головнановинипошукредакціяконтакти
пошук по сайту
Без знань про себе «ми – не ми»
Автор: Калакура Ярослав
доктор історичних наук, професор, провідний науковий співробітник відділу історичних та теоретико-методологічних проблем українознавства НДІУ.

Без знань про себе «ми – не ми»

Заголовок цього есе запозичений із влучної назви однієї з багатьох статей знаного українознавця, кандидата історичних наук, доцента, завідувача відділу історичних та теоретико-методологічних проблем українознавства НДІУ МОН України Леоніда Кириловича Токаря, якому 1 жовтня 2009 р. виповнюється 75 років від дня народження. Справді, без українознавства як цілісної системи знань про Україну та українство українці не можуть самопізнати себе, осягнути свою минувшину, осмислити сьогодення і спрогнозувати день завтрашній, усвідомити себе як націю та її місію в сучасному динамічному світі. Шлях Леоніда Кириловича до українознавства – типовий для тих пострадянських суспільствознавців, котрі не мислили догматично, не були зациклені на мертвих стереотипах ідеології тоталітаризму і виявилися спроможними по-новому підійти до аналізу й оцінок суспільно-політичних, соціальних та культурних процесів українського буття, однозначно стати на підтримку національно-державницького відродження України. Цей шлях був складним і суперечливим, але його базовим підґрунтям стали любов до рідної землі, до свого народу, небайдужість до долі України та її історичного покликання, а також належна теоретична підготовка, життєвий і творчий досвід, моральні орієнтири.
Леонід Токар народився в селянській родині у важкому 1934 р., коли Україна тільки почала оговтуватись від катастрофічних наслідків голодомору, який не оминув і його рідне село Бабенківка-2 Каланчацького району Херсонської області. Батько – Кирило Іванович – і мати – Пелагея Йосипівна, хлібороби з діда-прадіда, працювали у місцевому колгоспі. Окрім Леоніда, що був найменшим, вони виховували ще четверо старших дітей: сестер Любу (1918) та Віру (1930) і двох братів – Олексія (1921), який загинув у перший рік Великої Вітчизняної війни, та Михайла (1925). Війна залишила глибокий слід у свідомості хлопчика, зробила його не по літах дорослішим і кмітливішим. Разом з однолітками він навіть намагався долучитися до акцій спротиву гітлерівцям. Через окупацію краю Леонід, будучи «переростком», на два роки пізніше пішов до школи. Навчався сумлінно, з інтересом і зарекомендував себе творчою особистістю з нестандартним мисленням. Не випадково однокласники називали його «філософом», пророкуючи йому велике майбутнє. Помітний вплив на формування світогляду майбутнього науковця, в тому числі історичних та українознавчих зацікавлень, справили директор школи, літературознавець Дмитро Кличановський, вчитель історії Олександр Заготов та інші педагоги.
Леонід Кирилович нерідко згадує тяжке дитинство в часи повоєнного лихоліття, голодні 1946–47 роки. В цей час довелося йому поєднувати навчання в школі з працею в колгоспі «Перше травня», допомагати батькам по господарству. Він не цурався ніякої роботи: ще й не виповнилося 13 років, як став працювати причіпником на тракторі. Здобувши середню освіту в 1954 р., Леонід вирішив продовжити навчання на філософському факультеті Московського університету. Він успішно склав вступні іспити, та не був зарахований, оскільки не мав трудового стажу. Невдача не зламала хлопця: він багато читав, продовжував трудитися, в 1955–1957 роках проходив армійську службу в артилерійських військах в м. Котовську, біля Одеси, а після демобілізації з армії працював у колгоспі «Заповіт Ілліча» Каланчацького р-ну, завідував Гаврилівським сільським клубом. Деякі односельчани й досі пам’ятають енергійного юнака, який із запалом взявся за ремонт приміщення, створення колективів художньої самодіяльності, організацію дозвілля сільської молоді. В районі заговорили про ініціативного завідувача клубом і активного секретаря комсомольської організації; а тут розгорталася хрущовська «відлига», потрібні були нові, молоді й освічені кадри. Так доля привела Леоніда на комсомольську і партійну роботу в Каланчацький район, згодом – на посаду літературного редактора районної газети «Червоний Перекоп». Робота подобалась, але відчувався брак фахових знань. Тому рекомендація поїхати на навчання на факультет журналістики Київської вищої партійної школи при ЦК Компартії України припала до душі. Це був надзвичайно важливий етап у житті майбутнього українознавця. Лекції провідних українських журналістів, практика в засобах масової інформації, спілкування з людьми в трудових колективах, відвідування київських старож...


Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку

Скачати файл в форматі PDF
Оцінка змісту статті:
Ваша суспільна належність:
Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet