головнановинипошукредакціяконтакти
     Рік: 2005   Число: #2(15)
пошук по сайту
Джерела правлячої еліти України першої половини 1990-х рр.
Автор: Офіцинський Роман
кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Ужгородського національного університету (Ужгород).

Джерела правлячої еліти України першої половини 1990-х рр.

На середину 1990-х рр. в Україні оформився панівний політичний конгломерат (номенклатура, націонал-демократи і нова бізнес-еліта), що характеризується феноменами трайбалізму і конвертації влади у власність. Президентсько-парламентський конфлікт і міжусобиці по лінії центр-регіони послужили для української верхівки селективними і модернізаторськими тестами.
Отримавши контроль над значною мірою дотаційними сферами ідеології та культури, опозиційній еліті (націонал-демократам), роз’єднаній "хворобою лідерства", не вдалось обійняти впливові посади в органах виконавчої влади і визначити стратегію суспільного поступу.
Ці факти дали підстави компаративісту Галині Зеленько зробити висновок: в Україні на початку 1990-х відбулася лише зміна курсу при незмінності рушійних сил [8, 15]. Модернізаторська еліта сформувалася з двох джерел: членів суспільних рухів націонал-демократичного спрямування і опозиції всередині Комуністичної партії [16, 10 – 12].
Вивчав особливості постсоціалістичних держав і доктор політичних наук Анатолій Пахарєв [19]. Він класифікував українську правлячу еліту як політичний конгломерат, що склався з представників радянсько-комуністичної бюрократії, адептів найчастіше націоналістичних або націонал-демократичних сил і власників капіталу, ідеологія яких характеризується широким спектром доктрин – від лібералізму до соціал-демократизму.
На додачу генерал-майор СБУ Олександр Нездоля у співавторстві розповів про "тіньові" аспекти президентських виборів 1994 і 1999 р., хто і яким чином збагачувався у 1991 – 1994 рр. [18]. В умовах перехідного періоду домінуюче становище у держуправлінні посіла адміністративно-політична бюрократія, заручена з бізнес-елітою або олігархією.
Як образно висловився Л. Кучма, у президента не так багато часу для літературної творчості. Проте, будучи на чільних місцях українського державотворення (еволюції від державності декоративної для всього світу і фіктивної внутрішньо до повноцінного суверенітету і незалежності), він – партійний представник радянської науково-технічної інтелігенції та суверен-комуніст кінця 1980-х – початку 1990-х, природно відобразив усвідомлену сутність звершень у переломну добу: "Наша сучасна історія, новітня історія незалежної України починається з моменту унікальної одностайності – загальнонаціонального референдуму 1991 року" [14, 22, 28; 15, 445]. Для Кучми цей процес історично закономірний.
Перший голландський посол в Україні Роберт Серрі упродовж липня 1992 – серпня 1996 рр., за власним зізнанням, був наділений привілеєм зблизька спостерігати становлення нової європейської країни, котру за площею і кількістю населення часто порівнювали із Францією [23, 9 – 12]. Україна завдячила своєю незалежністю саме смуті та хаосу, посіяним генеральним секретарем КПРС і першим президентом СРСР М. Горбачовим. Вирішальне значення мав перехід комуністів на національні позиції. Політичне життя в Україні опинилося в руках різних кланів номенклатурного походження.
Дмитро Табачник понад два роки очолював президентську адміністрацію (1994 – 1996), перетворивши цю посаду на другу за впливовістю у державі. Дмитро Видрін був радником президента з внутрішньої політики (1994 – 1995). Їх ліберально-демократичний підхід до суспільної проблематики вважався артикуляцією поглядів президентського середовища початку "епохи Кучми" [2]. Не випадково спонсором спільної книги виступив американський фонд Макартура.
Недорозвиненість політичних партій, за спостереженням Видріна й Табачника, звела до мінімуму їхню роль як генератора нових ідей. Це стало провідною з причин неефективності, гіперкорумпованості державних структур і уподібнення адміністрації президента до апарату центрального комітету Компартії України радянської доби. За іронією долі АП навіть розташувалася в будинку ЦК. Автори цілком слушно пов’язали повільність реформ із млявим становленням громадянського суспільства.
У гостродискусійній брошурі "Влада – опозиція – держава в Україні" (1994) один з найвідоміших політв’язнів Радянського Союзу Юрій Бадзьо афористично прокоментував ситуацію 1990-х: історичне щастя України полягало в тому, що "коли достиглий і перестиглий імперсько-тоталітарний плід від струсу (антидержавний заколот) просто впав, владу було кому підібрати" [24, 326]. Цілко...


Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку
Оцінка змісту статті:
Ваша суспільна належність:
Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet