головнановинипошукредакціяконтакти
     Рік: 2010   Число: #1(34)
пошук по сайту
Пам’яті Василя Безкоровайного
Автор: Безкоровайний Богдан
заслужений працівник культури України, голова Науково-творчого товариства Василя Безкоровайного, завідувач культурно-освітнього відділу державної організації «Всеукраїнський інформаційно-культурний центр»

Пам’яті Василя Безкоровайного

Діла добрих оновляться,
Діла злих загинуть.
Тарас Шевченко

   Людина завжди замислювалася над вічною проблемою: хто я є, для чого прийшла у цей світ? Жертовна самопосвята і незгасна любов до свого народу, до своєї рідної землі осявали нелегкі життєві стежки багатьох видатних синів і дочок України. Ця самопосвята не може безслідно зникнути. Якщо ж життя пройдене і уявлене в звуках, то рано чи пізно вони зіллються рясним дощем на ниви рідної землі, спомагаючи прорости майбуттю.
   Велемовний тому приклад – творчість Василя Васильовича Безкоровайного (12.01.1880 р., м. Тернопіль – 5.03.1966 р., м. Буффало, США), видатного українського композитора  (автора понад 350 різножанрових творів), диригента, піаніста-акомпаніатора, засновника музичних шкіл, хорів, оркестрів, громадського діяча, члена Українського Музичного Інституту Америки, чиї твори, як і багатьох інших українських митців, розвіяних лихоліттями 1-ої половини ХХ століття, повертаються, неначе лелеки «з далекого краю», і з архівних захоронень, і з приватних збірок в Україну, зринаючи в її живій звуковій аурі свіжою і неповторною мелодією, ще одним своєрідним голосом у пребагатому розмаїтті сучасної національної культури.
   Вперше моє знайомство з Василем Безкоровайним відбулось у дитинстві. Від свого батька, Миколи Васильовича, я дізнався, що у нашій родині був композитор, дідусі були двоюрідними братами. В час тоталітарного режиму контакти з емігрантами не схвалювалися, зв’язків сім’ї не підтримували, тож про долю Василя Безкоровайного не знали. Лише навчаючись у Львівській консерваторії ім. М. Лисенка (1981–1986), у Науковій бібліотеці ім. В. Стефаника вперше знайшов пожовклі партитури В. Безкоровайного. Тоді ж проявилася професійна зацікавленість – подарувати друге життя його незаслужено забутій музичній спадщині.
   Проживаючи і працюючи в Сімферополі, вдалося віднайти адресу дочки композитора – Неоніли, яка мешкала в Америці. Я написав лист. Відповідь не забарилась. І знаєте, що цікаво? За день до отримання листа мені приснився сон, ніби я чую відлуння із-за океану... Завдяки нашому активному листуванню вдалося повністю  повернути творчість далекого родича в Україну.
   12 березня 1999 року в Сімферополі було створено Науково-творче товариство Василя Безкоровайного, мета і завдання якого – духовне відродження української нації, пропагування творчості маловідомих українських композиторів, насамперед спадщини Василя Васильовича. Мене іноді запитують, чи не доцільніше було створити таке товариство, приміром, у рідному композитору Тернополі чи на Львівщині, відповідаю – ця глибоко національна і водночас загальнолюдської ваги творчість зрозуміла всім. У справжньої музики немає національності, вона є у композитора. Хіба не прикрасили б концертні програми півострова і материкової України його пісні, фортепіанні, скрипкові, інструментальні, хорові твори, які з великим захопленням зустрічали в США, Канаді, Австралії та інших країнах? Просто треба, щоб люди знали про ці твори, пам’ятали і слухали таку чудову музику.
   В. Безкоровайний був не вузьконаціональним автором. Він всотав творчість кращих композиторів і вокалістів світу, був у багатьох країнах, спілкувався з видатними діячами культури свого часу, зокрема Мар’яном Крушельницьким, Олександром Мишугою, Станіславом Людкевичем, Василем Барвінським, Богданом Лепким, Михайлом Голинським, Йосипом Гірняком та цілою плеядою інших митців.
   Звичайно, відкриття організації саме у зросійщеному Криму було не з легких. Довелось подолати багато труднощів: несприйняття української культури державними посадовцями, бездуховність, хабарництво, заполітизованість у мистецтві. І   це – за умови, що висока культура має бути цементуючою ідеєю, яка об’єднує людей, запобігає національній ворожнечі, служить справі злагоди як українців, так і всіх іноетнічних народів республіки. Але, як гласить німецьке прислів’я: Herr Gott liebt den Starken, – що означає: «Пан Бог любить сильних». Жаліннями і наріканнями ще ніхто собі не допоміг. Тож засукавши рукави члени товариства взялися до праці...
   Чимало зроблено у популяризації музичної спадщини композитора. Разом з мистецькими колами України широко в...


Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку

Скачати файл в форматі PDF
Оцінка змісту статті:
Ваша суспільна належність:
Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet