Незгасна свіча Валер’яна Поліщука (Скорочено)
Автор: Кашпрук Марія
учениця 10 класу Боремельського НВК «ЗОШ І – ІІ ступенів-колегіум» Демидівського р-ну Рівненської обл.

Микола Жулинський - Науковий керівник – директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, академік НАНУ

Незгасна свіча Валер’яна Поліщука (Скорочено)

Як часто трапляється, що тільки після смерті письменник постає перед наступними поколіннями критиків і читачів на весь зріст своєї творчої індивідуальності, на всю широчінь розмаху своєї обдарованості і неповторності. Так сталося і з Валер’яном Поліщуком.
Повернення його на рідні пороги – об’єктивна закономірність. Так визначено історією. В Україні про В. Поліщука заговорили як про людину могутнього літературного таланту, подвижника на ниві Слова і Духу.
Однак по-справжньому письменник усе ще тільки на порозі до рідного українського дому, бо ім’я і твори його у нас відомі ще далеко не всім. Через багаторічне очорнення більшовицькими ідеологами його літературної спадщини ставлення до неї доволі неоднозначне. Адже від 40-х років це славетне літературне ім’я не тільки було викреслене з людської пам’яті, але й осквернене цілими потоками витонченої ідеологічної брехні («зрадник», «націоналіст», «запроданець»…). Твори митця були, здавалося б, репресовані без усяких надій на перегляд присуду. І тільки народження Української держави, тієї країни, яка за життя була заповітною мрією В. Поліщука, зробило можливим і бажаним повернення чесного імені та високоталановитої творчості нашого земляка на рідну землю.
Цікава і своєрідна доля Валер’яна Поліщука: поет належить до когорти українських письменників доби розстріляного відродження; в двадцятих і навіть у тридцятих роках нашої доби він був одним із найпопулярніших поетів молодої літератури; у два ж наступні десятиріччя про нього майже не згадували. Причини такої долі кореняться, перш за все, в художній практиці самого письменника. Вразливий та чуйний до всього нового, сповнений бажання творити дійсно революційну літературу, він, одначе, не був байдужий і до гучної слави. Крім того, виховувався В. Поліщук як поет у надто складних умовах, а тому в його і поетичному, і прозовому доробку іноді навіть аж до незвичного дивно переплітались речі дійсно художні, сповнені глибиною думки і справжньою поетичністю, і явища, чужі мистецтву. Ці дивовижні крайнощі і були однією з причин, що його популярність різко, але цілком закономірно пригасла. Сьогодні творчість поета почали оцінювати з позицій часу: багато чого відкинули, чимало чого побачили в іншому світлі.
Валер’ян Поліщук – колоритна постать першого етапу розвитку української радянської літератури, втілення ряду важливих досягнень її, з одного боку, і деяких вад, пошуків, непродуктивних витрат – з другого. Він – щирий співець революційних змін, чесний поборник нового, революційного мистецтва, невтомний шукач його нових форм.
Предметом даного дослідження є спроба представити вашій увазі Валер’яна Поліщука справжнього, не домисленого радянськими ідеологами, поета «видатного, оригінального і трохи лірика з мовою добірною і виразною…, поета сонячної міці …», який «всією істотою вріс у нову, сьогоднішню добу…ренесансу, буйних, життєрадісних,    непричесаних слів, могутніх полотен, матеріалістичної свідомості, кохання й образів…, класичного майстра замислу; дослідити умови, середовище, в яких зростав, виховувався поет».
Як слушно зауважує у своїй книзі «Із забуття – в безсмертя» М.Жулинський, «без творчості Валер’яна Поліщука ми не уявляємо історії української літератури, тієї нової літератури, полум’яним творцем і поборником якої він був усе своє життя, на жаль, трагічно обірване на сорок першому році...».

Розділ 1. Життєвий шлях митця
1.1. На землі отчій
Моє дитинство будяковий запах
Приніс мені серед осінніх днів.
Їх цвіт м’який в зелених шорстких лапах
Такий, немов тоді, як я ґедзів ловив
На бурячкових китицях із пуху.
В. Поліщук
Народився майбутній письменник 1 жовтня 1897 р. у маленькому селі Більче Боремельської волості Волинської губернії (нині Демидівського району Рівненської області) у сім’ї  бідного селянина Левка Поліщука. Село, розташоване на річці Стир, було дуже мальовничим. Ця краса не могла лишити байдужим вразливого хлопчика. «Може, з того часу і виросла моя вдача бачити життя не тільки в широких обсягах таких, які я бачив тоді ж у дитинстві, коли вилазив на вершечок клуні, лякаючи чорногуза на його гнізді, а навколо бігли біленькі волинські села, погірки, синіли ліси, звивався сріблястий Стир серед зеленого килима лугу, жовтіли лани. Я  бачив обсяги й маленькі, де гримів свій космос. Зір мій у дитинстві був гострий, як бритва», – так згадуватиме дитячі враження поет у біографії «Дороги моїх днів».
«Батьківський рід – кріпаки з діда-прадіда. Прадід був панським чередником і передавали, що граф виміняв його за собаку та привіз із Полісся на Дубенщину – з того ми й Поліщуки... А французька кров у мені таки є, тільки по материнській лінії. Тут, переказують, були якісь емігранти з часу французької революції, але без документів, ... потім сюди домішалися поляки, українці – і от з тієї покорчі вийшла моя мати Софія...», – писав у своїй автобіографії В. Поліщук.
1.2. Животоки рідного краю
Жителі села Більче з особливою щирістю оповідають про родовід старого Левуса (Левка) Поліщука, як складалася доля сім’ї самого письменника. Найбільше в спогадах теплоти до матері Софії (Левихи) та її сина Валер’яна (Валєрки). У селі прийнято кликати заміжніх жінок за іменами чоловіків (Іван – Ваниха, Остап – Остапиха, Левко – Левиха).
Вихованням В. Поліщук завдячував своїм батькам.
Мати письменника В. Поліщука запам’яталася їм трудолюбивою, знавцем хліборобської мудрості, чудовою виконавицею народних пісень, легенд, переказів, мудрослів’я: жодна подія, радісна чи сумна, не обходилася без неї. Всім Левиха давала пораду, повчала: «Лихо мине, радість буде, з нею житимемо і ми». І хоча односельці знали цю примовку, та з її уст вона звучала по-особливому. А ще згадують, що мати поета дбайливо вирощувала квіти. Кожної пори року біля хати Поліщуків розквітали барвистим килимом барвінок, конвалії, нарциси, півонії, ромашки, жоржини, гладіолуси, чорнобривці і мальви. Коли народжувалася в селі дитина, то поспішала Левиха до батьків, несла їм барвінок, калину і квіти, обдаровувала рідних з побажанням  утвердження роду, щоб хата була радістю багата.
Першими животоками майбутніх поезій Валер’яна стали матусині колисанки, її життєстверджуючі народні пісні. Саме вони збудили в його душі повагу до слова, розвинули фантазію до творіння чарівних образів. Мати поета славилася в окрузі не тільки майстерним виконанням фольклору, вона швидко переймала тексти, манеру талановитих співаків, кобзарів, лірників.
У спогадах поета «Дороги моїх днів» дізнаємося, що саме матусин спів, дитячі ігри, розваги стали світлими набутками життєвої дороги. А нещодавно здобуті відомості від земляків письменника допомагають усвідомити, чому так зберігав у своїй пам’яті Валер’ян веснянку «А вже весна скресла», «Пісню про Нечая», «Пісню про Байду», «За туманом нічого не видно», які сприйняв на волинській землі у роки ранньої юності. Вони зміцнювали почуття любові до рідного народу, гордості за його талант…
1.3. Премудрості науки
Світогляд юного Валер’яна формувався спочатку в початковій школі, до якої бігав у сусіднє село Малеве, пізніше – у Мирогощанській двокласній школі. «Школа мені багато дала: я міг запоєм читати. Я мріяв бути святим, щоб підноситися в повітря без крил, мріяв бути письменником, але жахався тих мрій, бо не вірилося, що це може бути з простої людини», – писав він згодом, коли таки став письменником. Але перед цим була ще Луцька гімназія, до якої вступив у 1912 р. відразу до четвертого класу. Довелося батькові продати півтори десятини землі, корову-годувальницю, щоб було за що синові жити в місті. Там Валер’ян став одним із кращих учнів, а згодом допоміг вступити до гімназії ще кільком здібним юнакам із бідняцьких родин. У спогадах поет із вдячністю пише: «Я люблю мою маму за її безмежну добрість, а батька – за його рішучість і твердість. Вони обоє вміли і потім багато разів жертвували своїм спокоєм, добробутом, а то й життям, і так якось непомітно, щиро по-селянському, всім, чим могли, щоб тільки вивести мене в люди».
1915 р. гімназія була евакуйована до Білгорода, але В. Поліщук туди не поїхав, а опинився у Катеринославі, де проживав батьків брат, там і закінчив навчання.
Гортаючи крихкі пожовклі сторінки щоденників В.Поліщука, заповнені понад 80 літ тому, здається, чуєш голос двадцятирічного поета, дослуховуєш внутрішній монолог його, відірваний від домівки, від України, – у чужому холодному Петрограді чи згодом у мажорному, хоч і голодному Києві, осяяному синьо-жовтими знаменами довгожданої Української держави. І все, про що він пише, – до потрясіння зриме, реальне, й наче сам стаєш співучасником тієї далекої, драматичної й болючої нашої історії, як і він – стаєш з нею віч-на-віч. І вже зовсім по-іншому прочитуєш, переживаєш ось ці Поліщукові рядки із вірша «Батькові», писані 1918 р.:
І за рідний підемо ми край,
В грудях серце за нього болить,
Вип’єм келих страждання ми вкрай,
Ні, нам більше рабами не жить!
1.4. Відлуння революційних подій
Його подальші дороги були крутими й далекими. З початком імперіалістичної війни Валер’ян продовжує навчання у Катеринославі (тепер Дніпропетровськ), там і починає літературну діяльність. У 1917 р., коли грянула революція, з метою здобуття вищої освіти, він вступає до інженерного інституту в Петербурзі, де провчився лише кілька місяців, тому що революційні події покликали його знову до України.
У ці важкі й героїчні роки повертався він і до отчого порогу, за доби Української Народної Республіки його навіть  було обрано головою земельного комітету Боремельської волості (йому було тоді 20 років), і він наділяв своїм односельцям колись поміщицьку землю. Потім Кам’янець-Подільський, Рівне, Київ, Катеринослав… Уже знаним поетом він оселився у Харкові, де мав помешкання у знаменитому письменницькому будинку в тодішній столиці України. Харків став «найпостійнішим» місцем проживання В.Поліщука, тут поет найбільше пізнав і творчого, і особистого щастя. Але ж тут він зазнав політичних цькувань.

Розділ 2. Особливості творчості В.Поліщука
2.1.Ранній В. Поліщук
Літературну діяльність Валер’ян Поліщук розпочав у 1918 р. Виступав як поет, прозаїк, критик: у своїй творчості розвивав традиції європейського літературного авангардизму початку XX ст. Твори: поетичні збірки – «Сонячна міць» (1920), «Вибухи сили» (1921), «Книга повстань» (1922), «Радіо в житах» (1923), «Жмуток червоного» (1924), «Громохкий слід» (1925), «Металевий тембр» (1927), «Остання війна» (1927), «Електричні заграви» (1929); поеми – «Сказання давнєє про те, як Ольга Коростень спалила» (1919), «Дума про Бармашиху» (1922), «Ярина Курнатовська» (1922), «Пригода» (1931); романи й повісті – «Червоний потік» (1926), «Григорій Сковорода» (1929), «Повість металу й вугілля» (1931); збірки оповідань і нарисів – «Розкол Європи» (1925), «Козуб ягід» (1927), «Що їх врятувало» (1933); збірки літературно-критичних статей і есе – «Як писати вірші» (1921), «Літературний авангард» (1926), «Пульс епохи» (1927) та ін.
Валер’ян Поліщук – яскравий представник українського поетичного авангарду 20-х років з найбільш неоднозначно оцінюваних критикою представників літературного відродження України 20–30-х років. Гостра полеміка навколо Поліщука – людини і поета – спалахнула ще на початку його творчого життя.
У двадцятих і навіть у тридцятих роках нашої доби він був одним із найпопулярніших поетів молодої літератури.
На першому плані у ліриці В. Поліщука міські мотиви, дух новаторства й експерименту. Він невід’ємний від самої доби, коли творилася ця лірика, і тому ці настрої – бадьорі, сонячні, оптимістичні, характерні революційній романтиці, – наявні у його поезії. Ось як виразно звучать мотиви «Юнацького маршу», присвяченого школі червоних старшин і покладені на музику композитором Козицьким, зі збірки «Остання війна» (1927 р.):
Юнацька кров шумує в наших жилах,
Юнацька сила блискає в очах.
Ми за народ, за працю підемо сміло
І спокій принесем на гострених мечах.
Серед багатьох представників письменства В. Поліщук відзначився високою творчою майстерністю.
У чому ж особливості творчості письменника, яка ще й сьогодні не має об’єктивної оцінки? І хоч дехто схильний до повного заперечення доробку Поліщука, все ж залишається істиною те, що він був людиною свого часу. І як свідок буремних подій стверджував нове революційне мистецтво, особливістю якого був потяг до авангардизму та його різновиду – конструктивного динамізму.
Він розпочинав свій творчий шлях з переспівів лірики О. Олеся, С. Надсона та інших поетів, проте період поетичного учнівства проминув досить швидко. Сприятливим був його приїзд до тогочасного Києва, де нуртували молоді творчі сили, знайомство з П. Тичиною, що відбулося 25 червня 1918 р. у редакції газети «Нова Рада», і тісне тимчасове зближення з поетом, а тоді й М. Хвильовим. 1919 р. видав поему «Сказання давнєє про те, як Ольга Коростень спалила», написану за мотивами відомого літопису та під впливом реалій громадянської війни. Особисте знайомство й спілкування з П. Тичиною спонукало В. Поліщука переглянути підхід до власних поезій. Тичина заохотив його до пошуків нової художньої якості в ліриці. То були часи повного взаєморозуміння поетів. Вони навіть хотіли видавати спільний альманах або збірник, утворити Київську філію Всеукраїнської федерації пролетарських письменників, яку мав очолити П. Тичина. Невдовзі керівником цієї ефемерної організації став М. Хвильовий, з яким В. Поліщук опублікував спільну збірку «2» (1922).
Ранній Валер’ан Поліщук декларував «неореалізм пролетарського змісту, що виростав з революційного романтизму», мріяв створити синтетичне мистецтво, в якому б гармонійно поєдналися всі існуючі течії. Водночас у своєму пориванні до синтетичного мистецтва, мистецтва революційного динамізму, він обстоював ідею мистецтва універсального, поза часом і простором («мистецтво не залежить від місця або нації, яка його створила»). Таку надію він покладав на альманах «Гроно» (1920), що було спробою «бодай хоч наблизитися до того істинного шляху» в мистецтві, який би відповідав духовній структурі «нашої доби великих соціальних зрушень».
Є в поезії В. Поліщука мотиви, що органічно пов’язують його ім’я з класичною українською і світовою літературною традицією, серед його віршів немало проникливих ліричних творів: тут і настрої, пригоди («Осінь», «Весняний мотив», «Лісовий спів») і щире кохання («Мила», «Спомин», «Незрівнянна»).
Звичайно, у творчості В. Поліщука (літературні псевдоніми: Микита Волокита, Василь Сонцевіт, Філософ з головою хлопчика) далеко не все було рівноцінним, далеко не все пережило автора. Були серед написаного ним і одноденки-агітки, як-от ранні байки, речі, написані на догоду режимові, зокрема поема «Ленін», художньо слабка, зате ідейно «виграшна» річ. Звертаючи свій погляд у майбутнє, він бачив там (бо прагнув бачити!) прекрасне, гармонійне життя людей. І уявно оцінюючи свою епоху і сучасників з погляду того далекого майбутнього, писав:
Ми далеко розплюскали в ніч і в віки
Наше згасле життя
І палаючий дух.
Оглядаючись на минуле, поет критично сприймає ранню творчість, визнає, що та бунтівлива енергія, яка завжди проривалась у його віршах, тепер помножена у стократ: «Почуваю, що розумом, інтелектом виростаю, і все, створене досі, так не люблю, що далі нікуди… Взагалі хочеться якихось велетенських форм, образів та творів…». Проте в цьому віці дерзновенних мрій і велетенських задумів поет потрапляє на саме дно життя – до Соловецького спецтабору.
2.2. Новаторство у творчості
Він любив працювати і поспішав працювати. Протягом п’ятнадцяти років літературної діяльності видав понад сорок книг. Поет уявляв себе речником тих мільйонів, які лише внаслідок революції здобулися на свій голос. Він адресував їм свою творчість, бачачи у їх енергії будівництва, поступу запоруку власного творчого безсмертя:
Розтворений в могутніх лавах
Нехай хоч безіменний, вічно проживу,
До самих крайніх людських гранів:
Енергія творців не пропадає даром.
Поворот до конструктивізму накреслився у В. Поліщука в середині 20-х років. Автомобілі, літаки, електрифікація, кінематограф тощо – все це викликало щире захоплення, однак сприймалося поза етичним критерієм, лише як ілюзорне благо, як запорука прискореного прогресу:
... Аероплан.
Він он до хмарок цитронових
Притискується лобом та підводить грудь,
Туди, де сонячна жага палає
І де вітри спочити не дають.
Проте безперечним є той факт, що В.Поліщук, як і кожний обдарований літератор, ставився до свого найголовнішого інструмента – слова – не лише чуйно, бережно, а й сміливо, з намаганням максимально вдосконалити його, щоб воно було здатне передати найтонші відблиски думки, найніжніші почуття поетової душі. Болючий і багато в чому таємничий, незвіданий процес безперервних пошуків істинного слова В.Поліщук образно змальовує у поемі «Адигейський співець»:
Але ти, моя мово,
Ти моє безумне прокляття.
Ти – скеля із граніту,
Де чуття розбивається в піну
І падає знесилене назад
У вузькі береги.
Ти – озерце маленьке,
Але не море, о ні.
Творча енергія В. Поліщука прагнула оновлених поетичних форм, і він з властивим йому ентузіазмом шукав їх у досвіді європейської культури. З гарячою і пристрасною натурою, непримиренний до ворогів українського народу, великий патріот своєї Вітчизни, щирий і добродійний, він увійшов у літературу як поборник правди і добра. Новаторство літератури вбачав у нових темах – урбаністики, індустріалізації, наукових досягнень. Пише переважно верлібром (вільний вірш), який розглядає як єдину віршовану систему, здатну передати стрімку ритміку нової доби. Віршовані верлібри і склали основу першої збірки В. Поліщука «Сонячна міць» (1920), з якою він по-справжньому увійшов в українську літературу. Вони засвідчили відповідність цієї форми його поетичній натурі, підвладній розбурханим стихіям асоціацій, невпинній зливі образів. Імпульсивний темперамент В. Поліщука виходив за межі суто авангардистських настанов. Про це свідчать передовсім його пейзажні замальовки, написані як полемічний «прийом», спрямований проти позицій «волошкових», тобто традиційних поетів, творчість яких він вважав анахронічною в добу індустріалізації. Любов до світу, його барв і згуків («Літом», «Асонанс»), захоплення його невичерпним розмаїттям і таємничістю («На мавський Великдень») мають своєрідне стильове вираження. О. Білецький, рецензуючи збірку «Радіо в житах» (1923), найдовершенішими вважав поетичні пейзажі («Цвіркуни», «Лан», «Хуга»), які «по своїй музичності й глибокому чуттю, можливо, не уступлять» П. Тичині.
Дослідники давали різні, нерідко кардинально протилежні оцінки його творчому доробку. Підсумовуючи ці оцінки, можна сказати, що В. Поліщук був видатним письменником свого часу, генератором неабиякої творчої сили, організатором нової літератури. Одним із перших він відроджував літературне життя у пореволюційному Києві: в 20-х роках заснував літературну групу «Гроно», став одним із організаторів «Федерації пролетарських письменників», членом пролетарських письменників «Гарт», організатором літературної групи «Авангард». Він був прихильником нового революційного мистецтва – літературного авангарду, точніше, власне поліщуківського його різновиду – конструктивного динамізму. Змістовне новаторство красної поезії він вбачав насамперед у новітніх темах – урбаністики (міського життя індустрії), наукових досліджень. В. Поліщукові справді вдалося стати новатором. До того ж його поезії й у формальному відношенні є авангардистськими: поет залюбки звертався до вільного вірша – верлібру, у його віршах чимало декларацій, незвичних слів і образів. У цей час працював дуже плідно, з-під його пера вийшли твори найрізноманітнішої тематики, що, напевно, багатьом і не подобалося.
На першому плані в доробку Поліщука – міські мотиви, дух новацій і перетворень, пов’язаний з добою, коли, здавалося, нова культура укорінювалася на уламках дореволюційної історії та культури. Його настрої, як і настрої В. Чумака, В. Блакитного, П. Тичини, М. Хвильового, М. Куліша, В. Підмогильного, Д. Фальківського, оптимістичні, переповнені вірою в світле майбутнє:
Юнацька кров шумує в наших жилах.
Юнацька сила блискає в очах, –
Ми за народ, за працю підем сміло
І спокій принесем на гострених мечах.
Як і М. Хвильовий, П. Тичина, поет уявляв себе співцем революційної епохи, яка принесе звільнення людству, і на землі буде закладений фундамент нового, світлого, неповторного. Поет увічнював себе своєю нестримною енергією, своїми модерністськими віршами. Він переповнений був вірою в майбутнє рідного народу, яке вимальовував у поетичних творах. Будучи людиною-філософом, у майбутньому хотів бачити гармонію людини і природи, красивого і корисного. Зокрема, у поемі «Асканія Нова» Валер’ян Поліщук чи не найпершим з українських письменників піднімає екологічну тему. А нині вона одна з найактуальніших. У кінці свого життя написав кілька романів («Григорій Сковорода», «Завзятий вік»).
Зринають сторінки й маловідомі епізоди становлення нового українського письменства, воскресають із моторошного небуття постаті українського розстріляного відродження. Блискучі й лаконічні Поліщукові словесні портрети митців і політиків: Винниченка, Скоропадського, Самійленка, Єфремова, Голубовича, художників Петрицького, Жука, а ще Вероніки Черняхівської, Валер’яна Підмогильного, Миколи Куліша, Миколи Хвильового, Павла Тичини...
Народ мій монолітом став,
Кордони зніс, в одно зіллявся
І в будучину сміло йде.
Але чи разом він піднявся?
Ба ні... Той хоче тихо жить,
Кормить діток, про себе дбати
І жде, що зробить хтось усе
І волю принесе до хати...
Отже, праця поета з покоління сіячів, яке ввійшло в історію як «розстріляне відродження», не була даремною.
2.3. Завершальні акорди
У кінці 1925 – на початку 1926 р. В. Поліщук, разом з П. Тичиною та О. Досвітнім, у творчому відрядженні в Прибалтиці, Чехословаччині, Німеччині, Франції. У Празі вони побували в гостях у чеського діяча культури Зденека Неєди, зустрічалися з Олександром Олесем. У Парижі В. Поліщук познайомився з І. Еренбургом, бачив ветеранів Паризької комуни 1871 р., автора «Інтернаціонала» Ежена Потьє.
Через три роки В. Поліщук знову мандрує по країнах Західної Європи, відвідує Польщу, Німеччину, країни Скандинавії. У Львові, через який пролягав його шлях, поет зустрічався із західноукраїнськими літераторами – Тудором, П. Козланюком, В. Щуратом, М. Рудницьким, художником О. Новаківським й залишив їхні виразні портрети у книзі нарисів «Рейд у Скандинавію» (1931). У цій книзі та у листах до дружини В. Поліщук яскраво змальовує зустрічі у Варшаві із сином М. Коцюбинського Юрієм, в Осло – із повпредом СРСР О. Коллонтай, у Берліні – з поетом Й. Бехером.
Заарештований 6 грудня 1934 р. Харківським відділенням НКВС у сфабрикованій справі «Центру антирадянської боротьбистської організації». На закритому засіданні виїзної сесії Військової колегії Верховного Суду СРСР 27–28 березня 1935 р. Поліщуку винесено вирок: 10 років ізоляції в концтаборах. Він так і не вийшов на волю, бо наприкінці 1937 – на початку 1938 року окрема «трійка» УНКВД по Ленінградській області (голова Л. Заковський, члени – В. Горін та Б.Позерн, секретар Єгоров) оформила низку групових справ, засудивши до розстрілу 1825 соловецьких в’язнів, яких було переведено на тюремний режим (СТОН). За справою № 103010/37 р. найбільше було засуджено до розстрілу саме українців – Омеляна Волоха, Марка Вороного, Миколу Зерова, Антона Крушельницького, Миколу Куліша, Леся Курбаса, Юрія Мазуренка, Валер’яна Підмогильного, Павла Филиповича, Клима Поліщука... Серед них був і Валер’ян Поліщук. Оперативна частина Соловецької тюрми звинуватила їх у тому, що, «залишаючись на попередніх контрреволюційних позиціях, продовжуючи контрреволюційну шпигунську терористичну діяльність, вони створили контрреволюційну організацію «Всеукраїнський центральний блок». Покарання відбував у Соловецькому таборі особливого призначення.
3 листопада 1937 р. куля обірвала життя відомого українського письменника, нашого земляка Валер’яна Поліщука. До речі, у документі про смерть В. Поліщука кати «накинули» письменникові ще п’ять років життя – дату смерті вказали 17 березня 1942 р. У 1943 р. родині видали свідоцтво про смерть письменника, в якому значилося, що він помер у в’язниці в 1942 р. від перитоніту. Ця дата й фігурувала донедавна в усіх довідниках. Але час виносить із мороку все, що було приховане за сімома замками. Цій відписці ні дружина, ні донька не надто вірили й далі продовжували звертатися з листами до органів служби безпеки. І лише в 1988 р. вони отримали повідомлення з військового трибуналу Ленінградської області, що Валер’ян Поліщук 9 жовтня 1937 р. за вироком особливої трійки Ленінградської області засуджений до розстрілу, а от місця захоронення вони вказати не можуть. Довгий час рідні нічого не знали про нього. І лише в середині 90-х років XX ст. завдяки пошукам Санкт-Петербурзького «Меморіалу» вдалося віднайти документи, зокрема протокол засідання особливої трійки від 9 жовтня 1937 р., де й значиться, що в числі «134 українських буржуазних націоналістів» до розстрілу засуджений і Валер’ян Поліщук. З тих документів також випливає, що в’язнів партіями вивозили до урочища Сандармох Медвеж’єгорського р-ну, тепер Республіка Карелія (РФ), і замість розстрілу, як то передбачалося вироком, забивали палками. Реабілітований посмертно.
Валер’ян Поліщук залишив по собі «Громохкий слід» – це і назва однієї з його численних книжок, це і висока доля поета, живий неповторний голос, що відлунює  до нащадків крізь мученицькі крижані ночі ГУЛАГу, крізь броньовані двері спецсховів, крізь нарости фальсифікацій, обмов і багатолітнього мертвого замовчування...
Живу я так, як пахне фіалка, –
Просто, без мудрого лукавства,
І все ясно, ясно мені,
Як весною цвіт вишневий.
А ясно через те, що дух
Мій розійшовсь
Міжзоряним степом
По безмежах всесвіту.
Таким чином, творчі здобутки Валер’яна Поліщука невіддільні від епохи, на долю якої випало немало випробувань: Друга світова війна, революція 1917, громадянська війна... У 20–30-х роках ХХ ст. його ім’я було широковідомим, його часто можна було зустріти на сторінках газет та журналів. Працюючи в стилі авангардизму, письменник жадібно прагнув сіяти слово-образ на повну силу і часто не відділяв «добірного зерна від полови». Інтенсивну роботу вважав за ознаку своєї письменницької праці і гадав, що обов’язок кожного літератора – працювати не покладаючи рук. В. Поліщук схильний був до «кількісної» літератури, не розуміючись в тому, що кількість не завжди переходить в якість.
Він уславив себе людиною невгамовної вдачі, кипучих організаторських здібностей, людиною, повною сили та відваги, що було загалом типовим явищем в житті України 20-х років.
В.Поліщук був надзвичайно продуктивним письменником. За півтора десятиліття літературної праці він устиг зробити в літературі дуже багато: видав понад сорок книжок (вірші, поеми, проза, публіцистика), підготував до друку 13-томне видання своїх творів.
Художня спадщина Валер’яна Поліщука спроможна виховувати людей кращими та величнішими, духовно багатшими та цілеспрямованішими, бо він жив гордо, а до мети йшов чесно, тому й будить вона інтерес до себе у сучасного читача. І нині можна багато чого заперечити у творчості письменника, але те, що це була вельми помітна і непересічна постать в українській літературі, – факт незаперечний.
Його творчість засяяла в українській літературі яскравим сонцем, яке висвітлило скарби незборимого духу нашого народу. Твори В.Поліщука сприяли піднесенню нашої літератури на широкій ниві загальнолюдського гуманістичного буйноцвіття. Поряд з творами кращих поетів сучасності заявив про Україну як про державу з великим людським потенціалом, з незмірними інтелектуальними можливостями. Поліщук був членом Спілки письменників України.
Поет відчував у собі незвичайні творчі сили: «Я ж регресувати не збираюсь», – заявляв він, не без деякої зухвалості й самовпевненості стверджуючи, що «до глибокого розуміння мене – Валер’яна Поліщука – Україна доросте через двадцять років...».
Ім’ям В.Поліщука названо вулиці в Рівному, Млинові, Дубні, а з 1987 р. встановлено обласну літературну премію ім. Валер’яна Поліщука, вручення якої відбувається на батьківщині письменника. Меморіальні дошки письменникові встановлено в Малеві, Млинові, Мирогощі. Створено літературні кімнати Валер’яна Поліщука в Малівській та Мирогощанській школах, у Млинівському краєзнавчому музеї. Твори його неодноразово перевидавалися в Києві, Львові, Рівному.
Для поета не було більшого щастя, ніж вірно служити людям. Коротко, влучно, стисло, але по-мужньому висловлена ним думка може служити девізом усього поетового життя:
Блажен, хто може горіти,
Бо після нього залишиться попіл,
А не гній.

Література

1. Біла А. Конструктивізм «із людським обличчям»: [Психодіагностика твор. В. Поліщука ] / А.Біла // Слово і час. – 2004. – №4. – С. 50 – 62.
2. Брюховецький В. Валер’ян Поліщук / В.Брюховецький // З порога смерті: Письменники України – жертви стал. репресій. – Вип. 1-й. – К., 1991. – С. 369 – 371.
3. Валер’ян Поліщук // Письменники Радянської України (1917–1918): Біобібліогр. довід. / Авт.-упоряд.: В. К. Коваль та ін. – К., 1988. – С. 484.
4. Валер’ян Поліщук // Письменники Радянської України: Біобібліогр. довід. / Упоряд.: О.Килимник та ін. – К., 1970. – С. 349.
5. Галич О. «Громохкий слід» Валер’яна Поліщука / О.Галич // Слово і час. – 1997. – № 10. – С. 20 – 24.
6. Гольденберг Л. І. Бібліографічні джерела українського літературознавства: Путівник: Навч. посібник / Л.І. Гольденберг. – К., 1990. – С. 173.
7. Дем’янчук Б. Валер’ян Поліщук: Я не знав, що вони не українські, а борці проти українського… / Б.Дем’янчук // Україна Молода. – 2007. – 9 жовтня. – С. 12.
8. Жулинський М. Г. Валер’ян Поліщук (1897–1937) / Із забуття – в безсмертя: (Сторінки призабутої спадщини) / М.Г.Жулинський. – К., 1990. – С. 304 – 315.
9. Жулинський М. Г. Валер’ян Поліщук (1897–1937) // Слово і доля: Навч. посібник / М. Г. Жулинський. – К., 2006. – С. 361 – 381.
10. Історія України: Енциклопедичний словник. – К.: Генеза, 2008. – С. 889.
11. Пащук І. Літературно-краєзнавча енциклопедія Рівненщини. – Рівне: Волинські обереги, 2005. – С. 147.
12. Ковалів Ю. Валер’ян Поліщук (1897–1937) / Ю. Ковалів // Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн. – Кн.1: Перша половина ХХ ст.: Підруч. / За ред. В. Г. Дончика. – К., 1998. – С. 152 – 155.
13. Моринець Н. Один з «розстріляного відродження» / Н.Моринець // Пам’ять століть. – 1998. – №4. – С. 82 – 86.
14. Поет із покоління сіячів: До 100-річчя від дня народж. Валер’яна Поліщука // Березіль. – 1997. – № 9–10. – С. 165 – 169.
15. Поліщук Валер’ян Львович (1897–1937) // Повернуті імена: Рек. бібліогр. покажч. / М-во культури України. Держ. б-ка України; Відп. ред. В.В.Патока. – К., 1993. – С. 90 –96.
16. Славутич Яр. Валер’ян Поліщук / Яр Славутич // Розстріляна муза: [ Мартиролог. нариси про поетів ] / Вступ. ст. К. П. Волинського. – К., 1992. – С. 142 – 146.
17. Український письменник Валер’ян Поліщук (1897–1937): Бібліогр. покажч. / Харк. держ. наук. б-ка; Уклад. Н. Л. Манова. – Х., 2004. – 115 с.
18. Валер’ян Поліщук. Коли жити – гордо жити: Вірт. вист. (100 років від дня народж. укр. поета (1897–1937)) / Рівн. держ. обл. б-ка: http: // libr . rv . ua
19. Крикуненко В. «З журбою радість обнялася…» / В.Крикуненко // Укр. Всесвіт. Координац. Рада. – http://www.uvkr.сom.ua /ua/news/html
20. З молодого завзятого віку: Вірт. вист. (До 110-річчя від дня народж. Валер’яна Поліщука) // Здолбун. централіз. система публ.-шк. б-к. – http://libr.ukrsd.com.ua
21. Поліщук В. / Жулинський М. Г. Із забуття в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини). – К.: Дніпро, 1990. – С. 304–315.
22. Павличко С. Теорія літератури / Передм. М. Зубрицької. – К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2002. – С. 191, 306.
23. Поліщук В. Вірші / Хрестоматія: Письменники Рівненщини – дітям. – Рівне: Азалія, 2005. – С. 9 – 23.
24. Млинівщина: погляд у минуле / Історичні дані, перекази та легенди про походження назв населених пунктів Млинівського району. – Рівне: Редакційно-видавничий відділ облуправління по пресі, 1991. – С. 18.
25. Поліщук В. На мавський великдень / Погорина: літературно-мистецький альманах. – Вип. 4. – Рівне: Азалія, 2002. – С. 133 – 134.