головнановинипошукредакціяконтакти
     Рік: 2010   Число: #1(34)
пошук по сайту
Дмитро Павличко – «могутній дух, гордість наша»
Автор: Степаненко Микола
доктор філологічних наук, професор, ректор Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка

Дмитро Павличко – «могутній дух, гордість наша»

Вся поезія Д. Павличка – розмова про любов і ненависть, про правду і кривду, про добро і зло.
Роман Лубківський

У тритомних «Щоденниках» О. Гончара наголошено, що Д. Павличко й у молоді, і в зрілі літа зазнав чимало утисків та принижень: його звинувачували в націоналізмі, постійно стежили за ним. У статті «Пам’ять століть»  Д. Павличко наводить цікавий факт зі своєї біографії – про недовіру влади до нього та його колег: «Те, що мене слухають, тобто підслуховують мої розмови із друзями, з родиною, я знав і так. Ще 1967 року, коли ми з Іваном Драчем їздили в Іванівські ліси збирати гриби, я дізнався, що за нами їздила встаткована підслуховуючою апаратурою машина. Одна дівчина, моя знайома, проходила коридором у приміщенні КДБ на вулиці Володимирській і раптом почула з якоїсь кімнати наші голоси. Вона передала мені, що чула уривок моєї розмови із Драчем. За змістом уривку я догадався, що то була бесіда в лісі» [9, 151]. Щоденниковий запис від 30 липня 1987 р. свідчить: фактом сваволі є те, що О. Ватченко вважав Дніпропетровськ своєю власністю й заборонив відомому поетові Д. Павличку в’їзд до цього міста.
Мудрого й передбачливого О. Гончара непокоїло й дратувало, що Д. Павличка відправляли послом у Словаччину. На його переконання, ця нібито благородна місія – не що інше, як настирливе намагання влади вирвати справжнього борця за самостійність та незалежність України з бурхливого державотворчого й політичного процесу й цим самим по-своєму вплинути на нього, надати йому антиукраїнського змісту й спрямування, а збурені народні маси переорієнтувати, дезінформувати, знесилити, зрештою, заспокоїти солодкими обіцянками, дешевими спокусами. Прагнення перетворити справжнього поета, талановитого політика, мудрого державного діяча Д. Павличка на рядового дипломата О. Гончар уважає помстою не лише одному з найавторитетніших лідерів національно-визвольних змагань, а й всьому національному рухові, який зародився в 2-ій половині 1980-х років за безпосередньої участі поета. За слушним твердженням автора щоденникових нотаток, Братислава для «полум’яного гуцула» – заслання його від України, «Овідіїв шлях, Соловки – тільки в зворотному напрямку» (24 червня 1995 р.) (Тут і надалі в дужках вказуватимемо дату щоденникового запису.). О.Гончар переказує В. Батюком – українським послом  у Канаді – Д. Павличкові, щоб він не йшов у дипломати, бо це для нього – «пастка, позолочена пігулка»: «Залигають, а потім з’їдять, як Левка Лук’яненка або  Лубківського». Місце його – «тут, в Україні, у вирі боротьби, де він просто незамінимий» (24 червня 1995 р.).
О. Гончар прислухався до розумних, конструктивних думок Д. Павличка, цінував і пропагував їх. Він об’єктивно й заслужено вирізнив поета з-поміж доповідачів на VIII з’їзді письменників, що тривав з 7 по 9 квітня 1981 р. Д. Павличко розповідав про здобутки, проблеми й перспективи художнього перекладу, який, на його думку, є не просто буденним обміном між культурами, а необхідною умовою повнокровного життя й самоствердження кожної літератури, кожного народу, що творить її. «Ріки перекладної літератури, якими б прісними не були їхні води, не обезсолять моря того чи іншого національного слова, але без них те море може осісти й стати хоч і дуже солоною, та все ж малопридатною калюжею» [5]. Він порівняв перекладача з космонавтом, якого споряджають у незнаний, оповитий таємничістю світ та чекають на обов’язкове його повернення. І «лоцманові Всесвіту», і перекладачеві треба давати необхідні інструменти, щоб вони «привозили світло й хліб, а не безплідне каміння – маємо й свого досить» [5]. Про переклад на високому письменницькому зібранні розповідала не просто людина, яка одержала вказівку проаналізувати стан «перекладацької служби», а фахівець високого рівня, який сам багато зробив у цій царині: був блискучим перекладачем (згадаймо його неперевершену інтерпретацію «Сонетів» В. Шекспіра), що йшов не за традицією, а вів «сольні партії»: «…його темперамент, стилістика, зрештою, увага до того чи іншого автора або твору вирізняється чимось характерним саме для Павличка» [7, 31]. Згадаймо, що цей письменник підготував фундаментальні дослідження про переклад: «Перекладна література на Україні й українська література за рубежем», «Про переклади поезії Тараса Шевченка росій...


Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку

Скачати файл в форматі PDF
Оцінка змісту статті:
Ваша суспільна належність:
Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet