Українські етнічні, державотворчі й націєтворчі процеси в другій половині XVI ст.в українознавчому вимірі (Початок у №1. – 2011.)
Автор: Фігурний Юрій
кандидат історичних наук, завідуючий відділом української етнології НДІУ МОН України. Автор близько тридцяти публікацій, присвячених козацькій культурі та етнонаціональним державотворчим проблемам, зокрема двох монографій: «Історичні витоки військової культури українського козацтва», Київ, 1997 та «Історичні витоки українського лицарства», Київ, 2004.

У статті досліджуються етнічні, державотворчі й націєтворчі процеси на теренах України в 2-ій половині XVI ст. в українознавчому вимірі. 1 липня 1569 р. польські й литовські можновладці уклали Люблінську унію, за міждержавними умовами якої Польське королівство й Велике князівство Литовське утворили спільну державу – Річ Посполиту. Унаслідок цього майже всі українські етнічні землі (за винятком Берестейщини), які до того підпорядковувалися Литві, відійшли до Польщі. З остаточним знищенням українських державницьких традицій на терени України й на українців поступово насуваються асиміляційні процеси полонізації. Берестейська унія 1596 р. стала лише етапом на цьому шляху. Проте Україна й українці змогли не тільки витримати й зберегти свою етнічну ідентичність, але й завдяки українському козацтву, яке з часом перетворилося на провідну суспільну верству, відновити свій державотворчий і націєтворчий потенціал.

Ключові слова: Україна, українці, українознавство, Люблінська унія 1569 р., Берестейська унія 1596 р., українське козацтво, козацькі повстання 90-х років XVI ст., К. Косинський, С. Наливайко, українські етнічні, державотворчі й націєтворчі процеси.

Украинские этнические, государствосозидательные и нациесозидательные процессы во второй половине XVI века в украинознавческом измерении

В статье исследуются этнические, государствосозидательные и нациесозидательные процессы на землях Украины во второй половине XVI в. в украинознавческом измерении. 1 июля 1569 г. польские и литовские власти заключили Люблинскую унию, по межгосударственным условиям которой Польское королевство и Великое княжество Литовское образовали одно общее государство – Речь Посполитую. Вследствие этого почти все украинские этнические земли (за исключением Берестейщины), которые до того подчинялись Литве, отошли к Польше. С окончательным уничтожением украинских государственнических традиций на земли Украины и на украинцев постепенно надвигаются ассимиляционные процессы полонизации. Брестская уния в 1596 г. стала лишь этапом на этом пути. Однако Украина и украинцы смогли не только выдержать и сохранить этническую идентичность, но и благодаря украинскому казачеству, которое со временем превратилось в ведущий общественный слой, возобновить свой государствосозидательный и нациесозидательный потенциал.

Ключевые слова: Украина, украинцы, украинознавство, Люблинская уния 1569 г., Брестская уния 1596 г., украинское казачество, казацкие восстания 90-х годов XVI в., К. Косинский, С. Наливайко, украинские этнические, государствосозидательные и нациесозидательные процессы.

Ukrainian ethnic, state-building and nation-building processes in the second half of XVI century in the dimension of Ukrainoznavstvo

Ethnic, state building and nation building processes on the territory of Ukraine in the 2-nd half of XVI century in the dimension of Ukrainoznavstvo is researched in the article. On march, 1 1569 Polish and Lithuanian mighty made Lublin union. For its interstate conditions Polish Kingdom and Grand Duchy of Lithuania created one conjoint state – Rich Pospolytu. Thereafter upon almost all ethnic Ukrainian lands (except Beresteishyna), which earlier were under Lithuania, passed to Poland. With the final destruction of Ukrainian state-building traditions assimilative processes of Polonization moved onto the territory of Ukraine and Ukrainians. Brest Union in 1596 became only a stage on this way. But Ukraine and Ukrainians managed not only hold and keep their ethnic identity but also, thanks to Ukrainian Cossacks, which became main social layer, to recreate its state-building and nation-building potential.

Key words: Ukraine, Ukrainians, Ukrainoznavstvo, Lublin union 1569, Brest union 1596, Ukrainian Cossacks, Cossack rebels of the 90-th in XVI century, K. Kosynskiy, S. Nalyvaiko, Ukrainian ethnic state-building and nation-building processes.

Українські етнічні, державотворчі й націєтворчі процеси в другій половині XVI ст.в українознавчому вимірі (Початок у №1. – 2011.)

Українські етнічні процеси в 2-ій половині XVI ст. відзначалися поступовим піднесенням та активізацією, особливо якщо порівняти їх розвиток у XV – 1-ій половині XVI ст.: 1) перебування українських етнічних земель (середина XVI ст.) у складі різних державних утворень (Великого князівства Литовського, Польського королівства, Московії, Угорщини, Молдови, Кримського ханства) гальмувало українські етнічні процеси; 2) створення внаслідок Люблінської міждержавної унії 1569 р. федеративної держави Речі Посполитої та входження переважної більшості українських територій до її складу посприяло, на нашу думку, становленню українського етносу та його консолідації; 3) прагнення польської панівної меншості поступово нав’язати українській підлеглій більшості свої закони, традиції, мову і релігію наштовхнулися спочатку на слабкий, а пізніше – і на рішучий спротив частини української етнічної спільноти; 4) юридичне оформлення Берестейської міжцерковної унії 1596 р. і створення Уніатської (греко-католицької) церкви не тільки розкололо єдину Руську православну церкву, але й стало потужним каталізатором подій, які, врешті-решт, призвели до всеукраїнського вибуху в середині XVII ст. – національно-визвольної війни та соціальної революції українського народу під керівництвом Б. Хмельницького.
Аналіз українських державотворчих процесів в 2-ій половині XVI ст. характеризується їх тісною взаємопов’язаністю з етнічними, націєтворчими процесами, спрямованими на відродження українського державотворчого потенціалу. Символічно, що коли в 1471 р. литовські можновладці ліквідували Київське удільне князівство, майже одночасно, тільки дещо південніше, починає зароджуватися українське козацтво, яке стало черговим формотворчим чинником вітчизняного державотворення. Українське козацтво – складне і багатогранне явище – відіграло важливу роль у долі України, українців і світового українства. Саме завдяки козацтву в середині XVII ст. була створена Українська козацько-гетьманська держава (Гетьманщина), яка продовжила державотворчу традицію українського народу в пізньому середньовіччі та ранньомодерну добу. Під впливом козацтва на українську культуру протягом бездержавного і колоніального ХІХ ст. в ментальності українців жило прагнення до волі і свободи, а козак був уособленням українського ідеалу чоловіка-воїна. Безсмертний козацький дух посприяв відновленню і становленню української державності в ХХ ст. [13, 3].
Щодо проблеми виникнення українського козацтва серед науковців побутує багато версій і концепцій. Так, професор І.Рибчин наголошував: «Досі виникли такі теорії про початки української козаччини: етимологічна чи етіологічна теорія. Соціологічні теорії: гетерогенетичні, ендогенетична – М. Грушевського. Загальна побутово-історична теорія – Гунтера Штекеля. Соціопсихічно-динамічна теорія автора цієї праці [І. Рибчина. – Ю.Ф.] (як доповнення теорії М. Грушевського)» [14, 16].
На нашу думку, біля витоків українського козацтва стояли чотири головних чинники: 1) міжнародний – утворення в 2-ій половині XV ст. Кримського ханства, підпорядкування його в 1478 р. Оттоманській імперії та агресивно-наступальна політика татар і турків щодо українців; 2) економічний – посилення експлуатації й визиску українського селянства, міщанства й збіднілої шляхти в 1-ій половині XVI ст. і, як наслідок, стихійна енергія українського народу, а особливо т. зв. «уходників» – першопроходців освоєння й колонізації Дикого Степу (Півдня України); 3) лицарський романтично-прагматичний – вольова, керована потуга української військової еліти, яка змогла приборкати й очолити потужну народну стихію, утворивши згодом феномен, що одержав в історичній науці назву «українське козацтво»; 4) військово-політичний – дії (не завжди конструктивні, а іноді дуже деструктивні), спрямовані литовськими й польськими можновладцями то на підтримку, то на обмеження, а то навіть і на повну заборону українського козацтва.
Ми переконані, що лицарство Київської Русі-України було попередником і зразком українського козацтва, а спадкоємці Рюриковичів та їх лицарів-дружинників – продовжувачами мілітарної культури ранньосередньовічної Русі. З них і постала в XIV–XV ст. нова українська еліта-шляхта. Найкращі її представники, воїни-феодали, князі й старости прикордонних земель, стали першими організаторами й ватажками козацьких загонів. Це, передусім, черкасько-канівські старости Остап Шашкевич, князь Дмитро Вишневецький (Байда) та ін. [13, 210]. Саме Д.Вишневецький став організатором першої документально зафіксованої Запорозької Січі на острові Мала Хортиця, що на Дніпрі, т. зв. Хортицька Січ (1553–1557) [8, 74–75]. Якщо бути історично послідовними й точними, то найпершими засновниками січей (невеликих укріплених форпостів у плавнях та на островах басейну Дніпра) стали уходники, окремі люди або групи людей, які йшли на промисли в неосвоєні порубіжні землі Південно-Східної України [15, 90]. Головна причина виникнення Хортицької Січі – це необхідність успішно протистояти татарсько-турецькій експансії між Дніпром і Південним Бугом. Хоча вона проіснувала лише трохи більше чотирьох років, але започаткувала створення цілої низки військово-адміністративних центрів українського козацтва, т. зв. запорозьких січей, які в XVI–XVIII ст. не тільки були мілітарними базами козаків, за допомогою яких вони здійснювали напади на ворогів і контролювали власні території, але, насамперед, стали справжніми центрами українських державотворчих процесів [16, 212].
Характеризуючи діяльність Д.Вишневецького як творця першої Запорозької Січі видатний український історик М.Грушевський (1866–1934) наголошує: «Так Вишневецький згинув марно, не здійснивши своїх плянів. Але діяльність його не пройшла дурно. Не тільки його гадка про створеннє міцної опорної точки за порогами здїйсняється в пізнїйшій запорозькій Січі, котрої він був немов духовним батьком, але і в пізнїйшій козацькій полїтицї чуються відгомони смілих гадок Байди про можливість для козаччини, опираючися на Литву, Москву, Волощину і навіть саму Туреччину, грати ширшу політичну ролю й розвивати свої сили, користаючи з спільности інтересів то одної то другої держави. Друга половина XVI в. стає часом, коли козаччина надзвичайно скоро зростає в силах, органїзується, поширює надзвичайно свій полїтичний виднокруг, сферу своєї дїяльности. І в сїм були впливи не тільки пригожих зверхніх обставин, що надавали козаччині незвичайного значіння, підіймали її високо в очах громадянства свого й чужого та зміцняли її небувалим притоком свіжих сил. Була велика зміна в самім власнім почутю козаччини, в її самосвідомости, в тім що від старого «луплення чабанів татарських» бралася вона до широких полїтичних плянів, до незвичайно сміливих дїл» [17, 182].
Згодом козацтво з розрізнених, нечисленних і некерованих загонів перетворилося на згуртовану, мобільну і боєздатну силу, з якою почали рахуватися як реальні вороги (татари і турки), так і ситуативні союзники (литовці, поляки, московіти, волохи та ін.). Український історик В.Щербак з цього приводу зазначає: «Південноукраїнські старости вбачали в козаках єдину реальну силу в боротьбі проти татарської агресії, про що неодноразово доповідали урядовці. З їхньої ініціативи на засіданні державної ради Великого князівства Литовського (1524) розглядалося питання про прийняття загону козаків для несення прикордонної служби. Передбачалося виділення з казни на ці потреби кількох сотень коп грошей. Втілення в життя цього задуму доручалося київським державцям Семенові Полозовичу та Криштофу Кмітичу… Відсутність коштів стала основною причиною провалу урядового проекту. Але ідея охорони південного прикордоння силами козаків збереглася» [18, 63–64].
У 2-ій половині XVI ст. процес формування козацьких військових загонів, підконтрольних владі, пришвидшився. Так, у 1568 р. король Сигізмунд ІІ Август передає на Запоріжжя грамоту, в якій закликає козаків вступати на королівську службу. А вже після Люблінської міждержавної унії та створення Речі Посполитої він у 1572 р. з метою захисту власних південних кордонів від нападів турків і кримських татар ініціює набір 300 козаків на державну службу. Створення такого мілітарного підрозділу, т. зв. полку низових козаків, стало початком формування реєстрового козацького війська, назва якого походить від терміна «реєстр» – спеціальний список, до якого записували охочих. Прикметно, що адміністративна влада і козацьке судочинство вилучалися з підпорядкування місцевої влади, тим самим започатковувалися передумови перетворення реєстровців, зокрема й українських козаків, в окрему суспільну страту. Саме тому ми погоджуємося з думкою В.Щербака, що, незважаючи на невелику кількість реєстрових, реформа Сигізмунда ІІ Августа на початку 70-х років XVI ст. сприяла організації козацтва, виділенню його з інших верств населення й фактично нею було покладено початок конституювання українського козацтва як соціального стану [18, 66].
Цю політику продовжив правитель Речі Посполитої Стефан Баторій (1576–1586), який у 1578 р. збільшив реєстр до 600 козаків, а також, як зазначає французький військовик і дослідник козацтва П’єр Шевальє, «він віддав їм місто Трахтемирів над Борисфеном разом з його околицями, яке мало служити для козаків військовим центром, призначив їм гетьмана й уповноважив його добирати підлеглих офіцерів, потрібних для командування козаками, надавши першим, крім плати, привілеї вільності» [19, 24]. У 1590 р. Військо Запорозьке Низове реєстрове зросло до 1000 козаків, але після козацьких повстань під керівництвом К. Косинського і С. Наливайка в 90-х роках XVI ст. сейм ухвалив постанову про його ліквідацію. Проте повністю обійтися без реєстрового війська влада вже не могла і тому в 1599 р. почалося складання нового реєстру [20, 91].
Разом з тим треба наголосити, що, створюючи козацькі реєстрові підрозділи, можновладці Речі Посполитої дбали передусім про свої інтереси, а не про захист українських земель. В.Щербак переконливо зазначає: «Утверджуючи офіційний статус козацтва, «реформи» Стефана Баторія були спрямовані також на його розкол. Перебуваючі на королівській службі, окрім власне військових, мали виконувати поліційні функції, насамперед, щодо всіх інших козаків» [18, 70]. Інший український вчений С.Плохій, аналізуючи геополітичні наслідки цієї реформи, стверджує: «…козацький реєстр первісно створили не для того, щоб протиставити козацьку силу татарським нападам, а щоб приборкати козаччину та утримати її від сутичок з татарами й турками, мир з якими цінували і Сигізмунд Август, і Стефан Баторій. Перший, набираючи козаків на державну службу й наказуючи їм вийти з низу Дніпра, фактично тільки реагував на вимоги турецького султана припинити козацькі сутички з татарськими вояками. Другий, відновлюючи створений його попередником реєстр, також лише відповідав на погрози султана у зв’язку з походами козаків на татар в Молдавію. Створюючи козацький реєстр, Баторій фактично виконав план, що його запропонував кримський хан, який радив набирати найліпших козаків на королівську службу, а решту покарати. Відповідно до цієї поради одним з аспектів королівської стратегії приборкання козаків стало вербування козацького реєстру для участі в Лівонській війні, що фактично вилучало найліпше вишколений козацький елемент зі степового прикордоння. Бо більше, 1578 року на вимогу південних сусідів Речі Посполитої було страчено провідника козацького походу в Молдавію Івана Підкову, а на низ Дніпра скеровано експедицію Костянтина Острозького. Отже, козацьку «міліцію», на відміну від міліцій у решті європейських країн, набирали не для захисту від зовнішнього ворога, а для уникнення з ним дипломатичного та військового конфлікту» [21, 50].
Проте, незважаючи на багатовекторну політику влади Речі Посполитої щодо українського козацтва, воно в 2-ій половині XVI ст. остаточно сформувалося і перетворилося не тільки у вагому внутрішньополітичну і зовнішньополітичну (геополітичну) силу, а й у перспективний державотворчий чинник. Однак варто зауважити, що вітчизняне козацтво не було єдиною монолітною і згуртованою потугою. Так, О.Субтельний наголошує, що на початок XVII ст. існувало три чітко не розмежованих категорії козаків: заможні реєстрові козаки, які пішли на службу до уряду; запорожці, що жили поза межами Речі Посполитої, та величезна кількість козацтва, яка мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційного статусу [6, 144].
На нашу думку, ця роз’єднаність, яка склалася історично, стала фатальною у майбутньому як для Української козацько-гетьманської держави (Гетьманщини), так і для вітчизняного державотворчого процесу у 2-ій половині XVI – кінці XVIII ст. І все ж зародження, формування, становлення і розвиток українського козацтва, особливо Запорозької Січі як демократичної козацької республіки і перспективного базисного елементу державності українського народу, надали потужного імпульсу національному державотворенню.
Таким чином, аналіз українських державотворчих процесів у 2-ій половині XVI ст. дає підстави стверджувати, що: 1) українське козацтво постало як спадкоємець дружинного лицарства Київської Русі-України і продовжувач його державницьких функцій; 2) утворення Запорозької Січі посприяло відновленню державотворчих потуг українського етносу; 3) формування владою реєстрового козацтва мало на меті «приручити» українських козаків і в зародку зліквідувати їх державницькі устремління; 4) роз’єднання українського козацтва на запорожців, реєстровців і нереєстровців у майбутньому стало фатальним для вітчизняного державотворення.
У 2-ій половині XVI ст. українські націєтворчі процеси, на відміну від кінця XIV – 1-ої половини XVII ст., почали набувати позитивної динаміки. На нашу думку, це було пов’язано, насамперед, з маргіналізацією тогочасної провідної верстви українства – руської (української) шляхти – й поступовою структуралізацією нового стану «кращих людей» – українського козацтва.
Щодо поняття «нація» у сучасній науці існує думка, що це певна стадія соціоцивілізаційної зрілості етносу, на якій він виступає на арену політичного життя з чітко визначеними власними цілями і намірами з метою реалізації їх у політичній практиці [22, 201]. Але треба дещо уточнити це формулювання стосовно досліджуваного нами періоду пізнього середньовіччя, що не весь етнос виступає на арену політичного життя, а лише його провідна верства – аристократія (державці, військовики і церковники), одним словом – еліта (від лат. eligo – вибираю та франц. elitе – краще, добірне) [23, 27].
На превеликий жаль, у 2-ій половині XVI ст. тогочасна руська (українська) еліта – шляхта і церковні діячі – майже повністю відмовилася від ідеї відновлення самостійної Руської (Української) держави та навіть не робила ніяких спроб, аби зберегти хоча б якусь автономію для українських етнічних земель. Дуже показовим щодо цього був процес творення Речі Посполитої і підписання міждержавної Люблінської унії в 1569 р. Вчені В.Шевчук і М.Тараненко зазначають: «Як свідчать документи, в напружених сеймових дебатах тодішній українській політичній еліті випало грати перспективну роль пасивного спостерігача, а не активного учасника з вирішальним голосом. Українські князі, тим більше шляхта, фактично не противилися інкорпорації і навіть сприяли їй. Не можна категорично стверджувати, що вони керувалися виключно становими інтересами, хоча останні, звичайно, також відігравали певну роль. На думку американського вченого, українця за походженням, Я.Пеленського, українські посли, забезпечивши, насамперед, непорушність власних станових прав, у всьому іншому трималися «мінімалістичної програми», тобто відстоювали свободу віросповідання і вживання рідної мови, але не висували вимог політичного характеру. Саме «мінімалістична програма» української еліти не дала можливість використати досить слушну нагоду для розширення автономічних прав України. Зокрема, це частково пояснює, чому на сеймі навіть не ставилася ідея тріалістичної концепції унії між Польщею, Литвою і Україною як третім членом федеративної Речі Посполитої» [11, 67–68].
Проте сподівання українських можновладців, що польська магнатерія і шляхта будуть визнавати їхні давні кордони, право на власне судочинство, свободу віросповідання, адміністрацію, мову, традиції тощо, виявилися марними. З 1569 р. розпочався поступовий, але послідовно цілеспрямований процес полонізації й окатоличення українського терену, особливо руської (української) еліти. Все це призвело до того, що на кінець XVI – початок XVII ст. майже всі представники родів-кланів «княжат головних руських» – Острозьких, Заславських, Збаразьких, Вишневецьких, Сангушків, Чорторийських, Корецьких – втрачають свою етнічну й національну ідентичність і стають фанатичними прихильниками польськості (польської тотожності). Здавалося, що внаслідок втрати своєї провідної верстви український етнос приречений на стагнацію, вимирання й асиміляцію його поляками. Проте українці й Україна не тільки змогли витримати й зберегти власну етнічну самобутність, але й завдяки українському козацтву, яке з часом перетворилося на провідну суспільну верству, відновити свій державотворчий і націєтворчий потенціал.
Важливими віхами на цьому шляху стали, на нашу думку, козацькі повстання 90-х років XVI ст. під проводом К.Косинського і С.Наливайка, які наочно продемонстрували, що в Україні з’явилася нова потужна сила, яка з часом перебере на себе в суспільстві провідну роль і замінить переважно сполонізовану й окатоличену руську (українську) шляхту.
Український вчений В.Антонович (1834–1908) так описує козацьке повстання під керівництвом К.Косинського: «Дуже мало знаємо ми про Криштофа Косинського. Відомо, що він був шляхтич із Підляхії, коло Литовського Берестя. Він належав, мабуть, до безземельних шляхтичів, що шукали собі пристановища між козаками. Року 1591-го ми зустрічаємо його на Запорожжі. Грунт для незадоволення козаків був того часу вже підготований. Польський уряд вимагав, щоб козаків було не більш як шість тисяч і щоб реєстрові козаки відокремилися від нереєстрових. Справедливість вимагає сказати про Косинського, що він ясно зрозумів зміст реакції, зрозумів, що помирити республіку із шляхетством не можна, і через те дуже сміливо взявся за ворохобню. Із документів ми бачимо, що всі міста і повіти, які займав Косинський, він приводив під присягу на вірність Запорозькому війську. При цьому нелегальних селян приймають до козаків і роблять їх рівноправними. Криштофові Косинському поталанило заволодіти Київщиною і Білоцерківщиною. Потім він пішов на Волинь. Але ж перша ця ворохобня не дала бажаних добутків через те, мабуть, що число козаків ще не було велике, та й не було ще доброї підготовки до цього» [24, 60–61].
Сучасний дослідник цієї проблематики С. Леп’явко так характеризує повстання 1591–1593 років: «На опанованих територіях козаки намагалися запровадити власні порядки. Зокрема, Косинський велів населенню присягати козацтву, що сталося вперше в історії останнього. В Білій Церкві за його наказом розстріляли п’ятьох шляхтичів, які відмовилися визнати «козацький присуд». У королівському універсалі з цього приводу зазначалося, що козаки не тільки «способом неприятельським» здобувають маєтки й міста, «а, що важливіше, як шляхетського, так і міщанського стану люди до віддавання собі присяги та послушенства примушують». Це вже був серйозний політичний злочин, бо присягали тільки королю. Такі свідчення доводять, що боротьба козацтва носила насамперед соціально-політичний, а не соціально-кримінальний характер. Козаки під проводом Косинського, хай непослідовно й несвідомо, виступали провісниками нових форм влади» [25, 215].
Треба відзначити, що ці козацькі війни (повстання): 1) були спрямовані, насамперед на теренах України, не проти поляків, а супроти власної української магнатерії та шляхти; 2) не мали виразно релігійного підтексту (хоча, варто зауважити, що князь К.Острозький намагався використати повсталих проти своїх супротивників – уніатів); 3) стали передвісниками козацьких повстань 20–30-х років XVII ст., що зрештою призвело до Хмельниччини; 4) показовим є покарання їх керівників: якщо К.Косинський відбувся дуже легко (впав на коліна перед К.Острозьким і вибачився), то С.Наливайко був жорстоко страчений (четвертований) у Варшаві.
Отже, підсумовуючи розвиток українських націєтворчих процесів у 2-ій половині XVI ст., ми дійшли таких висновків: 1) одним із визначальних чинників нації та націєтворення є наявність провідної суспільної верстви (політичної, військової і релігійно-інтелектуальної еліти); 2) після ліквідації Галицько-Волинської держави як правонаступниці й спадкоємиці величі Київської Русі-України тогочасна руська (українська) аристократія поступово втрачає свій націєтворчий потенціал, що яскраво проявилося під час Люблінської міждержавної унії, коли вона мала реальну можливість створити Річ Посполиту як федерацію Польського королівства, Великого князівства Литовського і Руської (Української) держави, але їй цей проект був не цікавий; 3) після 1569 р. розпочався поступовий процес денаціоналізації, маргіналізації, полонізації й окатоличення руської (української) еліти, тим самим український народ втратив свою провідну верству; 4) в 2-ій половині XVI ст. започаткувалося активне творення нової української національної еліти – козацтва, й саме під час перших козацьких повстань (воєн) 1591–1596 років під керівництвом К.Косинського і С.Наливайка воно не тільки вийшло на внутрішньоукраїнську політичну арену (конфлікт повсталих з руською магнатерією), але й призвело до перших військових сутичок з польськими можновладцями, а жорстока страта С.Наливайка у Варшаві, за влучним висловом С.Леп’явка, перетворила його в один із символів визвольної боротьби українського народу [26, 227].
Таким чином, українські етнічні, державотворчі й націєтворчі процеси в 2-ій половині XVI ст. характеризуються, порівняно з 2-ою половиною XIV – першою половиною XVI ст., більшою динамічністю, поступальністю і цілеспрямованістю. Внаслідок міждержавної Люблінської унії 1569 р. більшість українських етнічних земель вперше після ліквідації Галицько-Волинського королівства знову були зібрані докупи у складі Речі Посполитої. Це надало можливість для консолідації українців і продовження становлення єдиного українського етносу. Разом із тим на терени України поступово насуваються асиміляційні процеси полонізації, окатоличення та посилення соціально-економічного визиску з боку панівної польської й сполонізованої руської (української) магнатерії і шляхти. Проте Україна й українці змогли не тільки витримати цей жорстокий виклик долі, а й зберегти власну неповторну, самобутню ідентичність та згодом, завдяки українському козацтву, яке незабаром перетворилося на провідну суспільну верству, відновити свій державотворчий і націєтворчий потенціал.

Література

1.    Кононенко П.П. Національна ідея, нація, націоналізм. – К., 2005.
2.    Фігурний Ю.С. Особливості і закономірності зародження, формування українського етносу від найдавніших часів до середини XIV ст. на теренах України: етнічні, державотворчі і націєтворчі процеси в українознавчому вимірі. – К., 2010.
3.    Крип’якевич І.П. Огляд історії України. – К., 1995.
4.    Фігурний Ю.С. Український етнос у просторі й часі: українознавчі дослідження етнічних, державотворчих і націєтворчих процесів в Україні. – К., 2009.
5.    Лащенко Р.М. Лекції по історії українського права. – К., 1998.
6.    Субтельний О. Україна: історія: Пер. з англ. – 3-тє вид., перероб. і доп. – К., 1993.
7.    Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія України. – К., 2002.
8.    Бантыш-Каменский Д.Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства. – К., 1993.
9.    Мицик Ю.А., Хинчевська-Геннель Т. Люблінська унія 1569 // Енциклопедія історії України: У 10 т. – К., 2009. – Т. 6. – С. 380–382.
10.    Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – 2-ге вид., перероб. та розшир. – К., 2005.
11.    Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності. – К., 1999.
12.    Дейвіс Н. Європа: Історія: Пер. з англ. – К., 2008.
13.    Фігурний Ю.С. Історичні витоки українського лицарства: Нариси про зародження і розвиток козацької традиційної культури та національне військове мистецтво в українознавчому вимірі. – К., 2004.
14.    Рибчин І. Динаміка українського козацтва. – Мюнхен, 1970.
15.    Фігурний Ю.С. Запорозька Січ // Україна – Етнос. Науковий понятійно-термінологічний словник-довідник з етнологічних та дотичних до них проблем українознавства. – К., 2006. – С. 90–91.
16.    Фігурний Ю.С. Хортицька Січ // Україна – Етнос. Науковий понятійно-термінологічний словник-довідник з етнологічних та дотичних до них проблем українознавства. – К., 2006. – С. 212.
17.    Грушевський М. Ілюстрована історія України. З додатком Нового періоду Історії України за роки від 1914 до 1919. – Нью-Йорк, 1990.
18.    Щербак В.О. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина XV – середина XVII ст. – К., 2000.
19.    Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі: Пер. з фр. – К., 1993.
20.    Фігурний Ю.С. Запорозьке військо… // Україна – Етнос. Науковий понятійно-термінологічний словник-довідник з етнологічних та дотичних до них проблем українознавства. – К., 2006. – С. 91.
21.    Плохій С. Наливайкова віра: Козаки та релігія в ранньомодерній Україні: Пер. з англ. – К., 2005.
22.    Антонюк О. Нація // Малий етнополітичний словник. – К., 2005. – С. 201.
23.    Галушко К.Ю. Еліта // Енциклопедія історії України: В 5 т. – К., 2005. – Т. 3. – С. 27–28.
24.    Антонович В.Б. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991.
25.    Леп’явко С. Криштофор Косинський // Історія України в особах: Литовсько-польська доба. – К., 1997. – С. 210–218.
26.    Леп’явко С. Семерій Наливайко // Історія України в особах: Литовсько-польська доба. – К., 1997. – С. 219–227.