головнановинипошукредакціяконтакти
     Рік: 2005   Число: #2(15)
пошук по сайту
Вірші
Автор: Степанюк Борислав

Вірші

Звернення до України

В перебігу руїнної епохи,
Що обпалила долю і мою,
Не похитнувшись вірою нітрохи,
Як син, перед тобою постаю.

Яка ти, земле-праземле, терпляча
(Хто, хто скарби шукаючи, не рив).
Зліталось, розліталось вороняччя
З Хорольських Ям, із Бабиних Ярів.

Затамувавши пам’яттю всі муки,
З похиленим, ні, з піднятим чолом,
Нескорених батьків сини й онуки
Їх ношу нелегку взяли на руки,
А всім полеглим –
Хай земля пером!

Який ти, роде-прароде, живущий,
Твій дім – Неопалима Купина!..
Нащадок запорожця, нині сущий,
Гуляй-поле орати почина.

Весняне сонце глянуло промінно:
Пора, козаче! Ратаю, пора!
Яка ти невмируща, Україно,
З снопом пшеничним,
З поглядом Дніпра.
1991

***
Підкова – як прикмета із прикмет,
Затаєний праобраз щастя-долі…
Мій коню, мчи – хай брід, нехай замет
Чи острах пере привидом юдолі.

Навідліг б’є в обличчя вітровій,
Мов шабля, навсібіч лютує грива:
Із віку в вік мчимо, із бою в бій,
Без каяття, хоч доля й нещаслива.

Підково срібний місяць вирина,
Обронений на схилі дня з копита
Чи не коня Івана Богуна
Коли кінчалась Берестецька битва.

Хто тільки на шляху не підбирав
Як знахідку, бо не проста прикмета,
З твоїх нещасть, мій коню, щастя мав,
А нам – за бродом брід, а нам – замети.

Нам треба, сивий коню мій, домчать,
Не збитися, хоча й крута дорога,
Щоб донести, як золоту печать,
Підкову і прибити до порога.
1993

Полігонія

Олесю Гончару

Піщинки бур, каміння потрясінь
Влягаються одвічно шар за шаром,
А Хронос-Час невпинно мчить, мов кінь,
І сонце косить, ніби оком карим.

Історіє, не все щеза в імлі, –
Докопуйсь догортайсь, щоб знов явити
Щити й мечі, орала і шаблі,
Щоб призабуту пам’ять поновити.

Історіє, нічого не минай,
На власних вагах зваж не для забави,
Коли, яке ім’я носив мій край,
Зажив якої слави чи й неслави.

А Хронос-Час невпинно мчить, мов кінь,
І сонцем косить, ніби оком карим
Не промина ні свят, ні голосінь
І, як покіс, кладе ужинок шаром.

Докопуйтесь, о людоньки, чому
Лиш черепи, хоч і не поле бранне,
Яку за вік пережито чуму,
Коли і пам’ять, як суцільна рана.

Але й цього замало, далебі,
На полігон перетворивсь чорнозем.
О як він в очі дивиться судьбі,
Одвічним плугом нагостривши розум.

Замало, мало – і Дажбог-ріка,
Що Богом дана, а не десь взялася,
Що повнилась джерелами… Яка
Злоякісно морями надулася.

Серед весни пожовк і сад, і ліс,
Земля у лихоманці збилась груддям –
Це, кажуть, атом вихопивсь, як біс,
Щоб насміятись над людським безглуздям.

Тож як тебе, мій краю, ще назвуть
І на які чекають дивіденди,
Хижацьку не приховуючи суть,
Царі, вожді, генсеки, президенти?
1991

Звертання до історії

Комони ржуть за Сулою –
звенить слава вь Києвь.
«Слово о полку Ігоревім»

З давнини-далини долинає іржання,
Забіліла світанку імла…
Стук об землю копит,
Скрик жіночий прощання
Повторила прибоєм Сула.

Бився русич за долю
Не задля бравади:
Клуби диму, розп’яття заграв!..
Меч на шаблю міняв,
Лук чи спис – на снаряди,
А землі, а ріки не міняв.

Брав чепіги до рук,
Повернувшись з походу,
Притаївсь при долині туман…
Й досі брешуть лисиці
Із заходу й сходу
І на щит, і на стяг, і на лан.

Щит украдений,
Шабля зламалась в двобої,
Йшов за плугом, вирівнював шлях.
Залишавсь і потому,
Як кажуть, собою,
Як Сула у своїх берегах.

Час історію,
Як перед Богом, явити,
Пил з скрижалів її позмітать:
Чи кургани-могили,
Чи бронзові плити;
Хто герой, хто розбійник і тать.

Ті ж ворота,
Що звуть Золотими, воскресли
І Софійський той віщий майдан…
«Хай Дніпро,
Що закутий неволею, скресне!» –
Указав булавою Богдан.

Заволало розвою новітнього віче,
Загула предковічна земля!..
Гляньмо правді в лице,
Один одному – в вічі:
Хай святиться твоє, Україно, ім’...


Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку
Оцінка змісту статті:
Ваша суспільна належність:
Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet