головнановинипошукредакціяконтакти
пошук по сайту
З тривог, що ними жив Олесь Гончар
Автор: Погрібний Анатолій
доктор філологічних наук, провідний науковий співробітник відділу “Мова як українознавство” НДІУ, професор Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, академік АН Вищої школи України, голова Всеукраїнського педагогічного товариства ім. Г. Ващенка.

З тривог, що ними жив Олесь Гончар

3 квітня 2002 року у Національній Спілці письменників України відбулося чергове вручення однієї з найпрестижніших літературних відзнак України – премії імені Олеся Гончара. Принципова настанова журі премії – пошанування нею високоталановитих творів, суголосних творчому та громадянському кредо Олеся Гончара. Прагнучи уникнути того, щоб присудження премії пішло по колу осіб, уже удостоєних Національної премії імені Тараса Шевченка, журі намагається популяризувати у спосіб відзначення премією імені Олеся Гончара недостатньо "розкручені", але, поза сумнівами, талановиті твори, які варті якнайпильнішої уваги читачів та літературної критики.
Від часу заснування премії – 1998-й рік – витворилася вже ціла невелика галерея її лауреатів. Це – прозаїки Софія Майданська (роман "Діти Ніоби"), Наталя Дзюбенко (роман "Андрій Первозванний"), Богдан Бойко (книжка повістей та новел "По голови, по голови…"), Любов Пономаренко (книжка оповідань та повістей "Дерево облич"), Олександр Шеренговий (роман "Рейс"), автор праць про Олеся Гончара літературознавець Марія Зобенко.
І ось цьогорічне присудження. Лауреатом високої гончарівської премії став прозаїк Левко Різник за видану у 2000-му році книжку повістей "Усусуси на Лисоні". Давно вже працюючи в літературі, цей прозаїк збагатив її рядом творів, що стосуються як минувшини України, так і нашої сучасності. Та за обставин загального послаблення суспільної і державної уваги до літератури та мистецтва, як і того принизливого стану, в якому перебуває в Україні українське слово, самодостатня мистецька вартісність написаного Л.Різником лишається недопоміченою. Навіть ті, котрі виявляють цікавість до літературного процесу, більше асоціюють з Л.Різником не так його конкретні твори, як нинішні посади, що їх він займає, – голови Львівської обласної організації Національної Спілки письменників України.
У той же час і загалом краще з того, що було ним написане, й відзначені цього року премією імені Олеся Гончара повісті з книжки "Усусуси на Лисоні", безумовно, здатні збагатити духовний світ сучасника.
Так, повість, що дала назву книжці, – це своєрідне художньо-документальне увічнення "усусусів" – славетних українських січових стрільців, що, за висловом Богдана Лепкого, "випрали у власній крові" український прапор, "столочений копитами наїзника і сплюгавлений слиною перевертня". "Ви народові, що славу хотів за вигоду проміняти, – звертався до січових стрільців цей письменник, – мечем блиснули перед очі, щоб пригадав собі, яких батьків діти", "ви потухаючу ватру предківської слави роз’ярили і роздмухали наново коштом власного життя".
Винісши це акцентування в епіграф до твору, Л.Різник самі події повісті (а це – 1916-й рік, фронт Першої світової війни), розгортає все ж не в пафосно-героїчний, а в буденний, можна сказати, "окопний" спосіб. Вибудовуючи твір у хронікальній послідовності (у центрі – битва усусусів з російським військом за висоту Лисоню), він прагне у кожному зі своїх персонажів розгледіти його людську, земну достеменність. Завдання тим складніше, що більшість персонажів – то конкретні історичні особи. Це – Левко Лепкий (автор музики до знаменитої пісні "Чуєш, брате мій", написаної його братом Богданом), Роман Купчинський, Володимир Старосольський, Іван Боберський, епізодом – Андрій Мельник та цілий ряд інших.
Зворушливі деталі, що запам’ятовуються з твору: українські юнаки, покликані до австро-угорського війська, "замість присяги бурмотіли рядки з "Кобзаря", вони "хочуть вмерти за свою державу, а її нема". Але для того, щоб здобути Українську державу, і витримують воєнне лихоліття ці звитяжці. Перебуваючи в австро-угорській армії, вони живуть надією, що, зрештою, "москалі та австріяки ослабнуть, взаємознищаться у цій війні", а "коли впаде московська імперія, то неодмінно повстане і самостійна Україна", і тоді їм, січовим стрільцям, випаде найбільше щастя – в’їхати на білому коні до злотоголового Києва".
Мрії, ілюзії? Але, по-перше, були вони підперті безприкладною звитягою, що її виявляли усусуси в боях, у яких їхнім супротивником був московський окупант, а по-друге, як знаємо з історії, частині січових стрільців таки й пощастило у 1917-му році побувати на білому коні в Києві (і відіграти там вирішальну роль), утверджуючи самостійну Українську державу – Українську Народ...


Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку

Скачати файл в форматі PDF
Оцінка змісту статті:
Ваша суспільна належність:
Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet