головнановинипошукредакціяконтакти
     Рік: 2010   Число: #1(34)
пошук по сайту
Василь Слапчук: «я «некликаний» письменник. І мене це не бентежить»
Автор: Бездоля Анна
співробітник редакції журналу «Українознавство»

Василь Слапчук: «я «некликаний» письменник. І мене це не бентежить»

Василь Слапчук – одна iз тих постатей в українськiй лiтературi, яких я поставив би у першу п’ятiрку
найважливiших, найактуальнiших, найцiкавiших.
Дмитро Стус

Василь Слапчук – це єдине iм’я письменника-волинянина, чия творчiсть – невiд’ємна складова сучасного лiтературного процесу, має не регiональний, а всеукраїнський мiжнародний резонанс.
Вiктор Вербич

Василь Слапчук – сучасний поет і письменник нової генерації, член Національної спілки письменників України з 1993 р., заслужений діяч мистецтв України з 2002 р. До десятка його літературних лауреатств  додалося найпочесніше звання – лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2004 р.), якої він удостоєний за книги «Навпроти течії трави», «Сучок на костурі подорожнього». Понад десятилiття письменницький талант Василя Слапчука реалiзовувався в царинi поетичної та лiтературно-критичної творчостi. З часом митець переорiєнтувався на прозу, світ побачили такі книги, як «Сліпий дощ», «Осінь за щокою», «Клітка для неба», «Дикі квіти», «Жінка зі снігу». Кожна нова його  книжка – подія в літературному житті не лише Волині, а й усієї України. Сама ж лiтература для автора – свiтогляд, те, що будує.

Розмову з Василем Слапчуком вела співробітник редакції журналу «Українознавство» Анна Бездоля.

– Яке слово найкраще характеризує Василя Слапчука?
– Можливо, таке слово й існує, але наразі я його не знаю. Звичайно ж, я прагну пізнати себе, однак не намагаюся дати собі визначення. Хоча, гадаю, будь-яку людину можна звести до слова, а при бажанні – навіть до літери: аз, букі, веді, глагол, добро... У гіршому випадку – до номера.
Я не перестаю наглядати за собою, однак головним предметом мого зацікавлення й дослідження є довколишній світ. Лише в контакті із ним людина виявляє і пізнає себе. Людина текуча. В однакових обставинах у різні моменти її поведінка може бути нетотожною. Наприклад, в одному бою воїн виявляє хоробрість, бо життя втратило для нього смисл – наречена заміж виходить; в іншому відчуває нездоланний страх, бо вона написала, що не піддалася на вмовляння батьків, відмінила весілля, оскільки кохає його і буде чекати, а отже, він мусить зберегти себе для неї... І в житті, і в літературі важливі деталі. Ще більше вони важать у своїй взаємодії. Так само, як годинник, який має цінність у вигляді механізму, а не купки деталей.
Якби я знав це слово... Чи виказав би його Вам? Не знаю.
– Василю Дмитровичу, коли Ви відчули, що Ваше покликання – бути письменником?
– Дотепер такого роду відчуття мене не відвідували, сподіваюся, що й надалі вони мене оминатимуть. Але зарікатися не стану. Ніхто не жде старечого маразму, проте він до багатьох приходить. Я «некликаний» письменник. І мене це не бентежить. Покликання передбачає вибраність, а вибраність – місію... За всім цим пафосом письменник, наче мультяшний їжачок у тумані, світу білого не бачить. Мені здається, є щось хворобливе у відчутті покликання. Письменницька робота повинна бути (якщо доречно нав’язувати їй якусь повинність) здоровим заняттям, наприклад, як рубання дров. Без усяких сакральних «наворотів». Просто годуєш деревом піч. А коли виснажуєшся і бракне мотивацій, починаєш вірити у магію вогню. Або вчишся голитися сокирою... І з’ясовуєш, що навіть таке буденне заняття, як рубання дров, може перерости у дивацтво.
– Що важливіше, на Вашу думку, для письменника: талант чи працьовитість?
– Існує маса фантастично працьовитих графоманів. Є люди, які, продемонструвавши свій талант, не зуміли його реалізувати через власні лінощі. Письменницький віз рухається лише тоді, коли талант і працьовитість тягнуть його у парі. Талант – це запал. Гранатою без запалу можна кидатися, як каменем, вона не вибухає. У цьому тандемі не буває рівних пропорцій, однак суттєва наявність обох складових. Інакше все життя ви танцюєте вальс не з партнером, а зі стільцем.
– А що цінуєте в людях найбільше?
– Надійність. Почуття гумору. Загалом же я вчуся цінувати людей (якщо я перебуваю з ними у тривалому контакті) не за якісь окремі позитивні якості, а приймати їх в усій сукупності достоїнств та ґанджів. Намагаюся не бути вимогливим. Однак не в значенні поблажливості, оскільки мене завжди цікавили люди, які будують себе.
– Хто із укр...


Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку

Скачати файл в форматі PDF
Оцінка змісту статті:
Ваша суспільна належність:
Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet