Автор: Карпенко Микола Поет

А серце прощатись не хоче…

Пам’яті Олекси Мусієнка
***
…Де зустрілись ми вперше?
Зблисне раптом, як сонце з-за хмар,
давній рік шістдесятий,
вже звідтіль, із двадцятого віку:
у столицю, до Києва,
залишивши на тиждень домівки,
з молодіжних газет
ми приїхали на семінар.

І – знайомства, знайомства
у тіснім газетярськім гурті!
Отоді ми уперше
взаємно й потиснули руки…
Не пригадую вже,
що взяли ми з тієї науки?
Та побільшало друзів
З тих днів у моєму житті.

Я для тверджень своїх
маю досить поважних підстав:
Мусієнко Олекса
між нас виділявся яскраво.
Слово – розум і блиск!
А шляхетна, красива постава?
А той прозирк в очах,
що бентежив, але й чарував?!

Зовні – дотеп і жарт:
з ними легше по світу іти;
а всередині – біль,
отим словом дотепним прикритий…
Нам приємно було
зустрічатися і говорити,
бо розвиднілось нам:
по нещастю – ми рідні брати.

Так запало у душу –
і зробилося тепло душі.
І наступні усі
наші дружні і бажані стрічі
тільки зблизили нас –
й не лишилося на пограниччі
поміж наших сердець
ні канав, ні колод, ні межі!

Бо нас доля подібна
з дитинства за руку водила;
ми покривджені змалку,
пограбовані змалку оба:
в нас украла батьків
лицемірна й жорстока доба,
як малих пташенят,
неоперених, посиротила…

І сьогодні так важко
на серці мені зашкребе:
по тобі навіть небо
сльозами рясними струмоче!..
Попрощалися ми,
але серце прощатись не хоче,
пам’ятатиме серце тебе.

***
…Моя дивізія звільняла твій Зіньків,
сто тридцять шоста, в пору ураганну…
І спогади живих фронтовиків
колись ти став збирати для роману.

Ти дяку скласти воїнам бажав,
запалений вогнем любові божим;
і довго тебе задум не лишав –
не раз вривався в думи і тривожив.

"До берега, казав, ось підгребе –
й туди, під Лютіж, в роки сивочолі!.."
Я навіть з ветеранами тебе
знайомив на Русанівці у школі.

З киянами, вцілілими з війни, –
згадати, поділитись пережитим…
А доля повеліла довершити
ще більш трагічну книгу з давнини.

І ти повідав оту правду сущу –
про стратами позначені часи:
"з порога смерті" тяжко ранять душу
письменників загиблих голоси!..

"Тюльпани чорні" попливли з Афгану,
із цвинтарним риданням у собі, –
і сонце тяжко падало в тужбі
на українську землю, як на рану.

Олексо, друже, знаю, як болить
відкрите й незажите, щойно з бою!..
Отак сапери жертвують собою
на міннім полі битв і лихоліть.

А ти себе від куль не боронив –
отих, що зупиняли їх солдати…
розмінувати можна клапоть нив –
ну, а серця, їх як розмінувати?!

***
…Нам були Карпати згодом
за гостинне місце стрічі –
з їх мистецьким родоводом
і святим бунтарством Січі!
У гірській зеленій тиші,
під наметом смерековим, –
всі проблеми найгостріші,
найвідвертіші розмови…

Гір верхи на виднокрузі,
тлуми душ і волі тлуми…
І нові для тебе друзі,
враження нові і думи.
Черемош бурунив води –
так і ти розмову правив –
і нескорений, і гордий
Довбуша тезко з Полтави…

І смерек живиця-смолка
засльозить у згадках зримих…

Словом трепетним "о полку"
теж збирав ти нескоримих!
Сонце чорне… Білий морок…
Аби нас не корчив протяг, –
друг мій лицарем суворим
став на Золотих воротях…

А одгримав грім у небі,
заросли окопи в полі, –
рятував з архівних склепів
всежертовний спадок волі!
Для Вкраїни, товариства, –
як меча на битви стрічні,
давнім холодом дитинства
люто вражений навічно,
геноцидом, етноцидом –
з муштри вищого ґатунку…

І на вітер слів не кидав,
і в собі шукав рятунку,
у громаді, що прозріє,
в Україні, що постане, –
споконвічна наша мрія,
наше свято довгождане!
Все, про що дізнався, – скаже:
лиш дослухайтеся, браття!

Ой ти, кобзо нервів наших –
гнів і стогін, і прокляття!..

То чи втримаєшся довго
в отакій напрузі лютій?!
Ти на світ прийшов у лютім –
в лютім і скінчив дорогу…

…І сьогодні так щемно
на серці мені зашкребе:
по тобі навіть небо
сльозами сніжинок шурхоче!..
Попрощалися ми,
ал...