Козацькі повстання 20–30-х років XVII століття як важливий чинник українського етнодержавонацієтворення: теоретико-методологічні аспекти
Автор: Фігурний Юрій
кандидат історичних наук, завідуючий відділом української етнології НДІУ МОН України. Автор близько тридцяти публікацій, присвячених козацькій культурі та етнонаціональним державотворчим проблемам, зокрема двох монографій: «Історичні витоки військової культури українського козацтва», Київ, 1997 та «Історичні витоки українського лицарства», Київ, 2004.

У статті аналізуються теоретико-методологічні аспекти козацьких повстань 20–30-х років XVII ст. Головним завданням козацьких виступів спочатку було не визволення від польського панування, а інтегрування у тогочасне суспільство й отримання шляхетських привілеїв і обов’язків, але оскільки влада ігнорувала козацькі вимоги, то вони згодом почали переростати з вузькостанових у загальнонародні повстання. Автор вважає їх тим сильнодіючим каталізатором, який допоміг українським козакам з часом стати домінантною, організованою, цілеспрямованою і керуючою силою вітчизняного етнодержавонацієтворення та нанести потужний удар по литовсько-польській державі й створити власну – Гетьманщину.

Ключові слова: Україна, українці, козацькі повстання 20–30-х років XVII ст., українське етнодержавонацієтворення.

Казацкие восстания 20–30-х годов XVII века как важный фактор украинского этнодержавонациесозидания: теоретико-методологические аспекты

В статье анализируются теоретико-методологические аспекты казацких восстаний 20–30-х годов XVII в. Главной задачей казацких выступлений изначально было не освобождение от польского господства, а интегрирование в тогдашнее общество и получение шляхетских привилегий и обязанностей, но так как власть игнорировала казацкие требования, то они со временем начали перерастать из узкосословных в общенародные восстания. Автор считает их тем сильнодействующим катализатором, который помог украинским казакам со временем стать доминантной, организованной, целенаправленной и управляющей силой отечественного этнодержавонациесозидания, нанести мощный удар по литовско-польскому государству и создать собственное – Гетманщину.

Ключевые слова: Украина, украинцы, казацкие восстания 20–30-х годов XVII в., украинское этнодержавонациесозидание.

Cossacks rebels in 20–30th of the XVII century as an important factor of Ukrainian ethno-national and state building: theoretical and methodological aspects

Theoretical and methodological aspects of Cossacks rebels in 20–30th of the XVII century are analyzed in the article. At firs the main task of Cossacks appearances were not the liberation from Polish supremacy but the integration of that time society and obtaining of nobility privilege and duties by Cossacks. But as the power ignored Cossacks demands they started to overgrow from small camps to nationwide rebels. The author considers them that powerful catalyst which helped Ukrainian Cossacks to become dominant, organized, purposeful and leading power of native ethno-national and state building and to strike at Lithuanian-Polish state and create its own – Hetmanshyna.

Key words: Ukraine, Ukrainians, Cossacks rebels in 20–30th of the XVII century, Ukrainian ethno-national and state building.

Козацькі повстання 20–30-х років XVII століття як важливий чинник українського етнодержавонацієтворення: теоретико-методологічні аспекти

Українське козацтво зароджується у XV–XVI ст., а формується і перетворюється у провідний стан українського суспільства у XVII ст. Саме XVII ст. стало визначальним для його становлення як каталізатора українського етнодержавонацієтворення, тому що козацтво відіграло важливу роль не тільки у творенні вітчизняної козацько-гетьманської держави – Гетьманщини, а й у становленні матеріальної та духовної культури українського народу, його етнічної і національної самобутності, самоідентифікації, самосвідомості, ментальності тощо.
У зв’язку з цим проф. П.Кононенко наголошує: «… Особливо важливо, що національна свідомість захисників Батьківщини органічно зливалася з соціально-культурною парадигмою: козацтво своїми революційними діями переплавило населення (суспільство, народ) у НАЦІЮ європейського типу. І спонукало до цього українські верстви як етнодержавні традиції (історична, релігійна, культурна, філософська пам’ять), так і новочасний соціальний, конфесійний, національний гніт (практика житейського моря)» [3, 150–151].
Розпочинаючи осягнення закономірностей та особливостей козацьких повстань 20–30-х рр. XVII ст. як важливого чинника українського етнодержавонацієтворення, ми вкотре хочемо наголосити про надзвичайно вагоме значення особистості в поступальному розвитку людських спільнот загалом й українців зокрема. В українській історії такою геніальною постаттю міг стати П. Конашевич-Сагайдачний, але не став – нагла смерть зупинила його етнодержавонацієтворчу діяльність. Перед українським козацтвом, а особливо – старшиною, руба постало питання, чи знайдеться серед них особистість з тими ж лідерськими, організаторськими, полководницькими і дипломатичними здібностями, як славетної пам’яті покійний гетьман. І поява нового харизматичного українського лідера була не примхою мінливої козацької долі, а суворою вимогою жорстокої доби, епохи, в якій український етнос постав перед дилемою, бути чи не бути йому як самобутній людській спільноті, що у подальшому саморозвитку мала повне право чи відновити власну державність, чи розчинитися й зникнути як самодостатній народ. З цього приводу Н.Полонська-Василенко писала: «…1628 року, семигородський князь, Бетлен Габор, казав шведському послові Страсбургерові: «відомий погляд Замойського, що народ козацький може затопити Польщу, якщо знайде розумного та шляхетного вождя», і ставив питання – чи не зможе запорозький народ збудувати окрему Річ Посполиту?» [5, 445].
На жаль, з 1622 по 1647 рр. не знайшлося такого харизматичного ватажка, чим передусім, на нашу думку, й були обумовлені невдачі козацьких повстань 1620–1630-х рр. І тільки з появою Б.Хмельницького ситуація кардинально змінюється. Разом з тим ці ребелії (бунти) відіграли вирішальну роль як в українських етнічних, так і в державотворчих і особливо у націєтворчих процесах. Якщо у першій чверті XVII ст., завдячуючи П.Сагайдачному, у вітчизняному етнодержавонацієтворенні домінував еволюційний шлях розвитку, то вже у другій чверті цього ж століття панівними стали революційні засоби творення і розбудови етносу, держави і нації українців (руських, русинів). Саме збройні виступи, воєнна конфронтація козаків з польською владою, руськими магнатами та їх спільниками, у тому числі й частиною реєстрового козацтва, стали основним проявом суспільного життя на Наддніпрянщині у другій чверті XVII ст. Ми твердо переконані, що саме українське козацтво стало їх організатором і рушійною силою.
Радянська історіографія послідовно і цілеспрямовано називала ці ребелії «селянсько-козацькими повстаннями 20–30-х років XVII ст.», тим самим свідомо фальсифікувала історичне минуле українського етносу.
Український історик В.Голобуцький (1903–1993) у другому томі «Истории Украинской ССР» писав, що однією з характерних рис народних повстань було те, що повсталі селяни, міщани, запорозькі й реєстрові козаки шукали підтримки й захисту в Росії, більше того – прагнули перейти під владу Російської держави [1, 441]. Отже, головною їх рушійною силою були селяни, городяни, а козацтво десь пленталося у хвості, й усі разом вони мріяли стати підданими Московії. На початку ХХІ ст. уже в суверенній Україні маятник оцінки цих повстань хитнувся у протилежний бік. Зокрема, дослідник С.Лях називає їх козацькими війнами й характеризує як масштабні збройні виступи українського козацтва кінця XVI – 1-ої половини XVII ст. у союзі із селянськими масами проти режиму польської влади та додає, що залежно від розуміння їх характеру різними авторами вони ще називаються козацькими (селянсько-козацькими, козацько-селянськими) повстаннями [4, 247].
На нашу думку, ці та суголосні їм визначення козацьких збройних виступів 20–30-х рр. XVII ст., як і їх мета, способи здійснення й рушійні сили, дещо хибують і потребують уточнення. Так, польський історик А.Сулима-Камінський справедливо зауважує: «На перший погляд може видатися, що політики Речі Посполитої у ставленні до козацтва керувалися короткозорою прагматикою. Поза сумнівом, розширення реєстру на період воєн і подальші намагання обернути тисячі козаків на сільський чи міський простолюд пояснюється фінансовими резонансами, адже так само різко скорочували й польську та литовську армії. Аналогічно діяли уряди Франції та німецьких князівств, а шкоди, що їх заподіювали, збиваючись у банди, неоплачувані й звільнені з війська жовніри, були однаковою проблемою не лише над Дніпром, а й над Віслою, Німаном, Рейном, Дунаєм і Роною. Проте фіскальні міркування пояснюють не все, оскільки козацькі бунти, на відміну від солдатських конфедерацій Речі Посполитої, серед своїх вимог на перше місце висували не платню. Для них найважливішим питанням було місце козацтва у соціальній структурі Речі Посполитої» [2, 87].
Отже, головним завданням козацьких виступів спочатку було не визволення від польського панування (політичне, економічне, культурне, релігійне тощо), а інтегрування у тогочасне суспільство й отримання козаками шляхетських привілеїв (право володіти землею, мати власну юрисдикцію, можливість брати участь у сеймах і сеймиках, обирати короля та ін.) і обов’язків (зі зброєю в руках захищати державу від зовнішніх і внутрішніх ворогів). Зразу ж у цьому контексті згадуються права і зобов’язання трьох найголовніших станів у Франції, де аристократія (шевальє) героїзмом та кров’ю на полях битв служила королю і поспільству, духовенство – смиренністю і молитвою до Бога, а селянство – слухняністю й важкою працею на землі. Саме цікаве те, що тодішня шляхта (польська, литовська, руська, пруська, білоруська – без різниці) поступово намагалася позбутися свого обов’язку збройно оберігати мир і добробут Речі Посполитої (т. зв. «посполите рушення») і перекласти його на плечі самої держави та її кварцяного війська, хоча саме за податок «кров’ю» вона й займала своє привілейоване становище у суспільстві. На противагу цьому українське козацтво рішуче брало на себе зобов’язання стати провідною верствою воїнів-професіоналів, але за це по праву вимагало для себе т. зв. «шляхетських золотих вольностей». Проте всі їхні побажання і наміри наштовхнулися на повне несприйняття панівного стану й правлячої верхівки Речі Посполитої.
Для того щоб зрозуміти приховану сутність цього парадоксу, ми знову надаємо слово сучасному польському досліднику: «Перш ніж визнати тогочасну політику уряду й сейму в ставленні до козацтва непослідовною, хибною чи навіть небезпечною, варто придивитися до українського суспільства і передовсім нагадати, що після Люблінської унії тут стрімко зросла вага потужних князівських родів та кількох магнатів-прибульців – Замойських, Конєцпольських, Любомирських і Потоцьких. Паралельно зростало й міцніло як спадковий соціальний стан козацтво, яке вже у першій третині XVII ст. перестало бути знаряддям магнатських прорахунків, навпаки – воно перетворилося на конкурента можновладців на території України. На це вказують, зокрема, датовані ще початком XVII ст. спроби підпорядкувати міста й села козацькій юрисдикції. За рівнем життя, освітою й амбіціями козацька старшина в основній своїй масі нагадувала шляхту середнього достатку, а честі їй додавали військові («рицарські») заняття. Покликаючись на своє гадане походження від дружинників києво-руських князів, «старинні» козаки вимагали, аби їх було визнано «рицарськими людьми» на рівні зі шляхтою. Такі вимоги не раз лунали від імені Війська Запорозького, причому не було проблемою відділити «старинних», тобто спадкових козаків, що володіли землею, від напливу селян-утікачів та міської голоти. Проте сейм відкидав ці вимоги, хоча час від часу й давав згоду на нобілітацію окремих осіб. З одного боку, шляхта не хотіла втручатися до внутрішніх справ Волині, Брацлавщини й Київщини, а з другого – військова організація впроваджувала інші лояльності, не пов’язані зі шляхетським сусідством чи самоврядною спільнотою повітів. Козаки-шляхта поставили б під загрозу владу кількох українських олігархів не тільки de facto, а й de jure. Лише вони змогли б привести шляхетську масу до реальної участі у владі та здолати домінацію аристократів. Як би парадоксально це не звучало, шляхетську рівність в Україні могло забезпечити лише козацтво. Доки воно лишалося поза шляхетським станом, усі козацькі вимоги і збройні виступи набували характеру соціального бунту, адже селяни-піддані використовували їх для нападів на маєтки» [2, 87–88].
Отже, у річпосполитинському суспільстві загалом і в українському зокрема у 1-ій половині XVII ст. поступово складається патова ситуація, коли можновладці мають можливість, але принципово не прагнуть до порозуміння, тоді як козацтво, усвідомлюючи свою силу і боєздатність, спочатку намагається порозумітися, а вже потім «през шаблю» починає виборювати собі права. Ця ситуація яскраво ілюструє важливість безперешкодного функціонування в суспільстві т. зв. «соціального ліфта». Поки він працює, то всі енергійні й пасіонарні члени страт соціуму можуть себе реалізувати, а якщо ні, то треба чекати проблем, які згодом і матеріалізувалися у збройне протистояння між владою і козацькою радикальною опозицією. Разом з тим ми переконані, що не можна всі козацькі повстання 20–30-х років ХІХ ст. «валити в одну купу» й називати їх «масштабними збройними виступами», а тим паче козацькими війнами, тому що в їх першопричинах, перебігу й наслідках було як багато закономірного, так і особливого. А головне в їх розумінні те, що, завдячуючи видатній етнодержавонацієтворчій діяльності П.Конашевича-Сагайдачного, козацтво у виборюванні своїх лицарсько-шляхетських привілеїв з часом перейшло від вузькостанових інтересів  до загальноукраїнських і по праву очолило українські державотворчі й націєтворчі процеси. У цій борні одним із вирішальних чинників стала боротьба за відновлення життєдіяльності Руської Православної Церкви.
Недаремно А.Сулима-Камінський наголошує: «Не маючи громадянських прав, козаки, на відміну від шляхти, не могли вести з владою переговори на рівних, тому козацька старшина легалізувала свої вимоги палкими деклараціями про підтримку православ’я. У такий спосіб боротьбу за професійно-групові права було перетворено на широку національну боротьбу. Для мешканців Речі Посполитої, котрі пишалися релігійним спокоєм у країні, козацька готовність зі зброєю в руках боронити власну віру мусила би стати грізною пересторогою. Адже роль захисників «руської релігії» виправдовувала козацькі повстання в очах не лише селян, а й чималої частини українських городян і шляхти» [2, 88].
Загалом, погоджуючись зі слушними твердженнями польського вченого, ми все ж вважаємо, що спочатку ці ребелії мали яскраву подібність до рокошів (не визнаних владою військових об’єднань шляхти, які збройною силою домагалися захисту своїх інтересів, як, наприклад, рокошом Миколи Зебжидовського 1606–1608 рр. та рокошом Єжи Любомирського 1665–1666 рр.) чи навіть деякою мірою до конфедерацій (визнаних можновладцями тимчасових шляхетських спілок для вирішення певних політичних й економічних завдань). До них з певними зауваженнями  можна віднести козацькі виступи під керівництвом Марка Жмайла (1625), Тараса Федоровича (Трясила) (1630), Івана Сулими (1635). На відміну від них, ребелії під орудою Павла Бута (Павлюка) (1637), Якова Острянина (Остряниці) і Дмитра Гуні (1638) стали справжніми повстаннями, які позбулися вузькостанових «шат» і перетворилися у вибухи всенародної непокори. А найголовніше, на нашу думку, те, що з кожним наступним походом козаки усвідомлювали себе не просто «лицарськими людьми», а провідною націєтворчою і прогресивною силою українського народу, в той час як руська (українська) окатоличена й сполонізована магнатерія і переважна більшість заможної шляхти перетворюються на руйнівну й деструктивну потенцію вітчизняного етнодержавонацієтворення. Ми впевнені, що саме в цей час у козацької старшини поступово починають зароджуватися і формуватися самостійницько-державницькі переконання. Ймовірно, вони базувалися на такій реалістичній тезі: якщо Річ Посполита не бажає визнавати козацтво як окремий шляхетсько-лицарський стан та як повноправного резидента українського народу, то чи не варто козакам розпочати виборювати зі зброєю в руках власну державу чи хоча б, у гіршому разі, змінити державне підпорядкування, що зрештою і сталося.
Таким чином, козацькі збройні виступи 20–30-х років XVII ст. стали тим сильнодіючим каталізатором, який не тільки активно посприяв перетворенню козацтва з мілітарного прошарку у потужну верству суспільства Речі Посполитої, а й допоміг українським козакам врешті-решт стати домінантною, організованою, цілеспрямованою і керуючою силою вітчизняного етнодержавонацієтворення, нанести потужний удар по литовсько-польській державі й створити власну – Гетьманщину.
З цього приводу А.Сулима-Камінський зазначає: «Розширення козацьких вимог нагадує формування ідеології екзекуційного руху, які теж починали зі станових питань, а перейшли до державних справ. Шляхетському егалітаризмові завдали непоправного удару магнати під час рокошу Зебжидовського, а козацька старшина, що виступала від імені Війська Запорозького в ролі господаря України, програла півстоліття пізніше власному плебсові, який знищив справу Гадяча й остаточно передав Україну під владу російської аристократії. Оскільки козацькі виступи підтримувало селянство, це, звісно, не могло не відштовхувати місцеву шляхту, проте не забуваймо, що в повстанні Богдана Хмельницького чимало шляхтичів стали на бік козаків, а не на підтримку українських олігархів. Отже, можна припускати, що відмова козацькій старшині, яка претендувала (на думку багатьох, заслужено) на шляхетський статус, ішла не від поляків, а від українських магнатів-конкурентів за владу, маєтки і вагу в суспільстві. Певну роль у позиціях сейму відіграв також острах перед можливою спілкою короля з Військом Запорозьким, адже козаки завжди підкреслювали, що завдячують своїми правами королівській підтримці. Далекоглядніші з-поміж сеймових послів розуміли, що козацьку проблему треба вирішувати, бо козаків належить або знищити силою, або інтегрувати в структури Речі Посполитої. Проте, для першого не вистачало військових потужностей, а на перешкоді другому стояв розвиток шляхетського самоврядування» [2, 89].
Думка польського дослідника, що саме українська магнатерія стала головною перешкодою для нобілітації козацтва як лицарсько-шляхетського стану, є, як ми вважаємо, дуже цікавою й інтригуючою, а разом з тим і дискусійною. Все ж таки, хоч і родини-клани Острозьких, Збаразьких, Вишневецьких, Заславських, Корецьких, Сангушків, Чорторийських та ін. мали великий вплив на етнічних українських землях, і не тільки на них, проте вирішальну роль у Речі Посполитій відігравало ситуативне об’єднання короля і польських магнатів (передусім тих, хто мав земельні володіння в Україні – Замойських, Конєцпольських, Любомирських, Потоцьких, Собеських, Фірлеїв) з польською середньою і незаможною шляхтою.
Отже, якщо у цієї провідної сили було б бажання, то, навіть незважаючи на активний спротив окатоличених і сполонізованих українських магнатів-олігархів, козаки отримали б за свої реальні заслуги перед річпосполитською державою шляхетський статус. Але цього не сталося, тому українське козацтво зі зброєю в руках розпочало боротьбу за свої права (козацькі виступи 20–30-х рр. XVII ст.), що зрештою призвело до Хмельниччини і створення Української Козацько-Гетьманської Держави (Гетьманщини).

Література

1.    Голобуцкий В.А. Крестьянско-казацкие восстания 20–30-х годов XVIII в. (глава XVII) // История Украинской ССР: В 10 т. – К., 1982. – Том второй: Развитие феодализма. Нарастание антифеодальной и освободительной борьбы (вторая половина ХІІІ – первая половина XVII в.). – С. 423–443.
2.    Камінський-Сулима А. Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів, 1505–1795. Громадяни, їхня держава, суспільство, культура: Пер. з польськ. – К., 2011.
3.    Кононенко П.П. Національна ідея, нація, націоналізм. – К., 2005.
4.    Лях С.Р. Козацькі війни // Українське козацтво: Мала енциклопедія. – К., Запоріжжя, 2002. – С. 247–248.
5.    Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. – Т.1: До середини XVIII століття. – 2-ге вид. – К., 1993.