головнановинипошукредакціяконтакти
пошук по сайту
Українознавчі аспекти живої народної мови
Автор: Гуйванюк Ніна
доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри сучасної української мови Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича.

Українознавчі аспекти живої народної мови

"Прислухайтесь, як океан співає. – Народ говорить.
І любов, і гнів у тому гомоні морськім.
Немає мудріших, як народ, учителів;
У нього кожне слово – це перлина,
Це праця, це натхнення, це людина".

Таку пораду залишив нам у спадок поет і мовознавець Максим Рильський. У народній мові черпали красу і силу слова кращі українські письменники. Саме в ній відбито характер народу, спосіб його мислення, його релігійні і міфологічні уявлення, скарби народної мудрості й віковічних спостережень над природою і буттям людини. К.Ушинський писав: "У мові одухотворяється весь народ і вся його батьківщина, – в ній утілюється творчою силою народного духу в думку, в картину і звук, і небо вітчизни, її повітря, її фізичні явища, її клімат, її поля, гори й долини, її ліси й ріки, її бурі й грози – весь той глибокий, повний думки й почуття, голос рідної природи, який лунає так гучно в любові людини до її іноді суворої батьківщини, який відбивається так виразно в рідній пісні, в рідних мелодіях, в устах народних поетів..."[76, 115].
Учені здавна розрізняли живу народну й книжну мову українців. Спочатку помічали окремі її елементи в найдавніших пам'ятках княжої доби нашої держави України-Русі. Пізніше все виразніше заявляла про себе живомовна стихія у публікаціях народнопоетичних скарбів різних жанрів – легендах, переказах, народних оповіданнях, в обрядовій поезії, пареміях, в етнографічних матеріалах тощо.
У живій народній мові відбито такі чесноти українців, як глибока релігійність, працьовитість, висока культура, безмежна пожертва в ім'я вітчизни, лицарське ставлення до супротивників, історична пам'ять роду й народу. У розмовній мові співіснують сучасні форми ті, що були в минулому (реліктові явища), а також ті, що тільки народжуються й освоюються мовою літературною.
У найдавніших словниках і граматиках української мови зафіксовані її живомовні риси. Зокрема, у церковнослов'янсько-українському словнику Лаврентія Зизанія, виданому в 1596 р. у м.Вільно, в знаменитому "Лексиконі" Памво Беринди (Київ, 1627 р.), у "Граматиці" Мелетія Смотрицького (1619), який уперше запровадив до абетки літеру на позначення гортанного звука "ґ" як специфічного для української вимови, а також у першій рукописній граматиці української мови, яку склав у 1643 р. у Парижі українець, студент паризької Сорбонни Іван Ужевич (граматика Івана Ужевича була видана в Києві фотографічним способом у 1970 р.).
Українські письменники й культурні діячі XIX – XX ст. (від (.Котляревського і до наших днів) завжди спиралися на живу народну мову, звертаючись до неї у своїх художніх творах, демонструючи кращі зразки лексики, фразеології, словотвору, синтаксису. Мовознавець І.Срезнєвський у 1834 р. писав, що українська мова є однією з найбагатших мов світу, що вона навряд чи поступається, наприклад, чеській (богемській) багатством слів та виразів, польській – живописністю, сербській – милозвучністю. Хоч на той час вона була "ще необроблена" майстрами, але вже стояла на рівні з мовами "виробленими" щодо гнучкості синтаксичного багатства, поетичності та милозвучності.
А.Метлинський писав про українців, що вони для виявлення емоцій, почуттів (чи закипить у серці гнів, чи охопить журба, чи ніжність розм'якшить серце) мають мову, що "злеліяна не на прісному ґрунті граматики, а на полі битви у всьому розпалі, на вільних козацьких бенкетах і у свавільному побуті гайдамаки", мову, "що злеліяна сумливими промовами до вітчизни бездомного блукальця на чужині, піснями любові..."
Через мову попередніми поколіннями у спадок нащадкам передано світогляд, звичаї, традиції, уподобання. Тому так важливо було відвойовувати право українців навчатися рідною мовою. На захист української мови, за право українців навчатися рідною мовою виступив ще у XIX ст. мовознавець П.Житецький. Він писав: "...Місіонери освіти, які діють під прапором народності, забули, що народ, перш за все, вимагає від своїх вихователів поваги до його власного світогляду, виробленого далеко від школи, і що саме цей світогляд є точкою опори, від якої повинен піти весь майбутній її розвиток. Позбавити народ цього ґрунту – значить роздвоїти його натуру, значить забезпечити вічне існування двох суміжних категорій – суспільства й народу (начебто народ – не суспільство – а стадо овець)..." [ ...


Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку

Скачати файл в форматі PDF
Оцінка змісту статті:
Ваша суспільна належність:
Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet