головнановинипошукредакціяконтакти
     Рік: 2010   Число: #1(34)
пошук по сайту
Спогади про вчителя
Автор: Рудяков Павло

Спогади про вчителя

Коли щось подобалось Олексі Григоровичу, той підводив праву брову - і його прискіпливе око визирало з-під золотавих окулярів. Спливала мить, і вчитель втрачав цікавість до друкованого тексту, який тримав у руці. Тоді на обличчі досвідченого прозаїка читалося: нудно, друже, який нуднопис... Багатостраждальний нарис про перше вересня на шкільному подвір'ї, останній варіант якого я вичавив із себе три години тому, врешті решт опинився у метра на дачі. Улітку Олекса Мусієнко жив у мальовничому селищі Круглики, розташованому під Києвом.
– Ось вона! Нарешті! Є деталь! – клацнув чотирма нігтями по аркушу майстер. І його ліва рука підвелася угору, аби ще раз підхвалити початківця, але...
– Ну, і де? Де продовження? - відклавши машинопис, насуплено засопів він. – Що за розкішна деталь! Букет півників... Свіжих півників, які школярик приніс учительці!
– І що з того?
– Як що? – не вгавався Олекса. – Коли цвітуть півники?
– Не знаю.
– Як "незнаю"!?!
– Щиро зізнаюся: не знаю... – позичив я у сірка очі.
– Тоді нащо взагалі пишеш? Яке ПРАВО маєш писати? Коли не знаєш, – розпалювався Олекса Мусієнко. – Це злочин. Проти правди...Ти підписуєшся під кожним видрукуваним словом. Одного разу схибиш - і тебе на кпини піднімуть! Довіри більше не матимеш. Аби ти знав, півники з’являються наприкінці травня, а в другій половині червня вони – вже велика рідкість... Це так звані сезонні квіти! На цій деталі все оповідання треба будувати! – мрійливо мовив митець. – Тільки уяви: малий сам, без порад дорослих, власноручно, на городі виростив півники.
– Аби подарувати їх першій вчительці?–- висловив я здогад.
– Це, між: іншим, по-справжньому перший дорослий вчинок; через подібні речі майстри слова всю долю героя показують. Затям, юначе,: якщо виявив спостережливість – мусиш, відповідати за деталь!
Він мав гарне прізвище: Мусієнко. Похідне, второпав я тоді, від дієслова "мусиш ".

* * *
Зненацька Олекса Григорович укляк. Очі виказували – його відвідала страшна здогадка:
– Так ти, невігласе, все це вигадав!?! Ледащо!
– Невже помітно?
– Шахрай! Крутій!
Я ладен був провалитися крізь землю. Паленіючи від пекельного сорому, я переймався, щоправда, й іншою турботою: піді мною спочатку спалахне старенький диван, що, пригадую, стояв у кабінеті прозаїка, чи я напрямки шубовсну в розпечений казанок до дідька?
– Письменник, а тим паче – поет, мусить знати життя, а не висмоктувати з пальця, – підсумував Олекса Григорович. – Ніколи, чуєш, ніколи не шукай натхнення за письмовим столом. Нехай навколишній світ перетвориться на твій кабінет... Мерщій за мною!
Він ухопив початківця за руку, витяг зі світу ілюзій та силоміць потягнув у реальність. Ніколи не забути, як Олекса Мусієнко перевів мене через Дорогу. Впевнено штовхаючи мене до лісу, стежкою вивів на легендарний Зміїний вал, що із сивої давнини ритуально та фортифікаційно підперезував Київ і який митець не раз обходив пішки у творчих роздумах про історію України... Там він провів зі мною не тільки вікопомний урок історії, але й ботаніки. Це трапилось у четвер, 12 липня 1979 року.
Саме того дня померла шара: прагнення робити щось поверхово, легковажно, похапцем, себто абияк.

* * *
Перепрошую, добродії. Але я, здається, потрібен цій історії.
Звуть мене Олесь Повітря. На той час мав 23 роки. Студент четвертого курсу філологічного факультету. Навчався у Київському державному університеті імені Т. Г. Шевченка. Студіював українську філологію. Тоді доля звела мене із родиною відомого українського письменника Олекси Григоровича Мусієнка. Подарований із присвятою роман «Чорне сонце» я взявся читати, але тема київського підпілля, відверто кажучи, дитину асфальту майже не зачепила.
Яка війна? Які німці? На філологічному факультеті моє найближче оточення зачитувалося Германом Гессе («Степовий вовк»), Хуліо Кортасаром («Переслідувач») та Даніїлом Хармсом (усе підряд). Дехто з нас складав вірші, дехто писав оповідання, а дехто навіть створював п’єси.
Окремі з нас, наближені до Спілки письменників України, вряди-годи навіть виступали перед однолітками, читаючи в студентських аудиторіях власні твори, та друкували творчий доробок у різних республіканських журналах. Утім, попри різницю у літах – понад 20 років – статус, особистий досвід та життєві погляди, на...


Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку

Скачати файл в форматі PDF
Оцінка змісту статті:
Ваша суспільна належність:
Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet