головнановинипошукредакціяконтакти
     Рік: 2005   Число: #4(17)
пошук по сайту
Костянтин Петрович Маковійський – поетичний самородок
Автор: Пасемко Іван
член Міжнародної науково-координаційної ради з проблем українознавства.

Костянтин Петрович Маковійський – поетичний самородок

Народився 17 листопада 1945 р. у м.Люботині на Харківщині. Має середню освіту. Навчався у Літературній студії, якою керував Б.О.Чичибабін. Працював у Харківському національному університеті ім. В.Н.Каразіна. Останнє десятиліття працює із творчою молоддю Люботина і Люботинщини: керує літературною студією "Пролісок" імені Є.В.Федоренка, що діє в його рідному місті; також є головним редактором літературно-художнього альманаху "Пролісок", автором поетичних книг "І день почався" (1999), "Неоголошений антракт" (2000), "Великоднє милосердя" (2001). Член НСПУ з 2004 року.

Поезія болю і печалі
Лауреат національної премії України імені Т.Г.Шевченка поет Степан Сапеляк, представляючи поезію Костя Маковійського, у передмові "Плащаниця скорботи К.Маковійського" до збірки поезій "У Великоднім милосерді" (Харків. – 2002. – С. 4), стисло й лаконічно сформулював свою думку про нього: "Поет свідомо заперечує і руйнує "вульгаризм, побутовізм" і т. ін. Проте наскрізь споглядає і визначає образну систему своєї поетики чіткими національними рисами... Запорукою його поетичного світу є символіка вогню, гріхопадіння, журби, покаяння ".
Кость Петрович Маковійський – поетичний самородок із Люботина, що на Слобожанщині. Не воднораз я слухав, читав його переважно сумовиті рядки поезії і роздумів. Минули літа, багато чого втрачено безповоротно, але поет переживає кожну мить втраченого, переповнений прагнень, щоб якось надолужити, наздогнати... Але вороні ніяк не домчать його до того завітного калинового мосту.

Не писалось. Ні. Яке ж це зло!
Жив, немов з боків пітьмою стиснутий,
Думалось, для мене – відцвіло
І в наступний май мені не встигнути.

Слова не промовив силоміць...
Ні тупого не відчув, ні гострого.
Все ж чекав далеку Суламіф,
В зиму задивляючись із острахом.

Без тієї Суламіфі, розуміє читач, важко йти не лише в зиму, важко долати житейські перехрестя у переважно складному, а часто жорстокому світі нашого буття. І тому пошуки виходів із цього заплутаного і конфліктного лабіринту, з того скомплікованого життя у пошуках тієї раз у житті побаченої Суламіфі – все це одна із сутностей поезії К. Маковійського. Можливо, ті пошуки і становлять смисл поетового життя. Радієш разом із ним, що вже "зернятко проросло", і хочеться вірити, що воно не "на біду нам виросте", а це будуть духовні осяги й плоди, що живитимуть поетове майбуття.
Зовсім інший ракурс – у "Дзвонах Лаври". Поет опинився того святкового дня на теренах Лаври – однієї з національних українських святинь, що, на жаль, нині в руках не позаземних, а закордонних прибульців. Спостерігаючи за цими "ченцями чи бражниками", поет малює винятково реалістичну картину того шестя чужого Україні патріархату, що з характерним для нього нахабством окупував рідні поетові святині. І коли ті "бородані" справляють свої шестя в наших українських святинях, справді вимальовується та реальність, немовби провісники майбутніх загарбницьких кроків "великої армії непереможних".

...Дворищем чи то ченці, чи бражники.
Лавра. Спас. Чужий патріархат.
"Да не оскудеет дающего",
– Чується від монастирських брам.
Не ховає погляду колючого
Чорнорясий християнський брат.

Не відаю, чи поет побував на Хрещатику у грудневі 2004 та січневі 2005 року дні, але описані ним картини абсолютно відбивають ходу антиукраїнських сил центральною артерією Києва, коли ті посланці "чужого патріархату" здійснювали її у цілком комуністичному дусі, що особливо викликало обурення помаранчевих, бо це була фактично "п'ята колона", скерована сюди на підтримку політичних сил, які діяли в інтересах чужої країни, практично із прапорами й гаслами чужого українцям світу, що чимось нагадує той, який пропагує нам нині вже сучасна соціалістична дама з Конотопа. Образ поетового обурення асоціюється з "терновим німбом і літерами півколом: "Ой, як же не однаково мені..." За влучним висловом поета, "не ховає погляду колючого чорнорясий християнський брат" – той "брат", фальш якого давно збагнули українці. І приходиш до висновку: ті люди далекі від віри й милосердя, в їхніх серцях і переконаннях – турбота не про нас, не про Україну, а на її Терені – про "велікую родіну". Вони скоріш союзники солженіциних, жириновських, петрів симоненків, кушнарьових та ві...


Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку

Скачати файл в форматі PDF
Оцінка змісту статті:
Ваша суспільна належність:
Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet