує студентів з усіх земель; перший український університет відкривається у Львові; боротьба за єдину православну віру точиться по всій Україні. «Русалка Дністрова», будителі адресувалися до всієї України. «Східняки» О.Кониський та М.Грушевський фундували славнозвісні «Літературно-науковий вісник» та Наукове Товариство ім. Т.Шевченка на «заході» - у Львові. А достославна «Просвіта» охоплювала всю Україну...
Українців хотіли трансформувати в малополяків, малоросів, маломадяр, малорумун, мало-австрійців, - і це сталося б, аби українці і з часу XVII ст. не усвідомлювали себе єдиним народом, єдиною етнонацією і на цій основі не діяли в напрямку відродження своєї етно-національної держави від Сяну до Дону. Без цього Б.Хмельницький не створив би великої України, а І.Мазепа і П.Орлик не прагнули б її відродити. Через призму реальної історії не можуть не викликати не тільки подиву і такі твердження: «Козаки під проводом своїх отаманів (? - авт.) у другій половині XVI - першій половині XVII ст. здійснили серію збройних виступів проти ляхів з гаслами розширення власних (?! - і все? - авт.) привілеїв. Налякані розмахом повстань (! - авт.), у 1638 р. поляки скасували запорізьке гетьманство і вжили низку заходів для нівелювання козацьких (тільки? - авт.) свобод. Жертвою чергового шаленого тиску на права і вольності українського козацтва став і вихованець єзуїтського колегіуму і Київської братської школи, неодноразово раніше обласканий (?! - авт.) поляками та скривджений турками (?! - авт.), чигиринський сотник Б.Хмельницький» (с. 251). Чи не фантастично, що скривджений турками і обласканий поляками Б.Хмельницький повстає проти... польського гніту, а його народне військо під Жовтими Водами підтримує військо... татарське? Не менш фантастично й те, що «Розпочавши війну за заподіяну йому (?! - авт.) шкоду, тобто внаслідок грубого порушення його прав і привілеїв, він досить швидко (як «умилительно»! - сказали б росіяни. - авт.) еволюціонував до усвідомлення категорії етнічної свободи українства, здогадки (!? - авт.) про яку висувались ще З.Копистенським, Й.Борецьким та деякими іншими православними і світськими мислителями. Хмельницький спочатку (? - авт.) орієнтувався на створення козацької територіапьно-політичної автономії у складі Речі Посполитої, де б могли об'єднатись (? - авт.) руський (? - авт.), польський (? - авт.) і литовський (? - авт.) народи (отже, в конфедерацію, чи як?! - авт.), а після переможного ходу повстання (? - авт.) у 1648-1649 рр. відкинув такі (? - авт.) концепції і став дотримуватись ідеї політичної самовизначеності України у межах Давньоруської держави на чолі з єдиновладним, самодержавним гетьманом-монархом.
Започаткована Б.Хмельницьким українська державницька ідея, по суті, була ідеєю монархічною» (с. 251). Висновки автора: «з нього вийшов би взірцевий самодержавець, котрий викорінив би не лише залишки козацької демократії і республіканського устрою Запорізької Січі; а й аристократичної польської олігархії (? - авт.). У цьому випадку жодного кроку вперед на шляху становлення і ствердження (? - авт.) природних прав людини і громадянина (людина - не громадянин і громадянин - не людина? - авт.) Україна не зробила б...» (с. 251). Не зробила б... В есе окремого автора подібного роду пасажі-передбачення можливо й допустимі. А в енциклопедії... Насичений крайнім суб'єктивізмом, не співвіднесеним з реальними фактами та документами, в енциклопедії цей зачин веде й до інших «відкриттів»: «Вже після Зборівської перемоги у серпні 1649 р. і започаткування (? - авт.) української державності у складі Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств сам Б.Хмельницький відновив політику тиску на селянство...
Стрімка втрата підтримки народу поряд з іншими (? - авт.) важливими факторами стала головною причиною того, що результатом 6-літньої війни виявився лише (? - авт.) протекторат російського царя, встановлений після відповідних (? - авт.) рішень Земського собору від 1 жовтня 1653 р., січневої (1654 р.) Переяславської ради, 23 прохальних (? - авт.) пунктів Б.Хмельницького, затверджених (? - авт.) царем Березневих або Московських статей від 21 березня 1654 р., монаршої грамоти Б.Хмельницькому з генеральною старшиною», грамоти малоросійській шляхті та міщанам Переяслава і Києва. «Саме ці документи (?! - авт.) можна вважати безперечною заслугою Б.Хмельницького у галузі відстоювання прав і свобод мешканців (?! - авт.) гетьманщини, бо завдяки йому особисто гетьман, панівна верхівка, еліта українського суспільства після переходу під протекторат Москви жодну (?! - авт.) з колишніх переваг у правовому становищі не втратили (?! - авт.).». Коментарі до цього тексту неможливі. Можливі питання: 1. Чи насправді була українська всенародна боротьба і держава в XVII ст.? 2. Чи до такого, як тут, Б.Хмельницького закликають нас іти в XXI століття? 3. Якщо Хмельниччина була саме такою, то чи потрібно дивуватися й іншим «відкриттям» такого типу: «Саме зажерливість української шляхти і козацької верхівки, яких цікавила, у першу чергу, не незалежність України, а особисті корисливі здобутки у вигляді земель, маєтків, промислів та інших привілеїв, особиста свобода панування над суспільством, призвели до наступних міжгетьманських та міжполковничих бійок, низки актів зрадництва, постійної зміни політичних орієнтацій, ворожнечі можновладців (? - авт.) Правобережжя і Лівобережжя; до відкинутої народом (? - авт.) Гадяцької унії 1658 р., що потягла за собою громадянську війну, фактичну окупацію російськими військами України» (с. 252), до перетворення України в провінцію Польщі..., до першого поділу «України між Польщею і Росією за Андрусівським перемир'ям 1667 р. і наступного за ним періоду Руїни, що перетворив Правобережжя у пустелю»...
Судячи з усього сказаного, підмосковне Лівобережжя процвітало і було раєм, - а все тому, що в Україні не було героїв, патріотів і борців, а були тільки власні гнобителі й зрадники. Тому чистою випадковістю треба вважати те, що багато з представників еліти, як «Д. Войнаровський, Т.Цюцюра, С.Палій, І. Глоба, Децик, Л. Полуботок, П. Калнишевський та ін., разом з дітьми, дружинами й іншими родичами були заслані до Сибіру, Соловків чи ув'язнені в Петропавлівській фортеці» (с. 253). Але судячи з усього, «закономірно», що «дехто (П.Тетеря, І.Мазепа, П.Іваненко (Петрик), П.Орлик) іноді з чималими козацькими скарбами втік за кордон...».
Отже: насправді бувало, що певна частина верхівки «дбала тільки про свої власні інтереси і грабувала народ усякими правдами і неправдами» (В.Антонович), і це було ганебним явищем, - та ще, виходить, «була» дбайлива опіка рсійських царів і вельмож, які коли й переслідували українську еліту, тероризували українське суспільство, цілеспрямовано нищили українські етнонаціональні здобутки в державному будівництві й культурі, то тільки з вини закатованих і засланих у Сибір та в інтересах добра і справедливості «малоросійських посполитих».
Щоправда, в Україні і за нещадного терору здійснювався демократичний правопорядок. «Насамперед, це стосується статей-конституцій, які підписувались кожним черговим Лівобережним гетьманом (крім І.Виговського) з московським царем, а починаючи від статей Б.Хмельницького, про які вже йшлося, і до І.Мазепи, з яким така угода виявилася останньою. Та й 23 прохальні (? - авт.) пункти Б.Хмельницького, які умовно можна вважати започаткуванням (? - авт.) українського конституціоналізму, до 1657 р. козакам відомі не були, оригінал їх знищений чи загублений, а саме тому не виключена (! - авт.) можливість їх фальсифікування» (с. 253).
Проаналізувати б реальні варіанти конституційних угод, до того ж: а) і співвідносно із звичаєвим правом українського народу, і співвідносно з еволюцією правосвідомості з часу «Руської правди» та статей Магдебурзького права в містах України; б) і співвідносно з правовими нормами московсько-російської адміністрації, - та автори МЕЕ воліють оцінювати все з промосковських державних та історіософських позицій. Нині переконуємося, що можливість фальсифікації не виключена і на початку XXI ст. Тому тим дивнішою виглядає тенденція, як у всіх бідах України бачити передусім, а то й лише самих українців; їхніх героїв досі подавати як зрадників, - а Конституцію П.Орлика практично досі замовчувати. Для певності і ясності наголосимо: іти вперед, повернувши голову назад, безперспективно. Не в інтересах ні України, ні Росії (як і Польщі, Угорщини, Румунії, Туреччини) ятрити болячки минулого. Але їх треба знати, щоб лікувати, а не демонструвати на сучасних політичних базарах з метою отримання нових дивідендів та закріплення колишнього зла в якості добра. Імперське мислення живуче, бо для ідеологів месіанізму наддержав воно здається вигідним для своїх народів. Принципова помилка! У минуле відходить атрибутика як гегемонії, так і рабства. При цьому з-поміж них нема кращого: гегемонізм суперечить міжнародним деклараціям про права людини й народів, філософії дійсної рівноправності, «а коли б не було рабів, то б не було й тиранів» (Б.Олійник). Рабство страшне не тільки для самих рабів, а й для рабовласників: воно руйнує творчі сили людей, узаконює несправедливість, паразитизм і пиху одних та зводить у ранг норми психологію приреченості, вторинності і меншовартості інших: не тільки окремих народів, а й вселюдських цивілізацій, мов та культур. Тому Україні необхідно всіма силами позбуватися комплексів рабства, мавпування, холуйства, а Росії (іншим претендентам у гегемони) - отруйної й самоотруйної ідеології вічної правоти, винятковості, богообраності.
Усе це торкається як сучасності, так і ставлення до минулого. У цьому разі - української національно-визвольної революції ХVІІ-ХVІІІ ст., Б.Хмельницького й І.Мазепи (як і П.Сагайдачного, І.Виговського, Л.Полуботка, П.Калнишевського і гетьмана К.Розумовського), бо й методологія в освітленні їх є кодом не лише до історичної правди, а й до справедливості грядущого. Тож і зафіксуємо історичну правду. Вона полягає в тому, що ще за життя до українських подій та історичних осіб застосовували подвійні чи й потрійні стандарти. Скажімо: одні - в історичних піснях і народних думах; інші - в «козацьких» літописах; треті - в зарубіжній європейській історіософії; і четверті (чи й п'яті, шості...) в Росії, Польщі, інших країнах-колонізаторах. Доки ми не зіставимо їх - до істини не дійдемо. Потрібно, як до того закликав великий Іларіон, в ім'я закону та благодаті шукати істину.
В ім'я істини й зафіксуємо: і в XX ст., як стосовно Переяславських угод, так і Андрусівського пакту, а також як стосовно І.Мазепи і Конституції П.Орлика співіснували надзвичайно суперечливі паралелі: Ще в «Українській загальній енциклопедії» за ред. І.Раковського зазначалося: «П.Орлик - генеральний писар за Мазепи, по смерті його прийняв гетьманську булаву на умовах Конституції, ухваленої Військом Запорізьким 5.Х/.1710 р. в Бендерах; походив із старовинного чеського роду; ціле життя віддав справі визволення України з-під Московського ярма і сподівався, що проти Московщини створиться коаліція західних європейських держав, яка приневолить Москву зректися України; 1742р.; лишив дуже цінний щоденник і обширне дипломатичне листування латинською, українською, польською, французькою та іншими мовами» (т. 2, с. 1875). Як не дивно, але й тут не мовилося про Конституцію, хоча й окреслювалася позитивна перспектива.
Почати б опрацьовувати й засвоювати велику спадщину! У тому числі - й не згадану і в цій енциклопедії конституційну проблему. Та разом із більшовизмом українську державу заступив СРСР, а науку - комуно-імперська ідеологія. І П.Орлик, його життєдіяльність та творчість стають об'єктом щонайвульгарніших «редагувань» та викривлень аж до містифікацій. Вершиною цього стає словоблудний пасаж в УРЕ, який є необхідність, як побачимо далі, навести дослівно: «Орлики (свідомий прийом знеособлення, - авт.) - українські феодали (виходить, і маршал Франції Григорій Орлик, син Пилипа, - український феодал, - авт.) кінця ХVІІ-ХVІІІ ст. Пилип Орлик (1672-1742) - один з активних співучасників зради гетьмана І.Мазепи... Після Полтавської битви 1709 втік до Туреччини. Діставши згоду швед, короля Карла XII, купка старшин-зрадників (?! - П.К.) після смерті Мазепи проголосила П.Орлика гетьманом. В 1711 разом з татарськими ордами брав участь у грабіжницькому нападі на Україну. З 1714 жив у Швеції, потім у Німеччині, Польщі, Франції, Туреччині. Намагався підбити уряди Туреччини і західноєвропейських держав на інтервенцію проти Росії, обіцяючи іноземним загарбникам віддати (?! - авт.) їм Україну. Зрадницькі плани П.Орлика щодо відриву України від Росії зазнали краху. Український народ (?! - авт.) затаврував його в народних думах» (Т. 10, с. 378; 1962 р.). Страшна неправда, але й вона буває корисною: оголює суть брехні. Найстрашніша - брутальна правдоподібність. У наведеній енциклопедичній (?!) позиції натрапляємо на низку дат, вони адресують нас до подій. Усе має створювати ілюзію достовірності та вести до мети - дискредитації Орликів загалом, Пилипа Орлика як людину і державно-політичного діяча зокрема. Ще тоді були відомими твори, які спростовують цинічний замір; однак про них компатріоти з середовища науковців... навіть не згадують! Як не згадуються «народні думи», в яких народ мовбито затаврував П.Орлика, оскільки метою авторів було не шукання та висвітлення об'єктивної реальності й правди, а накидання «істин».
І не могли цього типу «енциклопедистами» згадуватися історичні реалії, бо тоді необхідно було б хоч коротко викласти зміст справжніх подій і творів, а це неминуче призвело б до зворотного ефекту: необхідності показати П.Орлика не зрадником, а борцем за свободу; і не ворогом рідного народу, а його гідним сином, більше того - провісником кардинальних змін суспільно-політичної думки всієї Європи. Адже факти говорять: П.Орлик походив з родовитої, добропорядної української сім'ї; одержав щонайвищу на той час освіту (у тому числі - Києво-Могилянської академії); одруження з донькою полтавського полковника Герцика ввело його в коло найближчої до гетьмана старшини; сумлінна, талановита праця на посту генерального писаря прихилила до нього і маси козацьких кіл, й І.С. Мазепу. П.Орлик став його вірною опорою.
Частина старшини після Полтавської битви відійшла від підданого Петром І Гетьмана анафемі як злочинця, зрадника інтересів українського народу і православної віри, визискувача і тирана. Пилип Орлик знав правду: думою про свободу, суверенітет, розквітлу державність жив не лише І.С.Мазепа, а й народ. Тому П.Орлик пішов у вигнання, страшно бідував, постійно переховувався від шпигунів і вбивців царату, - але не зрадив ні І.Мазепи, ні національно-визвольних ідеалів, ні високої честі та гідності всенародного обранця. Саме так, бо він був не «проголошений купкою старшин-зрадників», а обраний на Гетьмана всім Військом Запорізьким та визнаний урядами цивілізованих держав Європи.
Петро І, царизм мали підстави ненавидіти великого українця: і як людина Пилип Орлик належав до найбільш освічених, обдарованих, культурних діячів Європи; і як державний діяч він знаменував появу того типу просвітителів-демократів, котрі утверджували принципово новий і зміст, і стиль діяльності: захисників суверенітету, свободи, демократії, гуманізму, прав кожної людини, суспільної верстви, нації. Тому самим провидінням був посланий на виконання місії творця нового типу Конституції - Закону, що явив би синтез досвіду минулого, голосу сучасності, пророцтва тенденцій майбутнього. Тут ми й доторкаємося до кореневих причин утвердження ідеології та методики інсинуацій, свідомої деформації історії, підміни правди правдоподібними візіями, а разом з тим і гострої проблемності стосовно П.Орлика та його Конституції і в наш час. Початок деформаціям, нагадуємо, був покладений ще Петром І. Ідучи з військом на Україну, цар говорив у відозвах до населення, що йде не як окупант, а як визволитель; і не тільки від іноземців - шведів, а й від гетьмана, оскільки той, мовляв, замишляє продати Україну і віру, є тираном і здирником, і не тільки стосовно посполитих, а й старшин.
Народ не міг вірити чорній отруті, й тоді «цар-визволитель» поголовно вигубив Батурин, а саму столицю спалив, розорав і пустив попелом по вітру. За свідченням літописців і чужоземців, Україна стала великою Руїною: палали міста і села; вулиці стояли в шибеницях, річки пінилися кров'ю розтерзаних патріотів, - а в церквах піддавали анафемі... гетьмана І.Мазепу. На руїнах української демократії зводилися основи російського тоталітаризму, клався фундамент імперії як тюрми народів.
Пирует Петр. И горд, и ясен,
И полон славы взор его.
И каждый миг его прекрасен... -
писав замилувано О.Пушкін, протиставляючи «великому» цареві «злоносного» гетьмана. То пізніше прийде просвітлення, й О.Пушкін почне збирати матеріал для іншого бачення історії України. Та і його вб'є імперія. Корисливі вітії й далі славитимуть Петра І, аж поки воістину великий Тарас не дасть справжньої оцінки тиранам -
Це той перший, що розпинав
Нашу Україну,
А вторая доконала
Вдову-сиротину...
Та, до речі, вторая, що також клялася в незрівнянній любові до «дітей своїх малоросів» і афішувалася як друг енциклопедистів-демократів та всіх пригноблених і нещасних!
В.Антонович, М.Костомаров, М.Грушевський, в дусі Т.Шевченка, визначають наукові підходи до висвітлення минулого. Тому в їхніх працях навіть найзначніші історичні постаті будуть розглянуті неодномірно, атому й оцінені неоднозначно. Однак: з позицій не чужих, а вітчизняних інтересів. Стане зрозумілим: за основу має братися не лукаво підкинута концепція, згідно з якою Київська Русь - якщо й не винятково російська, то - «спільна» спадщина трьох східнослов'янських народів (у майбутньому - єдиного східнослов'янського племені), один із яких - російський є «старшим», а тому й повноправно законодавчим, навіть зобов'язаним «собирать» «випадково» роз'єднані землі в «единую, неделимую Россию».
Історична правда виявляла: перше: ще Київська Русь розпалася не так через нашестя татаро-монголів, як, подібно Римській імперії та імперії Карла Великого, на основі природної етнічної диференціації. І саме з цієї причини українці і росіяни пішли різними державно-ідеологічними й релігійними, культурними шляхами та з XIII по XVII ст. розвивалися абсолютно нарізно. Це були народи різних расово-етнічних груп, з різною ментальністю - слов'янською і татарською, угро-фінською; різною правовою, мовно-філософською та релігійною системами (хоча останні покликалися на одне - візантійське - джерело, взяли з нього різні засадничі орієнтири: українська - культурно-демократичний, російська - державницько-тоталітарний).
І друге: українська державність має сталу історичну тяглість. її фундамент - анти, склавіни, княжа доба і Галицько-Волинська держава; наступний самодостатній етап - період Гетьманщини. Гетьманщини як цілості, - що зобов'язує бачити її не так у відцентрових, як у центробіжних тенденціях, і особливо - коли йдеться про такі фундаментальні явища, як Хмельниччина і Мазепинщина-Орликівщина. Знову - проблема насамперед методології. Представники імперської орієнтації (незалежно від «деталей»: були вони декабристами-конституційниками чи махровими чорносотенцями, демократами типу В.Леніна і Г.Федотова чи інтернаціоналістами типу М.Горького й О.Солженіцина) стоять на одному: був і має бути один народ, отже - одна держава, мова, культура, церква. Мотивації ідеї різні, найчастіше - закамуфльовані, але причина одна: «Росія без України неможлива!», а одвічна ж мета одна: імперія.
Якщо це йде від росіян, то коли не виправдати реакційний анахронізм мислення, то хоч зрозуміти його можна: імперське буття усе ще рефлектує й прагне реанімувати імперську свідомість до активної дії. Його носії певні, що їхній шовінізм - в інтересах Росії, хоча це є глибокою помилкою. А коли йдеться про вчорашніх в'язнів тюрми народів, котрі й сьогодні навіть обіймаючи високі державні посади заявляють: все! - з 90-го року була епоха Мазепи, тепер повертаємося до епохи Б.Хмельницького, - то що їх спонукає до цього? А точніше: чому вони прагнуть реанімувати не тільки рабство, а й ідеологію та методологію рабства?! Адже ставити проблему «Б.Хмельницький чи І.Мазепа (П.Орлик)» означає не що інше як реанімацію або історичного невігластва, або свідомого (скоріше всього - з мотивів кар'єрно-корисливих) виконання чужої волі в ім'я чужої народові мети. Або: того й іншого... Справді: коли посилаються на Б. Хмельницького, то твердять: найголовнішою метою та досягненням національно-визвольної української революції цей Гетьман вважав Переяславські угоди, а сутністю тих угод було... возз'єднання України й Росії. Як писали окремі літератори, щоб злитися і бути «навіки разом».
Але: по-перше, чи вів про це мову Б.Хмельницький 1648 р., коли йшов на битву під жовтими Водами? По-друге, чому про угоду зайшлося аж у 1654 р.? По-третє, було (припустимо, що було) «возз'єднання», чи, як те показував М. Брайчевський, приєднання? І, по-четверте, яка ж справжня доля тієї угоди? Останнє важливо тим більше, що й нині є бажаючі, наголосимо, святкувати (саме святкувати!) 350-річчя її чинності... Доведеться почати з того, що Б. Хмельницький, за свідченням автора твору про нього французького письменника П. Меріме, «усе своє життя присвятив боротьбі за... незалежність українського народу»; при цьому не обмежувався допоминанням своїх лише чи то приватних, чи то етнічних інтересів. Гетьман «був захисником своєї нації», і на переговорах з поляками 1654 р. рішуче наголошував: «Щодо мене, то я схильний укласти мир за умови, що король, Річ Посполита визнають нашу незалежність, як іспанський король щойно визнав незалежність Голландії». А продовжити нагадуванням, що писаного автентичного тексту угоди з Москвою не тільки немає, а й, як існують докази, ніколи не було! Були усні домовленості, які обома сторонами підписані не були, бо відкинуті Москвою, раптом «загубилися», а потім на різних етапах історії та з різними гетьманами трактувалися зовсім по-різному, особливо царизмом в своїх інтересах. Той інтерес був завжди ідентичний: імперія, в якій українці асимілюються й зникають як самодостатній народ. Тому-то 23 статті Б. Хмельницького царизмом і були відкинуті.
Дивуватися не доводиться: імперським самодержавно-рабським, тоталітарним навіть у сфері релігії в Росії був увесь спосіб життя. Чи могли цього прагнути українці? А тим самим: чи й справді, по-перше, так примітивно бачили майбутнє Б.Хмельницький і український народ, та, по-друге, якби й було в якихось елементах, то невже такого змісту акцію ми маємо святкувати у XXI столітті? Насправді: розпочинаючи Раду, Б.Хмельницький зазначив: Україна спустошена війнами, польською експансією, татарськими «ловами», нещадними нападами сарани, знелюдненням міст і сіл, - тому, сказав він, тільки власними силами нам піднятися важко. Потрібен протекторат. Протекторат, наголосимо, як усталене явище в усій Європі, бо суть його зводилася не до «возз'єднання» народів, а до тимчасового опікунства глави однієї держави над іншою. В ім'я не поневолення її, а підтримки суверенітету. І запитав гетьман: волимо султана турецького, хана кримського, короля польського чи царя московського? Отже, запропонував вибір. Частина учасників Ради воліла царя Московського, бо найменше знала його; частина (як І.Богун) протестно пішла з Ради; частина, як Київський митрополит Косів, не визнала слушності угод з Москвою і ніколи не підписала ніякого документа; частина полків збройно виступала проти московської «дружби».
Московські стрільці змушували народ присягати цареві, але його позицію прекрасно відбив С. Дівович в славетному діалозі «Суперечка Малоросії з Великоросією»: не бундючся й не намагайся командувати мною, - говорить там Малоросія, бо я не піддавалася тобі, Великоросіє, а визнала протекторат царя; ти також під його владою, - отже: з тобою ми рівні... Рівні! - гадав народ. Підданці! - вважали московці. Й невдовзі Б.Хмельницький дізнався: москалі з поляками ділять Україну; навіть Київ відходить до Польщі, - і ця підлість свідомо утаємничена від Гетьмана. Відповідь: лист-обурення - цареві, і лист-пропозиція шведському королеві Карлу X приступити до створення ліги 7 держав Європи, серед якої і Україна була б незалежним, рівноправним членом співдружності. Водночас приймається історична ухвала перетворити владу Гетьмана на спадкову, оскільки держава - монархія за тодішніми європейськими правилами не могла бути інкорпорованою в іншу державу! Б.Хмельницький двічі відхилив пропозицію, але перемогли інтереси суверенітету.
Смерть Богдана Хмельницького перешкодила здійсненню планів суверенізації. Однак, події змусили рішуче протистояти анексійним планам Москви, - і 1657 року спеціальним меморандумом Гетьман Іван Виговський повідомив керівників усіх держав Європи про денонсацію угоди з Москвою. Надзвичайного резонансу набула перемога Української армії понад 100 тисячним військом Москви, але вона не набула належних наслідків, бо й тепер українці щодо Москви вчинили подібно до Б.Хмельницького стосовно Польщі: не стали руйнувати їхню державність. За це сусіди сповна віддячили благородству І.Виговського: він, як і його рід, були замордовані.
Отже, зважаючи на зраду Москвою переяславських домовленостей та на посягання на вольності і права українців, Переяславська угода 1654 р. втратила чинність. І природно виникають питання: 1. Коли угода 1654 року була денонсована українським урядом і народом (що було закріплено славнозвісною Конотопською битвою), то що збираються святкувати сучасні москвофіли? 2. Чи правомірне протиставлення епох Хмельниччини і Мазепинщини-Орликівщини? Нагадаємо: як і Б.Хмельницький, І. Мазепа тривалий час намагався впроваджувати в життя принципи внутрішньої і зовнішньої політики Б.Хмельницького. І подібного нього був вражений віроломною асиміляторською політикою Москви й став на шлях бунту та переговорів з королем Швеції - тепер уже Карлом XII - про створення спільної коаліції незалежних європейських держав.
Карл XII з І.Мазепою битву програли. Але тільки битву. Ідея суверенної України знову перемогла. її носієм і лицарем став Пилип Орлик. «Енциклопедисти» говорять про його спроби збройно поновити суверенітет, а також про здійснення походів разом з татарами, що мало негативний характер. Було таке. Загалом: Україні не завжди щастило на союзників. її зраджували не тільки в ХVІІ-ХVІІІ ст., а й у XX ст.: то країни Антанти у 1918-1920 роках, то росіяни, поляки, чехи, навіть американці і їх союзники в кінці Другої світової війни, коли або разом воювали проти УПА, або закликали об'єднатися пригноблені в СРСР народи не заради визволення їх, а лише задля послаблення СРСР. Імперія мала залишатися, а в ній колонією й Україна...
Однак не випадково говориться про невдалий похід 1711 р. і не говориться про його мету та започаткований П.Орликом конституційний процес. Пилип Орлик вимушено жив за кордоном, і не як скинутий монарх, що хотів повернути корону й маєтності, а як політичний глава держави, уряд якої опинився в еміграції. Наголосимо: у першій масштабній політичній еміграції. Тож він зобов'язаний був боротися за державно-політичне визволення народу. Отже, продовжувати тактику і стратегію Б.Хмельницького та І.Мазепи, інших гетьманів-патріотів. З цієї причини він вступав у тимчасові союзи з турками і татарами (критики П.Орлика сором'язливо «забувають», що аналогічно діяли всі державці, а СРСР реально співпрацював то з Гітлером, то з державами антигітлерівської коаліції), але всі його помисли скеровувались на створення союзу європейських держав, які б не тільки допомогли визволитися Україні, а й перепинили тотально-світову експансію Московської імперії, яка, зауважимо, припинена не була і це завдало розвитку світової цивілізації та культури величезної шкоди.
П.Орлик бачив не тільки Україну, а й весь огром масштабної проблеми. Тому брав до уваги не лише військовий фактор, а й конституційно-дипломатичний, правовий. Його Конституція 1710 року містила широку програму як внутрішнього розвитку на засадах демократії, рівності, свободи, справедливості, так і міжнародних відносин. Це був «білль» про права людини, соціальних верств, націй, що на 77 років випереджав Конституцію США! Але ж Конституція П.Орлика, - парирують опоненти, - не була втілена в життя. Одначе, так може кваліфікувати ситуацію лише догматично-формативна логіка, оскільки подібного роду явища мають дві форми втілення: практичну (в структури державно-адміністративного управління) і теоретичну (в сферу суспільної свідомості).
Нагадаємо: українська Конституція згідно з міжнародними нормами була санкціонована королем однієї з наймогутніших тогочасних держав (Швеції), отже була визнана як реальність міжнародною суспільно-правовою думкою. А головне - була введена в практику на терені Правобережної України. Зрозуміло, що обставини не дозволили застосовувати її широкомасштабно й тривалий час. Але хіба це применшує зміст і роль Конституції? То вже проблема обставин. Тим більше, що Конституція була відбиттям голосу й волі, світогляду народу, продовженням його багатовікової життєвої теорії й практики.
Воістину абсурдно: в різного роду нормативних виданнях (маємо на увазі «Словник іноземних слів», термінологічні словники, «Советский энциклопедический словарь» та філософський) зазначається: «Конституція (лат.) - основний закон держави, який закріплює суспільний і державний устрій, порядок утворення, принципи організації і діяльності державних органів, вибору системи, а також основні права й обов'язки громадян. У суспільстві з антагоністичними класами К. відбиває співвідношення класових сил, виражає волю панівного класу і закріплює його диктатуру». Це - вершина людино-, класово- і національно-ненависницької ідеології та фетишизації універсального різновиду диктатур, тоталітаризму, імперіалізму (хай і радянського), антигуманізму. Та й цього комплексу національно-патріотичного нігілізму авторам УРЕ мало. «Найдавнішою, - пишуть вони, - чинною (з 22 поправками) буржуазною Конституцією вважається К. Сполучених Штатів Америки, що її було прийнято 17 вересня 1787 р.» Щоправда, зауважують вони, діють «напр. в Англії - Велика Хартія вільності 1215, Білль про права 1689, Акт про Парламент 1911, Акт про народне представництво 1949 р.» (УРЕ, т. 7), інші акти навіть у Пакистані та Парагваї. Але то в інших. До того ж - «буржуазного» права можна до уваги не брати загалом. І особливо - коли йдеться про історію вітчизняну. Особливо, бо інакше доведеться говорити й про Конституцію П.Орлика, «Книги Битія українського народу» М. Костомарова, Конституцією УНР, - а тим самим ще про ширші та глибші джерела, що неминуче поверне нас до глибин історії українського народу, а це вже - воістину небезпечно! Ворогам України, щоправда, як твердили руйнівники «старого світу», а все ж...
Енциклопедистам «антибуржуазної» методології якось не спадає на думку як те, що «Велика хартія вільності»1215 р. та «Білль про права» 1689 р. мають немало відмінностей, але об'єктивно вони поєднані: є англійськими структурою правових норм; так і те, що до «Конституції» П.Орлика Україна також мала добре розроблені зводи законів (у формі універсалів Б Хмельницького, І.Мазепи), а епоха XVII - XVIII ст. вважається буржуазною, позначеною появою перших національно-демократичних держав - Англії, Нідерландів і України. І тут знову з усією виразністю постає роль методології. Англійські (інших іноземних країн) дослідники керуються правилами: відштовхуватися від усієї повноти фактів та джерел; застосовувати аналіз і синтез, ґенезу розвитку певних явищ у їх органічному часопросторі, виведення висновків і оцінок з фактів, а не навпаки - групування «фактів» відповідно до зарані сконструйованої «аксіоми». Навіть підручники, українські академічні видання досі просякнуті аксіоматизмом комуно-імперської партійно-класової ідеологи. Багато хто, теоретично відкидаючи її, не володіє дійсно науковою методологією, лицює сучасний світогляд за старими мірками. Тому часом розпачливо запитує: то йдучи у майбутнє, нам орієнтуватися на Москву чи на Європу? І «велемудро» відповідає: гайда в союз Росії та Білорусії, а в Європу - тільки з Росією! І тоді, мовляв, усі проблеми і конституційності, і державної ідеології розв'яжуться без зайвих клопотів.
Коли не маємо власної голови, тоді посилаємося на загальну бідність; коли забуваємо Шевченкове: «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля» та «і чужому научайтесь й свого не цурайтесь», - тоді забуваємо сказане ще Володимиром Мономахом: «що знаєте - не забувайте, а чого не знаєте - вчіться». А водночас прагнення автора «Повісті минулих літ» пізнати: «звідки пішла Руська земля, хто в ній першим почав княжити» (отже, на якій правовій основі постала й була наша прадавня держава). І не тільки це. Але це дуже важливо. Навіть іноземцям відомо: великокняжа держава була суперницею Візантії не тільки у військово-економічному плані. Київська Русь мала фундаментальний звід законів «Руська Правда», творений і удосконалюваний Володимиром Великим, Ярославом Мудрим, Володимиром Мономахом. І та «Руська Правда» була «конституцією» не тільки в Українській прадержаві, а й до XVI ст. у королівстві Литовсько-Польському!
Так, згадана Конституція упродовж віків зазнавала певних коректив. Але ж і Конституція США діє з 22 поправками! - і це є цілком нормальним явищем, бо Конституції ті регулюють правила суспільних відносин, життя людей, але зумовлюючою першоосновою всього є феномен життя. Ще раз наголосимо: для тих, хто «вчиться так, як треба» і має «свою мудрість», то головне - своє життя; для «пролетаріату» - чуже життя і чужа мудрість. П.Орлик синтезував мудрість сотень українських поколінь, тому його Конституція враховувала законотворчий досвід і турецький, і шведський, і французький та німецький, англійський, польський; наголосимо: і найдавніший, і XVIII ст., - але вона була Конституцією українською. Нагадаємо; Конституцією України - однієї з перших трьох національно-демократичних держав Європи. Отже, Конституцією і всіх попередніх поколінь та формацій, що спиралися на державно-управлінський «тризуб» - народне віче («чорні ради»), боярська дума, великий князь; і - новочасної соціально-політичної формації, що ставала на шлях визнання національних, демократичних, буржуазних відносин. Потрясаюче: автор Конституції - Гетьман, але починає градацію громадянських інституцій і прав з вимоги чітко окреслити і права, і свободи, і - особливо - обов'язки не тільки кожної людини, суспільної верстви, всієї нації, ай - Гетьмана. Більше: Гетьмана передусім, - бо, по-перше, були, як зазначає П.Орлик, гетьмани-узурпатори влади, а, по-друге, народоправною була багатовікова українська традиція. Не дивно ж, не тільки князі нав'язували свою волю громаді, а й народ (як кияни у ставленні до Юрія Довгорукого, Андрія Боголюбського) - князям.
Бувало, що боярська дума визначала князівську політику, але Роман і Данило Галицькі рішуче боролися з боярською олігархією. А останнє слово в Україні-Русі завжди належало «чорним радам» - народному віче. Людські, національні, демократичні інтереси - ось пафос і система правових норм Конституції П.Орлика. Цим вона українська і європейська, і цим - антимосковська, бо - антиімперська; і так само: оскільки антиімперська, остільки - антикомуністична з її орієнтацією на самодержавство, тоталітаризм, антигуманізм, принципову орієнтацію на міжнародний гегемонізм, особову, національну, мовну, культурну, духовну деперсоналізацію. Найвища мрія і мета П.Орлика - реально щаслива доля усіх верств свого народу. Тому його Конституція не могла бути прийнятною не тільки для охопленого колонізаторським зудом царизму, а й для тих в Україні, хто зрікся демократизму й патріотизму, хто, за виразом Т.Шевченка, за шмат гнилої ковбаси, за чини і маєтності ладен був продавати і рідних матерів, а тим самим - майбутнє не тільки своєї Батьківщини, нації, мови, віри, культури, а й своїх дітей, себе як людей.
Не сприймається Конституція П.Орлика й нині не тільки тими, хто її не знає, а й частиною тих, що знають, але не приймають її гуманістичної національно-державницької наповненості та спрямованості, всезростаючої актуальності. Одним з найяскравіших доказів більшовицько-методологічного традиціоналізму, нагадаємо, є III глава «Малої енциклопедії етнодержавознавства» (1996) з промовистою назвою «Уроки української державності». У ній розглядаються, як ми бачимо, підсумки діяльності українських державних діячів упродовж століть. Говориться й про державницький етап VIII - XIII ст. Здавалося б - обнадійливий прорив у розгляді ґенези української державності! Але радість виявляється передчасною: замість аналізу діяльності керманичів суспільства, автор дає варіації оцінок тих діянь з боку істориків. І то - не всіх, а декотрих (М.Грушевського, С.Томашівського, І.Крип'якевича, Д.Донцова), до того ж, - оцінок, не співвіднесених з фактами, а виведених апріорі, і ще очевидно й тому - в основі критичних.
Чи ж дивно, що про «Руську правду» навіть не згадується? Так само починає жевріти надія на краще, коли крок за кроком фіксуються «статті, пункти і грамоти» правового характеру, а далі - й «конституції» (конституційного типу і значення угоди та закони), впроваджувані з часу Б.Хмельницького. Але й тут невідомо чому «Конституція» П.Орлика також навіть не згадується... А сам П.Орлик появляється в «обоймі», однак з неймовірною інтерпретацією: як такий, що подібно «П.Тетері, І. Мазепі, П.Іваненку (Петрику)... іноді з чималими скарбами втік за кордон та ще й отримав там землі і маєтки за вірну службу тій чи іншій короні...». «За кого ж ти розіп'явся, Христе, сине Божий?» - трагічно запитував Т.Шевченко. За що і від кого ж це ви, І.Мазепо та П.Орлику, отримали землі й маєтки? - запитаємо ми. І в ім'я чого цинічно ширить нісенітниці автор і в час творення суверенної України, за яку, а не за маєтки і землі, віддали всі сили, навіть життя славні її сини? Можна було б припустити авторський недогляд і тоді про ці факти не говорити.
Але загалом солідну й авторитетну працю випускав не лише автор цієї статті! Статті (Вступної, отже - засадничої), до речі, чи не всуціль критичної стосовно всіх етапів українського державотворення. І не випадково, бо й у 90-х роках XX ст. про І.Мазепу автор пише так: «Саме за гетьманування І.Мазепи набуло розквіту найогидніше з порушень природних прав людини - інтенсивне закріпачення українського селянства, а гетьман увійшов в історію як започаткувач кріпосного права на Лівобережжі, найбільший кріпосник... Наприкінці гетьманства і. Мазепа своєю недалекоглядною, не виваженою, і, нарешті, бездарною дворушницькою політикою спровокував (?! - П.К.) спалення О.Меншиковим Батурина, повне зруйнування царськими військами Запорозької Січі, загибель десятків тисяч невинних людей, спустошувальну російсько-шведську (?! - П.К.) навалу на Україну...». Воістину: «не так тії вороги, як добрії люди»; і досі «гірше ляха» розпинають Україну «свої діти»: автор ніби не читав хоч би всієї" цитованої праці, а тому в дусі... Петра І трактує трагічні події історії свого народу, ставить все з ніг на голову, і замість того, щоб показати повстання Гетьмана як наслідок протесту проти все посилюваного колоніалізму й тоталітаризму царської Росії, - ще раз піддає анафемі не тільки І.С.Мазепу, а й героїчних захисників Батурина, покріпачених та тисячами мордованих і нищених козаків, весь український народ: зрештою, чесну, об'єктивну українську науку. І, природно, П.Орлика - виразника волелюбних настроїв сотень поколінь борців за право мати свободу, бути людьми, бути українцями. Та історія визнала: Конституція П.Орлика стала яскравим виразом не зради народних ідеалів, а їх утвердження, пророцтвом і долею народу, його волею і незнищенністю духу. Тому вона не лишилася тільки фактом історії або творчої біографії видатної людини. Істинний енциклопедист, гуманіст-патріот, далекоглядний мислитель Пилип Орлик створив універсального звучання правовий феномен, вартість якого надзвичайно висока, і, особливо, - для сучасної України, а тим самим і світової цивілізації та культури: вона і утверджує, і підтверджує можливість та наявність вічних нетлінних цінностей, окреслює для майбутнього справді демократичний, гуманістичний шлях, пророкує і прогнозує можливе велике майбутнє України. України суверенно-правової.