Роки | Числа | |||
2013 | 1(46) | 2(47) | 4(48) | |
2012 | 1(42) | 2(43) | 3(44) | 4(45) |
2011 | 1(38) | 2(39) | 3(40) | 4(41) |
2010 | 1(34) | 2(35) | 3(36) | 4(37) |
2009 | 1(30) | 2(31) | 3(32) | 4(33) |
2008 | 1(26) | 2(27) | 3(28) | 4(29) |
2007 | 1(22) | 2(23) | 3(24) | 4(25) |
2006 | 1(18) | 2(19) | 3(20) | 4(21) |
2005 | 1(14) | 2(15) | 3(16) | 4(17) |
2004 | 2(11) | 4(13) | ||
2003 | 1(6) | 3(8) | 4(9) | |
2002 | 2(3) | 3(4) | 4(5) | |
2001 | 1(1) |
Здобутки українознавства: історичні уроки
Автор: Гомотюк Оксана доктор історичних наук, завідувач кафедри документознавства, інформаційної діяльності та українознавства Тернопільського національного економічного університету |
Здобутки українознавства: історичні уроки
Суспільні виклики об’єктивно зумовлюють потребу наукового осмислення повноцінної картини буття українського народу в цілісності, що спроможне забезпечити українознавство як інтегративна система знань про Україну та українство. У ньому адекватно акумулюється синтез надбань, нагромаджених за багатовікову історію інтелектуальної та духовної творчості українства в процесі розвитку його матеріального й культурного потенціалу.
Українознавство як компонент науки й освіти, базуючись на національних традиціях і спадщині минулого, органічно привласнюючи цінності європейської та світової цивілізацій, відіграє дедалі більшу роль у динамічних процесах трансформації українського суспільства. Історія формування і становлення українознавства як науки, його розвиток за складних умов Російської та Австро-Угорської імперій, у добу радянського тоталітаризму, осмислення внеску в цей процес інтелектуальних сил материкової України та діаспори – це важлива й актуальна дослідницька проблема, що й донині не вирішена на належному рівні.
В історії становлення та інституціалізації українознавства важливе місце посідає період 90-х років ХІХ – першої третини ХХ століття, коли закладалися його основи як науки та навчальної дисципліни, нагромаджувався унікальний досвід українознавчих досліджень, який вочевидь не втратив свого значення й на сучасному етапі. Тому об’єктом цього дослідження стала діяльність наукових осередків і провідних учених зазначеного періоду національної історії, наукові та науково-популярні праці з українознавства, що відображають визрівання й утвердження його теоретико-методологічних засад. Воднораз предметом пошукування є процес визрівання, становлення й тенденції розвитку наукових основ українознавства як цілісної системи знань про Україну та українців.
Хронологічні межі дослідження охоплюють 90-ті роки ХІХ – першу третину ХХ століття, тобто період, коли на тлі національно-культурного відродження українства, піднесення суспільно-політичних рухів активізувався процес наукового осмислення української минувшини, започатковувалися нові підходи до наукових досліджень, збагачувалася їхня джерельна база, опрацьовувалися нові методики українознавчих досліджень у контексті наукового синтезу.
Географічні межі – це етнічна територія України з урахуванням тогочасної державної належності та адміністративно-територіального поділу, а також місця локалізації українознавчих осередків у діаспорі.
Мета дослідження полягає в з’ясуванні процесу становлення й розвитку наукових засад українознавства в 90-х роках ХІХ – першій третині ХХ століття, в аналізі діяльності наукових осередків і провідних українознавців, синтезі їхніх інтелектуальних надбань з усіх компонентів знань про Україну та українство.
Реалізація цієї мети зумовила вирішення таких завдань:
– проаналізувати сучасний стан наукового розроблення теми і шляхом ретроспективи обґрунтувати періодизацію історіографії проблеми, сформувати джерельний комплекс дослідження;
– здійснити системний аналіз процесу визрівання, становлення й розвитку наукових засад українознавства, з’ясувати їхню суть та методологічне значення;
– дослідити еволюцію наукових засад українознавства через формат праць провідних науковців, визначити домінуючі українознавчі конструкції на кожному етапі його розвитку;
– розкрити значення концептуальних підходів до визначення завдань і функцій українознавства таких його основоположників і теоретиків, як М. Максимович, М. Костомаров, В. Антонович, П. Куліш, М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський та ін.;
– проаналізувати процес структурно-організаційного розвитку українознавства, становлення його освітніх і дослідницьких інституцій, акцентуючи увагу на виокремленні українознавчого сегмента у структурі науки загалом і його трансформації в інтегровану систему знань про Україну та українців, на ролі вчених Харківського, Київського, Одеського, Львівського й Чернівецького університетів, їхніх українознавчих осередків;
– дослідити на основі компаративного аналізу внесок наукових товариств у розбудову українознавства та еволюцію принципів і методів його наукового пізнання;
– ...
Звернутися до повного тексту статті | Звернутися до версії для друку
Скачати файл в форматі PDF