«Свою Україну любіть!»
Автор: Кононенко Петро
доктор філологічних наук, професор, академік Української академії наук, Академії наук Вищої школи України, Української Вільної Академії наук у США, Міжнародної Слов`янської академії, Української академії політичних наук, Президент Міжнародної асоціації "Україна і світове українство", директор ННДІУВІ.

24 січня 1992 року в.о. міністра вищої і середньої спеціальної освіти України Леонід Олексійович Каніщенко, зважаючи на ухвалу Вченої ради Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка та подання оргкомітету представників понад 20 вищих навчальних закладів м.Києва, підписав наказ про створення Інституту українознавства. Директором було призначено ініціатора створення нової структури – декана філологічного факультету КДУ, професора Кононенка Петра Петровича. Складався Інститут із шести відділів/кафедр, у структурі яких було 134 штатні одиниці, та створеного за ініціативою П.П.Кононенка Українського національного гуманітарного ліцею...

«Свою Україну любіть!»

24 січня 1992 року в.о. міністра вищої і середньої спеціальної освіти України Леонід Олексійович Каніщенко, зважаючи на ухвалу Вченої ради Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка та подання оргкомітету представників понад 20 вищих навчальних закладів м.Києва, підписав наказ про створення Інституту українознавства. Директором було призначено ініціатора створення нової структури – декана філологічного факультету КДУ, професора Кононенка Петра Петровича. Складався Інститут із шести відділів/кафедр, у структурі яких було 134 штатні одиниці, та створеного за ініціативою П.П.Кононенка Українського національного гуманітарного ліцею.
Поява нових структур викликала як непідробну радість в усіх областях України та світового українства, так і шалений спротив частини чиновників (у тому числі й університетських!), бо вони відчули загрозу своїм не-, а то й антиукраїнським орієнтаціям.
Були ті, що нищівно-скептично запитували: – Що, українознавство в Україні? Хіба в нас не ведуться курси української мови, літератури й історії?.. І чому ж раніше це питання не ставилось?.. До того ж цілком очевидно, що це спроба на місце випробуваного народом інтернаціоналізму поставити націоналізм, а єдність СРСР (згодом СНД) і так під загрозою…
Про українські інтереси ці опоненти, як правило, не говорили. Українці й далі мусили служити інтересам інших, іти шляхом самозаперечення, зміцнення чужих держав та угноєння чужих культур, зречення своєї мови та власної історичної ролі й місії – і все тут! Не говорилося й про посутніше: а що воно – українознавство? А згодом, після видачі наказу, коли Інститут українознавства та гуманітарний ліцей розгорнули свою діяльність, було обрано шлях дискредитації їх. Так, пихато почала заперечуватись потреба і роль ліцею у підготовці дійсно української еліти («ви ж походженням демократи, з простих сімей, а підносите чужорідний класовий ідеал: «елітний!»). А Інститут українознавства збивати на рейки старомодного симбіозу елементів фольклору та етнографії, давно зужитих краєзнавчих традицій та обрядів, тільки б не допустити до пізнання й розвитку таких світових феноменів, як Україна (етно-нація, держава, її природа, культура, мова, історична роль та місія у їх цілісності) і світове українство. Коли не вийшло, опоненти почали дерибанити версію про бажання українознавців заступити собою історію і географію та літературу. А коли не вийшло й це,  з-під руки ректора Університету та двох його підспівувачів з’явилася прокурорська інвектива: «Обережно – українознавство!».
«Обережно» – для маскування. Бо не якомусь іншому предмету, а Українознавству запалювалось червоне світло. Загрозливе ще й тому, що владне… Загрозливе й тому, що з того часу є інноватори, котрі досі заміняють у Державному стандарті освіти українознавство (не щось інше, а саме українознавство!) будь-яким іншим предметом (від іноземних мов до футболу), а то й відверто переслідують його (як і українську мову, культуру, історію).
Довелось починати з лікнепівського: чи й справді українознавство таке страшне, зокрема – спрямоване на конфронтацію з кимось і з чимось, а українці були байдужими до самопізнання і не хотіли знати уроків українознавства? Чи, може, все-таки існувала якась традиція?!
Не можемо не враховувати, що й досі ті, котрі й тепер люто воюють проти самоідентифікації українства та підмінюють псевдоінтернаціоналізм таким же псевдоінтерглобалізмом, хоча хід історії та її уроки є неспростовними, не розуміють, що українознавство – одна з вічних гілок вітчизняної та зарубіжної науки, що без нього розв’язувати проблеми сучасності неможливо. Бо українознавство і в генезі, і в місії, і в долі є аналогом генези, місії, долі України.
Думаємо про це, і постають сторінки історії:
«Повість про те, «звідки пішла Руська земля, хто в ній почав спершу урядувати, і як Руська Земля постала є» – «Літопис Аскольда», «Літопис Руський»;

«Що знаєте, того не забувайте. А чого не знаєте, того вчіться!», «Ти знаєш, що то є людина?» – Володимир Мономах;

Сила: Пізнай себе самого! – Григорій Сковорода;

Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрість би була своя.
…Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть… та й спитайте
Тоді себе: що ми?..
Чиї сини? Яких батьків?
Ким? За що закуті?..
…Нащо нас мати привела:
Чи для добра, чи то для зла?
Нащо живем? Чого жадаєм?.. – Тарас Шевченко;

…Ще не вмерла України ні слава, ні воля! – Павло Чубинський;

Ще не вмерла Україна!
І не вмерла, і не вмре!
…Чого ж у нас відступників так много,
Чого ж для них відступство не страшне?!
…Не ридать, а здобувать
Хоч синам, як не собі
Кращу долю в боротьбі! – Іван Франко;

…По традиціях старої московської історіографії, перейнятим новішою російською, події української історії звичайно входили епізодами в традиційну схему східноєвропейської, чи як вона зветься звичайно – «русской» історії.
«Ся праця («Історія України-Руси» – П.К.) має подати образ історичного розвою життя українського народу або тих етнографічно-політичних груп, з яких формується те, що ми мислимо тепер під назвою українського народу, інакше званого «малоруським», «південно-руським», просто «руським» або «русинським» через призму головного питання: «Хто такі українці і чого вони хочуть», яка їхня місія і будучина… – Михайло Грушевський;

Українську історію неможливо читати без брому… – Володимир Винниченко;

Стоїть сторозтерзаний Київ
І двісті розіп’ятий Я!

…Велика ідея потрібує жертв.
Але хіба то ідея, коли звір звіра їсть?..

…Найбільша із порожнеч –
Це порожнеча душі.

…Я єсть народ, якого правди сила
Ніким звойована ще не була…
…Щоб жить, ні в кого права не питаюсь,
Щоб жить, я всі кайдани розірву! – Павло Тичина;

…Трагічний пафос відступу і жертв. Скот. Хліб. Нищення. Філософія нищення.
…Діти, я вам мушу сказати, що Бог є, – сказав учитель і заплакав.
– А ви ж казали, що Бога нема.
…Основна ідея – непереможна, незламна сила нашого народу, його непохитний дух, його віра у тимчасовість окупації і його здатність до визвольної боротьби. Себто продовження історії.
…Самим страшним під час відступу був плач жінок… Плакала Україна. Вона плакала, гірко ридала, свою долю проклинала… Ми йшли на Схід. Ми не йшли на Схід.
…Горе, горе, чому ти так полюбило народ мій многострадальний? Чого влізло ти в нашу історію, як гадина в серце?..
…А чи ж виживе наш народ, чи, мо, загине ввесь?
Виживе, а як і на що буде здатний, бог один зна. Такої жертви і втрат таких страшних і величезних ще не знав ніхто у світі.
…Дійсність стала багато страшнішою за всяку уяву. І її так і треба показати.
…Всього народила наша земля. Добре угноєна вона з давніх-давен кров’ю і трудом.
…Народу треба показати його зсередини, в його стражданнях, в його сумнівах, в його боротьбі, оновленні, і показати йому шлях і перспективи.
…Непошана до старовини, до свого минулого, до історії народу є ознакою нікчемності правителів, шкідлива і ворожа інтересам народу…
…На наших полях – доля людства!
…Написати статтю на тему: про любов до Батьківщини і національну гордість (гідність).
…Західноукраїнське: – Ви націоналісти?
– Ну так, це вірно, бо це було знаряддям нашої боротьби, нашого існування.
…Ніхто не хотів вчитися на історичному факультеті. Посилали в примусовому плані. Професорів заарештовували майже щороку, і студенти знали, що таке історія, що історія – це паспорт на загибель.
А що таке історія? Історія є рівнодіюча всіх духовних сил і здібностей народу.
…У Києві зірвано Печерську лавру. Уже ніколи над Києвом не підноситиметься у блакитну височінь прекрасна золота голова. Перед смертю попрошу поховати мене десь на Лаврських старовинних горах, що їх любив я більше за все на світі, що з них я милувався, дивлячись на свою рідну чернігівську землю
…– Ви не думайте, мамо, що син умер.
– Авжеж не вмер. Убито.
– Ні, житиме він у пам’яті людей, як Максим Кривоніс, і Байда, і Сагайдачний.
– А це, мо, того Байди, що коло Пилипа живе?
…Голос як труба, наполовину завжди відсутній, і абсолютна неуважність до людини.
– Освіта в нього неправильна, дочко: і язик, і голова в нього з вищою освітою, серце з нижчою, а шлунок, мабуть, зовсім без освіти… темний.
…[Необхідний пам’ятник у Запоріжжі Богдану Хмельницькому, а на Дніпрі великому князеві Святославу]. Се був би пам’ятник глибокого всенаціонального нашого слов’янського змісту, в якому все було б: політика, поезія часу, і мудрість, і геройство.
…[Не буду писати про вождів і героїв. Потрібні твори про народ]. Україна поруйнована, як ні одна країна світу. Поруйновані і пограбовані всі міста. У нас нема ні шкіл, ні інститутів, ні музеїв, ні бібліотек. Загинули наші історичні архіви, загинуло малярство, скульптура, архітектура. Поруйновані всі мости, шляхи, розорила війна народне господарство, понищила людей, побила, повішала, розігнала в неволю. У нас майже нема вчених, обмаль митців.
…[Ми – народ без добре засвоєної історичної пам’яті. Тому мусимо відновлювати національну самосвідомість]. І коли я чую обвинувачення за «Україну в огні» в націоналізмі, як же гірко, як тоскно мені робиться на душі.
…[Тебе, Христе, пестив і використовував італійський офіцер]. Де твоя національна гордість, де твоя людська гідність? Де твоя дівоча честь у велику добу боротьби святої Батьківщини? Де? Нема? Кажи! – Нема. – Все! – закінчив Лимончик. – Нема, – повторила вона… Слухайте, – сказала вона тихо [пригадавши усе життя]. Я знаю, що мені не вийти звідси живою. Щось мені тут ось, – вона поклала руку на серце, – каже, що прийшла моя смерть, що зробила я щось заборонене, зле і незаконне, що нема в мені отієї, що ви казали, національної гордості, ні честі, ні гідності. Так скажіть мені хоч перед смертю, чому ж оцього в мене нема? А де ж воно, людоньки? Рід же наш чесний.
…Письменник, коли він щось пише, повинен почувати себе врівні, на висоті найвищого політичного діяча, … а не учня чи прикажчика.
…Істинне тільки те, що прекрасне [а в основі прекрасного є правдиве й етичне].
…Товаришу Сталін, коли б ви були навіть богом, я й тоді не повірив би вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорному тілі. Коли немає ненависті принципової, і зневаги нема, і недоброзичливості ні до одного народу в світі, ні до його долі, ні до його щастя, ні гідності чи добробуту, – невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм в непотуранні глупоті людей чиновних, холодних діляг? Чи в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?
…Ми стали світовою державою, наша культура мусить стати світовою культурою… Я належу [Україні] людству. Мистецтво моє – мистецтво всесвітнє.
…Німець Краузе: – Ми знищимо цей народ!
– Час інший, а народ той же. Я вивчив його історію. Їх життєздатність і зневага до смерті безмежні. [І свідчить історія, що це народ – вічний].
…Розпався клас селянства, обернувшись у людство.
…Людина родиться для щастя й для радості, і бореться вона, і діє во ім’я щастя. І розцвітає людина в щасті, а не в журбі, в світлі, а не в темряві й ненависті, в сім’ї, а не в розлуці, і ніколи не в неволі.
…Чи може бути надмірною любов до Батьківщини? Ні. Нема такої любові. І моя не була…
…Я помру в Москві, так і не побачивши України. Перед смертю я попрошу…, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю у Києві, десь над Дніпром, на горі. Пошли, доле, щастя людям на поруйнованій, скривавленій землі!
Зникни, ненависть!
…О час! Великий мудрий художник! Ти несеш на своїй палітрі не тільки сивизну нашу, а й надію, що буде відтворено «щось незмірно більше, глибше і велике, що складає в блакиті майбутнього блискучої краси трагедійний портрет безсмертного нашого народу», – Олександр Довженко;

Щоб жить – ні в кого права не питаюсь!
Щоб жить – я всі кайдани розірву!
Я стверджуюсь
Я утверждаюсь! –
Бо я – живу! – Павло Тичина;

…Бережімо собори наших душ! – Олесь Гончар;

…Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ! – Василь Симоненко;

…Не спи, моя рідна Земля!
Прокинься, моя Україно!
Відкрий свої очі
У світлі далеких зірок… – пісня гурту у час Помаранчевої революції.

Ортодоксально мислячий читач може цілком слушно зауважити: нам пропонують надто незвичну форму методу доведення наукової концепції, мети та програми українознавства! І ми погодимось, лише зауважимо: це тому, що й тема розмови, як не дивно для України, незвична, і спосіб аргументації ідеї. Адже йдеться про любов до України та про українознавство як науку не лише самопізнання, а й етики та любові до своєї Батьківщини!
Отже, про любов до України і науку про неї…
Ну що б, здавалося, було, є та має бути найприроднішим у житті кожного представника українського народу?! Та не можуть згинути з пам’яті слова не лише літописців про їхнє бажання відтворити правдиву історію того, як виникла і розвивалася Руська Земля, а й слова великого Поета-пророка Тараса Шевченка, його Заповіту: «Свою Україну любіть! Любіть її… Во врем’я люте, //В останню тяжкую минуту //За неї господа моліть». І не тільки моліть: «Борітеся, поборете! Вам Бог помагає». Бо лише борці домагаються повної самореалізації та права на щастя, зреалізованого в істині: «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля…».
Бо чогось же народжувалися ті й ті заповітні слова?! Народжувалися й тоді, на початку нашої ери, коли Країна Кия і Аскольда, Святослава і Володимира Великого, Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха була однією з наймогутніших світових держав – суперницею Візантійської імперії, а тому нею пишалися і захоплювалися. А також народжувалися й тоді, коли було втрачено блиск та могутність України як однієї з трьох перших національно-демократичних держав Європи XVII ст. (водночас з Нідерландами й Англією), найосвіченішої республіки зі славетною Конституцією 1710 року, і козацька легендарна Гетьманщина була обернена в рабство, а тому її соромилися, а то й відчужувалися від неї. Коли Т.Шевченко писав гнівне послання «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм», П.Куліш «Народе без пуття, без честі і без поваги», а І.Франко «Сідоглавому»… Коли виривалися зболені інвективи: «Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя…», не всі вчилися, особливо заполонені чужою «правдою, брехнею підбитою», чинами та маєтностями, а тому замулювалася своя мудрість, а з нею – гідність і честь; «маліли люди на землі», зате підносились царі, обпльовувались свої святині й герої і підносилися чужі. Історія ставала торжищем ідей, а підсумком – розщеплення свідомості та занепад культури, моралі й духовності – обернення народу, нації в населення.
«Свою Україну любіть!» – і викричало тоді доведене до відчаю серце Великого Кобзаря. А щоб любов не загасала – учіться у своєї (і чужої!) історії: вона сповнить вас любов’ю до добра і ненавистю до зла.
Любіть її! – бо “Ще не вмерла України ні слава, ні воля; ще нам, браття молодії, усміхнеться доля!” – мужньо проголосить словами гімну й Павло Чубинський.
– І не вмерла, і не вмре! – винесе свій вирок Іван Франко. Історичний вирок, бо саме Великий Каменяр підхопив прапор Шевченкового заповіту та, як і козацькі літописці (Самовидець, Грабянка, Величко), автор «Історії Русів» М.Максимович, а за ним – П.Куліш, М.Драгоманов, М.Костомаров, І.Нечуй-Левицький, О.Потебня, П.Юркевич, Б.Грінченко, П.Житецький, О.Кониський, Леся Українка, Дмитро Яворницький, Вікентій Хвойка, Хведір Вовк, Агатангел Кримський, Михайло Коцюбинський, Богдан Лепкий  почали оволодівати таємницями історії з незапам’ятних часів та висвітлювати найголовніші процеси, події, історичні постаті від пророків Біблії Каїна і Авеля, Мойсея, Захара Беркута до носіїв добра чи зла ХІХ–ХХ ст. Саме він, Франко, у понад 5 тисячах творів зробить аналіз громадсько-політичних рухів, концепцій, ідеологій, систем багатьох тисячоліть, на основі чого в епохальній праці «Що таке поступ» іще 1903 р. виявить тенденції поступу не лише українського суспільства, а й усієї світової цивілізації та культури, непомильно зазначивши: догматичний соціалізм в імперських системах неминуче приведе до диктатури партій, а ті – до смертоносного терору.
Висновки відомі: «Лиш боротись – значить жить!» І тому: «Земле, моя всеплодющая мати, сили, що в твоїй живе глибині, краплю, щоб в бою сильніше стояти, дай і мені!» Рушієм поступу є не війни і ненависть, бомбісти і револьверники, а «Дух, що тіло рве до бою, рве за поступ, щастя й волю». Той дух в українському народові «живе, він ще не вмер!» Той дух – любов! – тому-то, народе,
Вірю в силу духа
І в день воскресний твойого повстання!
Тому-то могутньою підоймою української нації має стати осмислений історизм, українознавство як наука самопізнання, самовідродження, повної самореалізації, наука любові, моралі, етики й естетики життя.
Українознавство стає домінуючим методом і для найуніверсальнішого історика Михайла Грушевського. «Історія України-Руси» – то також був і голос багатотисячолітньої наукової традиції, але й голос нового часу та досвіду народу. І найперше – в історичній концепції: саме як історії насамперед народу, а не держави; до того ж свого народу як самодостатнього суб’єкта історії, а не сателіта інших держав чи й невагомої гілки інших етносів, приреченої відмерти.
«Історія України-Руси», як і славнозвісна «Книга буття українського народу» М.Костомарова і кирило-мефодіївців та «Кобзар» Т.Шевченка, – не лише прихильний, а й (як у І.Вишенського, П.Куліша) суворий суд над пройденою народом дорогою упродовж тисячоліть. Але найголовніше, що суддею і тут є правда: вона не дає народові права на пиху і самозадоволення, але й не дозволяє тратити віру та «спати, спати і спати на волі!». Тому вона й просвітлила громадськість планети та сколихнула глибини почуттів і мислення світового українства, покликала його до відновлення історичної творчості у якомога повнішому обсязі.
І тому ж українознавство М.Грушевського, як і праця С.Єфремова «Українознавство» (1920), «Українське питання в Росії» В.Вернадського, запліднило позитивні тенденції українського відродження 20-х років ХХ ст. А потім, як жорстко спланований контрзахід компартії, було піддане нищівній дискредитації та викоріненню терором.
Для М.Грушевського, І Франка, В.Вернадського, С.Єфремова, В.Винниченка українознавство було «політикою і філософією держави» , спрямованою на відродження нації – її ідеї, державності, мови, культури, історичної місії.
Ультракомуністичний інтернаціоналізм став політикою знищення і самого М.Грушевського, й українознавства, бо остаточною метою неоімперської системи було знищення України.
Знайомлячись з минулим, В.Винниченко записував: «Українську історію не можна читати без брому», – бо така вона бурхлива на діяння і змагання, на загальнолюдського рівня подвиги і гідні жалю та печалі поразки і втрати; на свободу і рабство; на піт і кров; на безприкладну вірність (як у козацькому побратимстві, у лицарській честі Святослава, Байди, Богуна, Кривоноса, І.Мазепи, Калнишевського, Орлика), патріотизм і ганебні зради; віроломство псевдопатріотів та псевдогуманістів, думаючи про яких, І.Франко писав: «Чого ж у нас відступників так много, чого ж для них відступство не страшне?!».
Захопившись теорією соціалізму, В.Винниченко, з позиції «філософії серця» та «чесності з собою», повірив у можливість чесної співпраці народів і класів, у їхню рівність і братерство. Та скоро історія протверезила його. Відвідавши Москву і будучи проігнорований В.Леніним (бо на провокаційні питання, кому мають належати Кубань і Донецько-Криворізький басейн – чи не російсько-більшовицьким чиновникам, без лукавства і камуфляжу відповідав: «Якщо наш ідеал – справедливість і світова революція, інтернаціоналізм, то звичайно ж – етнічному народові!»), він переконався: у Москві ні про які високі принципи не дбають; там масова стихія (психоз) забиває ідею; панує не демократія, а диктатура партії, в якій, у свою чергу, панує диктатура вождя. Щодо України, то там нічого не змінилося: домінує імперський шовінізм. Та й загалом, рівноправність і свобода українців для новоявлених ідеологів-інтернаціоналістів закінчується на хуторі Михайлівському.
Глибокий аналіз показав, що мав цілковиту рацію В.Вернадський, коли писав, що українське питання в Росії розглядається, головним чином, під кутом зору: «Будет ли существовать великая Россия?». Українські інтереси при цьому до уваги не бралися. Головне, як писав Г.Федотов, це «вмістити українську культуру в культуру російську, а тіло України – в тіло Росії». А українська позиція могла б тільки зашкодити такого роду «інтернаціоналізації». Ось тоді й з’являється епохальна драма «Між двох сил» (Відень, 1918), у якій В.Винниченко визначає найголовніший конфлікт часу: українство між національно-визвольним рухом і більшовицьким неоімперіалізмом.
Характерно: і автори «Велесової книги», літописів, і В.Мономах та митрополит Іларіон, й І.Котляревський, Т.Шевченко, М.Максимович, М.Грушевський зображуване буття бачили в органічній єдності часо-простору, індивідуального, соціального, етно-державного, а тому – соціального й національного.
Певний час В.Винниченко понад усе ставив питання соціального визволення людини. Тепер він зображує конфлікт на рівні робітничої родини Микити Івановича Сліпченка, діти якого – Софія, Христя, Марко, Тихон, Арсен – у час громадянської війни опиняються у різних, часто антагоністичних, таборах. Тепер героям «Між двох сил» доводиться вирішувати проблеми людини, сім’ї, класу, нації, «світової революції» через призму індивідуальних уявлень та інтересів, але неминуче – і через призму ролі обставин, зіткнення сил зовнішнього й внутрішнього світів. Артистка Софія береться допомогти повсталим революціонерам і везе гроші з Петербурга на Україну, не підозрюючи, що вони призначені повному розламу і її сім’ї, і її ідейно-моральному крахові та самогубству через лицемірно-продажну політику «більшовиків-ленінців» Семяннікова, Грінберга, Сініцина, Подкопаєва…
Досвід буття українського народу переконує В.Винниченка, що правда на боці не облудників-неомонархістів, а Т.Шевченка й І.Франка, М.Грушевського і С.Петлюри, М.Міхновського, Братства Тарасівців, В.Вернадського і С.Єфремова: долю народу можна щасливо вирішити лише в єдності соціальної і національної революцій, як і в єдності еволюції та революції, змін буття і свідомості.
Тоді й з’являються «Відродження нації» та «Сонячна машина», роман-памфлет «Слово за тобою, Сталіне!» – твори про ще один злет українського духу на хвилях національно-визвольної боротьби, який уже опинився під обстрілом отруйними стрілами національно-державницького нігілізму, а далі й етно-національного канібалізму. Волею ленінської партії та її вірнопідданих малоросів-«відступників» в Україні нищиться освітньо-науковий і культуротворчий процес, вся система наукових інституцій, у тому числі НАН, а водночас – руйнуються сім’я, рід, нація, мораль, етика, національні ідеали та орієнтири.
Український народ ще раз виявив свою харизматичність: мов той Фенікс – відроджувався як народ державний. І тоді, вкупі з українськими кирпогнучкошиєнковими та «здрібнілими мікромалоросами» (Є.Маланюк), московські «мрійники» організовують для українства «кінець світу» – голод 1921 р., а далі й геноцид 1932 – 1933 років, коли гинуть не лише десятки мільйонів іще живих, а й мільйони ще ненароджених державною нацією. Розгортається тотальний наступ на все українське, катастрофічніший за наслідками від монголо-татарської навали.
Показово: проти тотального голодомору виступило одразу понад 5 тисяч керівників регіонів. Сталін повелів Кагановичу: з протидією лінії партії необхідно покінчити будь-яким способом, «інакше ми втратимо Україну». У цьому крилася причина геноциду.
Подібним чином повівся і Гітлер, який, коли йому доповіли про ухвалу 1941 р. Національних зборів у Львові щодо відновлення української державності, наказав: «Гіммлере, наведіть лад з тією бандою!». Почалося і з боку німецької імперії винищення українців, і найперше – української інтелігенції (С.Бандера, Я.Стецько, їхні соратники або опинилися в концтаборах, або були вбиті). Гітлер планував перетворити українців на українській землі на мерців або покірних рабів. КПРС наказом Берії і Жукова 1944 р. звеліла українську еліту винищити, а народ – десятки мільйонів! – виселити за межі України…
Сотнями (а то й тисячами) років по Україні стояли не лише пам’ятки високих культур (Мізинської, Трипільської), а й могили та кургани – мовчазні свідки народного буття і жорстоких змагань за свободу. Шукачі скарбів руйнували їх, руйнуючи і нашу пам’ять, а тим самим і мову, і культуру, і славу, загалом – саму душу.
Тепер у безіменних могилах мали зникнути з пам’яті всі новочасні Мазепи і Калнишевські: їх мордовано і нищено по Соловках і Сандармохах, таборах Уралу і Сибіру, мільйонами – у Бабиних Ярах, Биківнях; їх тисячі нагло убієнних і по-злодійському погребенних в утаємничених сховищах. Часом ховали і з почестями, як того ж О.Довженка, не пускаючи його в Україну. А історики вихваляли мудрість вождя, гуманізм партії та інтернаціоналізм українських манкуртів. І на тому виховували (муштрували) покоління.
Нищився зв’язок епох і поколінь, гасла сув’язь розумного серця і доброго розуму. Все більше відчужувалися людина, сім’я і рід; суспільство і природа, мораль, етика і патріотизм; бо, де немає прав, – немає і обов’язків, і навпаки; зникає почуття совісті й честі. Денаціоналізація завжди зумовлює деморалізацію, перетворення народів (націй) у населення невибагливих виробників і споживачів, а на місце патріотів приходять маргінали-манкурти, а то і яничари.
Після знищення мільйонів українців у самій Україні, на Кубані, Курщині, Вороніжчині, у Передкавказзі ідеологи й конструктори геноциду почали думати про остаточну перемогу над українством. І знову в цей вирішальний момент піднімає рішучий голос протесту вітчизняна і зарубіжна інтелігенція. Аналізуючи вбивчі процеси, вона ставить питання: Європа (дух Фауста) чи «каганцювання на селі»? «Україна чи Малоросія?!» (М.Хвильовий). Українську інтелігенцію винищують нещадно, як і селянство. Гине цвіт нації – від членів творчих спілок до академіків (самої НАН) і професури. Практично знищується наукове українознавство: суспільно-економічні й гуманітарні науки та дисципліни «озброюють» ідеологією класовості і партійності. У цьому зв’язку вивчення історії буття України або знімається зовсім, або препарується так, що українство постає лише як додаток до чужих історій, апендикс, приречений на неминуче відмирання.
Тоді на історичній арені постають українознавчі центри Австралії і Японії, Китаю і США, Канади й Німеччини, Чехії, Франції, Бельгії і Бразилії, Великої Британії та Іспанії… Виходять «Загальна українська енциклопедія» (середина 30-х років), а згодом і епохальна «Енциклопедія українознавства».
Закономірно, що Україна знову постає феноменом самодостатності й вічності, а на історичній арені з’являються носії духу Гельсінської Конвенції та руху опору шістдесятників. Стає очевидним: хай і сторозтерзана, але й тепер «Ще не вмерла Україна!». Вона відроджується «На берегах вічності». Бо пам’ятає і те, що фундамент історичної пам’яті, «при майстрах якось легше: вони, як Атланти, держать небо на плечах і від того бува висота» (Ліна Костенко).
Український народ прийняв виклик: спочатку всеукраїнська УПА розпочинає безпрецедентну війну з двома імперіями, без надії перемогти фізично, але з вірою в перемогу ідейно-духову; а згодом народжується й ідейно-духовний рух опору в глибинах усього суспільства.
О.Довженко переконливо показує, як кормига «тюрми народів», «імперії зла» здійснювала процес перетворення людей в антилюдей, антигромадян, антипатріотів. О.Гончар показує відродження «Соборів» душ.
Аналогічно й світове українство докладає найбільших зусиль на порятунок душ мільйонів: вивчаються архівні й археологічні документи, аналізуються справжні історичні процеси та факти, незглибимі поклади соціології, економіки, лінгвістики, культурології, релігієзнавства, мистецтва й міжнародних відносин. І розокремлено, і, головне, в системній єдності.
Постає прірва між імперсько-більшовицькою (перетвореною на релігію догматизму, облудного ідеологізаторства, свідомої фальсифікації та постраху за відступ від декретованої олжі) і дійсно аналітично-об’єктивною наукою. З одного боку, в інтересах Москви все ще трактується не лише внутрішня еволюція українства, а і його взаємовідносини з іншими етносами та країнами: тією ж Москвою (оголошеною спочатку «старшим братом», а згодом «ІІІ-м і останнім Римом» – заступником  світового християнства), Портою і Кримом, Угорщиною, Валахією і Польщею, Німеччиною і Швецією… Робиться все, щоб витравити патріотичну, національно-державницьку самосвідомість, волю не лише до самопізнання та самореалізації, а й до життя. Події і герої, причетні до боротьби за суверенітет і свободу, оголошуються зрадниками й ворогами… українського народу, а його недруги і вороги – борцями за його долю. Поетизується навіть розпад сім’ї та відповідне відчуження від батьківських порогів («Мой адрес – не дом и не улица…» – одна з пісень, як назвали в народі, «аліментщиків»).
Історія постає антиісторією, реальність – абсурдною. Перейменовуються навіть назви міст і сіл, затоплюються й нищаться історичні святині, все прирікається на вічне забуття. Самознищувальному зомбуванню (що добре показували В.Винниченко, І.Багряний, Б.Антоненко-Давидович, М.Куліш у творах «Слово за тобою, Сталіне!», «Сад Гетсиманський», «Смерть», «Народний Малахій») піддається психіка. Практично оголошується війна не лише українській мові, культурі, державі, а й самій нації.
Знову постає, як фатум: Україні бути чи не бути?!
Багатомільйонні жертви волають до живих: «Камо грядеші?!».
Але хто вони – ті живі?
Усе ще українське село і зденаціоналізоване (зросійщене, сполонізоване, з’євреїзоване, зугорщене, зрумунізоване) місто. Загалом анклави – українські, але практично поставлені в позиції вічного антагонізму внутрішніми орієнтаціями, зокрема фактично офіційним поділом на «східняків» і «западенців», вірних радянців і архиворожих мазепинців, петлюрівців, бандерівців; на «інтернаціоналістів» та «націоналістів»; на «високоідейних» – тих, що зрікалися української самоідентифікації, і «політично незрілих» – тих, що не піддавалися на внутрішню саморуйнацію.
Особливо інтенсивно бомбувалася інтелігенція: її, як раніше селянство, піддавали тотальній деперсоналізації як ворожий клас (зневажливо іменований прошарком, «гнилою інтелігенцією», резервом «загниваючого Заходу»). І це залишилося отруйною інфекцією навіть у ХХІ ст.
Однак самою сутністю Природи, трансцендентно як нація, так і інтелігенція призначена вибухати протуберанцями сонячної мудрості й далекоглядності, бо вони – симбіоз доброго розуму і мудрого серця, незнищенної енергії історичної пам’яті, «філософії серця».
І українська інтелігенція, свідоміша громадськість знову вибухнули: «Гельсінськими дисидентами», шістдесятниками, Рухом, УРП, товариствами «Просвіти» і української мови, республіканськими й міжнародними асоціаціями українознавців, Конгресом української інтелігенції…
Історично такі «вибухи» насичені, передусім, енергією почуттів мільйонів і потребують оформлення, отже – виваженого конструктивного начала, а потім обов’язково науково-концепційного обґрунтування ідеї, мети і програми, чітких орієнтирів перспективного розвитку. Як і при зведенні епохальних храмів: спочатку має визріти його ідея, згодом появитися образ та добре спроектована структура, а тоді – разом з архітекторами розгорнуть «толоку» інженери, майстри, підмайстри, віднаходячи для успіху відповідний ідеї будівельний матеріал. Емоції (серце) мають втілитися в інтелектуально-мистецький образ. Бо короткочасними й обмеженими є бунти, повстання, заколоти. Революція – це процес, метою якого є не тільки руйнація ворожого людині, а, насамперед, перетворення фундаментальних основ суспільства, внутрішнього світу людей. Тому вона безмежна і в просторі, і в часі. І тому думалося не лише про українознавство, а найперше – про Україну і світове українство: як (на яких засадах, яким шляхом, з якою кінцевою метою) мають вони еволюціонувати і розвиватися, якою повинна стати вже суверенна держава, і яка місія в ній нації, культури, мови, освіти, науки, зокрема – українознавства?!
При цьому мало враховуватися те, що ми – частина світу, і все – національно-історичне буття, природа, сутнісна багатоманітність світу з невідпорною силою вимагатиме відповідного ідеї національного образу – храму, образу – характеру, бо, як наголошував Т.Шевченко, нація – це характер; нація без характеру – кисіль і дуже несмачний, адже характер – це мета і спосіб її досягнення, скерування волі індивіда-народу (Арістотель).
Ідеєю національної революції і був започаткований Інститут українознавства.
Спочатку, в 1988 р., ідея та втілилась у створення деканом філологічного факультету Київського університету ім.Т.Г.Шевченка професором П.П.Кононенком Міжнародної асоціації «Інститут українознавства» (нині Міжнародна асоціація «Україна і світове українство»). Ідея, нагадаємо, викликала як найширший резонанс, так і шалений опір, бо ж ішлося, наголошуємо, про тип України. Тому для втілення цієї ідеї в практику життя був обраний єдино можливий для того часу шлях: створення при факультеті структурних підрозділів, які працювали б у прийнятих тоді адміністративних формах (як лабораторії і кафедри), але – на майбутнє.
Так з’явилися асоціація «Інститут українознавства», Національний гуманітарний ліцей та лабораторії (фольклору) і кафедри: української філології (мови і літератури) для всіх факультетів (підрозділів) університету; етнології; фольклору та культури; порівняльних досліджень (сходознавства і заходознавства); міжнародних зв’язків; народо-українознавства (історії, теорії, методології).
Природно, що на перший план вийшли проблеми кадрів, розробки структури інноваційного закладу, загальної концепції та методологічних розробок основних концентрів українознавства. Хоча починати довелося з фінансового, матеріально-технічного, технологічного забезпечення, навіть – з пошуку місця роботи, адже розгортав роботу Інститут у приміщенні кафедри історії української літератури (бульвар Шевченка, 14) без власного  майна, навіть без міського телефону, хоча одразу ж приступив до підготовки Міжнародної конференції «Роль вищих навчальних закладів (інституцій) у розвитку українознавства».
Так іскра спалахнула полум’ям: в Інституті розгорнули роботу заступники – тепер уже авторитетні діячі не лише українського масштабу, тоді – молоді фахівці, а нині – речник Міністерства закордонних справ, пізніше надзвичайний і повноважний посол, заступник міністра, державний секретар МЗС Юрій Анатолійович Сергєєв та викладач університету, письменник, видавець Михайло Миколайович Конончук. Їхня енергія була безмежною, обдарованість відповідна завданню, і почалася успішна реалізація планів.
На щастя, з належним розумінням можливої ролі Інституту українознавства поставилися проректор університету Леонід Васильович Губерський та помічник ректора Володимир Филимонович Білик: їхніми стараннями Інституту було надано 10 кімнат, у яких і було розміщено всі його відділи та служби.
Запорукою успіху виявився у середовищі кадрів сплав досвіду й ентузіазму: з надзвичайною культурою праці взявся за організаційні питання історик Леонід Кирилович Токар; з розумінням високої місії інноваторів – керівники підрозділів: Лідія Францівна Дунаєвська та Олена Михайлівна Таланчук (лабораторія, відділ фольклору й етнографії), Лариса Максимівна Паламар (відділ української філології), Людмила Василівна Грицик, Іван Корнійович Чирко та Степан Іванович Наливайко (відділ порівняльних досліджень сходо- і заходознавства), Сергій Петрович Сегеда (відділ етнології), Світлана Яківна Єрмоленко, Любов Іванівна Мацько (відділ української мови); Анатолій Григорович Погрібний, Володимир Федорович Погребенник, Юрій Олександрович Бандура (відділ української художньої словесності), відомі й авторитетні вчені НАН та університетів: Ярослав Степанович Калакура, Валентин Семенович Крисаченко (відділ історії, теорії, методології), Володимир Данилович Баран, Дмитро Сергійович Наливайко, Леонід Федорович Залізняк, Юрій Іванович Шилов, Олександр Федорович Коновець, Володимир Іванович Сергійчук, Тамара Пилипівна Усатенко, Ігор Валентинович Бичко.
Формується група організаторів нової формації, зокрема заступники директора у різні роки – Олександр Миколайович Семашко і Юрій Олександрович Бандура, Федір Степанович Кислий і Валентина Миколаївна Піскун.
Перший крок колективу Інституту українознавства був сміливим до ризику: на осінь 1992 р. ми запланували Міжнародну конференцію «Роль вищих навчальних закладів (інституцій) у розвитку українознавства», а на жовтень 1993 р. – Міжнародну конференцію «Роль українознавства у розбудові держави».
Все логічно. Все підкріплювалося наробками колективу: було створено відповідну історії, меті й методології наукову Концепцію як українознавства, так і організаційної структури Інституту, Програму роботи та методи, засоби, принципи її реалізації (П.П. Кононенко).
Опорними положеннями розроблених Концепції та Програми були:
1. Нова – суверенна – Україна потребує відповідної ідеології, науки, освіти, державотворчої практики; вища мета і суспільства, й науки – розбудова української нації і держави; основ громадянського суспільства; правової, демократичної держави, в якій панує верховенство закону і культ прав людини; утвердження української мови як державної, національної культури й освіти, країни, вільної і рівної в співдружності народів планети; формування поколінь патріотів, дійсно гармонійного розвитку громадян, спроможних виконувати визначену їм Природою історичну місію борців за гуманістичний розвиток цивілізації і культури.
2. У світлі тієї вимоги Часу українознавство а) має спиратися на багатотисячолітні традиції та здобутки світочів українознавства – вітчизняного і зарубіжного, б) бути ефективною наукою життя, зокрема – політикою і філософією держави.
3. Об’єкт і предмет українознавства – Україна і світове українство. Тому українознавство має бути цілісною науковою системою, котра органічно синтезує пізнання всіх сутнісних чинників України і міжнародного українства як світових феноменів, визначених і трансцендентно, і людською історичною практикою; ця наукова система органічно інтегрує в собі здобутки всіх суспільно-гуманітарних та природничо-технологічних наук, крає-, країно-, суспільство-, природо-, народознавство, – але не як механічну суму окремих елементів, – а як органічну цілісність концентрів: Українознавство в історії, теорії, методології; Україна – ентос; Україна – природа (екологія); Україна – мова; Україна – культура (матеріальна й духовна); Україна – держава і нація; Україна в міжнародних відносинах; Україна – ментальність і доля; Україна – історична місія.
4. Особливо наголошувалося, що українознавство має розвиватися на наукових засадах історії, теорії, методології, в органічній взаємодії теорії і практики, бо без практики наука може страждати абстрактністю, а без теорії практика сліпа.
5. Найперше, українознавство має адресуватися в системи виховання й освіти (формування національно-державницької, гуманістичної самосвідомості) та державницьку ідеологію (філософія принципів, мети, тактики і стратегії, ідеалів, шляхів будівництва держави і виховання поколінь).
Були побоювання, чи буде сприйнято цю Концепцію і Програму всім українством.
І ось конференція. На неї прибуває понад 500 учасників (доповідачів) з усієї України і 25 зарубіжних країн від Австралії до Японії – видатні вчені і педагоги, політики, громадські діячі – Тарас Гунчак, Дмитро Штогрин, Євген Федоренко, Юрій Шерех (США), Яр-Славутич, Андрій Шкандрій, Ярослав Розумний (Канада), Марко Павлишин, Галя Кошарська (Австралія), Віра Вовк (Бразилія), Отар Баканідзе, Реваз Хведелідзе (Грузія), Костянтин Попович (Молдова), Степан Козак (Польща), Лідія Терзійська (Болгарія), Микола Мушинка, Михайло Роман (Чехія і Словаччина), Марко Бойцун (Велика Британія), Юрій Бойко (Блохин), Р.Гебнер (Німеччина), Аркадій Жуковський (Франція), Ніна Над’ярних (Росія), В’ячеслав Рагойша (Білорусь), Кадзуо Накої (Японія), Мері Бегларян (Вірменія), науковці, педагоги Югославії, Литви, Азербайджану, Румунії, Угорщини, Данії, Індії…
Воістину міжнародні конференції 1992 і 1993 років стають етапними віхами в розвитку українознавства: їх учасники відновлюють багатовікові традиції пізнання, самопізнання і самотворення українства, схвалюють Концепцію П.П.Кононенка й Програму діяльності, обирають Міжнародний комітет українознавців (голова – директор Інституту українознавства П.П.Кононенко). Видані за матеріалами міжнародних конференцій Вісники Інституту українознавства стають вагомими чинниками розвитку не лише українознавства, а й ширше – суспільно-політичної думки світового українства, органічно пов’язаного через академії й університети, наукові товариства ім. Т.Шевченка, УВАН і УВУ, асоціації україністів, товариства «Просвіта», асоціації української мови, Педагогічне товариство ім. Г.Ващенка.
Велику роль у цьому відіграла підтримка державних органів: першого віце-прем’єр-міністра академіка Ігоря Рафаїловича Юхновського і віце-прем’єр-міністра академіка Сергія Васильовича Комісаренка; голови Комітету ВР у справах освіти й науки Павла Степановича Кислого і голови Комісії у міжнародних відносинах Верховної Ради Дмитра Васильовича Павличка; міністра освіти України Петра Миколайовича Таланчука та першого заступника міністра Анатолія Григоровича Погрібного.
Надзвичайно важливо, що цілковиту підтримку виявили президент НАН академік Борис Євгенович Патон, віце-президент НАН П.П.Толочко, директори інститутів НАН академіки: І.О.Дзеверін, В.М.Русанівський, В.І.Шинкарук, П.С.Сохань, К.М.Ситник, В.А.Смолій, Д.М.Гродзинський, П.Г.Богач, П.Т.Тронько; діячі культури й мистецтва.
Президентом НАН Б.Є.Патоном, головою Спілки письменників України Ю.М.Мушкетиком, директором видавництва «Веселка» Я.П.Гояном для проведення конференції була виділена фінансова підтримка.
Велике враження справило і на учасників конференції 1992 р., і на широку громадськість змістовно-концептуальне вітальне слово Президента України Леоніда Макаровича Кравчука, в якому було підтверджено, що для суверенної України українознавство знову стає виразом політики і філософії держави. Логічно, що в дусі часу створюються інститути народознавства та українознавства і в Національній академії наук.
Українознавство шириться по всій державі, зокрема в середніх і ВНЗ України, в дитячих садках Києва і Миколаївської, Дніпропетровської (Кривий Ріг), Одеської, Чернівецької, Київської, Житомирської, Херсонської областей, АРК; педагоги Києва, за ініціативою Головного управління освіти (Б.М.Жебровський), випускають авторитетний збірник праць майже 100 науковців і педагогів «Українознавство в системі освіти міста Києва», що фіксував уже набутий досвід та окреслював перспективи українознавства в системі виховання та навчання.
Виявились ознаки українського відродження 20-х років.
Але й старий світ не дрімав. Спочатку зібралися чорні хмари над Українським національним гуманітарним ліцеєм. Причини крилися і в політичних позиціях, і в психіці ініціаторів по суті ліквідаторської акції. Свого часу, коли ініціатива про створення ліцею ще деканом філологічного факультету, президентом Міжнародної асоціації «Інститут українознавства» П.П.Кононенком була активно підтримана завідуючою районним відділом освіти Марією Олександрівною Смирновою та її колегами, частина управлінців Університету поставилася до створення гуманітарного національного ліцею, «м’яко» кажучи, насторожено-упереджено: – Для чого – гуманітарний? Хіба в закладах освіти не ведуться гуманітарні предмети? На пояснення, що, по-перше, в ліцейній справі ми маємо великі традиції (Ніжинський, Кременецький, Одеський ліцеї готували кадри для всієї Росії і сприймалися на рівні закладів інститутського типу); а по-друге, що ліцейна освіта в Європі служить для підготовки кадрів, які особливо потрібні Україні на її шляху суверенізації (за міжнародними правилами ліцеї – це вищого типу середні навчальні заклади при вищих навчальних закладах і приймають та виховують специфічно обдаровану молодь, котра тяжіє і готується до державницької діяльності); що, по-третє, нам потрібні елітні кадри з рядів нового покоління молоді, – мали «убивчу» відповідь: все це в нас є!.. Інша справа – фізико-математичні школи: нам потрібно не відставати від технічних прямувань світу.
Практично ігнорувалися й міркування про те, що гуманітарний і техніко-технологічний напрямки не є альтернативними; а головне, що освіта й наука мають найвищою метою все-таки не технології, а людей; технології – засіб; людина, суспільство, культура – мета. Українська освіта має бути принципово реформованою, відмовитися від класово-партійних догматів і переорієнтуватися на гуманістичні, національно-державницькі ідеали.
Здавалося, принципи очевидні. Та призначена Головним управлінням освіти директором ліцею Ч.Н.М. (греки колись ухвалили імені руйнівника бібліотеки в Афінах не називати під страхом смертної кари) гадала інакше: нею були підібрані кадри старої орієнтації; програми й предмети реалізувалися в дусі «найкращої у світі радянської школи»; з батьків почали братись «подарунки». Більше того, при ліцеї були організовані курси, на яких навчалося… 55 слухачів (рівно стільки приймалося до ліцею), отже, таким чином практично сформувався набір на навчальний рік. Як підрозділ освіти ліцей був в адміністративному підпорядкуванні районного відділу освіти (фінансувався ним), а також у структурі Інституту українознавства (у відання університету він був переведений наказом ректора 1994 р.). Однак спроби директора Інституту виправити становище наткнулися на шалений опір директорки ліцею та її колег – вчителів-однодумців, які, до того ж, знайшли спільну мову з деякими керівниками Університету.
Довелося звертатися до відділу гуманітарної політики Київської держадміністрації. Принципова позиція керівників відділу В.Г.Дончика та Світлани Лі (особливо), начальника Головного управління освіти Анатолія Івановича Тимчика, а також завуча ліцею Ясько Наталії Іванівни та частини вчителів змусила директорку і її клан пообіцяти принципово змінити становище. Але то були тільки лукаві жести. Директора Інституту українознавства – ініціатора створення ліцею – запевняли у проведенні реформ, але політика лишалась незмінною. Знову було поставлене питання про неприпустиму ревізію ідеї ліцею, знову були спроби його комерціалізації. На щастя, з’явилась стаття сміливої і розумної журналістки, де було розкрито й кримінальні аспекти діяльності дирекції (зокрема: з 55 випускників ліцею… 53 закінчували з медалями; навіть ті, що до ліцею в школах вчились на «3»). Постала загроза ліквідації новаторського закладу. На якийсь час було припинено навчання. У різні інстанції пішли скарги «скривджених» батьків і ліцеїстів на тих, хто … взявся рятувати ліцей.
Надзвичайно важливу роль в оздоровленні ситуації відіграли справжні подвижники освіти й громадянської честі, високопрофесійні і висококультурні та високопатріотичні педагоги, майстри на всі руки Наталія Ясько, Оніла Грищенко, Катерина Бальоха, Людмила Доненко, Володимир Назаров, Віталія Чуріна, Яків Голденберг, Анатолій Осмоловський. А потім було проведено конкурс на заміщення посади директора. Перемогла вчитель хімії і біології Ганна Стефанівна Сазоненко. Знову посипалися претензії уже з боку «патріотичного» табору: як це, мовляв, учитель-природничник (та ще й російськомовний) міг стати директором Національного гуманітарного ліцею. Куди ж (і чого) дивиться П.П.Кононенко?!
Критики не знали, що Г.С.Сазоненко закінчила Ніжинський інститут, тривалий час працювала в школах сіл Чернігівщини, там очолювала обласне відділення молодих учених, глибоко й творчо вивчала педагогічний досвід України, Росії, Грузії, зарубіжних країн. Потім працювала у школах Києва, в педагогічному училищі. Тож на конкурсному іспиті постала не вузьким фахівцем, а широко, по-державному мислячим практиком і теоретиком, який запропонував концепцію дійсно інноваційного закладу. А потім – відкритий конкурс «Учитель року – українознавець» за участю представників усіх областей і її незаперечна перемога в ньому. Далі – успішний захист кандидатської дисертації з історії та уроків розвитку ліцейної освіти в Україні, кілька змістовно-новаторських книжок і десятки оригінальних статей. Співпраця з вітчизняними та зарубіжними закладами в Україні, Європі, Америці як педагога-новатора, котрий здійснює розвиток ліцею на засадах українознавства як навчальної дисципліни і методології, «політики і філософії держави».
Не менш вагомо, що в ліцеї сформувалася вже своя плеяда педагогів-науковців (кандидатів наук) з різних галузей освітянської науки. Природно, що нині ліцей – не тільки заклад глибинного внутрішнього буття (зі своїм статутом, талановитим колективом, зі своїм духом, на засадах якого формуються через філологію і філософію, економіку, журналістику, міжнародні відносини й право майбутні діячі держави, і вже виховано перших міністрів, як Ю.Павленко, працівників радіо і телебачення, викладачів ВНЗ і правових установ), а й центр притягання шкіл і ВНЗ українських міст і сіл, зарубіжних центрів освіти й науки, шкіл українознавства.
На жаль, мастодонти імперського вчорашнього й досі час від часу роблять наїзди на центр інновацій, бо не засвоїли логіки історії та уроків прогресу. Вони все ще сподіваються повернути течію Дніпра назад.
Тоді ж, на початку 90-х років ХХ ст., розпочали брутальну атаку й на Інститут українознавства. Хоча новий заклад був юридичною особою, фінансувався Міністерством освіти, ректор Університету заявив претензії на одноосібне керівництво ним, і адміністративне, і науково-творче. На цій підставі він став вимагати, щоб у структурі й планах досліджень Інституту були лише питання фольклору, етнографії та, можливо, ще й української філології.
Напевно, тільки він знає, що (чи хто) спонукало його (як відомо, абсолютно не компетентного у питаннях українознавства хіміка) обмежувати науку про Україну і світове українство окремими елементами їхнього буття, до того ж свідомо зведеного на рейки старосвітського традиціоналізму і «просвітянства», як писали класики, – до вечорниць та вареників, «ковбаси та чарки», малоросійського етнографізму, обмеженого рамками крає- чи природознавства. Але з таким баченням перспективи (хай малороси тішаться своїми спогадами та варениками, аби не займалися реальними проблемами України та світового українства, тобто – українською історією, державністю, етно-нацією, мовою, культурою, релігією, міжнародною роллю і місією) ні директор, ні колектив Інституту не погодилися. Тоді пішли погрози і шантаж. Найперше, як прийнято, почалась атака фінансовими перевірками, коли насилались суворі ревізори, а якщо вони не могли знайти «гріхів», надсилалися нові… й особливо брутально – у час Міжнародної конференції 1992 р.
Руйнівний запал пригасило повідомлення в засобах інформації України і Європи: П.П.Кононенку за пропаганду української і зарубіжної культури, утвердження гуманізму та співпраці народів і культур, високих національних та загальноєвропейських ідеалів присуджено одну з найпрестижніших міжнародних премій – імені Й.Г.Гердера.
Але старий світ пам’ятав: українознавство – це аналог еволюції, ідеалів, характеру, долі і місії України та світового українства. Його відродження та утвердження сприятиме розвиткові нової – суверенної України. А це означає – утвердженню нового типу людей, нових законів, ідеології, культури і влади. А де тоді будуть вчорашні великі й малі диктатори антиукраїнського штибу?! «Інтернаціоналісти», які навіть 2006 р. люто переслідують героїчних воїнів УПА та відмовляються визнати голодомор 1932 – 1933 років, як те здійснили інші народи планети, геноцидом. Їм сталінська партія дорожча за свій народ, за совість, людяність і честь…
І знову на Інститут накочуються хвилі комісій та ревізій. На ці інсинуації П.П.Кононенко відповідає посланою на ім’я ректора «Пам’ятною запискою», в якій наголошує: нова Україна потребує оновлення Університету – і характеру, і перспектив його діяльності. Тим часом з вини ректора у ньому панує авторитарний режим, орієнтація на вже зужиті цінності, а з цим не можна миритися, бо Університет носить ім’я Тараса Шевченка. Деякі «вірні друзі» захищають на засіданні Вченої ради ректора як «також патріота» – і в той же час призначають нову комісію… Абсурдність дій підкреслювалася й тим, що її (з 19 осіб) було доручено очолювати декану… радіофізичного факультету.
Але Університет є Університет. У комісію входили й такі, що готові були виконати «партійне замовлення». Та на засіданні Вченої ради (на яке ректор демонстративно не прийшов) голова комісії професор Олег Каленикович Закусило доповів: Інститут українознавства розробив переконливу концепцію і структуру, сформував кадровий корпус; дослідив важливі проблеми українознавства і видав численні праці; вийшов на міжнародний рівень співробітництва – все це заслуговує схвалення, а колектив і директор підтримки та вдячності…
Ректор заходився редагувати ухвалу, та надалі продовжував ущемляти інтереси й можливості колективу (зокрема привласнив на користь ректорату… 55 ставок, раніше виділених для Інституту Міністерством), а коли й це не дало бажаного ліквідаційного результату, з двома своїми підлеглими видав «епохальну» статтю «Обережно – українознавство!» з цілим клубком «науково-патріотичних» звинувачень на адресу як українознавства, так і Інституту та, передусім, його директора. Щодо професійності авторів, то ми вже говорили: вони і не цікавились українознавством, і не знали його. Не менш показовий рівень їхньої моралі: вони свідомо опублікували свій опус у той день, коли П.П.Кононенко лежав на операційному столі у зв’язку з операцією на серці.
«Обережно – україножерство!» – залунало у пресі та на українських і міжнародних форумах. Однак немало «вчорашніх» відчуло потужну підтримку їхній ностальгії за старим. Чимало з них почало витісняти українознавство з науки, освіти й державотворення. А ректор з міністром відшукували підстави для звільнення з посади директора, а далі – й для «реформи» (ліквідації) Інституту.
Довелося знову розсилати всім членам Ради і в урядові органи нову «Пам’ятну записку», пояснювати дійсний стан справ, починати все ніби наново. І тут знову надійшла реальна підтримка і від державних органів – від Уряду, Верховної Ради, від світової громадськості. Міністр освіти й науки М.З.Згуровський зайняв позицію повної підтримки Інституту українознавства та, за ініціативи понад 40 депутатів мало не всіх фракцій Верховної Ради і всіх членів української та західної частини УВКР, вніс пропозицію про перетворення його в Академію українознавства. Дуже важливою була Постанова Президії Вищої атестаційної комісії України від 20.02.1997 р.: «Ввести до «Переліку спеціальностей наукових працівників спеціальність 09.00.12 «Українознавство», передбачивши присудження наукових ступенів з філософських, філологічних, історичних та педагогічних наук» за підписом першого заступника голови Вищої атестаційної комісії України М.Панчука та вченого секретаря Р.Бойка. При Інституті українознавства створюється відповідного профілю спеціалізована рада. З огляду на реальну роль Інституту, міністр освіти й науки Василь Григорович Кремень вніс пропозицію Уряду про переведення Інституту українознавства в систему Міністерства освіти і науки.
21.VI.2000 р. прем’єр-міністр України Віктор Андрійович Ющенко підписав Постанову «Про створення Науково-дослідного інституту українознавства Міністерства освіти і науки».
Відомо: Інститут українознавства  тривалий час не мав ні свого приміщення, ні належного матеріально-технічного й технологічного забезпечення. Присудженої мені Міжнародної премії ім.Й.Гердера в розмірі 30 тисяч марок ФРН вистачило лише на потреби першої необхідності. А масштаби діяльності були міжнародними.
16.ХІ.2002 р. прем’єр-міністр Анатолій Кирилович Кінах підписує постанову Уряду про виділення Інституту приміщення колишньої школи по вулиці Ісаакяна, 18.
17.VI.2004 р., за сприяння міністра Кабінету Міністрів Анатолія Володимировича Толстоухова, прем’єр-міністр Віктор Федорович Янукович підписав розпорядження Кабінету Міністрів про надання НДІУ МОН статусу відповідного інститутам НАН.
Ще з початку діяльності Інституту українознавства разом з Асоціацією «Інститут українознавства» планувалося здійснювати:
1. Спрямування українознавства на глибоке й об’єктивне дослідження генези української етно-нації, мови, держави, культури, освіти, науки, віри, мистецтва, міжнародної ролі і місії з метою самопізнання, самореалізації і самотворчості як великого народу – самодостатнього суб’єкта історичного процесу розвитку світової цивілізації і культури.
2. З огляду на це, має реалізуватися:
2.1. Проведення незалежних комплексних громадських експертно-аналітичних досліджень із залученням вітчизняних та зарубіжних фахівців з проблем українознавства з метою впровадження їх у системи освіти, науки, культури, державного будівництва.
2.2. Інститут українознавства та Асоціація «Інститут українознавства» взаємодіють з державними установами, партіями та позапартійними громадськими організаціями України, що сприяє відновленню та розвитку українознавства, розвиває співробітництво з українськими громадами всього світу.
2.3. Проведення міжнародних науково-теоретичних і прикладних акцій (конгресів, симпозіумів, конференцій, зустрічей тощо) з проблем українознавства; здійснення взаємообмінів делегаціями вчених-дослідників; навчання і стажування українських фахівців за кордоном та іноземних учених в Україні; участь у проектах, здійснюваних зарубіжними спорідненими організаціями як на державному (міжнародному) рівні, так і приватними фондами з вивчення політичної, соціокультурної, екологічної ситуації в різних регіонах світу.
2.4. Інститут українознавства та Асоціація як громадська організація, що діє в інтересах українського народу, через співпрацю з національно-патріотичними і демократичними партіями державницького спрямування, висувають своїх членів на вибори до представницьких органів влади та управління державою у відповідності до загального виборчого права та чинного законодавства України.
2.5. Інститут українознавства та Асоціація не служать жодній партії чи партійній групі, а працюють на благо і добро українського народу й Української Держави, на мир, злагоду, соціальну, культурну, національну єдність українського суспільства.
2.6. Проведення незалежних громадських експертиз масивів нормативних актів законодавчої та виконавчої влади країн світового співтовариства з наступним формуванням банку інноваційних соціальних технологій, що знімають конфліктні напруження у між-і внутрішньодержавних відносинах.
2.7. Надання інтелектуальної і матеріальної підтримки цільовим науковим дослідженням з питань українознавства. Заохочення персонального внеску (насамперед молодих учених) у розробку згаданої проблематики через заснування іменних стипендій Асоціації. Проведення всеукраїнських та міжнародних конкурсів учнів, студентів, педагогів з українознавства, у тому числі конкурсу «Наша земля – Україна!».
2.8. Сприяння розробці й реалізації навчальних програм для підготовки і перепідготовки, підвищення кваліфікації співробітників закладів освіти, державних органів управління і неурядових утворень, комерційних структур, приватних осіб.
2.9. Видання науково-публіцистичного громадсько-політичного журналу, монографічних праць, оглядів за матеріалами здійснюваних Інститутом українознавства та Асоціацією досліджень, збірників наукових праць спільно із зарубіжними партнерами та зацікавленими організаціями, іншої продукції, цільове використання в інтересах Асоціації періодичних видань, теле- і радіоефіру в Україні і за кордоном, випуск друкованої продукції, що сприяє формуванню сприятливої для цілей Асоціації громадської думки й ментальності.
2.10. Співробітництво з національними та міжнародними фондами, урядовими установами, громадськими об'єднаннями й організаціями, приватними особами в розробці та реалізації програм з моделювання, вивчення, прогнозування, локалізації і зняття причин забруднення навколишнього середовища, що дестабілізують економічне, політичне, релігійне, національне довкілля.
2.11. Гуманітарна і доброчинна діяльність в Україні та за її межами.
2.12. Забезпечення культурного обміну, тісного співробітництва з українознавчими громадами діаспори.
2.13. Створення науково-технічного та організаційно-методичного потенціалу в різних галузях і напрямках українознавчої діяльності.
2.14. Сприяння розвитку науково-технічного та організаційно-методичного потенціалу в різних галузях і напрямках українознавчої діяльності.
2.15. Розробка, фінансування, реалізація та координація з органами влади, управління і державних установ проектів і програм, які відповідають інтересам міжнародної асоціації, його членів і засновників господарств, товариств, підприємств тощо. Зокрема міжнародної програми «Українознавство».
2.16. Захист законних інтересів Інституту українознавства та Асоціації і їхніх членів у державних органах і громадських організаціях.
3. Для здійснення своїх статутних завдань, у порядку, передбаченому чинним законодавством, Інститут українознавства та Асоціація:
3.1. Вступають у цивільно-правові відносини з будь-якими державними, громадськими, колективними і приватними організаціями, установами, підприємствами, а також окремими громадянами як в Україні, так і за її межами.
3.2. Відповідно до законодавства України, мають право засновувати засоби масової інформації і проводити видавничу діяльність згідно з чинним законодавством про пресу та інші засоби масової інформації.
3.3. Мають право вільно поширювати інформацію про свої цілі та діяльність як в Україні, так і за її межами.
3.4. Створюють на території України і за її межами свої філії, представництва і відділення.
3.5. Відповідно до Статуту, можуть вести спільну діяльність з будь-якими організаціями і громадянами для досягнення своїх статутних цілей.
3.6. Можуть вступати в громадські (неурядові) об'єднання.
3.7. Укладають від свого імені договори і контракти як в Україні, так і за її межами.
3.8. У порядку, який визначається законодавством України, і лише з метою виконання статутних завдань можуть створювати підприємства й госпрозрахункові організації, які мають права юридичної особи.
3.9. У випадках, передбачених чинним законодавством України, користуються також іншими правами.
3.10. Організовують, координують і підтримують діяльність українських громад в Україні та діаспорі, беруть участь у загальнодержавних і громадських заходах, що сприяють реалізації української національної ідеї, утвердженню української національної державності, зростанню її могутності та міжнародного авторитету як передумов забезпечення духовного і матеріального добробуту, морального і фізичного здоров'я українського народу, розвитку інституцій громадянського суспільства.
3.11. Проводять освітню й виховну роботу серед юнацтва і молоді, створюють і організовують дитячі й молодіжні підрозділи Інституту українознавства та Асоціації: товариства, школи, інші навчальні заклади, табори та підтримують їхню діяльність.
3.12. Здійснюють зовнішньо-економічну діяльність, можуть створювати із закордонними партнерами спільні підприємства, фонди тощо, реалізувати спільні із закордонними партнерами програми, спрямовані на виконання статутних завдань Асоціації.
3.13. Підтримують прямі міжнародні зв'язки, здійснюють інші заходи, що не суперечать міжнародним договорам України, міжнародному праву та законодавству України.
3.14. Координують наукову, освітню та дослідницьку роботу, видавничу діяльність, виробництво кіно-, телефільмів, радіопрограм тощо.
3.15. Отримують від органів державної влади та управління і обробляють економічну, наукову, екологічну інформацію, використовують її з метою здійснення статутної діяльності Інституту українознавства та Асоціації.
3.16. Проводять разом з державними установами заходи природоохоронного характеру та ефективних форм захисту довкілля.
3.17. Здійснюють дослідження історії України, відновлення історичної пам’яті і правди, популяризацію героїчного минулого, беруть участь у духовному, політичному, культурному й економічному житті України та діаспори.
3.18. Організовують і проводять наукові фольклорно-етнографічні, літературознавчі, археологічні експедиції, конференції, семінари, присвячені вивченню і розвитку духовних традицій українського народу.
3.19. Сприяють збереженню пам'яток історії та культури, пропаганді культурних здобутків і досягнень української нації, проводять культурно-просвітницькі заходи, виставки майстрів, концерти.
3.20. Сприяють законодавчому забезпеченню визнання та підняття авторитету і престижу українського народу, розробці й розвитку його правової, економічної, організаційно-управлінської бази та інфраструктури.
Згодом (у 1996 р.) Асоціація «Інститут українознавства» була перетворена в Міжнародну асоціацію «Україна і світове українство». Президентом був обраний Петро Кононенко. В дусі концепції професора П.П.Кононенка, від часу свого заснування об’єднання розгортає активну роботу. В основу досліджень була покладена природно єдина  система концентрів людського буття:
1. Етнос.
2. Мова.
3. Природа. Екологія.
4. Етапи розвитку держави і нації: а) до ІХ ст.; б) ХI – XIV ст.; в) ХIV – 1 пол. XVII ст.; г) 2 пол. XVII – XVIIІ ст.;   ґ) ХІХ ст.; д) ХХ ст.
5. Суспільство.
6. Держава.
7. Господарство (Економіка).

Духовність:
8. Релігія.
9. Філософія.
10. Культура.
11. Громадсько-політична думка.
12. Право.
13. Освіта.
14. Наука.
15. Педагогіка.
16. Мистецтво.
17. Видавнича справа.

Планується дослідження та видання праць у сфері –
Геополітика і геостратегія, міжнародні відносини:
18. Україна – Схід: а) Україна – Японія; б) Україна – Китай; в) Україна – Індія; г) Україна – Туреччина; ґ) Україна – Крим; д) Україна – арабські країни; е) Україна – Грузія; є) Україна – Вірменія; ж) Україна – Азербайджан; з) Україна – Казахстан та ін.
19. Україна – Захід: а) Україна – Італія (Рим); б) Україна – Греція; в) Україна – Німеччина; г) Україна – Швеція; ґ) Україна – Австрія; д) Україна – Угорщина; е) Україна – Англія; є) Україна – Аргентина; ж) Україна – Бразилія; з) Україна – Канада; и) Україна – США; і) Україна – Норвегія; ї) Україна – Франція; й) Україна – Польща; к) Україна – Румунія; л) Україна – Литва; м) Україна – Чехія, Словаччина; н) Україна – Хорватія; о) Україна – Сербія; п) Україна – Австралія.
20. Україна – Росія.
21. Україна – Білорусь.
22. Україна – Молдова.
23. Державний устрій.
24. Міжнародні відносини.
25. Україна в зарубіжних наукових дослідженнях.
26. Україна в мистецтві: а) літературі, фольклорі; б) живопису; в) музиці; г) спогадах; ґ) дипломатичних документах; д) музеях, архівах.
27. Україна в міжнародних організаціях (ООН), асоціаціях, клубах (Пенклуб).
28. Україна в економічних та торговельних зв’язках.
29. Україна в спорті.
30. Україна в діяльності діаспори.
31. Українство як всесвітньо-космічне явище.
32. Україна – ментальність, доля, історична місія.
До кінця 90-х років плани, в основному, успішно реалізовувалися і завдяки наполегливості й активній роботі колективу, і завдяки послідовному розширенню зовнішніх зв’язків: з одного боку – з українськими інституціями («Рухом» в особі І.Драча, В.Чорновола і В.Бойчишина; з МЗС в особі Г.Удовенка, Д.Павличка, М.Маломужа, А.Зленка, Ю.Сергєєва; з комітетами Верховної Ради в особі І.Юхновського, П.Кислого, згодом С.Ніколаєнка, К.Ситника; з інститутами НАН в особі О.Пріцака, В.Смолія, М.Жулинського, П.Соханя; з університетами Криму та областей України; з асоціаціями і товариствами РАУ (І.Дзюба) і МАУ, «Просвіта», «Україна і світ», з Національною радою миру, з Товариством ім. Г.Ващенка; з діячами літератури й мистецтва – А.Мокренком, Д.Петриненко, Д.Гнатюком, тріо «Золоті ключі» (Н.Матвієнко, М.Миколайчук, В.Ковальською), В.Знобою, В.Лопатою, А.Паламаренком, Г.Верьовкою; з діячами церкви в особі Патріарха Філарета і кардинала Гузара, муфтія АРК; з представниками Збройних сил України в особі М.Лопати, О.Скіпальського, К.Морозова; з молодіжними організаціями; з НАН та іншими академіями – АПН, МСАН, АПНУ, АНВШ; з УВКР, керованою Михайлом Горинем, та ін.).
Водночас розширювалися міжнародні зв’язки: з Грузією, РФ (Санкт-Петербург, Москва), Молдовою, Казахстаном, Латвією, Польщею, Німеччиною, Чехією, Словаччиною, Данією, Великою Британією, Італією, Францією, Бельгією, Іспанією, Угорщиною, Югославією, Румунією, Австралією, Бразилією, Японією, Китаєм, Туреччиною, Канадою, США, Австрією, Білоруссю та ін. Особливо плодотворними й широкими були контакти із США, зокрема з «Шкільною Радою» (голова – академік Є.Федоренко), де діє кількасот шкіл українознавства та проводяться курси педагогів у Союзівці; із вельми авторитетним науковим центром в Урбана-Шампейн (Іллінойс), керованим мудрим і незмірно працелюбним Дмитром Штогрином; з Історичним товариством, керованим високоталановитими Любомиром Винарем, Олександром Оглоблиним, Григорієм Костюком, та з УВАН, з Науковим товариством ім.Т.Шевченка; з Канадою (Едмонтонський університет, Товариство ім. Т.Шевченка, Інститут українознавчих досліджень).
Саме завдяки співпраці з вітчизняними і зарубіжними українознавчими інституціями вдалося провести на змістовному, реформаторському щодо теорії й практики українознавства рівні щорічні міжнародні конференції: Українознавство: теоретико-методологічні та організаційні проблеми (1994), Україна, українці, українознавство (витоки та найдавніша історія) (Алушта, 1995); Україна, українці, українознавство ХІV – ХVІІІ ст. (Кіровоград, 1996); Україна, українці, українознавство ХІХ ст. (Київ, 1997); Україна, українці, українознавство ХХ ст. (Київ, 1998); Україна, українці, українознавство на сучасному етапі (Київ, 1999); Українознавство в системі освіти (Київ, 2000). Видання щорічного вісника «Українознавство» за участю найвідоміших учених і педагогів, політиків і державців України та зарубіжжя стало вагомим внеском до скарбівні українознавства.
Одержання власного приміщення (доти ми перебували в гостинній 252 середній школі на Оболоні – одному з найавторитетніших закладів, що працює на ґрунті програм з українознавства, розроблених педагогами-новаторами Людмилою Яресько (директор школи) та Тетяною Якшиною (до речі, природничників за фахом) принципово змінило і зміст (масштаби), і стиль роботи Інституту українознавства та Асоціації «Україна і світове українство».
Найперше, звичайно, у плані умов роботи. Кожний з майже двадцяти підрозділів Інституту одержав можливість забезпечити виконання планів завдяки як бібліотечному фонду (суттєво поповнений справжнім патріотом Феодосієм Онуферком понад 20 тисячами україно-, англо-, франко-, іспано-, німецькомовними книжками!), так і технологічному обладнанню. Інститут зміг створити потужну інформаційно-технологічну систему (керівник – заступник директора Інституту Тарас Кононенко), через те що має електронний зв’язок у параметрі від Австралії до Японії, електронні програми з навчальних дисциплін (дистанційне навчання) і підручників та електронну версію журналу «Українознавство».
Однак технократизм – не мета, а засіб. Мета – досягти відповідного реальному статусу України й українства – світових феноменів, – рівня українознавства як науки, «політики і філософії держави». Тому відбулися і відповідні до мети системні зміни в Інституті, що зумовило таку структуру:
1. Адміністрація.
2. Наукова частина. Відділ аспірантури та докторантури.
3. Навчально-методична частина.
4. Відділ філософських та психологічних проблем українознавства.
5. Відділ історичних та теоретико-методологічних проблем українознавства.
6. Відділ природи та психології етносу.
7. Відділ національної культури.
8. Відділ «Мова як українознавство».
9. Відділ української етнології.
10. Відділ української художньої словесності.
11. Відділ координації вітчизняних та зарубіжних центрів українознавства.
12. Відділ філософії освіти та освітніх технологій.
13. Відділ геополітики та геостратегії.
14. Відділ порівняльних досліджень.
15. Відділ науково-технічної інформації.
16. Відділ інноваційних досліджень.
17. Патентно-ліцензійний відділ.
18. Філія «Гуцульщина».
19. Кримська філія.
20. Чернігівська філія.
21. Криворізька філія.
22. Бібліотека.
Кожен із зазначених підрозділів має і свою специфіку, і, відповідно, автономію в планах та формах їх виконання. Але головним є те, що всі вони – частки цілісного організму, котрий визначає найпосутніше для  всіх: скоординованість дій для досягнення спільного результату.
За цим і багатовікова традиція: і «Літопис Аскольда», «Повість минулих літ», «Галицько-Волинський літопис», козацькі літописи, «Густинський літопис», «Історія русів», і потім «Історія України-Руси» були працями системними як у методології, так і в структурі та принципах викладу ходу і наслідків пізнання: вони поєднували міфологізм і біблійність, документальний історизм, уявлення та вигадку, припущення, домисел, широкі узагальнення й спроби передбачити перспективу аж до пророцтва. І підставою зазначеного фундаменталізму було те, що вони відштовхувалися від синтезу фактів, легенд і переказів, вітчизняної і зарубіжної інформації, історіографії, археології, петрографії і лінгвістики, соціології, релігієзнавства, астрології, географії і філології та філософії, фольклору і перекладної літератури.
Пригадаймо Мономаха: він бачить світ цілісним у реальності й релігійному тлумаченні, а коли закликає до пізнання – то в єдності світу й людини («ти знаєш, що то є чоловік?»), а також своєї Батьківщини і всього космічного феномену в єдності простору й часу.
Пізнай себе самого – закликає читача могутній мудрець Григорій Сковорода, бо вважає: через пізнання себе ти пізнаєш сутність і структуру Всесвіту, адже трансцендентну сутність і цілісність становлять, як і тріада божественного, тріада матеріалістично-ідентичного світу – Макросвіт (Природа), Мікросвіт (Людина) і Слово. Знання – основа зовнішньої і, головне, внутрішньої свободи, а свобода – то найвищий стан людського буття, і найперше – душі. Душа ж – це прагнення до життя, ідеалу, людяності, правди і справедливості, волі, совісті й честі, мудрості як синтезу всіх доброчесностей («а мій жереб з голяками та Бог мудрості вділив»)! Ось чому знання розпочинається із самопізнання, а вивершується добутою свободою (втіленням якої для Г.Сковороди є «отець вольності» Богдан Хмельницький). Тільки самопізнання зумовлює жагу свободи й волі до повної самореалізації, вищою метою якої є служіння людям. Саме його вважають основою поступу і світочі чернігівської філософської школи – Транквіліон-Ставровецький, Дмитро Туптало, Лазар Баранович. І саме вони в основу педагогіки ставлять філософію формування національно-демократичної інтелігенції, як і Пилип Орлик у «Виводі прав українського народу», ідеал демократичного громадянського суспільства та конституційного народоправства.
Гідний подиву педагогічний метод Т.Шевченка: ставлячи за критерій загального розвитку націю, він водночас орієнтується на свідому своєї місії народну еліту, а шляхом до її виховання навіть у дитячому віці – освіту у комплексі предметів: Букваря і Лічби (арифметики), географії й космології, історії народу, стаючи, таким чином, не лише арбітром тогочасних педагогічних систем (одні говорять, зазначав автор «Близнюків», що сутність людини (душа) – це чиста дошка, на яку лише обставини наносять свої знаки; інші ж, зауважує Т.Шевченко, відштовхуються від концепції: «Який із колиски – такий і в могилку», отже, що все вирішує тільки спадковість; «а от ми і подивимось!»), а й вершиною суспільно-політичної думки.
Природно, що і вчені, як М.Максимович, М.Костомаров, В.Антонович, М.Драгоманов, В.Каразін, О.Потебня, інтуїтивізм великого поета-мислителя збагачують саме системно-цілісним науковим підходом до людини, природи й суспільства, природничих і суспільно-гуманітарних наук, поєднуючи аналіз і синтез, узагальнення й передбачення-планування, емоції (почуття) й інтелект, досвід, практику і прогноз; романтичний міфологізм із суворим аналітизмом та психологізмом, властивим українській «філософії серця» та антеїзмові, оптимістичний гуманізм навіть у найтрагічніших обставинах.
Закономірно, що паралельно розвиваються педагогічно-мовознавчі (Б.Грінченко, П.Житецький) і літературознавчі студії; археологічні (започатковані Т.Шевченком і продовжені В.Хвойкою) й етнологічні (В.Антонович, Ф.Вовк); соціологічні й економічні (С.Степняк-Кравчинський, М.Зібер); етнологічні (П.Куліш, П.Чубинський) та історичні (Д.Яворницький); правознавчі (М.Туган-Барановський), що вивершується цілісно-системною науковою школою М.Грушевського й І.Франка. Домінуюче становище незаперечно посідає українознавство як багатоаспектна, але цілісна методологічно наука, яка бачить Схід і Захід, Північ і Південь України не як окремі краї (регіони), а як органічні частини цілісності – феномену України і світового українства, бачених у єдності часопростору.
Виховані на класово-партійній радянській методології, науковці не сприймали класичної української наукової традиції ще й тому, що мали диференціювати і шматувати тіло України, оскільки брали до уваги лише офіціозно рекомендовані то географічні, то політичні реалії: приналежність частин України то до Литви, то до Польського королівства, то до Австро-Угорської чи Російської імперій (отже, державно-політичні тимчасові реалії – як вічні), а то, з огляду на підлеглість, після знищення незалежності, – до того чи іншого партійно-військового та адміністративного анклаву. Не дивно, що свідомо зведена до штучного антагонізму міста й села, «радянського» чи «західного» компоненту, вся Україна нерідко боролася не стільки зі справжніми антагоністами, скільки із власними опозиційними тенденціями.
Поновити класичну школу українознавства й було завданням Інституту на межі 80 – 90-х років ХХ ст., і те завдання було виконано як в теоретичній, так і в практичній площинах.
ХХІ століття прийшло з новими викликами. Логічно, що Кабінет Міністрів у постанові про визначення місця НДІУ в системі Міністерства освіти й науки України окреслив і нові його завдання:
1) розвиток історії, теорії, методології українознавства на якісно вищому рівні;
2) впровадження нових технологій;
3) здійснення координації українознавчих досліджень та центрів;
4) підготовка і підвищення кваліфікації кадрів;
Усе те –  в масштабах України і світу.
Зрозуміло, що нові завдання могли вирішувати відповідного типу і рівня кадри. Ці завдання були вже посильними для НДІУ МОН. На рівень інноваційних досліджень піднеслися найдосвідченіші академіки, професори, доктори наук: керівник відділу етнології член-кореспондент НАН В.Баран видає принципово новаторські за методологією і змістом дослідження про походження та історичний шлях українського народу; П.Кононенко і Т.Кононенко видають узагальнюючого змісту працю «Український етнос: ґенеза і перспективи»; С.Наливайко завершує багатодесятилітню працю над сходознавчою монографією «Санскрит розкриває секрети»; низку природничо-українознавчих (біолого-психологічних) праць, зокрема «Нариси з психо-етнічної екології України», «Брама» і «Шлях», видає В.В.Сніжко. Надзвичайно актуальними стали праці В.Шевченка з історії філософії України; Я.Калакури «Українська історіографія»; удостоєні Шевченківської премії монографії А.Погрібного: «Роздуми про наболіле, або Коли б ви вчились так, як треба», «По зачарованому колу століть…»; П.Кононенка, Т.Кононенка «Феномен української мови» та «Освіта ХХ століття. Філософія родинності»; П.Кононенка «Національна ідея, нація, націоналізм» та підручник для ВНЗ «Українознавство»; С.Єрмоленко «Нариси української словесності»; А.Пономаренко «Соціолінгвістичний моніторинг мовою статистики (проблеми української мови)»; В.Солдатенка «Володимир Винниченко» (у співпраці з С.Кульчицьким), «Володимир Винниченко: на перехресті соціальних і національних прагнень»; Г.Філіпчука «Громадянське суспільство: освіта, етнополітика», «Екологічна політика: національні та глобальні реалії»; історіософські теоретико-методологічні праці С.Плачинди, Л.Токаря, М.Дробнохода, В.Ідзя, М.Недюхи «Українське суспільство в пошуках шляхів до національної єдності (з історії української духовної культури XVII століття)», «Українознавство як наука і навчальна дисципліна»; одного з фундаторів нового етапу українознавства В.Крисаченка «Історія української філософії», «Україна: природа і люди»;  В.Ф.Ятченка «Космогонічний міф в українській фольклорній спадщині», «Історичні форми суспільної самосвідомості в історії української культури»; М.Кононенка «Українські вчені-натуралісти, математики, лікарі, педагоги» (у співавторстві з Г.Сазоненко), «Українська природа. Методичний посібник» (колектив авторів); Г.Сазоненко «Перспективні освітні технології. Науково-методичний посібник», «Педагогіка успіху», «Науково-практичний проект «Освіта української діаспори»; мовознавчі праці О.Чередниченка та літературознавчі – В.Погребенника.
Особливо важливо, що Інститут поповнився і сформувався кадрами середньої і молодшої генерацій українознавців, серед яких: перший заступник директора Інституту, організатор комплексу досліджень інноваційних електронних технологій Т.П.Кононенко; вчений секретар О.Б.Ярошинський – автор публікацій «Формування національної свідомості українців у середині XVII ст.», «Сучасні дослідження української національної ідеї: проблеми, здобутки і перспективи», «Національно-мовний чинник у контексті передумов Української національної революції середини XVII ст.»; керівник відділу етнології, автор дослідження про українське козацтво Ю.Фігурний; завідувач відділу, автор посібника «Українознавство» та аналітичної праці про стан, проблеми і перспективи розвитку української мови А.Пономаренко; дослідниці культурології народна артистка В.Коротя-Ковальська і Л.Баранівська; дослідниця проблеми української еліти, вчений секретар спеціалізованої ради з українознавства І.Ворончук, керівник відділу міжнародних зв’язків О.Галько; обдаровані дослідники О.Хоменко, О.Федоренко, Сергій Наливайко, О. Семенюченко, Л.Касян, А.Гривко та ін.
Важливу роботу здійснює відділ науково-технічної інформації (завідувач О.Мельниченко), зокрема його редакційний підрозділ (відповідальний секретар Т.Ренке, науковий редактор Т.Придатко, літредактор Л.Науменко, коректор Л.Ткаченко), який забезпечує професійний і своєчасний випуск наукового, громадсько-політичного, культурно-мистецького, релігійно-філософського, педагогічного журналу «Українознавство».
Чи не найзначнішим здобутком Інституту став сплав досвіду й молодості кадрів, завдяки якому починається розробка широкомасштабних наукових тем: двох фундаментальних – «Український етнос у світовому часопросторі» (керівник П.П.Кононенко) та «Ранньо-модерне суспільство України крізь призму джерел: соціальні та правові практики тогочасного соціуму» (керівник І.Ворончук) – і п’яти прикладних: «Створення комплексу комп’ютерних технологій для здійснення сертифікації рівнів володіння українською мовою та українознавством» (керівник Т.Кононенко), «Українознавчий зміст підручників з рідної мови для загальноосвітніх навчальних закладів» (керівник С.Єрмоленко), «Українознавство в побудові громадянського суспільства в Україні» (керівник Л.Токар), «Психоетнічне та природно-естетичне «древо» українознавства – основа концепції національного здоров’я» (керівник В.Сніжко), «Україна як геополітична реальність» (керівник В.Крисаченко), до виконання яких залучаються високоавторитетні українознавці як вітчизняні, так і зарубіжні.
Високоефективною виявилася координація діяльності та досліджень вітчизняних і закордонних науковців та педагогів, особливо під час підготовки й проведення міжнародних конгресів «Українська мова учора, сьогодні й завтра: стан, проблеми, перспективи» (у ньому взяло участь 483 науковці та педагоги з усієї України і 23 країн планети; конгрес готували А.Пономаренко та С.Єрмоленко) та «Українська освіта у світовому часопросторі» (в його роботі взяло участь понад 400 учасників, що мали змогу опрацювати надіслані для моніторингу 37500 анкет дітьми й батьками, вихователями і вчителями, професорами й студентами, громадськими, політичними, державними діячами 26 країн світу).
Активність зарубіжних дослідників та респондентів не випадкова: ще в середині ХХ ст. українознавчі центри й навчальні заклади від Австралії до Японії були вагомими, авторитетними чинниками світової співпраці, освіти й культури. Саме вони створили «Енциклопедію українознавства» й активно сприяли утвердженню української державності та культури.
Під кінець ХХ – на початок ХХІ ст. ситуація набула тривожного змісту: почали відходити з життя корифеї української інтелігенції «призову» 20-х, а потім 40-х років, котрі створили й піднесли на світовий рівень українознавчі наукові та навчальні заклади в Сіднеї і Мельбурні, Ріо-де-Жанейро й Едмонтоні, в Торонто, Вінніпезі, Саксатуні, Нью-Йорку, Вашингтоні, Гарварді, Урбана-Шампейні, у Лондоні, Мадриді, Брюсселі, Парижі, в Німеччині, Чехії, Польщі, Словаччині, Румунії, Угорщині та Італії; в Японії, Індії, Китаї… Українознавство поповнилося працями О.Оглоблина, Ю.Шереха, Ю.Бойка-Блохина, В.Кубійовича, З.Кузелі, Л.Винара, Б.Кравціва, Ю.Лавріненка, Є.Маланюка, В.Барки, Л.Рудницького, А.Жуковського, Д.Чижевського, О.Пріцака. Могутньою підпорою їм стали Т.Гунчак, Д.Штогрин, Є.Федоренко, І.Головінський, М.Мушинка, Ю.Бача, С.Козак, О.Біланюк, Ю.Гаєцький, І.Гурин.
З’явилися українознавчі інститути у Гарварді, Едмонтоні, Перемишлі, УВУ в Баварії, Сарсель у Франції, десятки кафедр і сотні шкіл українознавства практично на всіх континентах планети, Український гуманітарний університет (ректор І.Ідзьо) у Москві, Центр шевченкознавства (керівник Т.Лебединська) в Санкт-Петербурзі, кафедри в Тбілісі й Софії, Варшаві й Кракові. Проблеми української нації і держави, мови й культури, міжнародної ролі та місії українства стали органічною часткою світової науки.
На жаль, людина тілом не вічна. Піонери зарубіжного українознавства відійшли. Розгулявся маховик асиміляції навіть у таких країнах, як США і Канада. Знищення державного суверенітету України в СРСР зумовило тотальне падіння інтересу до неї. Боролися лише наймудріші та найдалекоглядніші. Навіть в українських родинах почав притуплюватися український дух, згубно позначилася втрата україномовного середовища.
На всю височінь постала проблема не лише національної самоідентифікації, а й існування українського етносу. На жаль, не лише в зарубіжжі, а й у самій Україні. Тривожний стан та доконечну необхідність принципового й рішучого втручання в зазначений негативний процес яскраво відтінили й міжнародні конгреси «Українська мова учора, сьогодні, завтра в Україні і в світі» та «Українська освіта у світовому часопросторі». Їх учасники одностайно зазначили: 1) українська мова й освіта (наука) є проблемами загальноцивілізаційними; 2) і мова, й освіта переживають стан системної кризи, тому від української держави, еліти й характеру розвитку сім’ї та освіти залежить: криза завершиться чи повним видужанням (розв’язанням проблем) національного організму, чи трагічним для світової культури подальшим захворюванням.
З огляду на все те, Інститутом українознавства окреслені на перспективу:
1. Підготовка кадрів науковців і педагогів для України і зарубіжжя (курси підвищення кваліфікації вчителів, аспірантура, докторантура);
2. Продовження роботи, започаткованої конгресами з мови й освіти щонайменше до 2008 р. Залучення до поглибленої аналітичної роботи і теоретиків, і практиків не лише українознавства, а й представників усіх галузей науки, мови, освіти, державного будівництва;
3. Посилення координації вітчизнаних і зарубіжних центрів українознавства, зокрема шляхом створення: а) Міжнародного університету «Україна» з представницьких інституцій Австралії, Канади, США, Франції, Великої Британії, Німеччини, Польщі, Росії, Грузії, Молдови, Італії…; б) Міжнародної школи для навчання дітей і з України, і з зарубіжних країн у повному обсязі знань та на ґрунті українознавства; підготовка їх до вступу у вищі навчальні заклади;
4. Інтенсифікація роботи з написання наукових досліджень типу «Україна – Росія», «Україна – Польща» (Німеччина, Франція, Канада, США, Туреччина…) та програм і підручників з навчальних дисциплін представниками обов’язково обох сторін – України й країни проживання українців;
5. Організація творчих колективів дослідників з вивчення генези, проблем і перспектив розвитку української етнонації, мови, природи (екології), культури, еліти, історичної долі і місії;
6. Проведення щорічного Міжнародного конкурсу школярів, студентів, педагогів з українознавства під девізом «Наша земля – Україна!».
Чи реальні ці плани?
Позитивну відповідь дає і попередній досвід діяльності Інституту, і те, що учасники Міжнародної конференції 2002 р. підписали угоду про зміст і форми співпраці та про створення задля цієї мети Всесвітньої координаційної ради з проблем українознавства (обрана учасниками Конгресу та Міжнародної асоціації «Україна і світове українство», президент П.Кононенко).
Переконливо позитивну відповідь дає і практика: співпраця НДІУ з сотнями українознавчих інституцій планети, вченими та педагогами; досвід роботи Чернівецького інституту післядипломної освіти, ректор якого П.В.Осколов та методист Т.А.Мінченко організували навчально-виховний процес в усій області (де є, до речі, цілі села словацькі, угорські, румунські, молдавські…) на ґрунті українознавства, ведуть в області виховні й навчальні програми та видають методико-досвідні монографії.
Свого часу на українознавчий перетворила цілий район на Миколаївщині М.В.Гриценко. Програми й посібники з українознавства розроблено в Кривому Розі (А.В.Козлов, С.І.Ковпік), у 252-й і 181-й школах м.Києва. Загальноукраїнським та міжнародним став досвід гімназії №56 м.Львова (Г.В.Лопушанська). Дійсно українська ВНК-гімназія в Сімферополі (Н.І.Руденко). Український гуманітарний ліцей (Г.С.Сазоненко) багатосторонньо пов’язаний з навчальними закладами Києва, Сімферополя, Львова, Закарпаття, Чернігівщини, Дніпропетровщини, США, РФ, Казахстану, Риги, Тбілісі, Молдови (Придністров’я), Польщі, Угорщини, Німеччини, а також відомий як ініціативний центр інноваційних наукових досліджень і вчителів, і учнів. Достатньо нагадати, що тільки за останні роки учні УГЛ здійснили дослідні експедиції по країнах Європи і США, провели зініційовані членом Вченої ради НДІУ Г.С.Сазоненко наукові презентації та міжнародні симпозіуми: «Україністика на початку тисячоліття: історія, філософія, мовознавство», «Українська економічна освіта в контексті світового досвіду», «Молодь і правова освіта», «Блакитні вежі золотого слова», у яких брали участь учителі й ліцеїсти, вчені, педагоги ВНЗ, політики, правники, письменники, художники всієї України та зарубіжжя (Т.Гунчак, Є.Федоренко, В.Ідзьо, Т.Лебединська, О.Біба та ін.). Також ліцеїсти опублікували в журналі «Українознавство» розроблені в курсі уроків П.П.Кононенка дослідження про Кам’яну Могилу, про фундатора системного українознавства М.Максимовича, про О.Телігу, О.Гончара та В.Марченка, про мову, культуру, міжнародні меридіани українства… Закономірно, що учні ліцею формуються справжніми патріотами-гуманістами, про що свідчить ось хоча б такий документ:

Шановна
Сазоненко Ганно Стефанівно!
Щиро вітаємо Вас із річницею Майдану СВОБОДИ. Перемога українського народу у мирній Помаранчевій революції стала можливою завдяки і Вашій участі. Ми високо цінуємо Вашу мужність, віру в ідеали демократії та готовність їх захищати.
Київська міська організація політичної партії «Народний Союз «Наша Україна» вірить, що так само, як разом ми відстоювали свободу і демократію на Майдані, разом будемо і сьогодні. Ми повинні продовжити демократичні реформи та соціально-економічні перетворення в країні. Лише спільними зусиллями всіх демократичних сил ми зробимо Україну справді європейською державою.
З повагою та вдячністю
Голова Київської міської організації
партії «Народний Союз «Наша Україна»

Природно, що НДІУ МОН залучає до науково-пошукової роботи вчених, педагогів, учнів і студентів навіть на рівні міжнародних конгресів (так було підготовлено зініційовані Б.М.Жебровським два надзвичайно важливих видання творів молоді всієї України: «Українська мова – моя мова» та «Я люблю Україну, бо вона моя»), а також підтримує організаційні зв’язки з тими українськими та зарубіжними закладами, котрі тяжіють до українського світу і його об’єднуючої філософії – українознавства. Ось один з прикладів:

25 жовтня 2006
ДОГОВІР
про співпрацю

У контексті сприяння розширенню творчого, навчально-методичного та наукового співробітництва, маючи на увазі зміцнення позицій гуманізму у спілкуванні між європейськими країнами, з метою підтримки української діаспори у Франції, ми, що нижчепідписані, Українська школа мистецтв (м.Париж, Франція) в особі Президента школи п. Олени Місталь, з однієї сторони, та Науково-дослідний інститут українознавства Міністерства освіти і науки України в особі Академіка Кононенка П.П., з другої сторони, надалі СТОРОНИ, укладають цей Договір та визначають його наступні загальні положення:
1. Напрямки діяльності
1.1. Підготовка та реалізація спільних просвітянських (або обмінних) культурно-мистецьких проектів, а саме:
– майстер-класи, освітянські стажі (на території Франції та України);
– вивчення культури та історії України;
– організація відкритих уроків, творчих семінарів;
– презентація концертних програм та театральних вистав французькою та українською мовами силами виконавців обох Сторін;
– проведення національних свят;
– участь у конкурсах та фестивалях, виставках та бієнале обох країн.
1.2. Популяризація кращих зразків української культури, мистецтва, науки, літератури:
– підготовка спільних аудіо-, відеозаписів;
– підготовка нового дистанційного спільного інтернет-проекту з навчально-методичної діяльності;
– створення спільних мультимедійних проектів.
1.3. Підготовка відповідних інформаційних матеріалів для засобів мас-медіа.
1.4. Сприяння розвитку та поповненню аудіо-, відео-, бібліотечних фондів Сторін.
1.5. Робота над спільними навчально-методичними розробками, посібниками та підручниками.
1.6. Проведення міжнародних семінарів, майстер-класів, конференцій тощо.
1.7. Підготовка проектів щодо активації поглибленого вивчення української мови.

2. Організаційні питання
2.1. Створення робочої групи Сторін щодо забезпечення напрямків діяльності, позначених у п.1 проекту Договору.
2.2. Затвердження спільного плану наукової та творчої діяльності, визначення термінів та порядку забезпечення кожного окремого проекту.
2.3. Підготовка пропозицій відповідно до змісту цього Договору з метою подальшого включення окремих проектів до державних освітніх та культурних програм України та Франції, проектів Національної комісії ЮНЕСКО з питань культури.

3. Фінансове забезпечення
3.1. Своєчасна підготовка та затвердження фінансового кошторису по кожному з проектів.
3.2. Визначення джерел фінансування (бюджетне, за рахунок меценатів, батьківських коштів тощо).
3.3. Оперативний обмін вищезазначеною інформацією.

4. Додаткові положення
4.1. Цей Договір укладено українською мовою у двох примірниках, і кожен з них має однакову юридичну силу.
4.2. Термін дії Договору – три роки з моменту його підписання.

Юридичні адреси сторін:
Українська школа мистецтв    Науково-дослідний інститут
(Франція)       українознавства Міністерства
освіти і науки України
22 авеню Мессин     011354 м.Київ
75008 Париж      вул. Ісаакяна, 18
тел/факс  01.48.76.38.03    тел.(044) 236-01-28
06.63.48.76.38
e-mail: alexandermistal@free.fr
О.Місталь         П.П.Кононенко

Є підстави вважати справжнім подвигом діяльність заслуженого працівника освіти директора НВК-гімназії в Сімферополі Наталії Іванівни Руденко і її талановитого колективу та філії НДІУ (директор В.В. Лукашенко), директора Львівської школи-гімназії з поглибленим вивченням українознавства й англійської мови Лопушанської Галини Василівни та методиста Чернівецького інституту післядипломної освіти Тамари Антонівни Мінченко. Їхніми зусиллями здійснювалася і здійснюється справжня інноваційна реформа не лише в своїх закладах, а й у масштабах республіки та зарубіжжя, і тому їхній досвід став надбанням всієї української освіти і педагогіки, прикладом доброго синтезу наукової теорії і освітянської практики. І доводиться тільки дивуватися, що їм та їхнім однодумним реформаторам й досі не знайшлося місця в рядах (численних рядах!) членів Академії педагогічних наук!
Найпозитивніший резонанс і в зарубіжному житті викликав започаткований Інститутом Міжнародний конкурс «Наша земля – Україна!», який завершувався в Артеку і об’єднував творчу як наукову, так і літературно-мистецьку молодь. У перспективі – відновлення тієї традиції ще на вищому, зокрема науково-дослідному, рівні за рахунок активізації експедицій, дослідних археологічних, історико-мистецьких студій і в Україні, і в зарубіжжі. Потрібні кадри патріотів-професіоналів, у тому числі й у сфері державно-політичного життя. Фундаментом їхньої світоглядної підготовки найперше може бути – українознавство.
Новою формою залучення до українознавства як «політики і філософії» держави, самопізнання, етики і любові стало створення разом з товариством «Знання» України народних університетів українознавства.
12 грудня 2006 р. старт цьому рухові було дано в Броварському районі Київської області на зборах засновників, куди прибули голова райдержадміністрації М.Ф.Діденко, заступник голови В.П.Шульга, голова правління товариства «Знання» В.І.Кушерець, директор НДІУ МОНУ П.П.Кононенко, представники Секретаріату Президента О.Н.Саган і С.Ф.Джердж, секретар Національної спілки письменників А.Г.Погрібний, керівник Центру українознавства товариства «Знання» А.Г.Мартинюк, народна артистка України Г.Г.Яблонська та кілька сотень представників інтелігенції району.
Думка була одностайною: необхідно прилучатися до університетів самопізнання й самопіднесення всім верствам нашого суспільства, починаючи з дітей і молоді і завершуючи керівництвом держави: не знаючи уроків минулого – неможливо розкрити проблеми сучасності та спланувати майбутнє.
«Все йде, все минає, і краю немає… – писав Великий Кобзар. – Куди ж воно ділось? Звідкіля взялось?». Але «не минає душа наша, не минає воля, і неситий не виоре на дні моря поле, не скує душі живої і слова живого…».
Не скує! – бо харизматичне українство і мудро-гуманістичне українознавство, як засвідчує багатотисячолітній досвід, вічні й безсмертні. І потрібні не лише українцям, а й усьому людству.
Ось чому, як зазначив великий І.Франко, коли людина (народ) постійно всотує в себе «кров землі» і думає про інтереси своєї Батьківщини (природи, нації, мови, культури, дух історії), корелюючи все те з верхів’ями світової думки, – то «такий націоналізм та інтернаціоналізм ані крихти не суперечні».
Ось чому – «і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь», бо «немає другої Вкраїни, немає другого Дніпра» і – «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні… Та не однаково мені, як Україну злії люди присплять лукаві і в огні її окраденую збудять. Ох, не однаково мені!».
Ось чому – «Любіть Україну». Любіть і плекайте українознавство – науку самопізнання й самотворення, пам’яті роду і серця, науку правди, свободи, етики й любові, могутніх крил української національної ідеї!