Роки | Числа | |||
2013 | 1(46) | 2(47) | 4(48) | |
2012 | 1(42) | 2(43) | 3(44) | 4(45) |
2011 | 1(38) | 2(39) | 3(40) | 4(41) |
2010 | 1(34) | 2(35) | 3(36) | 4(37) |
2009 | 1(30) | 2(31) | 3(32) | 4(33) |
2008 | 1(26) | 2(27) | 3(28) | 4(29) |
2007 | 1(22) | 2(23) | 3(24) | 4(25) |
2006 | 1(18) | 2(19) | 3(20) | 4(21) |
2005 | 1(14) | 2(15) | 3(16) | 4(17) |
2004 | 2(11) | 4(13) | ||
2003 | 1(6) | 3(8) | 4(9) | |
2002 | 2(3) | 3(4) | 4(5) | |
2001 | 1(1) |
Автор: Богуцький Юрій кандидат філософських наук, професор, заслужений діяч мистецтв України, Міністр культури і туризму України |
Зміст культурогенезу: системно-функціональний підхід до структурування знань
Поняття “зміст” в енциклопедичних виданнях трактується як взаємодія істотних елементів і процесів, які притаманні даному явищу чи предмету. Тож визначаючи зміст культурогенезу, маємо, перш за все, з’ясувати його структуру (склад сутнісних компонентів) і дослідити характер їх взаємодії в єдиному процесі творення й розвитку сутності науки. Безперечно, що взаємодія є вже сферою прояву іншої категорії науки – її функції – і “визначається як виконання, здійснення, діяльність, як зовнішній прояв явища, складника, суб’єкта дії в певній системі відносин”. Зміст будь-якого суспільного явища, як і сутність, неможливо з’ясувати без усвідомлення його ідеї – визначального чинника структурно-організаційної і функціональної мотивації. Тому глибоке усвідомлення змісту, а відтак теоретико-методологічних підвалин та практики сучасного культурогенезу, неможливе без належної уваги до самої ідеї структурування наукового знання, мотивації його творення та розвитку.
Принцип структурування змісту науки в конкретно-історичному зрізі визначається єдиним законом – цілісності, системності розвитку світу й людського буття зокрема. Саме тому висхідним методологічним орієнтиром у розвитку будь-якої науки мають стати вимоги принципу єдності структури людського буття і структурування знань про нього з неодмінним підпорядкуванням такого структурування єдиній меті – пізнанню (самопізнанню) цілого [10, 99; 11, 107]. На цій основі відбуваються серйозні зрушення як в організації, так і в змісті науки. Змінюється сам характер не тільки бачення світу, а й місця та ролі в ньому людини, людського буття і, відповідно, досліджуваних об’єкта та предмета науки самопізнання [12, 60 – 62; 11, 107].
Цілком природно, що для визначення змісту культурогенезу важливо з’ясувати зміст і структуру основних сфер буття людини і спільноти, а також наскільки їх чинники у своїй мотивації, організації та дії єдині в творенні та розвитку особи, нації, народу, життя розумного на кожному етапі відповідно до їх природо-історичного покликання. Це необхідно зробити, оскільки саме в цих сферах життєдіяльності найбільш чітко і зримо проявляється людська сутність, і не тільки у певному спектрі буття, а неодмінно – в єдності всіх його сегментів.
У такому спектрі логічно постає концепція українознавства, розроблена на початку 90-х років XX ст. професором П.Кононенком, директором Інституту українознавства (на той час у складі Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка, з 2000 року – Науково-дослідного інституту українознавства Міністерства освіти і науки України). В ній на більш цілісному системному рівні розвиваються думки попередників (кінця XIX – початку XX ст.) про основні концентри знань, на засадах яких мало творитися українознавство і як цілісна наука, і як методологія освіти та виховання, і як окрема навчальна дисципліна на основі комплексного, інтеграційного характеру [3, 109-110; 4, 24; 5, 8; 11, 109].
Протягом усієї багатовікової історії пізнавального ставлення людини до світу, поряд із зверненістю до зовнішньої (природної) дійсності, спосте¬рігається паралельна “саморефлексія мислячого духу” (Гегель). Зокрема, в цьому плані можна констатувати незмінну актуальність проблем, пов’язаних із становленням, функціонуванням та розвитком культури. Це пояснюється, по-перше, сутнісним прагненням людини до осягнення власної суспільно-культурної природи, адже пізнання зовнішнього світу є не стільки метою, скільки засобом людського буття, тоді як об’єктивний світ є реальністю, “в якій дух пізнає сам себе” [1, 215]. По-друге, перманентний інтерес до питань щодо генези та закономірностей еволюції культури зумовлюється також потребою в теоретично узагальненій і логічно цілісній картині суспільної історії. Як на наш погляд, не потребує обґрунтувань твердження про те, що побудова такої картини є однією з необхідних умов можливості раціонально-осмисленого підходу до питання про перспективи культурно-історичного процесу – питання, небайдужого будь-якому поколінню людства. Як слушно зауважив Х. Ортега-і-Гассет, “нам потрібно знати дійсну, цілісну історію, щоб не провалитися у минуле, а знайти вихід з нього” [9, 154]. При цьому метою зазначеного ретроспективного історико-культурного аналізу повинно бути не просто уникненн...
Звернутися до повного тексту статті | Звернутися до версії для друку
Скачати файл в форматі PDF