головнановинипошукредакціяконтакти
     Рік: 2005   Число: #2(15)
пошук по сайту
Про Україну, революцію, масонство головного отамана та інших
Автор: Солдатенко Валерій
провідний науковий співробітник відділу української етнології НДІУ.

Про Україну, революцію, масонство головного отамана та інших

Ім'я й справи Симона Петлюри дуже неоднозначно сприймалися сучасниками, навіть найближчим оточенням, по-різному, нерідко діаметрально протилежно, оцінювалися по його смерті, далекими від одностайності залишаються й у сьогоднішньому ставленні до непростого, суперечливого історичного феномена. Останнім, досить показовим підтвердженням тому є 125-річчя С.Петлюри, яке минуло у травні 2004р.
На початках незалежної України, та й деякий час пізніше, багато хто прагнув подати постать одного з лідерів українського визвольного руху як найвищий символ непохитного прагнення України, її народу до свободи, власної державності, реалізації права самим обирати долю, порядкувати життям. Почали активно пропагувати спадщину С.Петлюри, вийшло кілька збірок його творів[1], навіть третій том його праць [2], що продовжив заокеанську серію [3]. У Полтаві, на батьківщині політичного діяча, щороку проводилися петлюрівські читання [4], було зініційовано конкурси молодих дослідників [5]. Численні журнальні подачі вінчали перевидання монографічних праць діаспорних авторів [6] і досить великі за обсягом книги вітчизняних істориків, публіцистів [7]. Сумарно найменовані “петлюріаною”, усі ці публікації були спрямовані на спростування стереотипів радянської історіографії, що десятиліттями подавала С.Петлюру в украй непривабливому світлі, як антигероя-контрреволюціонера, злісного ворога народу, нації, будь-якого прогресу.
Здавалося б, достатньо виразні тенденції мали знайти логічне продовження і при відзначенні ювілейної дати. Очікувалися заходи, передусім на загальнодержавному рівні. Однак звичних у таких випадках документів не зявилося, не було влаштовано й жодних урочистостей, а наукова громадськість відреагувала вкрай мляво. Не було проведено бодай традиційних наукових конференцій, засідань, “круглих столів”, семінарів тощо, хоча б таких, які відбулися 5 – 10 років тому [8]. Зявилися, та й то навздогін, дещо трафаретні статті дослідників, які лише останнім часом займалися вивченням життєвого шляху С.Петлюри [9; 55 – 63; 16 – 17].
На цьому тлі дещо несподівано “виринула” книга В.Савченка “Симон Петлюра”, випущена в Харкові видавництвом “Фоліо” в серії “Время и судьбы” російською мовою [10]. До цього автор там же опублікував збірку нарисів “Авантюристы гражданской войны”[11], в якій уже наблизився до постановки питань, які розв’язуються у щойно випущеному творі.
Гадається, нова книга В.Савченка прикметна не лише тим, що виявилася чи не єдиною масштабною реакцією на ювілей непересічної особистості. Вона віддзеркалила непрості процеси пошуку сучасного уявлення про місце й роль України в суспільному житті Росії перших десятиліть ХХ століття, про співвідношення російських і української революцій, про вплив на розвиток подій різних ідей та організацій, про внесок окремих особистостей у реалізацію планів поступу цілих націй, народів, держав.
Незважаючи на цілком очевидні досягнення останнього часу в дослідженні досвіду національного відродження України, проблем і здобутків Української революції, значна частина істориків і публіцистів усе ще дивиться на них крізь призму загальноросійських процесів, у яких Україні відводиться роль радше територіального чинника, аніж сутнісного, осібного, з іманентною власною логікою розвитку. Звичайно, і штучний відрив розгляду історії України перших десятиліть ХХ століття від загальноросійського контексту протиприродний, ненауковий, безперспективний. Та йдеться про дещо інший зріз.
Коли читаєш книгу В.Савченка, нерідко “спіткнешся” вже об терміни – “Велика Україна”, “феномен України”, “українська революція” (так-так – обов'язково в лапках), “незалежність”, “самостійність” (знову в лапках, у російській транскрипції) та ін. (с.246, 252, 293, 314, 413). Виникає враження, що сама постановка питань про національне визволення, українську державність тощо для автора, як і для багатьох сучасних російських істориків, несе в собі щось протиприродне, у чомусь гідне подиву чи недовіри, відтак вимагає певного відмежування, дистанціювання з допомогою згаданих уже “лапок” – так, буцімто, говорили українці, їх можна цитувати (претензія на документальність), та не більше. В усякому разі солідаризуватися варто дуже обережно. Судячи з усього, надто важко подолати психологічно міцно з...


Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку
Оцінка змісту статті:
Ваша суспільна належність:
Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet