головнановинипошукредакціяконтакти
пошук по сайту
Олег Чорногуз – у розповні літа!
Автор: Чорногуз Олег
письменник

Олег Чорногуз – у розповні літа!

Саме – літа, бо 65 для письменника – це час, коли серце і розум якраз у зеніті, талант плодоносить на щедрій ниві як спіла калина, а зріле єство аж ряхтить плодами.
Син Вінниччини, що став сином усього українства, Олег Федорович на все те дивиться, як і належить сатирику й гумористу: крізь примружене око. Говоріть, мовляв, люди добрі, що бачите, а я думатиму, що знаю глибинами серця, набачився ж у житті злого і доброго, прекрасного і потворного й усвідомив: життя – це реальні люди, їхнє слово і діло, жадання і мрії, осмислені справи й ілюзії. Це світ від рідного села до рідної Батьківщини; це мрія про "генеральську" кар’єру і Київський університет; це будні в районних газетах і свято творення гуморесок, оповідань, повістей та романів, що склало два повносилих томи і розійшлось по планеті. Це зрадливі підступи долі і неподільна любов до ідеалу, що й спонукає писати про "Аристократа з Вапнярки" і "Претендентів на папаху", про "Вавілон на Гудзоні" і "Плату за любов"; про все, що може відкрити людині і її саму, і "море людських голів"; і мікромалоросів "світового" масштабу, і дивовижно "моральних" безбатченків, що, говорячи словами Т.Шевченка, "за шмат гнилої ковбаси" готові продати не лише рідну мову, а й рідну матір, честь і гідність Вітчизни… Не можуть продати лише власної совісті, бо не мають її.
Олег Чорногуз – не тільки з племені талановитих трудівників, а й сам великий трудівник: плодами його розуму й рук стали сотні гуморесок, оповідань, десятки повістей і романів. Він – один з корифеїв славетного "Перця", засновник також відомого ВУСа. Його славетна дитина, що стала фундаментом РУХу, – товариство "Українська родина". Олег Чорногуз – автор багатьох детективних романів; популярних творів для дітей; лірично-поетичних творів (зокрема – покладеного О.Білашем на музику "Прощального романсу"); засновник і перший лауреат літературної премії імені Остапа Вишні.
Вважається: співці ніжності й доброти – це поети. Літописці драм і трагедій – повістяри й романісти-епіки. Що ж до сатириків і гумористів, то…
Вони й справді не оспівувачі, а хірурги-цілителі, мета яких – це духовне здоров’я людей, а тому погляд мають суворо-пронизливий, аналітично-безжальний, однак серце…
Те їхнє серце є згустком любові і болю, бо ж їхня мета і місія – педагогів-цілителів, а слово – деміург людяності та добра.
Отож сміємося над творами уславленого "Перчанина" Олега Чорногуза, чи плачемо над ними, – але ждемо, як колись чекали творів Остапа Вишні, бо знаємо: вони – той весняно-грозовий дощ, що змиває брудноту й напоює спраглу ниву людського життя мудрістю і красою.
Многая літа! – Олеже Федоровичу.

Олег Чорногуз

Это русский вопрос"

Гопак – русский народный танец, русский ушу.
Лебедев И. ("Гопак и совесть", "Техника молодежи", 1988, № 9)

Хто з нас не знає, що Росія – це "родіна слонов?" Хто з нас не знає, що над Казахстаном чи Дагестаном постійно висить "русскоє небо"? Хто з нас не знає, що Париж упав до ніг, побачивши червоні "русскіє сапожкі" на українських дівчатах з ансамблю Павла Вірського? Хто з нас не знає, що грузинський чай – це, звичайно, "русскій чай", а у Другій світовій переміг "русскій народ".
Усі ми знаємо, принаймні, ще вчора знали, що у світі існують "русскіє гречанікі", "русскій шлях", "русскій танєц казачок", "русскіє спортсмени бубкі і бублікі" і навіть "вєліколєпниє русскіє парні". Не ті, що "хотят ли русские войны", а ті, що ганяють м’ячика на берегах Дніпра.
Якось у "Литературной газете" я, приміром, вичитав, що жителі сучасної Тосканії, знамениті етруски, які створили могутню цивілізацію, що потім дуже вплинула на древніх римлян, тобто сучасних італійців, теж… "русскіє". Так, так, не смійтеся. Це справа серйозна. Досі ніхто у світі не міг довести їхнього походження. а от "Литературная газета" "ет русскій вопрос" розв’язала одним розчерком пера.
Головне – треба знати московський діалект. Адже кожний корінний москвич завжди каже: "Ет русскі", заїдаючи останню голосну. А далі все просто. Москвичі, прибувши у І столітті до нашої ери у древню Етрурію, глянули на культурний і освічений люд й одразу, з першого погляду визначили:
– Ет русскі?
– Етруски, етруски, – закивали на знак згоди аборигени, косячи оком на довжелезні московські мечі. А потім схопилися за пашпор...


Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку

Скачати файл в форматі PDF
Оцінка змісту статті:
Ваша суспільна належність:
Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet