Автор: Михайленко Анатолій м.Київ

Слово про друга

Сьогодні сонце зійшло вже не для нього…
Його не стало вмить. Як завжди в останні роки, працював вночі, ще й ще звіряючи дати й імена людей із своєї книжечки, що стала справою життя – «Олтар скорботи», година за годиною спливали непомітно, навіть не завважував, як зазирала до кабінету дружина, аби пересвідчитися чи все гаразд, і раптом…
На столі залишився рукопис, перерваний на півслові, як підстрелений птах, на підлозі – пляма крові. Олекси Мусієнка не стало…
Це була людина непогамовної життєстверджуючої сили, саме життєстверджуючої, хоча писав він про трагічні сторінки в житті народу. У літературі після звичної газетярської роботи він починав потужно і навально, не розгойдуючись у новелах та оповіданнях, а одразу видавши роман про київське підпілля в роки минулої війни – «Золоті ворота». І для багатьох, хто його знав, виріс на кілька голів.
Ми так і не дотяглися до нього. Бо за його «Золотими воротами» (1962) вийшли романи – продовження теми «Чорне сонце» (1966), «Білий морок» (1970), «Голубий берег» (1978), «Багряна вежа» (1982). Я невипадково вказую роки виходу книжок епопеї: проміжки свідчать, наскільки серйозно і глибоко він досліджував тему. Адже перший серед письменників та істориків узявся за висвітлення важкого й неоднозначного періоду в житті Києва. І те, що зробив, і сьогодні не потребує перегляду, хіба тільки доповнення. Але він цього вже не зробить…
Олексина життєва терплячість вражає всіх, хто його знав. Він ніколи і ні на що не скаржився, не нарікав – ні на тодішні побутові нестатки, ні на роботу, ні на малі гонорари. А просто працював, мов полтавський орач, звідки був родом, рівно, глибоко й надійно прокладаючи свою борозну. Ми знайомі з 1960р., у молодості часто зустрічалися, досі зберігаю перше видання «Золотих воріт» з дарчим, і таким обнадійливим підписом – побажання Олекси молодому журналістові, ніби він соромився, що ось отак відразу відірвався від усіх своїх приятелів. Ми знайомі так давно, але тільки через два десятки років я довідався, що ще в ранньому дитинстві він залишився круглим сиротою.
Не хапався за легкодоступні теми ні раніше, ні згодом, коли відкрилися численні загати, і в часи заборони, а одразу заглибив рало, не випускаючи його чепіг до останнього подиху. Відчуваючи інтуїцією письменника-дослідника, що за нього цього ніхто не зробить, Олекса Григорович з головою поринув у архіви, визбируючи по крупиці відомості про замордованих владою. Так народжувалася його сповідь за тих, хто вже нічого не міг сказати сам – замордованих царським, білим, більшовицьким, сталінським, брежнєвським режимами українських письменників, художників, композиторів, бандуристів, інших митців, діячів культури; так народжувався «Олтар скорботи». Залучивши до створення мартирологу колег-письменників і журналістів, істориків, він залишався і диригентом, і першою скрипкою, і промоутером. А паралельно тягнув ще одного плуга – витягував із забуття імена і долі тих краян-українців, що загинули на війні в Афганістані; так з’явився на Афганістанський мартиролог України «Чорні тюльпани», автором-упорядником якого був Олекса Мусієнко.
Він ніби знав, що смерть уже чатує за спиною, тому поспішав, аби поза «Олтарем скорботи» не залишилось жодне ім’я знищених білими, чорними і червоними режимами діячів української культури. Тільки письменницьких там 300 імен! Створено макет, обкладинку, набрано текст, проте все це так і залишилося на робочому столі письменника. Прикро: він віддав цій справі життя до останньої краплі крові, але ні в держави, ні в багатих людей не залишилося коштів на увічнення пошанованих ним імен.
Сьогодні до «Олтаря скорботи» вже можна ставити й ім’я Олекси Мусієнка. Зробивши так багато, він пішов з життя непоцінований, його обминули численні звання і премії, які легко роздаються наліво і направо. А може, сьогодні просто немає такої відзнаки, якої гідний творчий подвиг нашого колеги?..