Роки | Числа | |||
2013 | 1(46) | 2(47) | 4(48) | |
2012 | 1(42) | 2(43) | 3(44) | 4(45) |
2011 | 1(38) | 2(39) | 3(40) | 4(41) |
2010 | 1(34) | 2(35) | 3(36) | 4(37) |
2009 | 1(30) | 2(31) | 3(32) | 4(33) |
2008 | 1(26) | 2(27) | 3(28) | 4(29) |
2007 | 1(22) | 2(23) | 3(24) | 4(25) |
2006 | 1(18) | 2(19) | 3(20) | 4(21) |
2005 | 1(14) | 2(15) | 3(16) | 4(17) |
2004 | 2(11) | 4(13) | ||
2003 | 1(6) | 3(8) | 4(9) | |
2002 | 2(3) | 3(4) | 4(5) | |
2001 | 1(1) |
Автор: Бездоля Анна співробітник редакції журналу «Українознавство» |
Василь Слапчук: «я «некликаний» письменник. І мене це не бентежить»
Василь Слапчук – одна iз тих постатей в українськiй лiтературi, яких я поставив би у першу п’ятiрку
найважливiших, найактуальнiших, найцiкавiших.
Дмитро Стус
Василь Слапчук – це єдине iм’я письменника-волинянина, чия творчiсть – невiд’ємна складова сучасного лiтературного процесу, має не регiональний, а всеукраїнський мiжнародний резонанс.
Вiктор Вербич
Василь Слапчук – сучасний поет і письменник нової генерації, член Національної спілки письменників України з 1993 р., заслужений діяч мистецтв України з 2002 р. До десятка його літературних лауреатств додалося найпочесніше звання – лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2004 р.), якої він удостоєний за книги «Навпроти течії трави», «Сучок на костурі подорожнього». Понад десятилiття письменницький талант Василя Слапчука реалiзовувався в царинi поетичної та лiтературно-критичної творчостi. З часом митець переорiєнтувався на прозу, світ побачили такі книги, як «Сліпий дощ», «Осінь за щокою», «Клітка для неба», «Дикі квіти», «Жінка зі снігу». Кожна нова його книжка – подія в літературному житті не лише Волині, а й усієї України. Сама ж лiтература для автора – свiтогляд, те, що будує.
Розмову з Василем Слапчуком вела співробітник редакції журналу «Українознавство» Анна Бездоля.
– Яке слово найкраще характеризує Василя Слапчука?
– Можливо, таке слово й існує, але наразі я його не знаю. Звичайно ж, я прагну пізнати себе, однак не намагаюся дати собі визначення. Хоча, гадаю, будь-яку людину можна звести до слова, а при бажанні – навіть до літери: аз, букі, веді, глагол, добро... У гіршому випадку – до номера.
Я не перестаю наглядати за собою, однак головним предметом мого зацікавлення й дослідження є довколишній світ. Лише в контакті із ним людина виявляє і пізнає себе. Людина текуча. В однакових обставинах у різні моменти її поведінка може бути нетотожною. Наприклад, в одному бою воїн виявляє хоробрість, бо життя втратило для нього смисл – наречена заміж виходить; в іншому відчуває нездоланний страх, бо вона написала, що не піддалася на вмовляння батьків, відмінила весілля, оскільки кохає його і буде чекати, а отже, він мусить зберегти себе для неї... І в житті, і в літературі важливі деталі. Ще більше вони важать у своїй взаємодії. Так само, як годинник, який має цінність у вигляді механізму, а не купки деталей.
Якби я знав це слово... Чи виказав би його Вам? Не знаю.
– Василю Дмитровичу, коли Ви відчули, що Ваше покликання – бути письменником?
– Дотепер такого роду відчуття мене не відвідували, сподіваюся, що й надалі вони мене оминатимуть. Але зарікатися не стану. Ніхто не жде старечого маразму, проте він до багатьох приходить. Я «некликаний» письменник. І мене це не бентежить. Покликання передбачає вибраність, а вибраність – місію... За всім цим пафосом письменник, наче мультяшний їжачок у тумані, світу білого не бачить. Мені здається, є щось хворобливе у відчутті покликання. Письменницька робота повинна бути (якщо доречно нав’язувати їй якусь повинність) здоровим заняттям, наприклад, як рубання дров. Без усяких сакральних «наворотів». Просто годуєш деревом піч. А коли виснажуєшся і бракне мотивацій, починаєш вірити у магію вогню. Або вчишся голитися сокирою... І з’ясовуєш, що навіть таке буденне заняття, як рубання дров, може перерости у дивацтво.
– Що важливіше, на Вашу думку, для письменника: талант чи працьовитість?
– Існує маса фантастично працьовитих графоманів. Є люди, які, продемонструвавши свій талант, не зуміли його реалізувати через власні лінощі. Письменницький віз рухається лише тоді, коли талант і працьовитість тягнуть його у парі. Талант – це запал. Гранатою без запалу можна кидатися, як каменем, вона не вибухає. У цьому тандемі не буває рівних пропорцій, однак суттєва наявність обох складових. Інакше все життя ви танцюєте вальс не з партнером, а зі стільцем.
– А що цінуєте в людях найбільше?
– Надійність. Почуття гумору. Загалом же я вчуся цінувати людей (якщо я перебуваю з ними у тривалому контакті) не за якісь окремі позитивні якості, а приймати їх в усій сукупності достоїнств та ґанджів. Намагаюся не бути вимогливим. Однак не в значенні поблажливості, оскільки мене завжди цікавили люди, які будують себе.
– Хто із укр...
Звернутися до повного тексту статті | Звернутися до версії для друку
Скачати файл в форматі PDF