Державотворча діяльність Олени Теліги в українознавчому вимірі (до 65-річчя її героїчної смерті).
Автор: Фігурний Юрій
кандидат історичних наук, завідуючий відділом української етнології НДІУ МОН України. Автор близько тридцяти публікацій, присвячених козацькій культурі та етнонаціональним державотворчим проблемам, зокрема двох монографій: «Історичні витоки військової культури українського козацтва», Київ, 1997 та «Історичні витоки українського лицарства», Київ, 2004.

У статті аналізується державотворча діяльність Олени Теліги в українознавчому вимірі. Автор переконаний, що українська героїня все своє свідоме життя та творчість присвятила боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу.

Ключові слова: Олена Теліга, ОУН, націоналізм, державотворчість, українознавство.

В статье анализируется государственная деятельность Елены Телиги в украиноведческом измерении. Автор убежден, что украинская героиня всю свою сознательную жизнь и творчество отдала борьбе за Украинское Самостоятельное Соборное Государство.

Ключевые слова: Елена Телига, ОУН, национализм, государствотворчество, украиноведение.

In this article is analyzed dergavotvorcha dijalnist’ of Oleny Teligy in Ukrainian space. Author is sured that Ukrainian hero is given of her life and works for Ukraine.

Key words: Olena Teliga, OUN, nationalism, dergavotvorchist’, Ukrainian studies.

Державотворча діяльність Олени Теліги в українознавчому вимірі (до 65-річчя її героїчної смерті).

Закінчення. Початок у №1 – 2007

З початку Другої світової війни (1.09.1939 р.) розпочався, на нашу думку, у свідомому житті Олени Теліги третій період, який завершився 16 липня 1941 р., коли вона разом з У.Самчуком переправилась через річку Сян, перейшовши таким чином свій Рубікон. Після поразки Визвольних змагань 1917–1921 років промайнуло майже 20 років. Підросло нове свідоме покоління українців, яке готове було встати на бій з ворогом, щоб здобути свободу і незалежність Україні. Олена Теліга знаходилася в перших рядах борців за Українську державу. В грудні 1939 р. у Кракові вона зустрічається з О.Кандибою (псевдонім – О.Ольжич, 1907–1944), членом Проводу Українських Націоналістів й головою Культурної референтури ОУН, і невдовзі стає членом ОУН та приступає до важливої праці в Культурній референтурі ОУН. Цей третій період в житті Олени дуже добре описав її колега і товариш О.Штуль (псевдонім – Жданович, 1917–1977): «Олена Теліга стала членом ОУН і приступила до праці в культурній ділянці…, перебрала провідництво мистецького товариства «Зарево». …Крім того, вона дуже багато працювала над укладом матеріалу для виховної праці. Її знання української поезії, її літературний смак, її відчуття потреб і шляхів перевиховання українських мас в дусі національної революції віддавали тут неоцінимі послуги. Та найбільш улюбленою її працею була праця над постачанням матеріалу для боротьби ОУН на рідних землях. Дискутування проблем, устійнювання напрямних – це те, що найбільш цікавило. Але не менш сатисфакцію давала їй нелегальна праця над складанням відозв, летючок, вишкільного матеріалу. Тут чулась вона в своїй стихії. Революційне підпілля, що залишилось підпіллям і на еміграції, манило її не лише своєю таємничістю. Тут чула вона передовсім серйозність. Чула відданість і конкретність, позбавлену всякого сліду фрази й порожнього теоретизування так властивих каварняному політиканству. Тут чулась в рядах  справжніх вояків підпілля. Тут панувала діловитість і точність, зумовлена напругою постійної гри зі смертю. І ніхто, певно, не підходив так діловито, так щиро, так віддано, ніхто не працював  так точно й солідно в цій кухні підпільної
боротьби на  українських землях, як Олена Теліга. Спочатку недовірливі підпільники з застереженням  поставились до елегантної пані, що знана була всім як поетка і сальонова дама, та ніяк не виглядала на товаришку із законспірованої землянки, що говорить шепотом і старається нічим не впадати в око. Але швидко переконалися, що кров від крови воюючої України є Олена Теліга, що вона обов’язковий виконавець, незамінимий товариш і незрівняно помисловий творець нових вартостей. Її не лише почали цінити, але й любити та гордитися нею. Найбільш гордою була вона сама. Нарешті, дійшла до того, про що здавна мріяла. До передових борців за державність. Це найважливіший її відтинок. Небезпека. Напруженість. Тепер це визначувало спосіб її життя, її розклад дня, її лектуру й думки. Займається студіями підсовєтської дійсності. Студією літератури, що приходить з большевії. Вивчає звіти про настрої в Україні, в Червоній армії. Передумує й передискутовує методи боротьби. Шукає нових шляхів підходу до підсовєтської дійсності. Пропонує зміни в пропаганді, в постановці програмових питань. Словом, живе українською революційною боротьбою, сама стає вояком у ній, розбудовує її, поширює. Зміцнює» [2, 201–203].
Проте в час найбільшої мобілізації зусиль українських патріотів в ім’я здобуття Української Самостійної Соборної Держави в ОУН стався розкол, який пізніше, на нашу думку, став фатальним для національно-визвольного руху в середині ХХ ст. Адже будь-яка ідея, ідеологія, возвеличена (возведена) в абсолют, врешті-решт починає знищувати сама себе. Ідеологія ОУН, яка базувалася на донцовських ідеях інтегрального націоналізму (головними принципами якого було, серед іншого, безроздільне панування ірраціональної волі та сили вождя, лідера нації у повсякденному житті пересічної особи, народу і суспільства), завжди пропагувала залізну партійну дисципліну, непідконтрольність і непідзвітність як вождя, так і найближчого його оточення рядовим членам організації. Поки ОУН керував Є.Коновалець (1891–1938), він своїм авторитетом об’єднував і радикалів, і поміркованих. Смерть його від руки агента НКВС П.Судоплатова (за особистим наказом Й.Сталіна) 23 травня 1938 р. у Роттердамі призвела до кризи, суперечки щодо того, хто має бути його правонаступником. Вона викрила фундаментальні розбіжності між членами ОУН (головним чином, молоддю) у Західній Україні та членами ПУН (переважно ветеранами Національно-визвольних змагань 1917–1921 років), які жили за кордоном (Австрія, Італія, Німеччина, Чехословаччина). Отже, за боротьбою за владу стояли ідеологічні розбіжності та розходження між поколіннями. Крайові кадри, які витримували головний тягар підпільної боротьби на теренах Західної України, здебільшого складалися з молодих людей, які прагли  керівництва, переймали авторитарні ідеї та методи (в тому числі й терористичні).
Другий Великий Конгрес ОУН, що проходив у Римі 27.08.1939 р., вибрав головою організації А.Мельника (1890–1964) і надав йому титул «вождя», проголосивши його відповідальним лише «перед Богом, нацією і своїм власним сумлінням». У свою чергу, С.Бандера (1909–1959), після звільнення з польської в’язниці у вересні 1939 р., разом зі своїми прибічниками сформував 10.02.1940 р. Революційний провід і очолив його. У квітні 1941 р. послідовники С.Бандери провели свій власний Другий Надзвичайний Конгрес у Кракові, який проголосив Римський конгрес (1939 р.) незаконним і вибрав С. Бандеру своїм головою. Таким чином, колись єдина ОУН перестала існувати, а дві організації, які постали на її уламках, за іменами своїх лідерів стали відомі як ОУН(М) – «мельниківці» – та ОУН(Б) – «бандерівці». Під час Другої світової війни ОУН(Б) прийняла назву Революційна ОУН – ОУН(Р) [4, 309].
Як свідчить історик Н.Миронець, О.Теліга дуже боляче сприйняла розкол ОУН. Він пройшов через її вразливе серце, тому що в різних таборах опинилися її колишні добрі друзі й товариші, які шарпали Олену в різні боки. Спочатку вона перебувала серед прихильників С. Бандери, але, врешті-решт, залишилася з Ольжичем, Сціборським та іншими прибічниками А.Мельника. Вона розуміла, що розрив послабив сили патріотів-націоналістів і зменшив їх шанси на перемогу в боротьбі проти двох могутніх тоталітарних систем, але відступати від своєї мети не збиралася [7, 376].
Про це свідчать публіцистичні статті, написані нею. 22 вересня 1940 р. в селі Криниця (Лемківщина) під час святкування ювілею І. Мазепи О. Теліга виступила з доповіддю «Вступне слово на Академію в честь Івана Мазепи». Зокрема, вона наголошувала: «…Мазепа – це ціла, окрема і повна виняткового значення доба в нашій історії. Мазепа – це символ справжнього голови держави і символ змагання за її суверенність. Як голова держави – це той, хто взяв виключно на свої плечі всю відповідальність перед Богом, історією і власним народом. Це той, хто вже тоді розумів, що таке держава і що таке нація. Розумів, що держави стоять не на династії, а на внутрішній єдності і силі народу. І це той, хто силу нації бачив не лише в озброєнні військовому, а й у духовому. Як символ змагань, Мазепа – це той незламний дух, що з залізною консеквенцією вів свій народ з безнадійної руїни до тієї незалежності, яка і досі для нас всіх є найвищою метою» [12, 126].
Вже тоді Олена починає усвідомлювати всю глибину бездонної прірви й небезпеку взаємопоборювання двох відламів ОУН для вітчизняного національно-визвольного руху. Замість одного керівника – постало два, замість внутрішньої єдності – прогресуючий розкол, який з часом може перерости в непередбачливі наслідки. В той же час, усі щиро б’ють себе в груди, клянуться ідеалами в ім’я боротьби за державний суверенітет України, вважаючи себе істинними героями, а своїх опонентів – підступними зрадниками й відступниками, не розуміючи, що тим самим вони не тільки послаблюють ОУН, але й спотворюють, врешті-решт, відкидають у небуття свою головну мету – виборювання і здобуття Української Самостійної Соборної Держави. Ці проблеми (розкол, взаємопоборювання, ігнорування один одного тощо) постійно хвилювали О.Телігу. На початку 1941 р. вона пише статтю «Партачі життя (До проблем цивільної відваги)» і потім виголошує як доповідь у краківській «Просвіті». Її друг і колега О.Штуль (Жданович) зазначав: «У цій статті, поминаючи основи світовідчування Авторки, виявилось і обурення байдужістю, хитрунством, опортунізмом, а то й злобою тодішньої т. зв. еліти в час драматичного розриву в Організації Українських Націоналістів» [12, 162].
А тепер надамо слово самій Олені: «Отже, коли ми так часто називаємо Шевченка і кількох йому подібних проповідниками, або творцями повного життя нації і людини, то як же можна назвати тих, що перешкоджають на шляху до творення цього життя, що не раз свідомо, по чужому наказу, валять вже його збудовані підвалини, навіть розуміючи їх цінність, як не тими, що його руйнують і псують, себто, кажучи коротко і без куртуазії, – партачами життя. Партачі життя! Так, це для них найбільш відповідальна назва! Це ж вони є ті, «що все дивились, та мовчали, та мовчки чухали чуби», в той час коли не раз одним словом, одним посуненням могли підтримати якусь велику правду, або, навпаки, знищити якесь велике зло, дати сатисфакцію людині, що має рацію, а передусім, одним словом, так чи ні, залежно від своїх переконань, – врятувати свою людську гідність. Партачі життя, це є ті люди, що не мають звичайної, не геройської, а буденної цивільної відваги, без опертя якої найвищий героїзм зависав у повітрі, не пустивши коріння ані в землю, ані в маси. Тому власне тепер, коли стільки слів присвячується героїзмові, мусимо сказати собі відверто: культ героїзму є не до подумання без культу цивільної відваги, про яку чомусь – забуваємо цілковито» [12, 133–134].
Проаналізувавши сутність питаня, О.Теліга підсумовує: « Що ж то є ця цивільна відвага, яка необхідна для тріюмфу будь-якої ідеї? Які її основні прикмети? То є передусім вміння сказати «ні», коли від тебе вимагається речі, противні твоїй гідності і твоїм переконанням … То є вміння бути собою у всіх обставинах і перед людьми різних поглядів і різних становищ, одверто маніфестувати і боронити свої власні переконання і людей, думки яких ти ділиш. То є вміння підтримувати людей, яких ти шануєш, ризикуючи навіть з цього приводу різними неприємностями та охолодженням з боку інших. І то є, зрештою, вміння сказати в очі гірку правду тим, кому ця правда належить, а не шепотіти її по кутам іншим, нагороджувати при зустрічі об’єкт своїх шепотінь дружнім поглядом і сердечним стиском руки» [12, 137].
22 червня 1941 р. Третій Райх напав на СРСР, А.Гітлер випередив Й.Сталіна, першим завдавши удару. Дві тоталітарні потуги зійшлися у смертельному двобої, тим самим надавши хоч і мінімальний, але все ж таки шанс українським патріотам здобути в кривавій борні свободу і незалежність своїй Батьківщині. Проте націоналісти, на жаль, не реалізували цю можливість. Чому? Це тема багатьох аналітичних досліджень, проте надамо слово очевидцю тих подій – письменнику У.Самчуку (саме тоді вони збиралися з О.Телігою здійснити перехід через річку Сян, колишній німецько-радянський кордон): «12 липня 1941 р. … Весь український Краків під знаком вимандру «туди». Старанно поділилися на групи. Бандерівці й мельниківці. Страшні перегони – хто буде перший на місці. Бандерівці скрізь торують. Ольжич вірить в перемогу «довгого бігу», але у нього сумний, заклопотаний вигляд. Я ж не можу дарувати «їм» розколу. Маю жаль до тих і других. Майже в них не вірю. Раз вони могли розбитись у такий незвичайний час, не можна вірити у їх політичний глузд. А без того ніяка справа неможлива. Веду завзяті дискусії з Сеником, Сціборським…Невже немає ніяких, таки на правду ніяких доріг до згоди? Бійтеся, люди, Бога! Б’є дванадцята година!... Понеділок, 14 липня…Ми з Оленою…весь час розмовляємо… про наші внутрішні політичні справи, які бачимо ненадійними очима. Олена думає, що, може, ще вдасться щось зробити. Вона оповідає мені про своїх бувших партійних товаришів, які тепер всі «у бандерівцях», оповідає, як вона «перейшла до мельниківців», і причиною цього було те, що бандерівці не люблять інтелігенції, а без інтелігенції немислима ніяка поважна робота. Також великий вплив мав на неї Ольжич. І коли б не він, можливо, вона при тих і залишалася б. …Я також менше цікавлюсь доктриною, хоча політика цих обох груп мене глибоко непокоїть. Мені здається, що вони можуть викликати в Україні громадянську війну, а це звело б нанівець всі наші дотеперішні осяги… Олена думає і думає. Наша позиція у відношенні до організації своєрідна. Олена більше нарікає на Ольжича, на провід загалом. Нічого не підготовано. Бандерівці мають все, «наші» нічого. Але вона хоче бути солідарною до кінця і всі свої сили віддати організації, якою б вона не була» [11, 298–299, 304–305].
16 липня 1941 р. О.Теліга разом з У.Самчуком перейшли вбрід Сян. Так розпочався в її житті останній героїчний етап, який завершився в лютому 1942 р. у Бабиному Яру. Рідні терени зустріли непривітно. Олена в листі до свого чоловіка, датованому 24.07.1941 р., пише: «Пишу тобі ще раз зі Львова… Вчора були тут дуже бурхливі збори з дискусіями. Реферати давали я і Самчук. Пізніше ми зцепилися з усією цією публікою, такою як Матвіїв-Мельник і інші, які роблять з себе мучеників і героїв, а на нас емігрантів дивляться як на втікачів до вигідного життя: це було просто обурююче. Отже, ми гризлися во всю» [11, 221].
Далі було ще гірше. 30 серпня 1941 р. в Житомирі підступно вбито О.Сеника (псевдо – Грибівський, 1891–1941) і М.Сціборського (1897–1941). Обидва були членами ПУН (з 1929 р.) і очолювали похідні групи ОУН (М). До сьогоднішнього дня ще дискутується питання, хто стояв за цим убивством – бандерівці, нацисти чи більшовики. Вважаємо це блюзнірством, тому що в серпні 1941 р. це був «секрет Полішинеля». За дорученням Референтури Пропаганди Краєвої Екзекутиви ОУН(М) О.Теліга підготувала «Відозву» з приводу цієї трагедії. Зокрема, там наголошувалося: «Націоналісти! Від хвилини, коли націоналістичний рух зіткнувся на українських землях з новою дійсністю, ми весь час діяли в дусі наказу Провідника Андрія Мельника: «Скривавлена Україна потребує великої праці нашого мозку і наших рук, а не спорів і міжусобиць». Тому всі свої змагання, цілу свою енергію ми спрямували на гоєння ран нашої нації і на розбудову українського життя. Ми залишили на боці всі внутрішні спори, всякі полеміки, – розуміючи, що на останньому відтинку нашого шляху до мети ми мусимо не поглиблювати, а засипати межі, вириті злочинною рукою в середині Організації. Ми не раз промовчували провокаційні виступи з боку диверсантів Бандери, уникаючи заогнень і витрачування енергії, потрібної на боротьбу з нашим відвічним ворогом та на відбудову зруйнованої Батьківщини. Ми припинили всяку пропаганду проти атакуючих нас диверсантів. І ця мовчанка  не була браком активності чи сили, лише правдивим зрозумінням поваги положення і бажання за всяку ціну не допустити до створення атмосфери до найбільшого прокляття, найбільшої згуби нації – братовбивчої війни… В почуття своєї святої правди, запричащені духом жалоби по своїх провідниках, готові віддати для України всі свої сили і своє життя, – йдемо в останній бій за душу Українства. Або Нація подужає тепер, і в ній не стане місця для виродків-злочинців, – або Україна стягне на себе жорстокий осуд історії! Чи сміємо допустити до цього? Націоналісти! Взиваємо Вас підняти цей наш вирішальний бій у карних лавах, у повній підпорядкованості своїм провідникам. Взиваємо Вас не відступити від мети нашого теперішнього змагу, аж поки не буде цілковита перемога! Аж поки українство не очиститься від смертельної хвороби, що його мучить, поки в національній єдності не викине зі свого нутра первнів анархії і національного злочинства в ім’я Самостійної Соборної Української Державности» [12, 164–165].
Та відозва знайшла відлуння в серцях і душах свідомих українців. Зацитуємо одне з таких свідчень: «Восени 1941 р. я перебрав від Олени Теліги текст заклику, щоб передати його до видрукування. Вона уложила його з приводу вбивства Сеника і Сціборського у Житомирі. Прочитуючи його, я здивувався тій силі слова. Потрясена, як усі ми, тим вбивством знайшла палкі слова перестороги, що трапляли до серця кожного. Це був голос людини, що стоїть в осередку подій, що розуміє їх і навіть може ними керувати» [11, 311]. Краще і лаконічніше не напишеш.
О.Теліга чимдуж рвалася до Києва, але там ще тривали бої між Вермахтом і Червоною Армією, тому майже половину осені (вересень–жовтень) вона провела у Рівному, використовуючи кожну вільну хвилину: вивчала політичну ситуацію, спілкувалася з колегами, місцевими жителями, готувала підґрунтя для розгортання діяльності ОУН(М) на українських теренах і співпрацювала з газетою «Волинь», яку видавав У.Самчук. 5 жовтня 1941 р. в цій газеті була надрукована її стаття «Розсипаються мури» [12, 166]. Аналізуючи сучасний політичний момент, а саме: війну між Німеччиною і СРСР, вона приходить до висновку, що українці поки що є спостерігачами. Проте це тимчасово, тому вона закликає своїх співвітчизників: «Але, обсервуючи цю велику дію, ми українці, не сміємо лишатися лише пасивними глядачами, які спокійно, коли схочуть, розходяться по своїх домах, лише час від часу приглядаючись до бурхливих змагань, в яких беруть участь інші. Ні, ми мусимо бути активними учасниками в не менш великих змаганнях, змаганнях до відродження і віднайдення всього того, що довгі десятиліття гнітив у нашому народі той злочинний світ, який нарешті валиться. Ми всі мусимо великими, спільними зусиллями нищити ту їдку отруту, що хотіла випалити в душах українців зі східних земель кожне найдрібніше почуття, з якого складається велика національна свідомість, національна гідність, національна окремішність, а передовсім – почуття нерозривної національної спільноти. … Змагання до віднайдення всіх цих національних почувань – це є справді змагання за справжнє життя нації, себто за справу для нас найважнішу. Це змагання зустрічатиме на своєму шляху багато труднощів, бо чужі, ворожі руки встигли вже виховати покоління, ограбоване з усіх найбільших людських духовних цінностей – національних почувань» [12, 148–149].
Разом з тим О.Теліга зазначає, що виховання національної свідомості українців, які близько 20 років перебували в тенетах більшовицької ідеології, потребує щирості, послідовності та сердечності: «Але в нашому безпосередньому контакті з українцями зі східних земель в розмовах з ними, не сміє бути ніякого уплянового методу, ніякої системи, яка нагадувала б агітку. Будемо самими собою, з усіма своїми поглядами перед обличчям людей своєї нації і хай в протилежність до забріханої большевицької пропаганди кожне наше слово буде непідробленою правдою, незалежно від того, чи ця правда усім буде подобатися. Ми ж не йдемо накидати з гори якусь нову ідею чужому середовищу, лише зливаємось зі своїм народом, щоб спільними силами, великим вогнем любові розпалити знов всі ті почуття, які ніколи не згасали: почуття національної спільноти і гострої окремішності» [12, 150].
В іншій своїй статті «Братерство в народі», яка побачила світ 12.10.1941 р. в тій же «Волині», вона розмірковує над сутністю понять «інтернаціоналізм» і «націоналізм» в контексті боротьби за Українську державу, зокрема наголошує: «Тяжким зусиллям вирвалися з липкої сітки ворожих гасел кілька найліпших синів України. Вони твердо зрозуміли, що не може бути жодного братерства між споконвічними собі ворожими народами, лише єдине, нерозривне братерство крові, братерство в народі. Вони зрозуміли, що лише таке братерство поможе відіпхнути чужу і ворожу ідею інтернаціоналізму і спертися на зроджений з глибини народу націоналістичний світогляд. Отже, можна лише служити якійсь нації, або чужій московській, або своїй – Україні. І коли ми несемо ідею українського націоналізму на своїй землі не сміє буде ні одного порожнього слова. Кожне гасло має вростати в нашу землю, а не засмічувати її порожньою лускою. Коли говоримо про національну спільноту, мусимо її відчувати. Так, як тепер понад усе мусимо відчувати нерозривний зв'язок крові – братерство в народі. Не солодкі, нездійснювані обітниці, а суворе підпорядкування себе безсмертним і невмолимим вимогам нації – дозволить її стати перед світом у весь свій потужний зріст! » [12, 152–153].
Нарешті 20.10.1941 р. О.Теліга виїхала з Рівного, а 22 жовтня прибула до Києва і зразу ж поринула в суспільно-політичну діяльність. Ще 5.10. 1941 р. в окупованому нацистами Києві за ініціативою ОУН (М) була створена Українська Національна Рада (УНРада), яку очолив професор М.Величківський (1882–1976). Це був політично-громадянський центр, який невдовзі мав стати представницьким органом. Як свідчить Н.Миронець, він мусив перебрати на себе цивільну владу на всій території України, окупованій німцями, з тим, щоб за допомогою легальних (а у разі потреби – й нелегальних) заходів згуртувати націю для відбудови зруйнованого господарства, відродження української мови та культури, які винищувалися більшовицькою владою, і в перспективі, скориставшись знесиленням обох тоталітарних режимів, у взаємній жорстокій битві утвердити незалежну Українську державу. Сподіваючись на те, що якийсь час українська цивільна влада зможе діяти паралельно з німецькою військовою владою, керівники УНРади змушені були декларувати перед останньою свою лояльність, наголошуючи на тому, що першочерговим своїм завданням вважають «допомагати всіма силами німецькому вермахту аж до кінцевої перемоги над ворогом України і всього людства – над більшовизмом». Після цих слів у зверненні УНРади до українського народу йшли такі: «Наступним по важливості завданням є відбудова нашого суспільного і громадянського життя в усіх секторах. Наш дух і сила наших рук мають здійснити величезну роботу. Ми мусимо виконати цю роботу, пам’ятаючи про те, що майбутня доля українського народу і України знаходиться в наших руках. Цю роботу ми повинні виконувати згуртовано, усуваючи будь-яке неузгодження. Це повинна бути єдність на всіх рівнях – церковно-релігійна єдність, єдність села і міста. Ми повинні йти згуртованими рядами, як органічне ціле, як моноліт. До такої єдності і роботи, до послуху, дисципліни і порядку закликає всіх українців Українська Національна Рада, яка була утворена зразу ж після вступу німецьких військ у столицю Київ для мобілізації всіх українських сил, для відбудови нашої зруйнованої країни, суспільного та громадського життя» [7, 386–388]. Забігаючи наперед, зазначимо, що вже в листопаді 1941 р. німецька окупаційна влада заборонила УНРаду, і до 1943 р. вона існувала підпільно [12, 451]. Проте на початку жовтня вірилось у краще. Так, О.Теліга була включена О.Ольжичем до складу членів Української Національної Ради під номером 56 як письменниця і голова Спілки українських письменників [12, 285]. Як наголошує Н.Миронець, основною сферою діяльності О.Теліги було створення і функціонування Спілки українських письменників і згуртування діячів вітчизняної культури і мистецтв навколо неї. Так, 5.11.1941 р. відбулися загальні збори новоутвореної організації, які затвердили перший, тимчасовий, статут Спілки. Намагаючись відійти від шаблону Спілки радянських письменників України, яка ділилася на 4 відділи: поезії, прози, драматургії й критики, кожний з яких, по суті, здійснював контроль над творчістю літераторів певного жанру, нова структура передбачала, що творче життя зосередиться в клубі, де систематично (раз на тиждень) мали обговорюватися твори письменників усіх жанрів та літературні й літературно-філософські питання. У роботі клубу брали участь усі члени Спілки, а також запрошувалися працівники суміжних галузей мистецтва. Планувалося створити видавництво «Культура» з одноіменним журналом, видавати літературно-критичний альманах і книги репресованих більшовиками українських поетів і письменників [7, 388].
Розпочинаючи важливу й відповідальну роботу, О.Теліга виступає тут не тільки в ролі здібного організатора, а і як тверезий аналітик, який розуміє суть справи. Ще 4 листопада у газеті «Література і мистецтво» – додатку до «Українського Слова» – була надрукована її програмна стаття про завдання українського націоналістичного мистецтва «Прапори духу», де наголошувалось: «Зрушило з місця і починає валитися все. Валиться старий світ, падають мури міст і зітлілими ганчірками розсипаються ненависні червоні прапори. А разом з ними розсипаються усі ворожі нам закони і чужі накинуті форми, над якими ті прапори маяли. …Завданням українського націоналістичного мистецтва є віднайдення всіх цих цінностей, які б скріплювали, а не розслаблювали душу нації, як це робило мистецтво, накинуте нам згори. Воно має відшукати всі ті великі почування, які намагався різними способами знищити наш ворог. Воно має дбати, щоб в душах нашого народу жило не голосне гавкання на ворога, – лише глибока, непримирима і творча ненависть до нього. І не солодка розчуленість над самими собою, а велика і мужня любов до своєї нації, до свого минулого, до свого народу і до всього великого і шляхетного, передусім до своїх героїв, яких так довго переслідував і замовчував ворог. Українське мистецтво має підхопити і піднести високо прапори тих героїв, прапори найліпшого вияву нашої національної духовності. Бо це мистецтво має велике і прекрасне завдання: виховувати не держиморд царської Москви і не тріскучих політруків Москви большевицької, лише сильних і твердих людей української нації, що вміють жити, творити і умирати для своєї батьківщини» [12, 154–155].
А тепер надамо слово очевидцеві тих буремних подій і колезі по перу Олени, на той час молодому поету і журналісту, М.Ситнику (1920–1959): « Я передав редакційну теку «Літературного додатку» пані Телізі. Вирішено випускати вже окремо від «Українського Слова» літературний часопис, якому пані Теліга дала назву – «Літаври». Така назва всім нам, редакційним працівникам, була до вподоби. І ніхто з нас її не заперечував – така свіжа і, головне, бойова – відповідала духові наших революційних буднів і свят. – Нехай гримлять наші «Літаври», щоб аж світ почув, – казав хтось із нас з невимовною радістю. Пані Теліга перечитувала уважно кожний матеріал, деякий позначала червоним олівцем і відкладала окремо. Інші клала, вже без порядку, в одну купу, а потім подала їх мені: – Прошу цей мотлох кинути до коша, – сказала мені, – це фольксдойчівська графоманія. Це, мабуть, тіж самі писаки, що й Сталінові так щедрували. Як по-вашому? А гляньте ось на цю нісенітницю – «Серце німецького вояка». Це писала пані Н. К. Яка швидка, вже встигла розкусити і серце німецького вояка! Бідна пані, я можу їй тільки співчувати, а помогти зась. Хай береже в своєму альбомі. «Літаври» – тільки для українського серця» [11, 334].
Про це ж пише у своїх спогадах О.Штуль (Жданович): «Такого роду була більшість «письменників», що приносили твори до редакції «Літаврів». Більшість із них відразу «переорієнтувалась» і, змінивши відповідні поняття чи імена з совєтських на німецькі, – мали готові «твори». З приємною усмішкою вони пропонували це сміття «Літаврам» до друку. Поминаючи літературну нездарність, це було переважно плазування і запобігання ласки у нового пана. Олена Теліга, як редактор, за кожним разом ставилась в критичне положення: відкинути такі «твори» означало мати на себе донос в Гестапо. Як голова Спілки, мусила виступити проти такої «творчості». За це також йшли доноси в Гестапо. Олена Теліга знала своє завдання і виконувала, не оглядаючись на наслідки» [2, 212].
Про цей її героїзм згадує і Г.Жученко (псевдонім – Яр Славутич, який народився в 1918 р.), що на той час був молодим поетом, неодноразово спілкувався з О.Телігою і слухав її гострі промови на нелегальних зібраннях патріотів: «О.Теліга палко викривала політику Гітлера щодо України, називаючи німецьких фашистів і всіх російських комуністів колонізаторами, загарбниками, ворогами української самостійності» [9, 165].
Як свідчить Н.Миронець, на сторінках «Літаврів», перше число яких вийшло у світ 16 листопада 1941 року, проповідувалися націоналістичні ідеї, друкувалися кращі зразки української літератури, читачі мали змогу познайомитися з творами Є.Маланюка, Л.Мосендза, О.Олеся, О.Ольжича, О.Стефановича та інших, які були заборонені для друку в Радянській Україні, а також з творами письменників, знищених більшовицьким режимом, – Є.Плужника, О.Влизька, Г.Косинки, улюбленого письменника О.Теліги М.Хвильового та інших. Проте не довго судилося гриміти «Літаврам», 7 грудня 1941 р. вийшло друком останнє, четверте, число [7, 391].
Ось що пише про ті події О.Штуль (Жданович): «Коло Олени Теліги, «Літаврів» та Спілки письменників зібралась вже група письменників з іменем та молоді, що, будучи справді українцями, відчували глибоко те, що голосила поетка. …Безперечно, культурна ділянка, зокрема «Літаври», це був найповніший вияв українського націоналізму в практиці на землях, і тому культурний орган ОУН поніс найбільші втрати. Німці не могли терпіти довше такого браку уваги до їх присутности й їх тенденцій зробити з України свою колонію; атмосфера в цілій Україні згущувалась, а в Києві зокрема. …В першій половині грудня заарештовано редакцію «Українського Слова» – Івана Рогача, О. Оршана-Чемеринського, П. Олійника, Яковенка та інших. На їх місце прийшов безличний раб, проф. Штепа. Вступаючи на трон редактора вже «Нового Українського Слова», він заявив, що його не лише завданням, але й метою є «не зробити й не допустити нічого, що могло б засмутити визволителів». Гестапо потребувало пропагандивних козирів для дурення людей, тому воно радо використало б і Олену Телігу; через Штепу запропоновано їй скоритись. Вона знала, що її чекає, коли відмовиться, але гордо відповіла – «Ні!». Цим спалила за собою всі мости; «Літаври» перестала виходити. Та не перестали існувати «літавристи», як називали тих, які прийняли ідеї, голошені «Літаврами». Олена Теліга залишалась у Києві і всю свою роботу переносить у Спілку письменників. На авторських сходинах, в приватних розмовах далі вияснює, спрямовує, випрямляє, кермує й підбадьорює. Спілка стає у Києві бастіоном переслідуваного націоналізму: все, що українське, – гуртується тут, в цьому маленькому царстві Олени Теліги. Це царство, як і цілий Київ, можна б скоріше назвати пеклом – без вогню пекельного, але з пекельним холодом і голодом. Олена Теліга живе мов на Клондайку: жахливе харчування, в хаті зимно, нема ні води, ні світла. Але поетка щоденно, точно о 9 год. ранку, акуратно зачесана, елегантно вбрана, трясучись від холоду з посинілими пальцями, але з привітною й підбадьорюючою усмішкою – в приміщенні Спілки на вулиці Трьохсвятительській. Це був справжній героїзм, і все для того, щоб дотримати слово своїх засад і продовжувати роботу. Тут виявилась постать Олени Теліги у всій її величі – в житті реалізувала свої засади до останнього» [2, 213–214].
Щоб зрозуміти психічний стан, душевні поривання О.Теліги в той буремний час, зацитуємо витяги з її останньої статті «Нарозстіж вікна», яка була надрукована 30.11.1941 р. в «Літаврах». Аналізуючи вплив радянської ідеології на українське мистецтво, вона переконливо доводить, що то був шлях догори (до відзнак, премій, нагород) слухняного митця, і разом з тим вниз – для його творчості і його народу. Проте, окрім прикормлених і приручених діячів культури, з’являються нові люди нашого часу: «Ані ком’ячейки не могли їх прийняти до себе, ані вони не могли тіснитися в їх вузьких, точно виміряних рамках. Адже ж ті нові люди несли «вічний вогонь стремлінь, несли свою справу великих почувань і бурхливих пристрастей. Все те, що не має виміру й обрахунку, що не підлягає статистиці й платні. Отже, щось, що ніби не має ніякої реальної вартості, а помимо того, чи власне тому, творить найвищі цінності, зроджує правдиве мистецтво, правдивий великий стиль та – здобуває світ! І це «щось» зветься не інакше, як романтика, романтика нації, романтика змагань, романтика життя! Романтика! Скільки уст догідливо кривилося, промовляючи це слово як символ безпорадності й безплідності, не відчуваючи його гострого й свіжого змісту! Скільки порожніх рук легковажно вимахувало при згадці про неї, не розуміючи, що лише вона, романтика, може вкласти у ті руки – творче натхнення, владний рух і тверду зброю. Бо це ж романтика дає усьому барву, ритм, запах і струнку пружність. Все те, без чого життя обертається в сіру задушливу вату, яку прорізати може знов лише вона, гостра, як стилет, романтика нових людей нашого часу, що не зносять задухи, що всюди пробивають вікна, аби хлинуло п’янке повітря, аби перед очима розгорнулися обрії! Ті, що тужили за романтикою, не раз не розуміли ту силу у всій її могутній загрозливості, і – власне тому – нищили» [12, 156–157].
Так, у ХХ ст. свідомо нищили українців спочатку більшовики (комуністи), а потім – нацисти. І ті, й інші в боротьбі за Україну спершу намагалися здобути прихильність українського народу, а після захоплення наших земель діяли як типові завойовники – безжально, безпощадно, жорстоко і нещадно. Як зазначає Р.Кравчук, ще 7 грудня 1941 р. з’явився таємний наказ А.Гітлера щодо поведінки відносно ворогів Німеччини, дуже швидко він став підставою для швидких арештів діячів українського націоналістичного підпілля [6, 87].
Після першої хвилі арештів членів ОУН (М), у грудні 1941 р. – на початку лютого 1942 р., гестапо (німецька таємна поліція, аналог радянського НКВД) провело другу серію затримувань. Надамо слово свідкові тих подій, близькому другу Олени, О.Штулю (Ждановичу): «Того дня [в суботу, 7 лютого – Ю.Ф.] заарештовано понад 200 свідомих українців. В українському Києві почалася паніка. …У неділю 8 лютого, рано, стукали гестапівці до мешкання пані Олени. Вона не відчинила. Дверей не ломили. Треба було тікати. Пані Олена відмовилась. На інше помешкання перейти не хотіла, щоб не наражувати людей. Зрештою була готова йти до кінця своїм шляхом і глянути гнобителям в очі. … О. Ольжич приїхав ранком того понеділка 9 лютого [в січні 1941 р. в Кракові він зустрівся з А. Мельником – Ю.Ф.], післав посланця по мене, але не знав про вчорашні арешти й не припускав, що ситуація аж така критична. Післанець [Олімпіада Скорупська – Ю.Ф.] мене дома не застав. Радив пані Олені не йти до Спілки. Але пані Олена заявила: – На мене чекають люди. Я не можу не прийти тому, що боюсь арешту. Зрештою – їх також поарештують. Я не можу втікти, бо хтось міг би сказати: в небезпеці нас лишила, а перед небезпекою говорила про патріотизм і жертвенність. Коли я не повернусь, то не забувайте про мене. Коли я загину, то знайте, що свій обов’язок сповнила до кінця. За годину за нею пішов її чоловік, інж. Михайло. … Гештапо засіло в Спілці вже в неділю 8 лютого ранком. … Про це ми довідалися аж за місяць. Хто 9 лютого входив до Спілки (на вулиці Трьохсвятительській), звідти вийти не міг. Всі сходилися як звичайно. Коло 15 години гештапо заявило: досить. Хто не належить до управи або персоналу Спілки, може йти додому. Решту відвезли на Короленка 33. Зроблено було два винятки. До управи Спілки належав Юрій Музиченко і був випущений додому, не належав Михайло Теліга й був заарештований. … По год. 15 їх відвезли. За кілька тижнів повиходили місцеві люди, але не вийшли Олена Теліга, інж. М. Теліга, Іван Ірлявський і проф. Гупало. … Коли, кого й де розстріляли – не відомо. Але розстріляли їх у найближчих двох тижнях по арешті. … Десь за три тижні виїхали ми з Києва, евакуюючи тих, що не були там конечні. Я ще кілька разів був у Києві, з різних джерел пробував щось довідатись. Та даремно. Лише таке дійшло до нашого відома: «Однієї ночі, в половині лютого, над ранком, зчинився на в’язничних коридорах рух. В’язниця насторожилась. Раптом чути крик: – Хто вийде живим, скажіть, що гештапо розстріляло Михайла Телігу з Кубані! Почулись крики катів, посипалися удари, загрюкотіли двері – все стихло. Інший хтось оповідав, що в котрійсь із келій на стіні бачили видряпаний напис: «Тут сиділа й звідси йде на розстріл Олена Теліга». Зверху – тризуб. Ось усі сліди трагедії. Ще перед розстрілом один із гештапівців казав про пані Олену: – Ні до чого не признається. Щоб відтяжити інших, все бере на себе. Поетка Олена Теліга була не лише твердою й героїчною в своїх поезіях, але такою ж була й у житті, і в хвилини смерти. Була одним із тих винятків, що своє літературне кредо реалізують в житті. Недаром один із катів висловився: – Я не бачив мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка. Таким чином Олена Теліга продовжила легенду, полум’яну легенду героїзму й посвяти. Завжди мріяла про те, щоб Бог послав їй «гарячу смерть – не зимне умирання», її гаряча смерть викувала ще одне звено в ланцюгу змагань української революції» [11, 343–346].
Хочемо наголосити, що про останні дні життя й чину О.Теліги дуже мало інформації, а та, що є, – іноді дуже суперечлива. Саме тому надамо слово безпосередньому учаснику тих подій О. Штулю (Ждановичу), який писав їх ще по гарячих враженнях (вперше ці спогади були надруковані в емігрантському виданні «Наш Клич» в Буенос-Айресі 18.02.1949, у сьомі роковини героїчної смерті Олени). Аналізуючи його спогади, можемо зробити висновки:
1. В кінці 1941 – на початку 1942 р. німецька окупаційна влада почала активний наступ на українських націоналістів з метою перетворити їх на слухняних колабораціоністів (рабів, холопів і лакеїв), які будуть не просто служити, а вислужуватися на кшталт Кості Штепи. Для цього нацисти провели масові арешти українських патріотів і стратили, на їх погляд, найбільш небезпечних, як-то Івана Рогача, Ореста Чемеринського, Петра Олійника, Олену Телігу, Івана Ірлявського, Михайла Телігу, Костю Гупала та ін. Саме тому, на нашу думку, керівництву ОУН (М) треба було розробити і втілити в життя план щодо швидкої евакуації і виведення з-під удару найбільш видатних діячів націоналістичного руху як у Києві, так і по всій, окупованій нацистами, Україні. На превеликий жаль, цього не було зроблено вчасно.
2. З суто прагматичного погляду доцільності, ми не схвалюємо ігнорування О.Телігою попереджень О.Ольжича щодо ймовірної небезпеки («Я з Києва вдруге не виїду!»), що привело, врешті-решт, спочатку до її арешту, а потім – і до смерті. Як не цинічно це звучить, але жива Олена принесла би більше користі Національно-визвольному руху, ніж мертва! Хоча…, іноді така Смерть більше важить на теренах Історії, як чиєсь сіре пересічне життя. Людина від народження має право на життя, і саме смерть (не випадкова, а закономірна) є мірилом і підсумком долання і осягання особистістю свого життєвого шляху. Отже, якщо право на життя дається будь-якій людині від її появи на білий світ, то право на смерть (героїчну, жертовну, мученицьку, усвідомлену тощо) здобувається індивідуальністю лише в ім’я своїх ідеалів. О.Теліга здобула право на смерть своїм звитяжним і мужнім життям, єдністю маніфестованого нею її поетично-публіцистичного слова і вчинку, дії і справи. Надамо їй слово: «Коли ми, поети, пишемо про відвагу, твердість, шляхетність посвяти й цими творами запалюємо на небезпеки інших, то як можемо ми самі цього не робити? Справжня поезія – це не видумана комбінація, це виплив душі. Як же ж чутимусь я, коли піду проти своєї поезії? Коли я загину, то знатиму й іншим покажу, що жила так, як хотіла й як повинна була жити, коли ж сидітиму в безпечнім запіллі – це вже буде зрада мене самої!» [10, 189].
Таким чином, проаналізувавши державотворчу діяльність О.Теліги в українознавчому вимірі, ми прийшли до таких висновків. По-перше, все своє життя вона творила себе як свідому українку і переконливу патріотку, пройшовши тернистий шлях від наївної російськомовної панночки до провідного діяча ОУН(М). По-друге, розкривши в собі поетичний і публіцистичний дар, вона постійно працює над його вдосконаленням і покращенням. Головне, що ця напружена творча діяльність здійснюється не для особистої самовтіхи і мистецтва заради мистецтва, а в ім’я збереження і творення української національної ідентичності та власної держави. По-третє, з початком Другої світової війни, коли українці нарешті отримали можливість вибороти незалежність, Олена Теліга знаходить у собі мужність і відвагу вступити до лав ОУН та практично втілювати в життя свої ідейні переконання. По-четверте, в жорстких реаліях німецької окупаційної влади О.Теліга виявила себе як здібний організатор, креативна особистість і національно-свідома українка, яка в ім’я свободи і незалежності рідної Батьківщини працювала не покладаючи рук.
Отже, О.Теліга життя та творчість присвятила боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу. Проте не на цій офіційній ноті ми хотіли б завершити дослідження державотворчої діяльності О.Теліги. Нагадаймо, 30 травня 1431 р. в Руані на вогнищі була спалена дев’ятнадцятирічна Жанна Д’Арк. Однак навіть жорстока смерть цієї дівчини, яка очолила національно-визвольну боротьбу французів супроти англійської окупації, не допомогла англійцям і, врешті-решт, вони ганебно втекли. Майже через 500 років, у лютому 1942 р., в Києві нацистами була вбита тридцятип’ятилітня Олена Теліга, але самопожертва цієї чарівної жінки, як і смерть багатьох тисяч українських патріотів, не була даремною і призвела зрештою до відновлення в 1991 р. Української державності. Попри все, Олена Теліга навічно залишиться в пам’яті українського народу, тому наостанок ми хочемо навести найважливіші слова з її останньої статті «Нарозстіж вікна!», що звучать немов заповіт нам, заклик громадянам незалежної України з буремних 40-х років ХХ ст.: «…Міцним рвучким рухом відчинити нарозстіж вікна, пити свіже, насичене бурею, повітря. Крізь ці вікна вони побачать далекі обрії, широкі дороги, по яких невпинно йде вперед правдиве непідробне життя з усіма його прекрасними дарами, які даються лише сміливим».


Література

1. Гонтар О. Історичний оптимізм Олени Теліги // Олена Теліга: громадське і духовне покликання жінки: Матеріали наук. конф. – К., 1998. – С. 72–75.
2. Жданович О. На зов Києва // На зов Києва: Український націоналізм у ІІ світовій війні. Збірник статей, спогадів і документів. – К., 1994. – С. 199–217.
3. Жулинський М. Олег Ольжич і Олена Теліга: Нариси про життя і творчість. Вибрані твори. – К., 2001.
4. Киричук Ю., Бондаренко К. Організація українських націоналістів (ОУН) // Довідник з історії України. – К., 1995.–Т.2. – С. 308–313.
5. Кононенко П. Українознавство. – К., 2006.
6. Кравчук Р. «Вогняні межі» Олени Теліги // Наш Клич. 1–2 (2–3) число за І–ІІ квартал 1992 р. – С. 80–88.
7. Миронець Н. Біографічний нарис «І злитися знову зі своїм народом» // Теліга О. О краю мій… Твори, документи, біографічний нарис. – 2-ге вид. випр. і доп. – К., 2006. – С. 311–415.
8. Самчук У. На білому коні. – Вінніпег, 1972.
9. Славутич Яр. Розстріляна муза: Мартиролог: Нариси про поетів. – 2-ге вид. випр. і доп. – К., 1992.
10. Теліга О. Збірник. – Детройт, 1977.
11. Теліга О. Листи. Спогади. – 2-ге вид. випр. – К., 2004.
12. Теліга О. О краю мій… Твори, документи, біографічний нарис. – 2-ге вид. випр. і доп. – К., 2006.
13. Указ Президента України № 416/2006 Про відзначення 100-річчя від дня народження Олени Теліги // Самостійна Україна. Рік LVIII (58) Липень–Серпень–Вересень 2006.– Ч. 3/500. – С. 6–7.
14. Фігурний Ю. Історичні витоки українського лицарства: Нариси про зародження і розвиток козацької традиційної культури та національне військове мистецтво в українознавчому вимірі. – К., 2004.
15. Червак Б. Олена Теліга. Життя і творчість. – К., 1997.