Роки | Числа | |||
2013 | 1(46) | 2(47) | 4(48) | |
2012 | 1(42) | 2(43) | 3(44) | 4(45) |
2011 | 1(38) | 2(39) | 3(40) | 4(41) |
2010 | 1(34) | 2(35) | 3(36) | 4(37) |
2009 | 1(30) | 2(31) | 3(32) | 4(33) |
2008 | 1(26) | 2(27) | 3(28) | 4(29) |
2007 | 1(22) | 2(23) | 3(24) | 4(25) |
2006 | 1(18) | 2(19) | 3(20) | 4(21) |
2005 | 1(14) | 2(15) | 3(16) | 4(17) |
2004 | 2(11) | 4(13) | ||
2003 | 1(6) | 3(8) | 4(9) | |
2002 | 2(3) | 3(4) | 4(5) | |
2001 | 1(1) |
Автор: Цендра Надія аспірантка відділу новітньої історії та політики Інституту історії України НАН України |
Міжконфесійні конфлікти в Україні в 1990 – 1995 роках: причини, цілі та наслідки
На початку 1990-х років міжконфесійна ситуація в Україні була напруженою: відбувалося протистояння греко-католиків і православних громадян у Галичині та Закарпатті, формування помісної православної церкви в Україні, велася боротьба різних релігійних громад за храми.
Попередня партійна політика щодо релігії і церкви значною мірою сформувала конфігурацію релігійно-суспільних відносин на рубежі 1980–1990-х років. Її наслідками стали серйозні конфліктогенні зони та ізоляція цілих груп віруючих.
Науковим вивченням окремих аспектів міжконфесійних конфліктів займалися Н. Бєлікова, О. Кудлай, В. Єленський, В. Бондаренко, П. Косуха, М. Новиченко [1]. Джерельною базою статті є матеріали фонду Ради у справах релігії при КМУ (Ф. 4648) та Адміністрації Президента України (Ф. 5233), що зберігаються у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України.
На основі наукового аналізу доступних архівних джерел, публікацій та матеріалів у статті розглянуто участь державних органів влади у врегулюванні міжконфесійних конфліктів в Україні. У цьому контексті увагу привертає процес боротьби за узаконення діяльності Української греко-католицької церкви (УГКЦ), яку вели духовенство та її прихильники разом з новітніми національно-патріотичними силами наприкінці існування радянського режиму, а також міжконфесійна боротьба між греко-католиками та православними в Галичині та Закарпатті, де перебувало 97 % греко-католицьких громад [2, 74].
Станом на 1 січня 1988 р. у Львівській області було 578 чинних православних храмів, а вже у вересні цього ж року – понад 1200 [3, 53–159]. Із 1300 зареєстрованих в Україні протягом 1988 – початку 1989 років громад РПЦ 1100 припадали на 4 західноукраїнські області (Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська та Закарпатська) і насамперед на ті населені пункти, де реєстрації вимагали греко-католики [4].
Ці показники в основному були результатом діяльності радянських «компетентних органів», які сприяли прискореному відкриттю всіх церковних храмів, що ще донедавна були недоступні віруючим. Одночасно робилося все, щоб, з одного боку, такий своєрідний подарунок зробити тільки вірним однієї конфесії – Українського екзархату Російської православної церкви, а з іншого – щоб не допустити до храмів українських греко-католиків, які все голосніше заявляли про свої законні права на відновлення повноцінної діяльності.
Масові демонстрації греко-католиків примусили керівництво республіки піти на поступки. 29 листопада 1989 р. уряд СРСР дав дозвіл Україні на державну реєстрацію греко-католицьких громад. Закономірно, що кількість греко-католицьких парафій почала швидко зростати. Із 138 напівлегальних осередків, що не мали до цього прав юридичної особи, згідно з даними станом на листопад 1992 р. утворилося до 2679 повноправних громад УГКЦ [5]. Більш ніж у 1400 населених пунктах відбувся розкол донині єдиної православної громади – вона ділилася надвоє, а часом і натроє [6]. За таких умов віруючі УГКЦ почали претендувати на повернення їм сакральних споруд.
РПЦ, втративши в регіоні понад 70% священиків і парафій, більшість з яких добровільно перейшли до УГКЦ [8, 87], розгорнула потужну ідеологічно-пропагандистську кампанію в ЗМІ [7, 31–34]. Її обурення посилювалося через рішення депутатів Львівської обласної ради про передачу собору Святого Юра греко-католицькій громаді. Президія Верховної Ради УРСР змушена була своїм Указом від 20 квітня 1990 р. це рішення скасувати [9, 27]. Завідуючий ідеологічним відділом ЦК КПУ Л. Кравчук у записці «Про загострення міжконфесійних відносин у західноукраїнському регіоні» від 8 січня 1990 р. зазначав: «Заяву Ради у справах релігії при Раді Міністрів УРСР про можливість створювати греко-католицькі громади на загальних підставах в цілому схвально зустріли як в релігійних колах нашої країни, так і за рубежем». Однак у загостренні релігійного становища в Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській областях він звинуватив лідерів Комітету захисту Української Католицької Церкви, Української Гельсінської спілки, Спілки незалежної української молоді та інших «неформальних» об’єднань, діяльність яких назвав «екстремістською» [10, 13–14]. Отже, питання легалізації УГКЦ швидко набрало політичного характе...
Звернутися до повного тексту статті | Звернутися до версії для друку
Скачати файл в форматі PDF