головнановинипошукредакціяконтакти
     Рік: 2010   Число: #1(34)
пошук по сайту
Проблеми взаємозв’язку навчання і виховання, їх співмірності у навчально-виховному процесі в ЗНЗ України: історія, сучасний стан, проблеми та шляхи їх розв’язання
Автор: Шкрібляк Петро
директор Філії „Гуцульщина”, заступник директора НДІУ

Проблеми взаємозв’язку навчання і виховання, їх співмірності у навчально-виховному процесі в ЗНЗ України: історія, сучасний стан, проблеми та шляхи їх розв’язання

Навчання і виховання, їх взаємозв’язок і співмірність є основними компонентами освіти. Здійснення навчально-виховного процесу та забезпечення результативності засвоєння систематизованих знань, умінь і навичок – необхідний чинник підготовки людини до життя та праці.
Основними суб’єктами реалізації освіти є навчально-виховні заклади, педагоги, батьки, родина, а також суспільство (державні органи, громадські організації тощо). Свою діяльність щодо засвоєння систематизованих знань, умінь і практичних навичок вони спрямовують на учнів-вихованців, які водночас є суб’єктами і навчання, і виховання. Під час навчання учні, поступово усвідомлюючи цінність освіти, долучаються до процесів організації самонавчання та самовиховання і стають дійовими партнерами педагогів, батьків, громадськості в засвоєнні систематизованих знань із різних галузей та суспільних сфер, морально-правових та інших життєво важливих норм, необхідних для забезпечення майбутньої життєдіяльності.
Українська освіта впродовж понад тисячі останніх років зазнавала як піднесень та розвитку в періоди своєї державності, так і занепадів, руйнації, нищень у часи колоніальних уярмлень.
   У період Київської Русі, ще до прийняття християнства, освіта займала передові рубежі у світовому часопросторі. За свідченням істориків, у той час письменних у Києві було більше, ніж у Парижі [1, 28]. Основою освіти стала українська літературна мова, яка, як доводив учений і релігійний діяч І. Огієнко, «народилася в нас ще в глибоку давнину, ще перед офіційним прийняттям християнства, цебто перед 988 роком, бо ще перед тим безумовно було вже у нас письменство, а в ІХ віці були й свої перші переклади» [2, 64]. Ще більш інтенсивно освіта розвивалася та утверджувалася в Києво-Руській державі після прийняття християнства в 988 р. – за князів Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха та їх наступників. У ті часи повсюдно споруджували собори, церкви, монастирі, які відігравали не лише духовно-релігійну, а й культурно-просвітницьку роль. При багатьох з них відкривали школи, вели літописи, писали і переписували книги тощо. Усе це стало важливим ґрунтом для розвитку й становлення системи освіти, забезпечення навчання і виховання.
У перших школах, створюваних переважно при кафедральних соборах і монастирях, була добре налагоджена робота з підготовки спеціалістів не лише для церковно-релігійної діяльності, а й для навчання та виховання. Невдовзі освіта поширилася та стала розвиватися й у селах, де вчителями в основному були священики і дяки. Тогочасна система освіти мала три рівні. Перший, нижчий, зводився до того, щоб навчити читати і писати. Він давав можливість працювати в нижчих урядових установах. За потреби та бажання можна було продовжити навчання та отримати знання вищого рівня, це давало змогу займати вищі посади. Підготовка духовенства здійснювалася шляхом подальшого продовження навчання у школах ще більш високого рівня, де ґрунтовно вивчалися Святе Письмо, богослужбові книги та мови, що було необхідним для проведення літургії, проголошення проповідей тощо.
Школи давали якісну підготовку своїм випускникам для релігійної діяльності не лише у місцевих приходах. Як засвідчують історичні джерела, із стін Києво-Печерського монастиря протягом ХІ–ХІІ ст. вийшли 2 митрополити (Іларіон і Климент Смолятич) та не менше 15 єпископів. Це є незаперечним підтвердженням того, що українська освіта вже в ті часи була зразковою для цивілізованого світу. Її стрімкий розвиток у Києво-Руській державі зумовлювався також тим, що навчання і виховання здійснювалося в умовах споконвічних традицій та звичаїв взаємоповаги в сім’ях, родинах, у суспільстві загалом. Тоді основним ядром української нації були поляни, що жили на територіях центральних земель України. «Повість врем’яних літ» засвідчує, що вони «…своїх батьків обичаї мають, тихі й покірні, і стидливість до снох своїх, і до сестер, і до матерів своїх. І енохи до свекрів і діверів своїх велику стисливість виявляють. І брачний обичай мають…» [3, 20–21].
Розвиток освіти продовжувався в часи Галицько-Волинської держави, Козаччини, Гетьманщини, УНР. Як засвідчують історичні джерела, уже в ...


Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку

Скачати файл в форматі PDF
Оцінка змісту статті:
Ваша суспільна належність:
Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet